«Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти…» - Богдан Бойчук

 

Богдан Бойчук

* 11 жовтня 1927, село Бертники, Монастирищина — † 10 лютого 2017, Київ

* * *

Десь суть була,

осталися одгадки,

десь дім стояв,

та як його знайти?

Мій шлях

неждано виховзнув

спід ніг,

піском розлився

в бесконечність.

Я йшов

і по коліна груз

в темноті.

На грані світляних років

являвся часом день,

і час від часу зірка

падала комусь

в долоні.

Так:

десь дім стояв,

а, може, й не стояв;

була десь ціль,

а, може, й не було.

Я йшов кудись

і знав:

мій шлях — нікуди;

я йшов і знав:

мій хід — життя.

З інтерв'ю 2016 року:

� — Часто критики пов’язують Вашу творчість із філософією екзистенціялізму. Ви з цим згідні?

Богдан Бойчук: — Після того, що я пережив під час війни, я почав ставити питання: чи Бог існує? Якщо існує, то як він міг таке дозволити? Що дійсно є призначенням людини? Це вічні питання, на які немає відповіді. Для нашої ґенерації старався дати відповідь екзистенціялізм. Жан-Поль Сартр просто казав, що Бога нема, людина немає ніякого призначення, немає ніякої сутности. Альбер Камю був більш поблажливий. Він казав, що те, що людина робить все-таки має значення. І тим, що людина робить, творить сама себе, мені це дуже відповідало, бо я любив працювати, все життя щось робив, тобто творив сам себе і був дуже задоволений. А екзистенціялізм в мене виявився тільки у двох віршах. «Де суть була» і це був один із моїх перших віршів: «Де суть була осталися одгадки/ десь дім стояв, та як його знайти…». І сумнів, про який ми згадували, по своїй суті є екзистенціяльним. Другий вірш «Селянин» поєднує експресіонізм Стефаника із екзистенціялізмом:

Ішов ріллею.

Срібна голова

звисала між плечима.

Обличчя

боронами зрите,

і борозни в ногах.

Ішов.

У жмені репаній

останній клаптик неба,

у серці

грудка чорнозему.

А сонце розливалося

під босими ногами

і пекло.

Упав хрестом.

Клаптик неба

виховзнув з руки.

Торкнув устами

лоно чорної землі

і почорнів.

Тут і закінчується мій екзистенціялізм.

...Я не спішуся, бо нема куди спішитися. Вірш приходить — я записую, приходить із пам’яти чи з минулого — записую. Значить, ще маю ціль до смерти. А далі побачимо, як буде після смерти.

Інтерв'ю цілком - тут: https://vsiknygy.net.ua/interview/45939/

Богдан Бойчук

* * *

Коли питатимуть за мною,

то скажіть,

що води обмивають камінь

і пливуть,

що вітер гусне

в нерухомій тишині,

що лірика долонь

в жіночому волоссі

змивається часом.

Якщо питатимуть за мною,

то скажіть.

Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак

Надія Шмігель, Юрій Соловей, Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук. На переднім плані - Володимир Петришин (в окулярах)

Василь Махно

Б. Б.

Спочатку була поезія. Потім – поети і число їм було три: Бойчук*, Рубчак** і Тарнавський.

Потім вони стали картиною Юрія Соловія*** – розпливчасті обличчя, трикутні ключиці.

Потім вони навіть помандрували до мого вірша «Нью-Йоркська група», в якому очікували на Лорку як на Ґодо. Можливо, що поезія – це очікування. Варіянтів відповідей, припускаю, достатньо, щоби кожен міг відповісти на це питання.

Минулої неділі я поїхав до Рубчака до Бунтона. Ми сиділи біля ватрану і пили вино: Мар’яна, Світлана, Рубчак і я. У нашу загалом спонтанну розмову «втручався» Бойчук. Щоразу коли ми про щось згадували поміж нашими словами виринало його прізвище, може тому що ми говорили й про поезію. Я згадав, що Богдан Бойчук в останніх кадрах фільму «Акваріум в морі»**** каже, що поезія робить його щасливим і вічним на мить.

Ось він маґнетизм поетичної зрілости.

Ось пам’ять, що переповнена подіями, книжками, жінками, моментами дружби і розривів стосунків, солодким відчуттям мови. Ось поетична мова, з якою поети поводяться так само як матрос з портовою повією – пристрасно, але на мить.

