Показ дописів із міткою Віктор Неборак. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Віктор Неборак. Показати всі дописи

четвер, 25 березня 2021 р.

"Натхнення — це бармен — до ваших послуг". Львівські кав'ярні-"крапки", яких уже нема.




Будинок на вул. Саксаганського, де колись була "крапка" "Нектар".



Юрій Винничук: "У Львові вважалося, що найкращу каву готували на Вірменській та у "Нектарі" на Саксаганського. Тому уся кавова еліта ходила серед дня саме у ці заклади. На Вірменській збиралися хіпі, в "Нектарі" – актори, розмаїта інтеліґенція. Збиралися вони у певні години – кожна компанія в інші, а кава була лише приводом для таких здибанок…".




Кость Москалець
КАВА ЯК СПОСІБ ЖИТТЯ
Був період життя у Львові, коли я жодного дня не міг прожити без кави. День починався й закінчувався горнятком гарячого та міцного напою, маршрути прогулянок і зустрічей пролягали між ароматними маяками, від однієї кавової «крапки», скажімо, «Нектару», до іншої — на Костомарова, «крапки», оспіваної Віктором Небораком.
Сьогодні в це важко повірити, але тоді не було ні інтернету, ані мобільного зв’язку. Їхні функції, насамперед соціяльних мереж, виконували кав’ярні. І так, як сьогодні хтось віддає перевагу фейсбуку, а хтось інстаграму, тоді диференціяція також відбувалася за приналежністю до певної кав’ярні. Відвіду­вачі «крапки» на Костомарова рідко зазирали до «Нектару» — і навпаки. Зате кого тільки не зустрінеш під тим «Нектаром»! Ходили туди і Юрій Винничук, і Віктор Морозов, і майже вся львівська консерваторія, і на той час іще маловідомі, а згодом визнані художники Юрко Кох, Володимир Кауфман, Валерій Дем’янишин…
Усі основні, справді важливі новини передавали тоді не масмедія. Телебачення було нудним і брехливим, воно переважно транслювало двадцять якийсь там з’їзд комуністичної партії або ж просякнуті комуністичною таки пропаґандою фільми вірних слуг режиму. Чимось немислимим було подивитися по телевізору, припустімо, фільм Андрія Тарковського або Сергія Параджанова.
Натомість радіо тільки те й робило, що співало, до того ж найпотворніші совєтські пісні. Пам’ятаю одну, у виконанні хору Верьовки, яка в наших кав’ярнях викликала пароксизми гомеричного реготу, та й тепер викликає також: «Не вставай, тумане, не пливи в iмлi, / Лєнінове сонце світить на землі. / Чорна хмара злая, шлях не заступай, / Лєнінове сонце світить на наш край».
Більшим успіхом користувалася тільки колекція північнокорейських журналів, зібрана Юрком Кохом, у якій цілком поважно розповідалося про сонцесяйне вчення чучхе. День на радіо, як і в тюрмі, розпочинався й закінчувався гімном Совєтського Союзу. Тож ретрансляторами променів альтернативної правди й добра в обрамленні чудового львівського гумору ставали саме кав’ярні. Виступ екзотичної рокгрупи на зразок косівських «Гуцулів» або маловідомих «Братів Гадюкіних», нова вистава в Молодіжному театрі, перша збірка поезій Петра Мідянки, виставка модерного маляра — про це можна було довідатися за філіжанкою кави, отримавши необхідну супутню інформацію від самого ж таки режисера, музиканта, поета про ціни на квитки, місце концерту, адресу книгарні, у якій іще залишалися нерозпродані примірники. Цей факт сьогодні здається неправдоподібним, але тоді поетичні збірки розмітали з прилавків миттєво, незгірш за детективи й фантастику!
Львів — це суцільний потік кави й розмов, веселих жартів і пліток. Львів кавовий затягує надовго, відпускає неохоче. Траплялося, що я по два тижні не міг виїхати зі Львова, попри сесію в інституті, куплені квитки й урочисті обіцянки самому собі та деканові. Легкий змах чарівної палички у джезві, ще одна кава, іще одна зустріч, і всі добрі постанови зникали безвісти, квитки обмінювалися на пізнішу дату або взагалі пропадали й ніхто за ними не жалкував, адже Львів умів із надлишком винагороджувати за вірність і приязнь. І винагороджував він якраз тим, що важко було знайти в інших містах: насамперед вільним від страху, змістовним спілкуванням, геніальними планами державних переворотів, можливостями почути наживо вірші заборонених поетів і побачити в підвалах або на горищах мистецькі шедеври, за які через кілька десятиліть, коли Україна стане вільною, божевільні й не дуже мільярдери гатитимуть скажені гроші. Саме у львівському самвидаві було опубліковано мої перші вірші та прозу, саме там було написано найкращі пісні.
Тепер я рідко буваю в кавовому місті. Новини читаю в інтернеті, спілкуюся у вайбері, вірші слухаю на ютубі або у фейсбуку, замість кави п’ю переважно міцний зелений чай. Чай сприяє зосередженості і творчій роботі, чай — це напій зрілости.
Проте коли озираюся на кілька десятків літ назад, то ловлю ніздрями ейфорійні пахощі свіжозмеленої кави, бачу усміхнені очі тих, чиї ноги вже ніколи не ступлять на приязну львівську бруківку, пригадую рядки юних тоді, сивих тепер поетів. Думаю собі: так жаль, що вже немає «Нектару» і «крапки» на Костомарова. Я охоче проміняв би всі ці сьогоднішні чудеса техніки на добру розмову з приятелями за філіжанкою кави там і тоді, куди вже ніколи не буде вороття.



