неділю, 31 березня 2024 р.

 


Нині, 31 березня, Василеві Портякові мало би сповнитися 72 роки.
Згадаймо...

Розмова з паном Василем,
2 березня 2018 року.
Жити йому залишалося рівно рік...
павло вольвач: - Василя Портяка важко назвати "популярним". І, водночас, це один із найвагоміших сучасних прозаїків, якого дехто з критиків зараховує в один ряд із Тютюнником та Стефаником. Твори Портяка можна прочитати за день-другий. А можна перечитувати-осягати роками. А ще за Портяком - кінематограф, Карпати, родовід. Одним словом - життя.
Василь Портяк — письменник, кінодраматург, кіносценарист. Не знаю, яка між цими професіями різниця, ми це з'ясуємо. Дякую Василеві, що прибув з Фастова.
Якщо говорити про моє особисте знайомство з його творами, з героями його творів, то це відбулося я вже не пам'ятаю коли, сказати б, дуже давно, і як писав один із василевих колеґ-письменників і друзів, між першою і другою книжкою Портяка 22 роки, товщина часу. І поза тим його герої не забулися, не вицвіли, не злилися з тлом, бо вони із плоті і крови. І от саме про творчу кухню я й почну, Василю, з тобою говорити. По-перше, може, це вже банально, може, набридли цими запитаннями, чому такі великі перерви між виходом книжок і так мало за обсягом написано? Це така ощадливість у слові, ретельність, вимогливість, яка, звичайно, є, чи сюди додаються якісь буттєві обставини, скажімо, займався чимось іншим, писав кіносценарії, чи будував дім, чи, зрештою, накочувала звичайна людська лінь, буває ж і таке...
Василь Портяк: - Та всього буває. Я би почав із такого. ...Днями закінчився конкурс “Бути людиною” - це такий конкурс документальної прози, я був у журі. Довелося перечитати десь коло 200 оповідань. У всіх них йшлося про Другу Світову, про те, як людяне перемагало нелюдяне, про жорстокість війни. Розумієш, ти читаєш, але воно засідає, напластовується, і коли я це все перечитав, я не знав, куди з цим всім дітися.
- Ти чоловік твердий.
- Але й це не допомагає. В житті ти мав дотичність до пам'яті чиєїсь, до історій, воно тебе опосіло й не відпускає. І доки ти не даси йому кудись вихід, воно тебе не попустить. Я давно знаю, що важко заробляти на життя літературою. Не тільки в нас, взагалі важко. Колись Набоков писав про свою “Лоліту”: “Пока эта девочка меня кормит...” Тобто, тільки після “Лоліти” він міг собі дозволити зафрахтувати номер у готелі швейцарському, жити й ні про що більше не думати, хоча “Другие берега” в 100 раз кращі від тієї ж самої “Лоліти”.
Я не мав ніколи ілюзій, що я цим буду заробляти гроші. Для мене це вихід: те, що мене мучить, має мати вихід. У літературі це так. Кіно — трошки инше. Так, у тебе є угода, термін, текст...
- Тобто теза про те, що ти більшою мірою змовчав, ніж написав, - вона правильна?
- Мабуть, так.
- Я ще не сказав, говорячи про твої іпостасі, я не сказав ще одну, може, вона головна: Василь Портяк — ще гуцул. Чи гу́цул, як правильно?
- Гу́цул, гу́цул.
- Він гу́цул і, як кажуть люди, які тямляться на цій темі, гу́цул не аби-який, а трохи не найвисокогірніший із тих гуцулів, які пишуть, гуцулів-письмаків. Тобто родинне село Василя — чи не найвище в горах, вище там лишень ведмеді і якийсь кордон — румунський?
- Румунський.
- І оця твоя гуцульськість — вона, напевно, теж для тебе багато важить, чи, можливо, найбільше, вона є визначальною?
- Я тільки не знаю, наскільки це могло би стосуватися прози чи кінематографа. Це моє світобачення. Це там, де християнство настільки органічно сплелося з давньою вірою, давніми традиціями, що чогось органічнішого бути не може. Це там, де людину проводжали на той світ на так званих посейженнях — це поминальні вечори, де коло тіла читається Псалтир, а в иншій кімнаті гульки, забава іде, та ще - давня, давня, давняю Ми проводжаємо, людина закінчила свій час тут, а йде в кращий світ. В обрядах, в усьому вітальність є велика в гуцулів. Очевидно, це також має якусь вагу. Я бачив це на власні очі.
- Десь я вичитав, що саме в твоєму селі знімали “Тіні забутих предків”?
