неділя, 31 березня 2024 р.

 


Нині, 31 березня, Василеві Портякові мало би сповнитися 72 роки.
Згадаймо...

Розмова з паном Василем,
2 березня 2018 року.
Жити йому залишалося рівно рік...
павло вольвач: - Василя Портяка важко назвати "популярним". І, водночас, це один із найвагоміших сучасних прозаїків, якого дехто з критиків зараховує в один ряд із Тютюнником та Стефаником. Твори Портяка можна прочитати за день-другий. А можна перечитувати-осягати роками. А ще за Портяком - кінематограф, Карпати, родовід. Одним словом - життя.
Василь Портяк — письменник, кінодраматург, кіносценарист. Не знаю, яка між цими професіями різниця, ми це з'ясуємо. Дякую Василеві, що прибув з Фастова.
Якщо говорити про моє особисте знайомство з його творами, з героями його творів, то це відбулося я вже не пам'ятаю коли, сказати б, дуже давно, і як писав один із василевих колеґ-письменників і друзів, між першою і другою книжкою Портяка 22 роки, товщина часу. І поза тим його герої не забулися, не вицвіли, не злилися з тлом, бо вони із плоті і крови. І от саме про творчу кухню я й почну, Василю, з тобою говорити. По-перше, може, це вже банально, може, набридли цими запитаннями, чому такі великі перерви між виходом книжок і так мало за обсягом написано? Це така ощадливість у слові, ретельність, вимогливість, яка, звичайно, є, чи сюди додаються якісь буттєві обставини, скажімо, займався чимось іншим, писав кіносценарії, чи будував дім, чи, зрештою, накочувала звичайна людська лінь, буває ж і таке...
Василь Портяк: - Та всього буває. Я би почав із такого. ...Днями закінчився конкурс “Бути людиною” - це такий конкурс документальної прози, я був у журі. Довелося перечитати десь коло 200 оповідань. У всіх них йшлося про Другу Світову, про те, як людяне перемагало нелюдяне, про жорстокість війни. Розумієш, ти читаєш, але воно засідає, напластовується, і коли я це все перечитав, я не знав, куди з цим всім дітися.
- Ти чоловік твердий.
- Але й це не допомагає. В житті ти мав дотичність до пам'яті чиєїсь, до історій, воно тебе опосіло й не відпускає. І доки ти не даси йому кудись вихід, воно тебе не попустить. Я давно знаю, що важко заробляти на життя літературою. Не тільки в нас, взагалі важко. Колись Набоков писав про свою “Лоліту”: “Пока эта девочка меня кормит...” Тобто, тільки після “Лоліти” він міг собі дозволити зафрахтувати номер у готелі швейцарському, жити й ні про що більше не думати, хоча “Другие берега” в 100 раз кращі від тієї ж самої “Лоліти”.
Я не мав ніколи ілюзій, що я цим буду заробляти гроші. Для мене це вихід: те, що мене мучить, має мати вихід. У літературі це так. Кіно — трошки инше. Так, у тебе є угода, термін, текст...
- Тобто теза про те, що ти більшою мірою змовчав, ніж написав, - вона правильна?
- Мабуть, так.
- Я ще не сказав, говорячи про твої іпостасі, я не сказав ще одну, може, вона головна: Василь Портяк — ще гуцул. Чи гу́цул, як правильно?
- Гу́цул, гу́цул.
- Він гу́цул і, як кажуть люди, які тямляться на цій темі, гу́цул не аби-який, а трохи не найвисокогірніший із тих гуцулів, які пишуть, гуцулів-письмаків. Тобто родинне село Василя — чи не найвище в горах, вище там лишень ведмеді і якийсь кордон — румунський?
- Румунський.
- І оця твоя гуцульськість — вона, напевно, теж для тебе багато важить, чи, можливо, найбільше, вона є визначальною?
- Я тільки не знаю, наскільки це могло би стосуватися прози чи кінематографа. Це моє світобачення. Це там, де християнство настільки органічно сплелося з давньою вірою, давніми традиціями, що чогось органічнішого бути не може. Це там, де людину проводжали на той світ на так званих посейженнях — це поминальні вечори, де коло тіла читається Псалтир, а в иншій кімнаті гульки, забава іде, та ще - давня, давня, давняю Ми проводжаємо, людина закінчила свій час тут, а йде в кращий світ. В обрядах, в усьому вітальність є велика в гуцулів. Очевидно, це також має якусь вагу. Я бачив це на власні очі.
- Десь я вичитав, що саме в твоєму селі знімали “Тіні забутих предків”?