Ніхто з нас, звичайно, не здогадувався, що Б.Б., можливо, у такий спосіб прощався з нами?

Минулого року мені довелося три рази зустрічатися з Бойчуком: у його дерев’яному домі в Ґлен Спей, у Гантері – під час показу фільму про Нью-Йоркську Групу і у Львові на Форумі видавців.

До Бойчука в Ґлен Спей можна було дістатися запилюжною дорогою, вкритою дрібним щебенем, що вела до гірського озера. Порівнявшсь із заїздом, який круто збігав вдолину, можна було побачити перед будинком, якщо Богдан був вдома – біле авто, здається, «Suzuki». Навколо будинку – квітники, у господарській прибудові – заготовлені на зиму дрова. Зарослі зеленню гори і пагорби у червні, і голоси з-над озера – доповнювали тепле і вільге літо. Ми фотографувалися. Жартували.

Я запитав Богдана: навіщо йому стільки дрів на зиму?

І він відповів: так про запас, зиму я перебуду в Києві.

На початку свого перебування у Нью-Йорку я написав вірш «Нью-Йоркська Група», накресливши трикутник української поезії за кордоном. Придумав їм діялоги, видумав їхні обличчя, змусив їх говорити моїми словами. Привів до них Антонича і Лорку, змусив їх пити пиво і вино, клеїти марки на конверти. Я хотів їх повернути у їхню молодість.

Бойчук прожив поважний вік. Багато написав і багато видав.

Хто сперечатиметься, що поезія – це маґія?

Чи володів цією маґією Богдан Бойчук?

Володів.

Поетична мова Бойчука розросталася від часу болю до мандрівки тіл, від віршів про мехіко до подорожі з учителем, від віршів вибраних й передостанніх до київських екслібрисів. У ваговиті слова впліталися вислови французьких філософів, рвана мова американських бітників, дитячі спомини, живопис, мова людського тіла, танець, Україна й Америка, а також особливе відчуття часу і болю. Він багато перекладав, писав статті про улюблених малярів, театральні постановки, прем’єри модерного танцю, упорядковував антології, видавав журнал «Світовид», упорядковував і видавав інших поетів – Олексу Стефановича й Богдана Кравцева, організовував переклади англійською мовою Богдана Ігоря Антонича та Івана Драча. Листувався зі Стенлі Кюніцом та Дейвідом Іґнатовим, Ігорем Костецьким та Іваном Драчем, Богданом Рубчаком та Юрієм Тарнавським.

Богдан Бойчук був окремим архіпелаґом української культури, – і ним залишиться.

Два дні тому в телефонній розмові з професором Григорієм Грабовичем я сказав, що Б. Б. залишив цей світ. Грабович, помовчавши, відповів: «Тепер стає зрозуміліше, ким він був і що зробив для української літератури».

Василь Махно і Богдан Бойчук

Навіщо нам пересохлі голоси поетів? Для чого нам ці вицвілі очі і їхні спогади? Для чого Нью-Йорк, в якому вони молоді і сповнені енергії творення? Де їхні дружини і коханки? Також постаріли і також заховалися за скелети віршів? Невблаганний час вимиває поетичну кров, енергію, бажання супротиву – але водночас залишає нам жовту троянду розлуки. Залишає нам також, як казав Богдан Бойчук, відчуття вічности, але на мить.

_________________

Опубліковано 13.2.2017, через три дні після відходу Богдана Бойчука. Богдан Рубчак відлетить у вирій за півтора року...

* https://zbruc.eu/node/62190

** https://zbruc.eu/node/33497

*** https://uk.wikipedia.org/wiki/Соловій_Юрій

**** https://zbruc.eu/node/57255

Про Бойчука-прозаїка - тут:

Богдан Бойчук пише прозу...

https://lesinadumka.blogspot.com/2020/10/blog-post_19.html

Богдан Бойчук

* * *

...І як тепер вернутися назад,

віддерти від минулого сучасне?

І як збагнути незбагненний лад,

збудить любов погаслу?

І як пройти по озері плачу,

не тонучи вернутися до суші?

Як стопами відчути землю запашну,

і викрутити, як ганчірку, душу?

 

...У 1944 році Богдана Бойчука забрали до Німеччини на примусові роботи. Після війни він перебував у таборі переміщених осіб в місті Ашаффенбурґ, де й закінчив середню освіту. У 1949 році переїхав до США і оселився в Нью-Йорку. У 1957 закінчив студії з електроніки в Міському коледжі Нью-Йорка. Відтак працював інженером у цій ділянці до 1992 року.