- Я був свідком, і це для мене настільки справило враження, що я потім долучився і до кіно, тому що я побачив, як робиться казка, як робиться образ. Це було несподіване. Я побачив кусок ...[нерозбірливо] дерев'янної, збоку масовка. Ми туди-сюди бігали, зазирали, нас ганяли... В мене лишилося в пам'яті: Параджанов, який на стільчику сидить, залишився юний майже, молодий Юрій Іллєнко, ми їх оббігали десятими колами, бо непотрібні ми там були, а дуже хотілося все бачити. І я потім побачив, в результаті монтажу, як ожив цей епізод, як він був змонтований з інтер'єром церкви, який знімався геть в иншому місці, з натурою, яка знімалася коло ріки також в иншому місці. І все це разом! Пам'ятаю, я бачив кілька дровеняк складених, нібито стіну... Для мене це стало таким дивом, що я, мабуть, тому потім і пішов у кіно.
- Тема УПА є для тебе не просто темою, а вона є для тебе родинним епосом, родинною пам'яттю, хай це й пафосно, родинним болем. І ця родинність, близькість, навіть інтимність — вона допомагає чи навпаки заважає, тисне, як ти кажеш — пече й не дає слову, сказати б, вивільнитися від судоми?
- Я з цим живу, з дитинства живу. Не тільки я. Не хотів би, щоб це сприймалося, як щось унікальне, якийсь випадок. Я вже колись казав, що серед моїх друзів, які тут є, ...[нерозбірливо] Михайло Дмитрів народився на Лонцького в тюрмі, Василь Герасим'юк народився в Караґанді в бараку для засланців. Тобто для нас, так само як для Східної України 20-ті - 30-ті роки, позначені боротьбою. Це не є щось таке виняткове. Але воно є, воно є, воно моє, тому що обидва роди — по мамі й по татові лягли там в більшості, мало хто вижив, і рідний тато також загинув 5-го березня, а я 31-го народився. Тобто воно є, воно не тільки моє, воно моїх рідних усіх. Я з цим живу. Це не допомагає й не чавить на мене, це історія роду.
- Але ж при тому ти ж іще вживаєшся у шкіру героїв.
- То инше питання, ти вживаєшся й радієш, коли хтось коло тебе працює. Коли ми знімали фільм про Шухевича “Нескорений”, то на подвір'ї Святого Юра ходив Гладій Гриць у мундурі, і там ще пару хлопців ходило, й підійшла до мене жінка, так глянула і якось так довірливо сказала: “Дякуємо, що ви їх вертаєте”. Тобто ці хлопці через роль туди входили, а для того щоб це мусило статися, треба входити в роль тобі, чи сценаристу, чи прозаїку.
- Тебе хтось із критиків чи читачів, у читацькій уяві, поміщає туди — десь між Тютюнника і Стефаника. Ти сам як до цього ставишся і хто для тебе ці постаті?
- Я не повинен якось до цього ставитися. То критики чи літературознавці так собі вирішили, то їхнє право. А ці постаті — я б ще додав обов'язково Коцюбинського. Коцюбинський, Стефаник, Тютюнник — це мірило.
... - Василь Портяк — із неймовірної родини, в якій воювало в УПА багато представників з обох родів, батько й дядько. Це неймовірні сюжети для втілення в будь-яких формах, насамперед в літературі, в кіно. Скажімо, доля його батька, який ще перед війною був висланий разом із родиною, старшими братами, з батьком у Сибір, сидів у тюрмі, потім якимсь незбагненним чином, через всю воюючу країну, “страну совєтов”, вернувся в Карпати, де приєднався до боївки старшого брата, який ще до війни почав воювати в горах — це знаменитий сотенний “Хмара”, а брат його, батько Василя, - “Сибіряк”, тобто це неймовірні долі. А ще по материнській лінії Василь Хімчак-Кучер, який загинув в один рік і трохи не в один місяць з батьком. Тобто, це — поєднання неймовірних доль, сюжетів, емоцій, саме те, чим займається Портяк, як на мене, в прозі, йому цікава не сама боротьба як така, а людські долі на зламі, на якихось тектонічних зсувах, як кажуть поляки, między młotem a kowadłem. І де ж це показувать, як не в кіно, Василю? Питання до тебе: якщо раніше тебе питали, чи ти збираєшся екранізувати свої новели, ти відповідав ухильно, мовляв, “воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно”.
- Зрушилося, слава Богу, гроші якісь є, проводяться якісь конкурси. Мабуть, мені не зовсім коректно їх оцінювати...
[...]