Віктор Неборак
КАВА
Натхнення — це бармен — до ваших послуг —
що заклинає каву, як змію,
і варить бідну голову мою
в цій рідині, відтяту за непослух
турецьким ятаганом. Визнаю —
я став у чергу фацетів зарослих,
струнких цукерок і ножів дорослих...
Та я ще не прописаний в раю!
Чоколядовий дух, температура
червоних уст і божевільних бджіл.
У незнайомки погляд, як в лемура, —
аж цукор переламує навпіл.
Я ж — думкою в районі Сінгапура —
своє обличчя виляпав на стіл.



Було колись кафе "Нектар" у Львові...
Кав’ярня "Нектар" діяла з 1974 року і славилась доброю кавою. Художник Георгій (“Жора”) Косован розповідає:
"Саксаганського вулиця — це як йти по Академічній, така вулиця далі йде. Там таке було наріжне кафе. Зараз там якийсь ресторанчик. Там була дуже відома кав’ярня, де збиралися, тусували, власне, митці."
Авдиторія "Нектару" була різною. Сюди вчащали представники як привілейованих груп, так і марґіналів. Зі спогадів дізнаємось про соціяльний зріз відвідувачів: "від професора до алкоголіків. Там всі збиралися. І там якось знайомилися так якось при каві, при випивці знайомилися". Звичними гостями були художники Олександр Аксінін, Валерій Дем’янишин, викладач Львівської Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без "Нектару" (адже жив навпроти) і навіть узяв собі псевдо на честь улюбленого закладу — пан Нектарський. Тут він заснував свою "Академічну Академію" і часом навіть приймав іспити у студентів.
На каві зустрічались ледь не кожного дня. В одному з інтерв’ю художник розповідав про групу митців, які щодня о десятій годині ранку збиралися "на клуб", після чого розходились по хатах чи по майстернях. Ґалерист пригадує звичні практики, які мали місце у "Нектарі":
"Там були поручні, от народ сидів, як... як голубки на тих поручнях з тою кавою, при чому там в "Нектарі", в верхньому "Нектарі", там, де спиртного не було, тільки кава була. І от, рано ти заходив — стоїть черга, і так дивишся, в черзі когось бачиш і показуєш — там 2 чашки. І людина... підходить черга, замовляє 20 філіжанок кави (сміх)".
"Нектар" було важливою крапкою на мапі творчих спільнот Львова. Як локація фіґурує не лише у спогадах, а й у творчості митців. Зокрема, згадується у пісні Андрія Панчишина "Новина у місті Львова" про приїзд Михайла Горбачова до Львова у 1989 році, яка була виконана на фестивалі "Червона Рута" https://www.youtube.com/watch?v=m-gK_CC16s4.
У спогадах художник наголошує на важливості розміщення "Нектару":
"це ж було на перетині... там йшлося ввечері на променаду, сто метрів тих ось проходилося — і там когось зустрічалось, або там застрягалося, або знов гулялося — таке. От як часто? Як правило, щодень (сміх). Бо не було до чого вчепитись... Там завжди хтось був, бо там, напевне, пів міста... то вже старше покоління: от, Медвідь, Флінта, ото вже так само, ну то вони були такі “признанные классики”... йдеш в “Нектар”, там завжди поки каву вип’єш, завжди або хтось вже сидів, або прийде".
Але минув час, і це місце зникло із мапи творчих спільнот — зачинилось у 2007 році.



Глеб Ходорковский
"Було колись кафе Нектар у Львові..."
Було так весело і цікаво,
Коли ми збирались в "Нектарі" на каву.
Завше сходилися на тій кавці
Актори,
мАляри,
містецтвознавці,
Працівники музєів,
поети,
Дами, так мовити б
"полусвєта"
Шахматісти і музиканти,
Талановиті і безталанні —
Інтелігенція і богема
Тут вирішували проблеми,
І сперечалися гучно і жваво
! про виставки
і про вистави...
Словом думки мерехтіли у гУлі...
Але, на жаль,
все це минуле —
Зустрічи,
суперечки,
розмови...
..........................
..........................
Бутик
на місці "Нектара" у Львові…