...У свої сімдесят він кардинально змінив власне життя – повернувся з Америки на батьківщину, переселившись з Нью-Йорка до Києва, і з новою силою поринув у творчість. Він зумів реалізувати себе на рідній землі як редактор часопису Світовид, як поет, романіст і драматург. ...Стан його душі після повернення на рідну землю був болісним, бо хоча поет і став у 1990 році членом Спілки письменників України, все ж почував себе творчо і світоглядно чужим серед українських письменників. Його відштовхувала, зокрема, практика взаємохвальби і нетерпимости до всього, що «не своє». Тривалий період, живучи в Києві, він болісно відчував себе неначе зайвим в українській літературі. І хоча з появою його книг не з’являлися рецензії, а коли хтось і відгукувався, то це радше нагадувало пасквілі, все ж Богдан Бойчук почав активно виступати на сторінках Світовиду, Кур’єра Кривбасу, Критики та інших видань з гострими критичними статтями та цікавими рецензіями на літературні новинки, чим постійно нагадував про себе як письменника. І саме так зумів активно ввійти у дискурс сучасної української літератури. Водночас багато писав про театральні вистави, бо вирізнявся серед інших українських письменників пристрастю до театру та балету. Упродовж усього свого життя він не лише уважно слідкував за новими тенденціями в розвитку світового театру, а й оприлюднював свої цікаві рефлексії про нові театральні вистави. Подібний потяг до театру серед поетів Нью-Йоркської групи має ще Юрій Тарнавський.

Василь Ґабор

З передмови до книжки вибраних статтей Богдана Бойчука «Навіщо про це говорю» (Театр. Балет. Література), Київ, "Піраміда", 2017.

Богдан Бойчук

ПЕЧЕРСЬКІ ОБРАЗКИ

1.

Печерська Лавра

западалася

у ранок.

Бані, рухнувши,

пороли небозвід

і позолота капала

в Дніпро.

2.

Розсуваючи стіну,

з руїн Успенського Собору

виходила процесія

і коругвами вигортала мряку,

щоб дати вірним прохід.

Монахи підпирали

рахітичні напіви хрестами,

а пташка в вишині

роздзьобувала щебетанням небо.

3.

Святі угодники

поснули непробудним сном

в печерах,

натягнувши ризи на обличчя;

тільки дехто висував

худеньку, мов дитячу, руку.

Старі жінки

тормосили покійників

хрипкими молитвами

й обвивали їхні мощі

гіркотою немочей.

Преподобні ж

не могли зворушитись

ні рушитися,

щоб творити чуда.

Жінки тоді цілунками

пропалювали діри

в камені,

хрестились

і, перехиляючися

через загорожу келії,

падали в ікону,

щоби розчинитися в ній.

4.

Жебрачка хилиталася

на кам’яному мурі,

простягаючи прочанам

пригорщу молитви.

До неі приступив

немолодий мужчина

і дав буханець хліба.

Вона поцілувала хліб,

запхала його в груди

і витягнула з горла

теплу ще молитву

за усопшу незнайому,

щоб зогріти самоту

мужчини.

5.

Під горою

роз’ятрилася криниця

і темним оком

дивилася із давнин на світ,

а в пам’яті ховала

відбитки облич

святих угодників, ченців

і незчисленних смертних,

що, поражені гріхом,

кидали в криницю

судорожні лиця,

щоб очиститись і стати

перед Божим ликом.

Ми теж прийшли

напитися цілющости з криниці

й вимити обличчя.

Та відійшли

незцілені.

Ігор Римарук

Богданові Бойчуку

На тій землі,

де ще почуєш восени троїсті,

де Бог ночує в кожнім атеїсті,

де кожні вісті — як останні вісті,

якщо й незлі,

де ветхий міт

живіший од насущної мороки,

де мовчазні сороки і пророки,

де кожен зирить на чотири боки,

як Світовид,

де три свічі

не догорають у малім віконні,

де поріднились бранці й охоронці

та знай панують у своїй сторонці,

де всі ключі

одних дверей

у райський сад не годні одімкнути,

де грішники цураються спокути

й висвистує свої злодійські нути

гіперборей,

на тій землі,

де час, немов чумак, іде поволі,

де честь в неволі, а не на престолі,

де ковалі близького щастя голі,

мов королі,

де срібну креш

на срібняки не проміняє злидень,

якому що не чарка — то й Великдень,

де кожен хутір — сам собі і Відень,

і Лондон теж,

де літня ніч

для поцілунку трохи закоротка,

де в скрині — і мазепинка, й пілотка,

де вірять у ворожку й Полуботка,

і, певна річ,

у віщі сни,

де пагорби — немовби зі Святого

Письма — жовтіють солодко і строго,

де жінка не чекає вже нікого:

не йдуть сини,

де всі слова

диктує нам осквернена могила —

і в тому їхня неміч, але й сила,

де знову лютим цвітом закипіла

розрив-трава

в нічній імлі,—

там наші душі стомлені зійдуться,

молитвою, немов плачем, зайдуться

і щезнуть у століттях... а знайдуться —

на тій землі.

Богдан Бойчук пише прозу...

 

Богдан Бойчук у пошуках дозрілої прози

Кажуть, що по-справжньому дозрілу й витончену прозу можна писати, пройшовши уже межу шістдесятилітнього віку. Богдан Бойчук (що народився 1927 р. на Західній Україні, виростав у таборі ДіПі в Ашаффенбурзі, а згодом довгі роки жив у Нью-Йорку), ніби програмно повіривши в таке правило, почав писати й друкувати прозу щойно після шістдесяти: його роман „Дві жінки Альберта“ вийшов у Києві 1993 р.
До того часу Бойчук був відомий насамперед як поет, хоча писав також драматичні твори (найпомітнішою стала його п’єса „Голод (1933)“, стилістично й світоглядно позначена сильним впливом Самюела Беккета), перекладав (зокрема американську та іспанську поезію), був редактором кількох книжкових видань і трьох важливих журналів („Сучасність“, „Нові поезії“ і „Світо-вид“), видавцем, організатором літературного життя, а особливо в ролі представника „трійці“ провідників (разом з Юрієм Тарнавським і Богданом Рубчаком) Нью-Йоркської Групи. Зрештою, саме із неформальної зустрічі Бойчука і Тарнавського в 1953 р. виводять свою генеалогію спершу доволі аморфна „група молодих“, а відтак і програмно модерністська Нью-Йоркська Група.
У контексті групи Бойчук органічно перебрав на себе функцію радше організатора, ніж літературного теоретика чи ідеолога. Про подиву гідний обсяг його діяльности в літературному та театральному середовищах української еміґрації свідчать видані ним журнали і редаґовані книжки (чого варті хоч би підготовлена разом з Рубчаком антологія „Координати“ (1969) або ж записані ним „Спомини“ Йосипа Гірняка про „Березіль“!), але й не тільки вони. Приміром, його багатолітнє листування з Ігорем Костецьким – це наче „книговедення“ одного аспекту закулісної роботи вузького кола індивідів, чиї наполегливі зусилля реально творили те, що сьогодні називаємо українською еміґраційною культурою... А свідченням Бойчукових власних творчих шукань є кільканадцять книжок поезії, прози, драми.
Романи Бойчука, – зокрема „Дві жінки Альберта“ і „Краєвиди підглядника“ (1995), – доволі однотонні стилістично й монотематичні. Попри те, що їх автор відомий як поет, ці тексти ніби програмно непоетичні, збудовані з коротких „рубаних“ речень, в яких внутрішній ритм фрази й милозвучність мови грають далеко не першорядну роль. Настроєм ці тексти ближчі до стилістично сухих (інколи майже неоковирних) Бойчукових мемуарів („Спомини в біографії“, 2003), ніж до його віршів. Винятком з правила є роман „Аліпій ІІ і його наречена“, написаний у формі модерністської притчі, яка, здається, шукає свого первоначала в „Отак мовив Заратустра“ Фрідріха Ніцше. Утім, поетичні алеґорії Бойчукового роману не піднімаються в „розріджене повітря“ тих висот духу, від яких паморочиться в голові читачеві текстів Ніцше; ба, вони й, напевне, не замахуються на таку „стратосферичну“ мету, а радше, як і вся творчість Бойчука, включно з поезією, воліють залишитись поблизу землі і плоті...