Ця розмова транслювалася у прямому етері на Радіо Культура, в циклі "Кружляння слів".
На жаль, щось завадило мені закінчити її транскрипт. Авдіозапис розмови на сайті РК не зберігся.

Про Василя Портяка згадує Михайло Слабошпицький...

 


"Був такий легінь..."
Нині п'яті роковини за Василем Портяком.
Пом'янімо...

🍁
Михайло Слабошпицький
ВАСИЛЬ ПОРТЯК, ХРЕЩЕНИК РОМАНА ІВАНИЧУКА*
Унікальна особливість Іваничука. Славолюбний, як і всі таланти (назвіть мені винятки!), амбітний, перебірливий у приятелюванні (за версту не підпускав до себе пересічностей і графоманів!), він мало не з обіймами зустрічав талановитих літературних неофітів. Незмінно кимось опікувався, комусь протегував, когось фаворизував, ба навіть за когось прохав. (Хоч прохати йому було – майже як укусити себе за руку!).
На той час Папа (нагадую, так дозволено було його пойменовувати більш-менш наближеним до нього), перевів мене з його численних адораторів у ранґ приятелів, і я вже, як мовиться, мав у нього право голосу. Автократор Іваничук дозволяв це поодиноким наближеним.
Думаю про нього, і з пам’яти випливає такий характерний епізод.
Куняю я над рецензіями і статтями у відділі критики «Літературної України». Телефон несподівано озивається голосом Папи: «Михайле! Тут є великий талант у прозі. Запам’ятай: Василь Портяк! Я його представив у «Жовтні». Це дебют – вибух!» Відповідаю, що запам’ятав. Він суворо каже: мовляв, не тому телефоную. А йдеться про те, щоб я пішов у видавництво «Молодь», де заступником головного редактора мій приятель Володимир Затуливітер, і видер там собі на «закриту» (ритуально-видавничу) рецензію рукопис Портяка. Бо це ж – лотерея: потрапить у руки якогось Санова чи Равлюка – угроблять, Портяк пише не те і не так, як вони вважають правильним. Потверджую Романові, що зроблю все, як він каже. «Але це ще не все, – править далі Папа. – Ти вибереш із Василевого рукопису коротшу новелу і незагайно надрукуєш у «Літ. Україні» зі своїм передсловом, де наголосиш: талант!»
Пробую йому пояснити: друге зробити складніше, бо ж тут – кілометрова черга на друк авторів усіх генерацій, а я, по-перше, – не заввідділу художньої літератури, а по-друге, газетні керманичі (Виноградський і Гончаренко) мають не тільки естетичний дальтонізм, а й свої ідеологічні вимоги – твій протежант може не вміститися в їхнє «прокрустове ложе».
Папа суворо вичитав мене за те, що, ще не спробувавши зробити, вже наперед виправдовуюся: нічого не виходить. Намагається окрилити мене: я в тебе вірю – ти це зможеш.
Прочитав у «Жовтні» новелу Портяка, про яку казав Іванчук. Називається вона «Мицьо і Вовчук». Просто класика. Аж не вірилося, що дебют може бути на такому рівні.
Беру в «Молоді» рукопис Портяка «Крислачі». Яскрава стилістика, хоч письмо на грані літературного мінімалізму. Поєдналося непоєднуване. До фізичного відчутна енергетика. Папа з його безпомильним смаком одразу відчув, хто і що Василь Портяк для нашої прози.
Книжка в «Молоді» вийшла. Новела (здається, «Розбита шибка») в «Літ. Україні» з моїм захопленим передсловом вийшла. Не менш амбітний, ніж Папа, Затуливітер одразу сприязнився з Портяком – Затуливітер, як і Папа, визнавав тільки талановитих.
Іваничук став у літературі хрещеним батьком ще не одного з тих, хто приніс зі своїм іменем не тільки її помітну подію, а й став надією нашої прози.
Можна дискутувати про те, хто більше, а хто менше виправдав Романові надії, але безсумнівно одне: це люди талановиті, і вони не з «чорного ходу» входили в літературу, одержавши Папине благословення. Шкода, що дехто недоріс до того рівня, якого вимагав од нього на майбутнє Іваничук. Не все він міг – була цензура; декому мусив пояснювати: не можу надрукувати, бо… Але якщо він міг підтримати й допомогти – робив це натхненно й самовіддано.
Для мене Іваничук (окрім одлуння моїх дружніх сентиментів) назавжди лишився уособленням справді літературоцентричного чоловіка, який мав просто собачу інтуїцію на таланти. Не забути того, з яким захватом він казав мені про «Зав’язь» Григора Тютюнника. А коли я розповів йому, що значить для мене «Дрогобицький звіздар» Ніни Бічуї, він, випустивши пасмо диму (курив немилосердно) й іронічно всміхнувшись – це щоб не збитися на захоплену риторику, – сказав: «Е, Михайле, ти вже нарешті почав щось розуміти в літературі!»
Отже, «Крислачами» – зовсім тоненькою книжечкою – Портяк поставив себе в перший ряд тих, хто тоді прийшов у нашу прозу. Рубана, домежно лапідарна фраза, глибокий підтекст, напруга невисловлених почуттів, на які тільки є неясний натяк, – це Василь Портяк, який «вийшов» зі школи Стефаника.
Ми з Іваничуком неоднораз говорили про Портяка. Якось я іронічно зауважив: ти, мовляв, піклуєшся про нього, начебто це твій позашлюбний син. Папа пожартував у відповідь: мовляв є такий золотий закон у гуцулів: гуцул гуцулові око не виклює. А далі серйозно сказав, що чекає від Портяка багато. Той навіть сам не усвідомлює своєї сили і не знає собі ціни.
Портяк після університету потрапив у фастівську міськрайонну газету «Перемога» і працював там фотокором. «Чому раптом фотокором?» – запитав я. Це ж, мовляв, не дуже престижно для випускника університету. «А щоб не писати всяку мудню, якої вимагає партійна рептилька», – пояснив він. І я, знаючи, що таке «районка», відразу його зрозумів. Він бридиться тією словесною жуйкою, котрої вимагає газета, бо ж навіть звичайне людське слово їй не потрібне.
Ми тоді бачилися дуже рідко, бо Василь, якщо й бував наїздами в Києві, то це здебільшого обмежувалося його посиденьками (при всіх складових товариського ритуалу під сузір’ям Бахуса) з Затуливітром та його літературним почтом. Потім я почув, що він від’їхав у Москву на Вищі курси сценаристів і режисерів. Не знаю, хто його на це напоумив і хто йому спротегував (туди потрапити було не так просто). А коли Василь повернувся, він заякорився на столичній кіностудії імені Довженка. Не пам’ятаю, щоб тоді він друкував щось зі своєї прози. Здається, аж десь у середині дев’яностих у журналі «Кур’єр Кривбасу» з’явилося його прекрасне оповідання «Ісход». Може, в нього було ще щось написано, і він, винятково самовимогливий (це потвердить кожен, хто його знав) не давав те в друк. Чомусь мені думається саме так, хоч арґументів для цього в мене жодних немає.