"Псяча буда". Колаж Олени Геречко

Однією з культових кав’ярень Львова на початку 1990-х років була так звана "Псяча буда". Це було місце художників-концептуалістів, хто об’єднувався довкола товариства "Шлях" — першого позасистемного ("неформального") мистецького згуртування у Львові після 1944 року. Офіційно зареєстроване 5 жовтня 1989 року, воно активно діяло до 1992, після чого де-факто припинило своє існування. Його натхненником, ініціятором і організатором був львівський мистецтвознавець, громадський діяч Юрко Бойко. Ґалерист і куратор, учасник товариства "Шлях" пригадує "Псячу буду":
"Там були такі три стійки чи чотири, і там збиралися кілька ґенерацій, які були одночасно один для другого наставниками. Старші — це були, наприклад, Ярослав Гнатів, Ярко Гнатів або Ярко Нектарський, скажімо, Калинці туда приходили. Туди міг прийти Богдан Горинь, всяка-всяка така публіка. Потім була наша ґенерація — це були художники. Сюди приходив Лобода, художник, його жінка, навіть Неборак цьому [місцю] вірші присвячував, "Собачій буді". Це було дуже-дуже цікаво… Тьотя Свєта була власницею і одночасно викидайлом. Їй було приємно, що там збиралась така публіка всяка, і коли туда забрєдав якийсь алкаш, то вона сама його могла прийти, за шкірку — і звідтам викинути. Це тривало кілька років. Це, наприклад, хто там? Гуменюки, Славко Шимін, Крицький, Кох, Кауфман — всі туда приходили. І ще була ще молодша ґенерація… Тарас Чубай, Сашко Неборак… Ця кав’ярня, вона так проіснувала, напевно, років два чи три. І вона була настільки популярна, власне, серед таких от людей, що коли хтось приїжджав, скажімо, з Канади і з Америки, це було як обов’язкове місце, яке треба було відвідати… Там можна було зустріти і Наталку Гузар — знамениту художницю із Канади, якихось дисидентів, і так далі, і так далі. Це була дуже важлива точка для міста. А потім ця точка якось занепала, і занепала назавжди. Пробували якісь інші кав’ярні, якісь там "Червоні калини" — щось таке було там, на Дудаєва, якщо не помиляюсь. Ну, це все — це померло назавжди, словом, з "Псячою будою".
Подібно про це місце розповідає інший ґалерист:
"А "Псяча буда" ще була така кава на Костомарова. Тепер це "Родинна ковбаска" [станом на 2013 рік; у 2019 році тут "Львівська м’ясарня"], навпроти прийому макулатури... Чотири метри квадратних був зал. От, тьотя Свєта робила там, всі її так називали — тьотя Свєта, робила каву в джезві, ну і виходили на вулицю. І обізвали цю крапку "Псяча буда". І там постійно, постійно курили, пили каву, то ж тоді ж можна було кави випити, молоді всі були. От і гомоніли, і так от вже ніби вже відходиш — тут хтось знайомий йде, значить, і знову продовжуються якісь теми там".
Чому це місце зникло з мапи творчих тусовок? У інтерв’ю звучить пояснення, пов’язане зі зміною "профілю" закладу, коли в асортименті з’являється горілка. У львівських кав’ярнях були власні норми прийнятного і неприйнятного, які визначали ставлення середовища творчих тусовок до того чи іншого місця. Йшлося не тільки і не стільки про якість кави, скільки про неформальні норми, які були прийняті в закладі. До того ж, поява горілки одразу змінила середовище відвідувачів і відвідувачок "Псячої буди". Потенційні конфлікти могли стати однією із причин того, що це місце перестало існувати на мапі творчих тусовок.


Віктор Неборак
ГОРІЛЧАНА ЗРАДА
Приблуди кочові прийшли, де не
чекали їх. Розбито мури. Варта
посічена. І вогняна вода
возведена на п'єдестал, все топить.
Рев, рик, бруд, брак духовності, біда
хай цей набрід весь якнайскорше вхопить!
Так деґрадує світ. Лікер, коньяк,
вино коштовне, але ж не горілка
в кав'ярні. Як це трапилося, як
так все перемішалося? Горілка
повинна бути в чарочній, або
вареничній, шашличній чи інакшій
якій харчевні. Це ж абетка, бо
до кави тичуться напої м'якші,
якщо розходиться про щось таке
шляхетне. Гроші, гроші... Що є гроші
у порівнянні з вічністю? Гірке
похмілля і зів'ялі рожі.
Троянди тобто. Писки, певно, теж,
розкидані у світовім безмежжі.
А ми замурувалися у Вежі
Пороховій. І все – таки. І все ж...
— Я так тебе люблю
ти вже в минулому
туди я не досягну.