Марко Р. Стех, 

Торонто

Богдан Бойчук
АЛІПІЙ ІІ І ЙОГО НАРЕЧЕНА
(уривок з роману)

Сонце зсунулося зовсім близько до землі, а Аліпій ІІ все ще сидів на лавочці перед рядами тополь обабіч алеї, яка вела до вілли Нареченої. Він був дуже глибоко занурений у думки, тому й не відчув, як чиясь ніжна рука погладила його обличчя. Щойно коли в його уста уп’ялися га рячі губи, прокинувся із задуми й, наляканий, зірвався на ноги.
Перед ним стояла струнка красива дівчина, дивилася на нього голубими очима й лукаво усміхалася.
– Де я? – промимрив розгублений Аліпій ІІ.
– Між тополями.
– А хто ти?
– Твоя наречена.
– Але ... але я пам’ятав тебе інакшою.
– Ти розчарований, що не показую тобі язика? – вона зайшлася таким приємним і милозвучним сміхом, що набурмосений Аліпій ІІ усміхнувся мимо своєї волі.
– О! Чудово! Ти вмієш усміхатися. Я вже три місяці виглядаю тебе. Чому ти так довго йшов? – Бо... бо... я не знав дороги й блудив, – він зашарівся.
– Ти ніколи не повинен брехати, бо твоє обличчя зраджує тебе.
Засоромлений Аліпій ІІ опустив голову на груди. Наречена підложила долоню під його бороду, піднесла засоромлене обличчя вгору і глянула йому в очі:
– Ти нерадо йшов до мене, бо пам’ятав мене негарною і прикрою, правда?
– Так, – Аліпій ІІ не наважувався говорити їй неправду або півправду.
– Я не була гарна малою. А як я подобаюся тобі тепер?
Аліпій ІІ глянув на неї. Вона ж, сміючися дзвінко, обкрутилася на одній нозі. Аліпій ІІ уперше запримітив, що вона була висока, мала вузький стан, широкі стегна і повні груди. Її колись по-баранячому покручене ясне волосся спадало хвилями нижче стану. Вона віддула повні губи і знову спитала:
– То як я тобі подобаюся тепер?
Аліпій ІІ засоромився.
– Ну, скажи!
– Подобаєшся...
– Трішечки чи дуже?
– Дуже.
– От бачиш! Ти нарешті зробив мене щасливою. А ти точно такий, як я собі уявляла. Насправді ти не змінився багато від того часу, як я тебе бачила. Трішки підріс і трішки вигарнів. Але далі такий сором’язливий, як був хлопчиною. Та не лякайся, ти мені таким подобаєшся.
Аліпій ІІ хотів їй щось сказати, але не знав що.
– Ти, бачу, втомлений. Ходи! – вона взяла його за руку й повела до вілли.
Коли зайшли у вітальню, перше, що Аліпій ІІ побачив, був великий портрет воєводи Степана, який висів на фронтовій стіні. Меблі у вітальні були масивні, різьблені з дуба, а підлоги були вистелені дорогими, привезеними з Греції килимами. Наречена перевела його через їдальню, в якій стояв довгий стіл з черешневого дерева. За тим столом легко могло поміститися тридцять осіб. Аліпію ІІ запам’яталася Тайна Вечеря на тому столі, яка була викладена з кольорових кахель. З їдальні вони зайшли до кухні й сіли за округлий стіл. Огрядна, хоч і молода, кухарка подала їм вечерю.
Аліпій ІІ не знав, що йому подавали і що він їв, – не приглядаючись, він похапцем, пожадно й нервово ковтав ложку за ложкою, поки не за спокоїв голоду.
– Ти був дуже голодний.
– Так.
– Давно, мабуть, не їв.
– Мабуть. Не пригадую.
– Ти, бачу, дуже втомлений. Ходи.
Вона повела його до розкішної кімнати, покоївка застелила для нього ліжко, і він, скинувши чоботи й роздягнувшись, впав на ліжко й відразу заснув.
Пробудився на другий день пополудні. Його одяг був вичищений і висів на спинці крісла. Нове чисте білля лежало на табуретці. Аліпій ІІ помився, вдягнув свіже білля й вичищений одяг і пішов до вітальні. До нього відразу підбігла та сама дівчина, яка застеляла для нього ліжко, й запросила його до кухні. Невдовзі з’явилася Наречена, і вони, гуторячи, пополуднували.
– Ходім на ставок скупатися! – запропонувала Наречена.
– Добре, – погодився Аліпій ІІ. – Чи ти любиш природу?
Аліпій ІІ не знав, чи він любить природу. Він любив книжки, над якими просидів свою молодість. Але Нареченій сказав, що любить.