Під час наших нечастих спілкувань я звернув увагу на те, що Василь несловоохочий, що він якось насторожено сприймає якісь безневинні запитання і не відразу на них одповідає. Подумалося, що це така його реакція тільки на мене, однак кілька людей, зазнайомившися з ним сказали мені щось подібне. Висловлювали припущення, що в нього, мабуть, якісь важкі задавнені комплекси від психотравм. Інакше ж чим пояснити його важку постійну настороженоокість і мовби боязність сказати щось зайве. Але серед письменництва чимало всяких екзотів. Дивний – то й дивний. Зате нікому ніякої підлоти не чинить. І не йде по головах до успіху. Задовольняється тим, що має.
Наші стосунки були безхмарно рівні, хоч ми й не були близькими друзями. У них панувала рівновіддаленість. Я інколи згадував його ім’я в своїх оглядах «малої прози» і бачив, як він трохи світлів лицем при зустрічах. Але мовчав на цю тему. Тільки відданий йому Затуливітер якось похвалив мене за це: мовляв, добре, що ти Портяка не забуваєш, хоч він і не нагадує про себе після своїх «Крислачів». Але він лишається одним із найкращих наших стилістів. Тут його навіть класики наші не перевершать. Затуливітер був не байдужий до людей справді талановитих і саме не з одним із них дружив. Знайшовши в них щось таке, що його особливо вразило, носився з ним (зацитую тут Бориса Пастернака, «як провінційний актор із драмою Шекспіра»). Кілька разів чув, як він рецитував цілі абзаци з Портякових новел. Портяк, як правило, на те ніяк не реагував – сидів одсторонено, немов би цитоване жодного стосунку до нього не мало. Тільки жадібно посмоктував сигарету й, здавалося, думав про щось далеке, тільки йому знане. Мабуть, не випадково Любов Голота, що довго приятелювала з Портяком, назвала його людиною-загадкою.
Якось – це було дуже мені несподівано – він образився на мене.
Перипетійне наше виживання наприпочатку дев’яностих, коли так важко було дати собі раду, якщо ти не скорумпований державний чиновник, нардеп, рекетир чи звичайний злодюга.
Українське кіно ставало спогадом. Під Верховною Радою під орудою Юрія Іллєнка тоді пройшов сумносимволічний перформанс – похорони національного кінематографу. Я тоді за сумісництвом редагував кіножурнал «Вавилон XX» і добре це пам’ятаю, бо давав у журналі репортаж про ту зловісну подію, котрою кінематографісти наївно сподівалися достукатися до владців. Але в них тоді так нічого й не вийшло – псевдодержавці були смертельно глухі до волань про агонію української культури.
Сценарист Василь Портяк ураз став нікому не потрібний. І нікого не цікавило, як і за що йому жити, як утримувати сім’ю. І він пішов працювати в один смішний журнальчик, котрий видавав чоловічок, що завжди, відколи знаю його, був для мене уособленням коміше-фігур. Прожектер, базікало й інсинуатор. З усіх сил надувався, щоб самовозвеличитися, хоча він був і лишився абсолютне ніхто.
Довідавшися про те, що Портяк підрядився до роботи в тому журнальчику, я при зустрічі з ним іронічно запитав: ти, мовляв, уже остаточно додеґрадував до того, що подався в денщики до Х? Невже ж так себе не поважаєш?
Василь зло спалахнув очима й майже побілілими губами тихо порадив мені не лізти не в свої справи, а пильнуй краще свої.
Мені відразу ж зрозумілося, який безцеремонний і неделікатний я був у тій ескападі. Але було пізно. Мовиться ж: слово – не горобець.
Я потім двічі перепросив Василя. Він дипломатично вирік щось на зразок: гаразд – проїхали… Але я довго відчував його насторожене похолодання до себе. Аж десь під час помаранчевої революції, коли ми чи не щоденно зустрічалися на Майдані, наші стосунки ввійшли в колишню колію приязні. Тоді я його запитав, чи він нарешті повернувся до прози, Василь мовив щось невиразне й скривився. Очевидно, те повернення давалося йому нелегко. Звичайно, як справжній літературний професіонал, він міг би за один присід написати оповідання. Але йому хотілося писати так, щоб там боліло і яріло кожне слово. А для цього потрібні не тільки енергія душі, а й ще щось незбагненне, чого він, мабуть, тоді не відчував у собі.
Але Василь здужав повернутися в прозу. Його книжка «У снігах» – це рівень, у якому він переріс себе. Але книжка не мала того розголосу, на котрий заслуговувала. Усе, що в нас називається літпроцесом, посегментовано, і в кожному сеґменті – свої «святі корови», свої класики й кандидати в класики, своя літературна челядь. Василь, здається, не належав до жодного сегменту – він був сам по собі. Як вовк-одинак. Отже, ніхто й не взявся його фаворизувати і вписувати в літературні «святці». Тільки Володимир Панченко потурбувався, щоб на «Літакценті» з’явився співчутливий відгук і сам проінтерв’ював письменника. Там чи не вперше в хронологічній послідовности й конкретно викладено творчу біографію Портяка і(що дуже цінно) прокоментовану ним самим.
Панченко зауважив, що між першою і другою книжками прози Портяка – велика часова дистанція. На що Василь відповів так: «Тут багато сплелося. Найголовніше, мабуть, саме слово. Було відчуття, ніби сперло в горлі. Кожне написане речення почало сприйматися як нестерпно багатослівне. Це тривало довго, а тут ще «наспіло» кіно, сценарна робота, де треба писати багато і швидко, стала ніби свого роду компенсацією. А між тим кіно втягує, як хвороба. Та й плани були досить амбітні, шкода, що на нездалий період припали. А час за тим усим спливав… Скільки вже там написав після першої книжки, але є якесь речення-друге, яке чекало свого часу!»
Панченко говорить: «Фільми, для яких ви писали сценарії, книга новел «У снігах» – це історія УПА. Історія ця має для Вас особистий, родинний характер…»