Юрій Винничук
КНАЙПИ ЛЬВІВСЬКОЇ БОГЕМИ
До війни Львів мав свою богему, дуже чітко структуровану і неймовірно цікаву. Її захопливе життя і її кнайпи описали Петро Карманський, Остап Тарнавський, Роман Купчинський, Едвард Козак. Францішек Яворський, Мар’ян Тировіч, Анджей Хцюк, Станіслав Лям, Юзеф Майєн та багато інших. Усі їхні свідчення я зібрав був у «Кнайпах Львова».
У повоєнних роках каварень не було, їх замінювали «Чайні», в яких було все крім чаю. Станіслав Людкевич ходив за звичкою на каву до «Інтуриста». У 1960-тих роках відкрилася перша каварня на Дорошенка, а незабаром друга на площі Міцкевича. Цю останню прозвали в народі «Телевізором» через великі просторі вітрини. До «Телевізора» вчащали відомі митці – Анатоль Кос-Анатольський, Ростислав Братунь, Роман Іваничук, Любомир Медвідь, Роман Безпалків, Любомир Медвідь, Богдан Стельмах, Володимир Яворівський, Микола Петренко і багато інших.
Тарас Мигаль облюбував бар «Під вежею», там його уже знав весь персонал, і обслуговували без черги, хоч він зазвичай приходив з усім своїм. Тому до нього горнулися й інші бухарі.
Кнайпа на Валовій у народі називалася «Сільрада», там за ширмою, де було тільки два столики, засідали «свої» – письменники та журналісти. Іван Гущак розповідав, як вперше проник за ширму. Завів його до тієї забігайлівки вуйко, який був шевцем і добре заробляв, отже міг виставитися. За ширмою того разу сиділи Петро Козланюк, Тарас Мигаль, головний редактор «Жовтня» Юрій Мельничук, який шпарив памфлети проти націоналістів, і група графоманів – відповідальний секретар журналу Петро Інгульський, головний редактор газети «Львовская правда» Тиміш Одудько та поет Микола Романченко. Для юного Гущака це були стовпи літератури. Якщо за ширмою засідав Козланюк, то зайти туди можна було тільки з його дозволу. Але Козланюк якраз вуйка-шевця добре знав.
Тарас Мигаль у цій кнайпі мав свій рахунок. Міг не платити відразу, а щойно після отримання платні. Міг також приносити горілку з собою, а в незмінній течці завше лежав шмат ковбаси чи сала, редька, хліб і цибуля. Власне сам Мигаль і вигадав назву «Сільрада», щоб збити з пантелику кагебістів, домовляючись телефоном з кимось на зустріч. ....
Читати далі:

... Однією з найпопулярніших кнайп, де збиралися львівські митці й інтелігенти, був «Нектар» на Саксаганській. В «Нектарі» панни любили замовляти лікер «Старий Таллінн» (тоді ще Таллін), вмокати в нього фільтри цигарок і мрійливо затягуватися. А що в мене якраз була курна панна, то і я втягнувся і три роки смалив «Орбіту», «Львів», «Космос», «Партагас», аж поки наступна панна не відучила мене курити раз і назавжди.
«Нектар» став також прихистком різних оригіналів, як от Сюр (Володя Богун), поет і художник, який працював у морзі. На одній з його картин було зображено Амурчика верхи на кліторі. Папроцький на прізвисько Троцький теж умів добре малювати. Льоня Швець був поетом, працював у пункті приймання макулатури, влітку їздив на море і видавав на пляжі лежаки. Писав російською, але ми з Грицьком Чубаєм його на короткий час українізували, і він написав кілька віршів українською. Уся трійця давно вже спить мертвим сном, зморена пристрастю до алкоголю. Перші двоє померли, а Льоня викинувся з вікна, коли під час «білочки» приїхала за ним машина з божевільні. Смерть Папроцького оспівали Віктор Неборак і Кость Москалець. Про Льоню більше читайте в «Грушах у тісті».
Вчащали художники Аксінін, який загинув у авіакатастрофі, Пінігін і легендарний Дем – Валерій Дем’янишин. Коли мене Дем помічав десь на другому боці вулиці, то волав так голосно «Юрку!», що усі перехожі здригалися.
За тієї доби – то були справжні зірки «Нектару». Інколи і я з ними волочився, інколи вони падали мені до хати, як сніг на голову, і поки не вицмулили усе, що принесли, і все, що я мав, витурити їх було неможливо.
У «Нектарі» було тлумно уже за дня, особливо в обід. Люди брали каву і попивали її, стоячи на вулиці. Там була стала публіка, яка зустрічалася у своїх колах в певний час. Зокрема художники й музиканти. Викладач Політехніки, літературознавець і письменник Ярослав Гнатів, який не пропускав жодного дня без «Нектару», навіть узяв собі псевдо пан Нектарський. Понадто, що й жив навпроти. Він без перебільшення був душею «Нектару», а часто й меценатом. Саме у «Нектарі» він вирішив заснувати свою Академію, бо Саксаганського є продовженням проспекту Шевченка, який затяті львів’яни продовжують називати Академічною. Правда, назва ця походить не від того значення, яке є зараз, бо колись академіками називали студентів. Членом Яркової Академії міг стати будь-хто, хто не мав що робити і швендяє Академічною.
Ярко завжди гостро реагував, коли хтось вживав слово «кав’ярня». Він тоді виймав зі свого портфеля ксерокопію з довоєнного журналу «Рідна мова», який редагував Іван Огієнко, і зачитував, що кав’ярня означає місце, де їдять кав’яр, тобто ікру, і нічого спільного з кавою не має. А місця, де порядні люди ходять на каву, треба називати каварнею.
«Нектар» існував з 1974 року і славився доброю кавою. Власниця «Нектару» пані Люба бавилася у меценатство, беручи в художників за оплату картини. Потім вивішувала їх на стіни, а часом і продавала. Кава в древні часи коштувала 16 копійок, готували її в автоматі «Omnia», і тут завжди була черга. Я кавою не захоплювався, а брав собі склянку шампанського за карбованця.
Ярко зазирав до «Нектару» щодня і то двічі – перед роботою і після. Першого разу пив каву, не затримуючись, а другого займав другий столик від стіни, і вже нікуди не квапився, а довкола нього незабаром збиралася ціла компанія. За якийсь час цю компанію можна було побачити вже у «Червоній Калині» на Чайковського – там пригощалися коньяком чи горілкою. ...
Читати цілком:

Та частина львівської богеми, до якої належав я, рідко перепліталася з членами творчих спілок. Винятками були вечори у Клубі творчої молоді (КТМ), де різні початківці читали свою базгранину, а я, як автор кількох десятків критичних статей, у яких громив графоманів, виступав там критиком. І одного разу роздовбав рукописну збірку віршів Василя Куйбіди, чого він мені ніколи не забув.
В Клубі був бар, можна було випити, потанцювати і звабити яку-небудь юну поетесу. Тому сюди вчащали молоді львівські актори. Серед поетес траплялися екзальтовані панночки, які наївно вважали, що перші-ліпші любощі уже до чогось зобов’язують. Як наслідок – вибухали інтриги, скандали і любовні трагедії, після яких з’являлися вірші, перейняті вселенською тугою.
КТМ-ом керував поет Роман Качурівський. Але недовго. Бо одного разу там читав свої вірші якийсь початківець з Вінниці. Ото він вийшов у центр зали і сказав: «Ізвінітє, я буду па рускі, патаму шта я із Вінніци». А Ромцьо, маючи вже злегка підхмелений настрій, візьми та й бовкни: «А що – Вінниця не Україна?»
Ну, і то був його останній день керівника КТМу. ....
Читати далі:



Віктор Неборак про богемні кав'ярні й пивнички Львова
... — Чи знаєте Ви про кав’ярню Шнайдера на вулиці Академічній? Вона була оздоблена незвичними для тогочасного Львова сецесійними розписами Антона Туха і була популярною серед митців початку ХХ ст.
— На жаль, ні. Там на Академічній був «Шоколадний клуб» –найпопулярніша кав’ярня у 1970-80-х роках із дуже гарною акустичною музикою (це там, де є зараз цей ресторанчик «Пузата хата», там де магазин «Світоч», у підвалі).
У Львові ще на вулиці Саксаганського була дуже популярна кав’ярня «Нектар», де робили смачні коктейлі, лікери пилися. Тепер я щось лікерів узагалі не бачу, а, може, просто не замовляють.
Загалом у місті завжди було багато таких закладів (зараз, певне, вдесятеро більше), де гарно сиділося і спілкувалося, і ми, будучи студентами, могли собі дозволити там сидіти. Отримуючи 40 карбованців стипендії, студент міг, ну, принаймні, чотири рази на місяць піти до кав’ярні – на це вистачало від 5 до 10 карбованців. Тобто 10 – це вже треба було дуже напитися, а 5 – цілком вистачало. ...


субота, 28 березня 2020 р.

"Дар сприймати життя таким, яке воно є." Анатоль Перепадя





"Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля, — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є."

Анатоль Перепадя — один з найкращих перекладачів з романських мов, учень Миколи Лукаша. Автор повного перекладу українською епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу», творів Монтеня, Рабле, Бальзака, Моріяка, Сент-Екзюпері, Камю, Клоделя, Фава, Шаша, Моравія, Макіявеллі, Кальвіно, Адаму, сервантесівського «Дон Кіхота» (у співавторстві), Карпентьєра, Сеабра, Петрарки та ін. Лавреат кількох французьких премій. Кавалер французьких Ордена мистецтва й літератури та Ордена Академічних пальм. Учасник Помаранчевого Майдану.
                                                       
* 23 серпня 1935, Олександрія — † 9 червня 2008, Київ

...Він їхав з Русанівки на своєму леґендарному велосипеді до Спілки письменників. Та по дорозі його збили. Після двох днів, проведених у комі, його серце зупинилося... Наїзд на своєму "Шевроле" скоїв такий собі Володимир Хорамський; не зупиняючись, він залишив місце ДТП, не надавши допомоги потерпілому. Кримінальне провадження проти нього не відкривалося. (с) Вікі.




ІЗМІР, 1994
Юрій Андрухович

Для кожного з нас — тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.
Ізмір — це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було — хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.
За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.
Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як — у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто — здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.
Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю — і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший — що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.
На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє — на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші — на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» — допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду — «поліцейська». То були виключно жінки — з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.
Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття. Viktor Neborak теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.
АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля — вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста — спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням — нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».
Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб — у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).
Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.
Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом — тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.
Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б — якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула — щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.
Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус — але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.
Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше — дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness». Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.
Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.
Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.