- Я був свідком, і це для мене настільки справило враження, що я потім долучився і до кіно, тому що я побачив, як робиться казка, як робиться образ. Це було несподіване. Я побачив кусок ...[нерозбірливо] дерев'янної, збоку масовка. Ми туди-сюди бігали, зазирали, нас ганяли... В мене лишилося в пам'яті: Параджанов, який на стільчику сидить, залишився юний майже, молодий Юрій Іллєнко, ми їх оббігали десятими колами, бо непотрібні ми там були, а дуже хотілося все бачити. І я потім побачив, в результаті монтажу, як ожив цей епізод, як він був змонтований з інтер'єром церкви, який знімався геть в иншому місці, з натурою, яка знімалася коло ріки також в иншому місці. І все це разом! Пам'ятаю, я бачив кілька дровеняк складених, нібито стіну... Для мене це стало таким дивом, що я, мабуть, тому потім і пішов у кіно.
- Тема УПА є для тебе не просто темою, а вона є для тебе родинним епосом, родинною пам'яттю, хай це й пафосно, родинним болем. І ця родинність, близькість, навіть інтимність — вона допомагає чи навпаки заважає, тисне, як ти кажеш — пече й не дає слову, сказати б, вивільнитися від судоми?
- Я з цим живу, з дитинства живу. Не тільки я. Не хотів би, щоб це сприймалося, як щось унікальне, якийсь випадок. Я вже колись казав, що серед моїх друзів, які тут є, ...[нерозбірливо] Михайло Дмитрів народився на Лонцького в тюрмі, Василь Герасим'юк народився в Караґанді в бараку для засланців. Тобто для нас, так само як для Східної України 20-ті - 30-ті роки, позначені боротьбою. Це не є щось таке виняткове. Але воно є, воно є, воно моє, тому що обидва роди — по мамі й по татові лягли там в більшості, мало хто вижив, і рідний тато також загинув 5-го березня, а я 31-го народився. Тобто воно є, воно не тільки моє, воно моїх рідних усіх. Я з цим живу. Це не допомагає й не чавить на мене, це історія роду.
- Але ж при тому ти ж іще вживаєшся у шкіру героїв.
- То инше питання, ти вживаєшся й радієш, коли хтось коло тебе працює. Коли ми знімали фільм про Шухевича “Нескорений”, то на подвір'ї Святого Юра ходив Гладій Гриць у мундурі, і там ще пару хлопців ходило, й підійшла до мене жінка, так глянула і якось так довірливо сказала: “Дякуємо, що ви їх вертаєте”. Тобто ці хлопці через роль туди входили, а для того щоб це мусило статися, треба входити в роль тобі, чи сценаристу, чи прозаїку.
- Тебе хтось із критиків чи читачів, у читацькій уяві, поміщає туди — десь між Тютюнника і Стефаника. Ти сам як до цього ставишся і хто для тебе ці постаті?
- Я не повинен якось до цього ставитися. То критики чи літературознавці так собі вирішили, то їхнє право. А ці постаті — я б ще додав обов'язково Коцюбинського. Коцюбинський, Стефаник, Тютюнник — це мірило.
... - Василь Портяк — із неймовірної родини, в якій воювало в УПА багато представників з обох родів, батько й дядько. Це неймовірні сюжети для втілення в будь-яких формах, насамперед в літературі, в кіно. Скажімо, доля його батька, який ще перед війною був висланий разом із родиною, старшими братами, з батьком у Сибір, сидів у тюрмі, потім якимсь незбагненним чином, через всю воюючу країну, “страну совєтов”, вернувся в Карпати, де приєднався до боївки старшого брата, який ще до війни почав воювати в горах — це знаменитий сотенний “Хмара”, а брат його, батько Василя, - “Сибіряк”, тобто це неймовірні долі. А ще по материнській лінії Василь Хімчак-Кучер, який загинув в один рік і трохи не в один місяць з батьком. Тобто, це — поєднання неймовірних доль, сюжетів, емоцій, саме те, чим займається Портяк, як на мене, в прозі, йому цікава не сама боротьба як така, а людські долі на зламі, на якихось тектонічних зсувах, як кажуть поляки, między młotem a kowadłem. І де ж це показувать, як не в кіно, Василю? Питання до тебе: якщо раніше тебе питали, чи ти збираєшся екранізувати свої новели, ти відповідав ухильно, мовляв, “воно би могло бути, але для цього треба, щоб знімалося кіно”.
- Зрушилося, слава Богу, гроші якісь є, проводяться якісь конкурси. Мабуть, мені не зовсім коректно їх оцінювати...
[...]


Ця розмова транслювалася у прямому етері на Радіо Культура, в циклі "Кружляння слів".
На жаль, щось завадило мені закінчити її транскрипт. Авдіозапис розмови на сайті РК не зберігся.