І Портяк підхоплює тему: «Звичайно, це особисте для багатьох з мого покоління, хоч ми і запізнилися на той «з москалями тан» наших батьків. …З моїх друзів один – Василь Герасим’юк – народився в засланні, у Караганді, другий – скульптор Михайло Дмитрів – у львівській тюрмі на Лонцького. Коли народився я, то моєму татові залишалося до загибелі під час чекістської спецоперації менше двох місяців, а за два тижні до того впав мамин брат, улюбленець роду. Другий мій дядько, хорунжий «Хмара», досить відомий, попри не надто високий ранґ, розстріляний тут у Києві. Це лиш кілька з двох великих родів, що їх кості розсіяні по Карпатах, у Сибіру, десь під міським асфальтом… Та чи мало таких родів – галицьких, волинських, подільських! Література цю тему ще лиш опановує. І то добре, що не з’явилися гори притьмом наклепаних романів, повістей. Порятувала відсутність так необхідної, здавалося б, кон’юнктури…»
Я з запізненням прочитав Портякове інтерв’ю для журналу «Країна». Звідти я одержав відповідь на свої запитання про дивнувату Василеву поведінку і про його неймовірну стриманість, коли він говорив (здебільшого не говорив) про особисте.
Він змушений був жити обережно. Носив у собі свою велику таємницю. Мусив приховувати свою «групу крові». Мовчав про те і в роки незалежности. Чимало инших, маючи такий факт у своїй біографії, роздзвонили б те на всю Україну й претендували б на беатифікацію. Але мовчкуватий та архіскромний Портяк мовчав. Гордий і скромний створений не для ярмарку амбіцій. Він був саме такий – єдине тому пояснення.
Читаю в інтерв’ю подробиці його життя.
«Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.
Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкрібляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріярх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.
Бабусю Василину з двома меншими дітьми 1939 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали…».
Не хочу переказувати Василів монолог – потерпаю, що загублю якусь подробицю або неповторний інтонаційний відтінок. Тому тут будуть ще довгі цитати. Це – не тільки Василева особиста передісторія, «усна історія», а й готова проза в стилістиці його новел.
«Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за «перших совітів» 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – Михайла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940-1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.
Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.
Дядько Дмитро, псевдо «Хмара», закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні «Недобитого» – Юліяна Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо «Перебийніс», який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.
У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.
Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.
На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати».
З подивом замислюєшся над цією розповіддю, над усіма подробицями й іменами, які жили у Портяковій пам’яті, і вже сам його образ у твоєму уявленні видається трохи иншим. Василь легко бачиться там, серед тих залізних людей.
Його батько мав у своїй сотні УПА псевдо «Сибіряк». Це був двометровий велетень. В оперативних документах НКВД, як з’ясував Василь, він значився, як «Атлет».
Добре пам’ятаю, як прочитав на ФБ ось цю подробицю з Василевої розповіді:
«Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати».
Я відразу ж шулікою накинувся на Портяка: «Чому ти все це не опишеш? Це ж буде щось грандіозне! І в кіно також це треба показати – враження буде просто неймовірне!..»
Він відповів (ми спілкувалися в ФБ), що все обдумує, з котрого боку до того матеріялу підступитися і вже навіть потроху щось пише.
Вірний собі – він довго виношував і перевіював у душі й умі те, що мав написати. Як його літературні предтечі Василь Стефаник і Григір Тютюнник. Неперевершені майстри вибухового лаконізму.
Я намагався підганяти його і не відразу зрозумів, що в такий спосіб тероризую Василя. Як мовиться, добрими намірами вимощена дорога знаєте куди…
Не встиг Василь про те написати.
Чи, може, знайдеться в його архівах цей текст – і ми ще читатимемо про неймовірну історію з ведмедем.
Читаю закінчення його інтерв’ю, де він пояснює, звідки його прізвище і літературне ім’я.
«Батько загинув 26 травня 1952 року. «Есбіст», з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. «Сибіряк» узяв напоготові «дігтяр» – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.
Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. Амністували 1956-го... Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го «за связі с УПА». Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: «ушол в лєс». А пізніше пустили чутку – це називалося «шептана», – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з «Меморіялу» знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.
Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували».
Я ще чекав слушної нагоди, щоб якось делікатно, пояснити Василеві (начебто він сам того не знав?!), який дорогоцінний у його руках матеріял і що не буде йому жодного виправдання, якщо він не напише все те. Люди завжди самовпевнені. Чи не кожному здається, що справжню суть речей найглибше розуміє саме він. І в мене теж була ця оманлива ілюзія.
Я сподівався, що десь випадково зустрінуся з Портяком, як це не раз бувало раніше – літературний світ Києва тісний. Мовби велика комунальна квартира.
І раптом на Фейсбуці – зойк Портякового сина: тато в тяжкому стані в реанімації...
А далі було 2 березня.
І звістка: Василь Портяк помер.
І я нині гублюся в думках, як закінчити цей спогад.
Спогад про того, в кому я також розгледів видатного письменника.
Але не розгледів справді сильну й вольову, людину. Людину того калібру, яких поміж нас мало.
Може, не тільки я…
________________
* Фраґмент з третьої мемуарної книжки М. Слабошпицького «З пам’яті дзеркала».