ЖИТТЄВІ ПЕРЕПАДИ ТЛУМАЧА ПЕРЕПАДІ
Інтерв'ю 2006 року

Анатоль Перепадя народився 1935 року в Олександрії на Кiровоградщині. Отже, Анатолеві тільки 71 рік, а не 76, як про те повідомляє інтернет. Закінчив факультет журналістики Київського університету. Два роки працював за фахом на Сумщині, потім дванадцять років — по київських видавництвах. Останнє місце роботи — видавництво «Веселка», звідки був звільнений у 1971 році. Відтоді — на так званій творчій роботі, яка на певних етапах історії нашої країни інтерпретувалася як неробство. Перекладає українською з більшости романських мов — французької, італійської, іспанської, португальської, каталонської. Лавреат багатьох перекладацьких премій. Зокрема, Перепадя наразі єдиний двічі лавреат премії «Сковорода», яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад, здійснений у рамках однойменної програми. 
Для нашої зустрічі Анатоль вибрав каварню «Купiдон», де полюбляють збиратись люди, які вважають себе літературним бомондом, і де неодмінно зустрінеш знайомих.
— Хай бачать, що я у свої роки ще п'ю вино з дамами.
— Ніби хтось сумнівається. В усіх своїх інтерв'ю ти говориш, що найбільше за все любиш займатись коханням і що українська нація — найсексуальніша у світі.
— А хіба це погано? Скільки вже можна плекати ту українську совєтську сором'язливість, коли всі все знали і ніхто ні про що не говорив уголос? Я завжди говорив відверто абсолютно про все.
— Абсолютно про все?
— Так! Я починав у літературі як автор віршів про Сталіна, і можу зараз про це говорити. Коли нещодавно для пенсії з'ясовувався мій письменницький стаж, який рахується від першої публікації, то я саме й зазначив ті свої давні стихози. А які вірші міг у ті роки писати молодий поет-початківець, який, свідомо чи несвідомо, копіює літературний мейнстрім? Адже всі тодішні класики, починаючи від Андрія Малишка, продукували щось подібне. Тож на кого було рівнятись?
— Але ж автор поезій про вождя народів згодом став політично неблагонадійним. Як це сталось?
— Поступово. В процесі спілкування з друзями, після читання справжньої літератури. На якомусь етапі стало прикро: чому українська література не така, як французька чи італійська? Багато чого зі світової літератури я ще в молоді роки прочитав польською або чеською мовами. Я не вивчав тих мов, але почав читати, і все пішло. Я взагалі ніколи не вивчав іноземних мов фахово, більше того, коли навчався на факультеті журналістики, мені не хотіли ставити залік із французької мови. А згодом почав добре давати раду романським мовам, які мені дуже подобались.
— Про непоставлений залік ти також розповідаєш в усіх інтерв'ю. Це як історія Верді, якого не прийняли до консерваторії.
— Це не той випадок. Я тоді, й правда, погано знав. Почав цікавитись іноземними мовами, коли вже працював у газеті в Сумах, де мені не дуже подобалось, бо там не друкувалось жодного живого слова. А живі слова саме були в іноземних книжках, написаних авторами, які творили, не думаючи про цензуру. Дуже хотілось, щоб вони прозвучали й українською.
— Після Сум тобі вдалося перебратися до Києва.
— Так, влаштувався до іноземної редакції видавництва «Веселка». Там і познайомився зі своєю дружиною. До речі, те помешкання на Русанівці, де живу й досі, отримала вона від «Веселки».
— А я саме хотіла тебе спитати, чому ти, як більшість українських письменників, не оселився в будинку по вулиці Чкалова, нині Олеся Гончара?
— За помешкання в письменницьких будинках велися страшенні бійки. Я не був такою мірою наближений до роздачі совєтських благ, щоб претендувати на житлоплощу в совписівському будинку, де санвузол, крім ванни й туалету, був оснащений ще й біде, чим деякі його мешканці й досі дуже пишаються...
— І що надавалось лише дуже благонадійним совєтським громадянам... А як ти став остаточно неблагонадійним?
— Мене звільнили з роботи у видавництві «Дніпро» після того, як ми з Іваном Світличним передали Іванові Кошелівцеві посмертний архів Василя Симоненка.
— То це був саме ти? Ще в совєтські часи доводилося чути, що буржуазні націоналісти викрали антисовєтські вірші Василя Симоненка, яких він ніколи не друкував в Україні, й передали їх за кордон.
— То я й був одним із тих буржуазних націоналістів.
— А ти знав Василя Симоненка особисто?
— Так, звісно, він був моїм однокурсником. Ми з ним були добре знайомі. Тому я й поїхав до його матері після його смерти.
— А як ти вважаєш, його побиття в міліції, після якого зовсім молодий поет невдовзі помер, було підлаштованим чи випадковим?
— Я думаю, що все-таки то була випадковість. Про ті вірші, які ми витягли з архіву, певне, нічого нікому не було відомо. Те, що публікувалось у книжках Василя, цілком узгоджувалось і з тим, що дозволялось, і з тим, що вимагалось.
— Хоча й були присутні і талант, і щирість...
— Так, і сам Василь був дуже щирим, часто закохувався. А щодо його ранньої загибелі, то я знаю, що він потерпав від хвороби нирок ще задовго до того інциденту, який, можливо, прискорив його загибель, але ніяк не був єдиною причиною.