Ставок був досить великий, оброслий зусі біч травою й польовими квітами. По другий бік від вілли простягався березовий гай, який поступово переходив у густий ліс. Високі берези відбивалися в плесі води і з кожним подувом вітру наче вмивали гіллям своє біле тіло.
Наречена по дорозі часто приклякала, пестила квіти, цілувала їх або зачерпала в долоні пригорщу соковитої трави і занурювала в ній обличчя. Аліпій ІІ стояв зніяковілий, не знаючи, як розуміти і сприймати ці надмірні емоційні вияви Нареченої. Він знав тільки духовні піднесення, коли натрапляв на особливу красу філософської думки або на глибини нових пізнань. А оце вперше він зустрівся зі світом невгамовних почуттів, і це лякало його, – лякало тому, що він не знав змісту таких почуттів, не знав також, що з ними робити.
Нарешті вони добралися на другий бік ставка, де починалося піщане дно, – це був найкращий і наймальовничіший куток для купання. Наречена простелила між березами килимчик, кинула на траву рушники та інші речі й поглянула на Аліпія ІІ.
– Чи ти кохаєш мене, Аліпію? – спитала.
Аліпій ІІ не знав, що відповісти, бо не знав, що таке кохання. Він знав, який зміст вкладений у поняття „любов“, про це говорили великі філософи, а також Христос. Він інтуїтивно відчував, що кохання має інший зміст, мабуть, більше емоційний.
– Чому ти не відповідаєш?
Аліпій ІІ опустив голову на груди.
– Скажи, чи ти кохаєш мене?
– Так, – відповів Аліпій ІІ, бо інтуїтивно відчував, що так треба відповісти.
– Чому ти соромишся? Глянь на мене.
Аліпій ІІ підвів голову і глянув на неї. Вона неквапно зсувала з себе шати, аж стала зовсім гола і повільно наближалася до нього. Аліпій ІІ ніколи не бачив такої краси. Він ніколи не бачив також голої жінки. Її хвилясте волосся спливало з обох боків на груди, і з-між нього просвічували рожеві соски. Її тонкий стан, повні й делікатно виведені стегна, стрункі ноги й ідеальна лінія литок, – творили таку досконалу гармонію, якої не знайти в наймудріших книгах. Раптом у свідомість Аліпія ІІ ринула така буря почуттів, що він стояв наляканий і розгублений, мов хлопчина, і не знав, що з ним діється.
Він хотів клякнути перед Нареченою на коліна, хотів молитися до неї, хотів голубити її, гладити її золоте волосся і до кінця життя подивляти її красу. Бідний Аліпій ІІ не знав, що в ньому народжувалося кохання, яке з усією інтенсивністю проникало в його душу й почування. Та коли воно почало полонити також його тіло і зроджувати бажання цілувати Нареченій уста, груди й те таємне місце між ногами, – Аліпія ІІ охопив жах, і він, закривши долонями обличчя, кинувся між берези. Позад себе почув тільки дзвінкий сміх Нареченої і сплеск води.
Він біг і біг, полишив за плечима гай, перебіг цілий ліс і, заплутавшись між кущами, впав знеможений на землю й розридався. Коли ж відчув холод у тілі, прийшов повільно до свідомости, розплющив очі й глянув угору. Світало, сонце ледь-ледь підносилося над кущами, а роса вкривала заспану ще траву. Що це таке? Що це сталося в природі? Та щойно було пополудне. Та щойно він так ганебно втік від Нареченої. А це вже ніби ранок. Йому стало соромно за свій вчинок. Він відчував єдине бажання: повернутися до Нареченої, впасти перед нею на коліна й просити вибачення. Він зірвався на ноги й почав бігти назад. Перебіг ліс і вибіг у відкритий степ. Час від часу западався у балки, тоді знову вибігав у степ і біг далі. Над вечір добіг нарешті до ставка.
Та береги ставка не були оброслі травою й польовими квітами, не було також березового гаю, ані вілли Нареченої. Що сталося? – подумав Аліпій ІІ. Куди зникли вілла, тополі й гай? Але він був занадто втомлений, щоб іти далі й шукати. Він впав на землю й відразу заснув.
Коли прокинувся, пішов у західному напрямі. Перед полуднем, коли сонце височіло йому над головою, Аліпій ІІ побачив містечко, яке простягалася на високому горбі. Дахи, вкриті червоною черепицею, виглядали мов суниці між зеленими деревами. Аліпій ІІ вирішив вступити до того містечка, щоб хоч напитися води.