🍁
Василь Герасим'юк
АХІЛЛЕСОВА П'ЯТА

Василеві Портяку
Був такий день,
коли не можна нічого тягти з лісу,
бо прилізе гадина додому.
Були такі слова,
які вимовляти умів сліпий,
викликаючи гадину з-під хати, –
убити її.
Була така гадина,
яка ховалася від холоду в печі
і серед ночі цокала, як годинник.
Була така година вдосвіта,
коли змія ота зігрілася на литці легіня,
який спав на печі,
і вжалила його у п’яту,
коли придавив її у сні.
Був такий леґінь,
який мав силу богатирську,
але боявся своєї п’яти,
бо в ній залишилася глибока діра,
звідки око лиховісне блимало.
Була така ніч,
коли зліз леґінь отой з печі,
бо ноги самі понесли його в ліс
за пацьоркою із небесної голови
найвродливішої і наймудрішої
повелительки,
за короною,
в яку опівночі
дмухало все її зміїне царство,
видуваючи крижаний холод,
звиваючись і скублюючись,
обплітаючи, стискаючи цю землю.
Була така земля…


пʼятницю, 29 березня 2024 р.

Дашкевич - Росії: "Не можна вічно жити в брехні!" Як Московія привласнила історію Київської Русі

 



"Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Москва як поселення була заснована 1272 року. Не можна вічно жити в брехні!"
Ярослав Дашкевич,
історик, археограф, член-кореспондент Національної академії наук України, професор

Російські й совєтські історики датою заснування Москви називали 4 квітня 1147-го. Тоді нібито вона згадувалась у літописі. Насправді у хроніці йдеться не про місто, а місцевість на мокві - болотах. Тоді суздальський князь Юрій Довгорукий запрошував на зустріч князя Святослава Ольговича: "Прииде ко мне, брате, в москов!". Так написано в Іпатіївському літописі.

Ярослав Дашкевич:
"...Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується."

Зацитовано статтю Ярослава Дашкевича, вперше надруковану в добірці його праць «Учи неложними устами сказати правду» (К.: Темпора, 2011. – 828 с.). Наводжу її повний текст:

ЯК МОСКОВІЯ ПРИВЛАСНИЛА ІСТОРІЮ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Створюючи свою ук­ра­їнську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базую­чись на правді, достовірних фактах і історичних подіях. Пере­бу­ва­ючи упродовж століть під владою завойовників, українці фак­­тично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості і розвиток своєї історії, в результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії і домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі.
В романі-дослідженні В. Білінського (Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах) повідомляються факти, взяті з історичних джерел (переважно російських), що свідчать про докорінне перекручення історії Російської імперії, направлене на створення історичної міфології про те, що Московія і Київська Русь мають спільні історичні корені, що Московія має «спадкові права» на Київську Русь.
Звичайне шахрайство московитів, що привласнили собі минуле Великого Київського князівства і його народу, нанесло страшний удар по українському етносу. Тепер задача полягає в тому, щоби, на основі правдивих фактів, розкрити брехливість і аморальність московської міфології.
Розглянемо основні питання цієї проблеми.
Московські, а пізніше російські царі розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю, велику імперію. Для цього потрібно було прикрасити своє історичне минуле і навіть привласнити чуже. Тому московські царі, починаючи з Івана IV (Грозного) (1533–1584), поставили завдання привласнити історію Київської Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії.
На це можна було б не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була направлена на повне знищення України – її історії, мови, культури. Час показав, що російські імпершовіністи робили і роблять все можливе для реалізації цієї задачі.
Протягом століть, особливо з початком XVI ст. в голови людей втовкмачували і втовкмачують, що Російська держава і російський народ беруть початок від великого князівства Київського; що Київська Русь – колиска трьох братніх народів – російського, українського та білоруського; що росіяни за законом «старшебратства» мають право на спадщину Київської Русі. Цією жалюгідною брехнею дотепер користується російська історіографія і державні діячі Росії, а також «п’ята колона» в Україні, в яку входять комуністи і майже всі регіонали у Верховній Раді. Відомо що:
– В час існування держави Київської Русі про Московську державу не було ні згадки. Відомо, що Московське князівство, як улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році. До цього часу Київська Русь уже існувала більше 300 років;
– Немає ніяких фактів про зв’язок Київської Русі з фінським етносом землі «Моксель» і пізніше Московським князівством з князівствами земель Київської Русі до XVI ст. В той час, як у 988 році відбулося хрещення держави Київської Русі, фінські племена землі «Моксель» перебували в напівдикому стані.
Як можна говорити про якогось «старшого брата», коли цей «старший брат» появився на світ декілька століть пізніше ніж русичі-українці. Він не має жодного морального права називати себе «старшим братом», диктувати людству правила існування, насаджувати свою культуру, мову, світосприймання. Відомо, що до кінця XV ст. не існувало російської держави, не було старшого брата «великороса» і російського народу, а була Суздальська земля – земля Моксель, а пізніше Московське князівство, що входило в склад Золотої Орди – держави Чинґізидів. З кінця XIII до початку XVIII ст. народ цієї землі називали московитами. Московські історики замовчують питання про своє національне походження.
Московити, великороси – хто вони?
Московити. У IX–XII ст. великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області, меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші – все це народ «моксель». Ці племена стали згодом основою народу, що прозвав себе «великоросами».
У 1137 р. на ці землі прийшов молодший син київського князя Мономаха – Юрій Довгорукий, який залишився без княжого стола у Київському князівстві. Юрій Довгорукий започаткував князювання Рюриковичів на землях «Моксель», очоливши Суздальське князівство. В нього від жінки місцевого племені народився син Андрій, якого назвали «Боголюбським». Народжений і вихований в лісовій глухомані в середовищі напівдиких фінських племен, князь Андрій розірвав усі зв’язки з батьківською дружиною і зі старими київськими звичаями.
У 1169 р. Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: прийшов варвар, що не відчував ніякого родинного зв’язку з слов’янською святинею – Києвом
За короткий час (50–80 років) на кожне фінське поселення був посаджений князь із Рюриковичів, уроженець від мами мерянки, муромчанки, мокшанки... Так з’явилися на землі «Моксель» князівства: Володимирське, Рязанське, Тверське та інші. В цей час на землі «Моксель» починають проникати окремі місіонери з розповсюдження християнства. Про масове «перетікання» слов’ян із Придніпров’я на землі «Моксель», як це стверджують московські історики, не може йти ніякої мови. Для чого слов’янам із плодючих земель Придніпров’я іти через непроходимі хащі і болота тисячі кілометрів в невідому напівдику глуш?
На базі християнства на землі «Моксель» починає формуватися мова, яка з часом стала російською. До XII ст. на землях «Моксель» проживали тільки фінські племена. Це підтверджують археологічні розкопки О. С. Уварова (Меряни та їхній побут за курганними розкопками 1872 р. – 215 с.). Із 7729 розкопаних курганів не виявлено жодного слов’янського поховання.
Антропологічні дослідження А. П. Богданова і Ф. К. Вовка, що проводили вивчення людських черепів, підтверджують відмінні особливості фінського і слов’янського етносів.
У 1237 р. на Суздальську землю прийшли татаро-монголи. Всі, хто схиляв голову, цілував чобіт хана і приймав його підданство, залишались живими і неушкодженими, хто не хотів покоритися – знищувались. Володимирські князі Юрій і Ярослав Всеволодовичі покорилися хану Батию. Таким чином, земля «Моксель» ввійшла в склад Золотої Орди імперії Чинґізидів і її воєнна сила влилась у військові сили імперії. Очолював військову дружину землі «Моксель» в складі війська хана Батия володимирський князь Юрій Всеволодович. Факт формування в 1238 р. воєнної дружини із фінських племен, які використовувалися Батиєм у завойовницьких походах на Європу в 1240–1242 рр., є прямим доказом встановлення влади хана в Ростово-Суздальській землі.