— Ти знав особисто багатьох, хто відігравав і неґативну, Й позитивну роль в українському літературному процесі, знав тих, хто сьогодні став леґендою, міфом, героєм нашого культурного простору. Чи не виникає в тебе бажання писати спогади про ті часи?
— Я вже не раз казав, що спогади — це погляд назад, а я у своїм віці найбільше люблю дивитися вперед.
— Але ж ти не боїшся відверто говорити про ті часи й називати імена, а я не завжди наважуюсь відтворювати їх у цій розмові.
— Я не боюся, а ти дивись, як тобі зручніше. Менi не страшно, бо я ні від кого не залежу й ні в кого на мене немає ніякого компромату. Кожен, хто був у літературі в ті часи, коли письменникам платили щедрі гонорари й давали квартири в центральних районах, той може багато чого порозповідати про те, які темні пристрасті буяли в письменницьких душах. Але були й порядні люди, які й допомагали, й виручали. Все це, мабуть, дуже цікаво, але спогади забиратимуть час від перекладів, а стільки ще всього не перекладено. Нарешті я можу перекладати те, що хочу, і саме так, як хочу.
— Але ж ти перекладав і в совєтські часи, й не раз казав, що життя й тоді було надзвичайно цікавим і що робота цікава завжди.
— Я не люблю, коли люди розповідають, що в совєтські часи все глушили й придушували, хоча це абсолютно справедливо. Так, і душили, і глушили, але все одно, краще працювати, аніж скаржитися й повторювати заяложені слова. Адже саме ті темні для української культури часи були часами моєї дружби з такими незрівнянними людьми, як Микола Лукаш, Григорій Кочур. І коли ми збирались, то здебільшого обговорювали творчі проблеми, а не ідеологічні. Будинок Кочура в Ірпені був своєрідним острівцем свободи, тим ціннішим, що навкруги був суцільний морок. Або суцільна сірість.
— А знаменитий «Всесвіт», коли його очолював Дмитро Павличко, про який так багато кажуть сьогодні, також був такою оазою свободи?
— А от, до речі, той «волелюбний» Павличко мене ніколи не друкував. Я не можу його назвати серед тих, хто допомагав опальному перекладачеві виживати.
— А хто ж допомагав? І в якій формі відбувалась та допомога? Розкажи, ще не всі знають.
— Перекладачі, яких друкували, «позичали» мені свої імена. А потім чесно повертали гонорари. Тут я дуже вдячний Дмитрові Паламарчуку, який не раз ішов на таке. Одним із найпомітніших моїх перекладів, який вийшов тоді під його прізвищем, був «Гадючник» Франсуа Моріяка.
— Жахлива книга! Чесна і правдива родинна хроніка.
— Так, тоді її видали як книгу проґресивного письменника, який пише правду про ЇХНЮ моральність. Ніби в совєтському суспільстві не було таких самих «ніжних» стосунків у родинах. Мені дуже подобалось перекладати ту книгу... Іще кілька книжок я надрукував тоді під чужими іменами. Тільки одного разу один відомий чоловік натякнув, що я мав би поділитись гонораром, адже якби не його ім'я, я б грошей не отримав.
— Ти знаєш, Анатолю, іноді, розмовляючи з представниками твого покоління, я прошу їх назвати якісь імена, а вони не хочуть, мовляв, не треба. А тут ти говориш усе як було, а вже я думаю, а чи треба... Але давай краще поговоримо про тих, хто все-таки допомагав тобі. Адже люди перевіряються саме в екстремальних умовах.
— Так, для мене саме совєтський час був значно більшим екстрімом, ніж теперішній... тепер просто собі дикий капіталізм, хапай що можеш.
— А тоді був феодалізм.
— Так, а я в тому феодалізмі лишився майстром, вигнаним зі свого цеху. Треба було не тільки виконувати роботу, а й самому знайти замовників, а також знайти виправдання, чому не працюєш, чому є так званим дармоїдом. Мені загрожували висилкою з Києва, що тоді практикувалось. І тут мені допомагав Комітет київських літераторів. То була своєрідна профспілкова організація, яка захищала інтереси літераторів, які не перебували в офіційних творчих спілках. Серед них були дуже цікаві люди: перекладач Сергій Борщевський, він зараз дипломат, поетеса Валентина Давиденко, вона працює на радіо, всесвітньо відомий інтелектуал Валерій Курінський, багато інших цікавих людей. Так, те середовище було здебільшого російськомовним, але до української культури там ставилися з повагою. Також там було багато євреїв, які були надзвичайно симпатичними людьми, дуже розумними й опозиційно налаштованими. Я значно більше полюбляв проводити час у їхньому товаристві, ніж у товаристві нібито ближчих мені колег, українських літераторів, серед яких було багато примітивних антисемітів.
— Я пам'ятаю інтелектуальних євреїв совєтської доби! Це було дуже своєрідне культурне явище, в їхньому середовищі завжди жив особливий дух свободи. Шкода, що багато з них назавжди виїхали з України.
— Але дехто й залишився. Я надзвичайно шаную проукраїнськи налаштованих євреїв і плідно співпрацюю з ними. От уже відніс останній том «Проб» Монтеня до видавництва «Дух і Літера».
— Анатолю, зупинімось на етапах твого великого шляху в незалежній Україні в хронологічному порядку. Премію імені Миколи Зерова у 1993 році ти отримав за переклад творів Альбера Камю.
— Так, але то були твори, перекладені ще в совєтські часи й за перебудови, хіба що видані пізніше.