На період воєнного походу Юрія Всеволодовича на Володимирське князівство був посаджений молодший брат Юрія – Ярослав Всеволодович, який віддав хану Батию свого восьмирічного сина Олександра Ярославовича в аманати (тобто заложники). Пробувши в Орді у Батия з 1238 по 1252 р. Олександр, названий і прославлений російськими істориками як Невський, засвоїв увесь устрій і звичаї Золотої Орди, став андом (кровним братом) сина Батия Сартака, одружився на дочці хана Батия і згодом став вірним слугою Золотої Орди, очоливши Володимирсысе князівство (1252–1263). Він не брав участі в жодній серйозній битві, всі перемоги Олександра Невського – жалюгідна брехня. Князь Олександр просто не міг брати участі в зіткненнях на Неві в 1240 р. і на Чудському озері в 1242 р. будучи ще дитиною.
Слід відзначити, що управлінська влада Ростово-Суздальських князів була мінімальною. Ханом Батиєм для керівництва князівством (улусом) назначався намісник – великий баскак, а на місцях – удільні баскаки. Це були повновладні правителі Золотої Орди, які керувалися законами Яси Чинґізидів. Брехнею російських істориків є те, що суздальські, а пізніше і московські князі були незалежні від Золотої Орди. Першим правителем князівства (улуса) у ханській грамоті названий баскак або даруга, а князі рахувалися на другому, а то і на третьому місці.
Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 р. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується.
Московія, як князівство, виникло в 1277 р. за наказом татаро-монгольського хана Менгу-Тімура і було звичайним улусом Золотої Орди. Першим Московським князем став Даниїл (1277–1303) (молодший син Олександра т. з. Невського). Від нього бере початок династія московських князів Рюриковичів. У 1319 р. хан Узбек (про це мовиться у вищеназваному романі-дослідженні В. Білінського) призначив свого брата Кулхана уділь­ним московським князем, а з 1328 р. – Великим Московським князем. У російській історичній літературі названий як Калита, Хан Узбек, прийнявши іслам, знищив майже всіх князів Рюриковичів. У 1319–1328 pp. пройшла зміна династії Рюриковичів на династію Чинґізидів в Московському улусі Золотої Орди. А 1598 року в Московїї перервалася династія роду Чинґізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). Тобто звиш 270 років Москвою правили чисті Чинґізиди.
Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність старій династії Чинґізидів.
Московська православна церква в 1613 р. стала стабілізуючою силою, яка забезпечувала зберігання татаро-монгольської державності в Московїї.
Із наведених даних видно, що Московія є прямою спадкоємницею Золотої Орди держави Чинґізидів, тобто, насправді татаро-монголи були «хрещеними батьками» московської державності. Московське князівство (а з 1547 р. царство) не мало жодних зв’язків до XVI ст. з князівствами земель Київської Русі.
Великороси. Плем’я великоросів, або російський народ, як він сьогодні зветься, з’явилося близько XV–XVII ст. серед фінських племен: мурома, мері, весі та ін. Тоді зароджується його історія. Немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залещанської землі», з Московїї, які ніколи не були Руссю. Татаро-монголи, що прийшли на ці землі, внесли значний вклад у формування «великоросів». На психологію великороса наклали відбиток запозичення татаро-монгольського інстинкту завойовника, деспота, в якого основна мета – світове панування. Так до XVI ст. сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві, люті й жорстокості. Цим людям не були потрібні європейська культура Й писемність, їм чужі такі категорії як мораль, чесність, сором, правдивість, людська гідність, історична пам’ять тощо. Значна частина татаро-монголів у XIII–XVI ст. влилася до складу великоросів, з них починають свій родовід понад 25 % російської шляхти. Ось деякі прізвища татар, які принесли славу імперії: Аракчеєв, Бунін, Грибоєдов, Державін, Достоєвський, Купрін, Плеханов, Салтиков- Щедрін, Тургенєв, Шереметьєв, Чаадаєв та багато інших.
Щоб привласнити історію Київської землі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом тощо.
Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.
Так «старший брат», «великорос» змушував жити «молодшого брата», «малороса» у жорстоких «обіймах любові».
СТВОРЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ МІФОЛОГІЇ РОСІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим». Ці думки поширювались і утверджувались в Московії. Скільки крові було пролито московськими князями, а пізніше – царями заради цієї ідеї-маячні.
За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії поси-люються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення. (Логвин Ю. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня).
Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. Із 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня.
Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі.
У 1716 р. Петро І «знімає копію» з так званого Кенігсберзького літопису, де було показано «об’єднання» давнього літописання Київського і Московського князівств і обґрунтовувалась єдність слов’янських і фінських земель. Однак доступ до «копії»-фальшивки, як і до самого оригіналу, був закритий.
Ця Петрова фальсифікація стала основою для подальших фальсифікацій – написання т. зв. «загальноруських літописних зводів», в яких обґрунтовувалось право Московії на спадковість Київської Русі. На основі цих фальсифікацій 22 жовтня 1721 р. Московія оголосила себе Російською імперією, а московитів – росіянами. Так була вкрадена у законних спадкоємців Київської Русі – українців історична назва Русь.
Петро І завіз з Європи велику кількість спеціалістів, у тому числі і професіоналів-істориків, яких залучив до написання і фальсифікації історії Російської держави.
Для цього кожний іноземець, що поступив на державну службу, давав присягу про нерозголошення державної тайни і зобов’язувався ніколи не покидати Московську державу. Виникає питання, які можуть бути державні таємниці при «обробці російської історії» давніх часів? У будь-якій цивілізованій європейській країні після 30–50 років розсекречуються всі архіви. Російська імперія дуже боїться правди про своє минуле. Смертельно боїться!