— Отже, перша велика праця, здійснена вже в так звані нові часи, — це «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста.
— Можна вважати, що так.
— Про твою роботу над цим епохальним семитомником і, зокрема, про твою хворобу між п'ятим і шостим томом не читав у пресі тільки неписьменний.
— Так, мене чимало журналістів запитували про це. Вже й набридло розповідати.
— Але самої праці геніяльного Пруста не читав майже ніхто. Хіба що ти сам, редактор і видавець.
— Гадаю, ти перебільшуєш малограмотність українських інтелектуалів. Як можна не читати Пруста?!
— Чимало колег зізнавались мені, що чекають сьомого тому, щоб мати весь комплект. А вже тоді почнуть читати спочатку, знаючи що вдома є закінчення.
— То значить, тепер вони все прочитали!
— Будемо сподіватись. Але Рабле, наступний твій великий етап, люди читають, і навіть перечитують. Особисто я найбільше люблю перечитувати розділ «Як Панурґ радився з Пантаґрюелем, женитися йому, чи не женитися». Особливо мені імпонує заувага про те, що «жінки порядні — це з'їдительки і гризюки».
— А мені імпонують такі жінки, як ти.
— Дякую, але про жінок у твоєму житті трохи згодом. А поки про творчість. По закінченні роботи над Рабле, про яку також багато говорили й писали і яку відзначили як українці, так і французи, ти взявся за переклад Монтеня.
— Перші два томи вже вийшли, третій готується до друку. За цю працю мене долучили до числа братчиків Києво-Могилянської академії.
— Тобто ти виголосив промову перед спудеями, яку видадуть масовою брошурою й продаватимуть по чотири гривні?
— Ні, до цього ще не дійшло. Просто була гулянка з пивом і кашею, яка мала б імітувати студентські свята сивої давнини. Але було приємно й невимушено. І великий Монтень приходив до нас зі свого постаменту в Латинському кварталі. До речі, кажу про Монтеня те саме, що казав і про Рабле: росіяни, які, загалом, мають дуже сильну перекладацьку школу, спотворили Монтеня так само, як і Рабле. В російському перекладі зовсім не той Монтень, якого знають ті, хто читає в ориґіналі. Ориґінальний Монтень дотепніший, розкутіший, розумніший за російського. Я робив усе, щоб український вийшов значно ближчим до ориґінального.
— Отже, Пруст, Рабле, Монтень. Три титани французької літератури. А що далі? Які творчі плани? Чи вже нарешті будуть спогади? Які ще великі французи потребують української інкарнації?
— А що, є на світі тільки французи? Є ще й італійці. Італійська амбасада також підтримує італійську культуру на українській землі. Зараз закінчую переклад сонетів Петрарки. Італійці спонсоруватимуть видання книги у видавництві «Фоліо». А зараз я їду до Італії на стипендію їхнього уряду.
— Щасливої дороги й багато нових вражень! Але в рамках нашої нетривіяльної розмови хочу поставити тобі тривіяльне запитання. Що живить твою феноменальну працездатність? Жінки, чи не так?
— Так, я відкритий до романів із жінками у своєму віці так само, як і до щоденної праці. Не буду згадувати всіх жінок мого життя, згадаю одну, з якою познайомився в Арлі, в таборі для перекладачів на півдні Франції. То була перекладачка з Голландії Аніке, яка працювала над перекладом листів Каміли Клодель. Зустріч із тією жінкою була величезним творчим натхненням для мене, за що я їй дуже вдячний. Щоправда, в Амстердам до неї я так і не поїхав...
— Анатолю, більшість людей твого віку у нашій країні — це ображені на життя й епоху діди, які вміють говорити тільки про проблеми зі здоров'ям і про відсутність грошей. Чи замислювався ти над тим, чому ти все-таки дуже відрізняєшся від більшости своїх ровесників?
— Я думаю, найбільший талант, який мені дала доля — це дар сприймати життя таким, яке воно є. І радіти тому, що є. Ще у совєтські часи я вмів з гумором сприймати промивання мізків, як називалися бесіди з представниками совєтських таємних органів. А деякі мої колеґи сприймали ті розмови дуже трагічно і згодом на тому ґрунті отримали психіятричні проблеми. А я вже тоді бачив абсурдність нелегкої праці совєтських спецслужб. Бачив, що збиралось досьє не тільки на опальних діячів культури, а й на цілком поважних і благонадійних також. I до них приставляли інформаторів, щоб знати, чим дихають літературні генерали. А ще практикувалось перехресне стеження, а отже збиралась інформація й про самих інформаторів. Деякі діячі культури від цього втрачали розум, а я умів з того сміятись.
— Отже, раблезіянський сміх давно вже став важливою складовою твого існування.
— Так! Життя треба приймати таким, яке воно є, це значно плідніше, ніж лементувати, яке воно жахливе. Зрештою, це зберігає й примножує сили для роботи. А робота рятує за будь-якої епохи.

Із Анатолем Перепадею пила вино й розмовляла Євгенія Кононенко
https://www.umoloda.kiev.ua/number/790/164/28741/



Анатоль Перепадя
У ТОЙ БІК, ДЕ СВІТЛИЧНИЙ
Спогади про Василя Симоненка та Івана Світличного
http://www.ukrcenter.com/Література/Анатоль-Перепадя/49931-1/У-той-бік-де-Світличний


Мішель де Монтень
ПРОБИ
З французької переклав Анатоль Перепадя


Наш Пантаґрюель. Інтерв'ю 2008 року