Після Петра І, який перетворив Московію на Російську державу, еліта Московії почала замислюватися над необхідністю створення цілісної історії власної держави. За цю справу ретельно взялася імператриця Катерина II (1762–1796), яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Катерина II, по-європейськи освічена людина, ознайомившись з архівними першоджерелами, звернула увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової бази.
Тож, Катерина II своїм указом від 4 грудня 1783 р. створює «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської. Комісія працювала 10 років. У 1792 р. «Катерининська історія» побачила світ. Робота комісії проводилась в наступних напрямах:
– збір усіх письмових документів (літописів, архівів тощо). Ця робота вже частково була зроблена Петром І. Збирання матеріалів проводилось не тільки зі своєї країни, а також з інших країн – Польщі, Туреччини та ін.;
– вивчення, фальсифікація, переписування або знищення історичних матеріалів. Так були переписані літописи: «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Лаврентіївський літопис» та багато інших. Деякі літописи переписувалися по декілька разів, а оригінали знищувались або засекречувалися. Так, були засекречені «Скіфська історія» А. І. Лизлова, що була видана в 1776 і 1787 pp., «Історія Російська із найдавніших часів» В. М. Татіщева, видана 1747 р. В «Скіфській історії» А. І. Лизлова вказується, що жителі Московїі – це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з Руссю (Києвом), Литвою, поляками тощо;

– написання нових «загальноруських зводів», які писалися у XVIII ст., а подавалися, що вони XI, XIII, XIV ст. Всі ці зводи проповідували «загальноруську ідею». Це в той час, коли на київській землі жили слов’янські племена (поляни, деревляни, сіверяни та ін.), які вже були християнами, в «Залещанській» землі жили фінські племена (мурома, меря, весь, мокша та ін.), які перебували у напівдикому стані, і ці племена не мали в історії нічого спільного аж до XVI ст.;
– для обґрунтування єдності Київської Русі і фінських племен були написані тисячі різних зводів. Усі ці зводи і літописи, як вказується в романі-дослідженні В. Білінського є тільки у переписаному вигляді, жодного оригінала. Жод­ного! Все це вказує на неймовірну за масштабами безсоромності й нахабства, фальсифікацію при створенні історії Держави Російської.
Не можна вічно жити в брехні!
Настав час, щоби українські історики написали правдиву історію України, яка ґрунтувалась би не на фальсифікованих Катериною II літописах і заново написаних у XVIII столітті «загальноруських літописних зводах», а на історичних фактах, зафіксованих у документах, зокрема таких країн, як Польща, Туреччина, Греція, Іран та ін. Люди мають знати правду.
Ярослав Дашкевич (1926.12.13 - 2010.02.25)
історик, археограф, член-кореспондент Національної академії наук України, професор

Переклад статті на англійську тут: https://willzuzak.ca/cl/miscellaneous/dashkevych20140514EuromaidanPress.html