понеділок, 31 серпня 2020 р.

Лаврін Капуста - очільник козацької розвідки Богдана Хмельницького, його “очі й вуха”

 


Józef von Brandt. Zwiad kozacki. 1873*


Гадяцький полковник, який створив розвідувальну мережу по всій Европі і в Туреччині, - й навіть портрета немає... Прикро.
Най Бог береже його душу...

Лаврін Капуста - очільник козацької розвідки Богдана Хмельницького, його “очі й вуха”.


У багатьох дослідженнях періоду національно-визвольної війни українського народу за свою незалежність 1648 –1654 років зазначається, що у цей час козацька розвідка Богдана Хмельницького була однією з найефективніших у тогочасній Европі. У той же час документальних свідчень функціонування в Україні у зазначений період окремого розвідувального відомства не виявлено. Натомість у хроніці часів козаччини є письмові згадки про розвідувальну діяльність, що сприяла втіленню стратегічних планів, та ієрархію осіб, які брали участь в організації цієї справи. У цій ієрархії особливе місце посідає гадяцький полковник Лаврін Капуста.

Про дату народження та молоді роки майбутнього очільника козацької розвідки достовірної інформації немає, як і про обставини його призначення на цю відповідальну утаємничену посаду. Зрештою, правильніше слід говорити не про призначення на посаду, а про довіру гетьмана виконувати при ньому особливі функції. У одному з досліджень зазначається, що Лаврін Капуста став “очима і вухами” Богдана Хмельницького, прийшовши на зміну Максиму Кривоносу. Той нібито якось зауважив, що йому ліпше шаблею в бою махати і полком командувати, ніж займатися розбиранням перехоплених листів, перевіркою різноманітних відомостей і чуток, засиланням у стан супротивника надійних гінців. При цьому порекомендував на своє місце сотника Лавріна Капусту, який “з молодих та ранніх”, “знає стільки мов, скільки й сам Богдан”, “бував з гетьманом ще у Франції”. Мабуть, малася на увазі участь козаків на прохання французького короля у битві під Дюнкерком.

Відомо, що у 40-х роках XVII століття Лаврін Капуста перебував у Запорозькій Січі. В історії згадки про нього з'являються з 1648 по 1657 роки. Був реєстровим козаком. У Реєстрі Війська Запорозького 1649(?) року Лаврін Капуста фіґурує в Осавульському курені Чигиринського полку. Там же записані і два Капустенки — Васко і Пархом. Висловлюються припущення, що це можуть бути його сини. У квітні 1648 року Лаврін Капуста брав участь у повстанні реєстрових козаків у Кам’яному Затоні, разом з якими приєднався до української армії під проводом Богдана Хмельницького. Пізніше був учасником Жовтоводської, Корсунської та Пилявецької битв. У листопаді 1648 року він за наказом гетьмана здійснив на чолі окремого корпусу похід на Городок і Перемишль. Є неодноразові згадування про нього як гадяцького полковника. А в лютому 1649 року Б. Хмельницький призначив його суботівським городовим отаманом. Саме так зазначається в історичних документах. Це свідчило про особливу довіру. У Суботові знаходився родовий маєток гетьмана. І хоч ні за розмірами, ні за кількістю жителів цей хутір до статусу міста аж ніяк не дотягував, і тут цілком вистачило б і сотника, Б. Хмельницький все ж робить полковника Л. Капусту городовим отаманом, підносячи тим самим його вагу серед свого оточення.

Завдяки такому наближенню до себе відданого і перевіреного в екстремальних ситуаціях козацького полковника Богдан Хмельницький зміг неодноразово убезпечитися від неодноразових підступних намірів ворогів отруїти або вбити його. Справа в тому, що Лаврін Капуста одночасно займався як розвідувальною, так і контррозвідувальною роботою. Перебуваючи у Суботові, він перший звернув увагу на підозрілу поведінку дружини Б.Хмельницького Мотрони, а згодом отримав і докази тому. У перехоплених листах, які за дорученням польських магнатів писав їй Чаплинський, давалася вказівка отруїти чоловіка, за це призначалася велика винагорода. Мотрона була заарештована і після допитів зізналася у зраді.

Завдяки добре налагодженій своєрідній службі внутрішньої безпеки у травні 1649 року вдалося запобігти замахові на гетьмана, організованого польським шпигуном Яковом Смяровським. Поляки, дізнавшись що в оточенні гетьмана є незадоволені, завербували цього православного шляхтича, який був колишнім підстаростою Черкаським. Знаючи про це, поляки доручили йому організувати вбивство Хмельницького. Він отримав 50 бланків-привілеїв на шляхетство, куди потрібно було лишень вписати прізвища, і зумів підкупити чотирьох козацьких старшин. Але спроба завербувати п’ятого стала фатальною: змову викрили, під час обшуку у Смяровського знайшли оті бланки-привілеї, і прямо на старшинській раді йому винесли смертний вирок. Пізніше, у 1650 та 1652 роках, козацькій контррозвідці вдалося розкрити кілька спроб підготовки убивства керівника Української держави, у 1653 році – зірвати таємні антигетьманські інтриги окремих старшин, у листопаді цього ж року – підготовку змови полковника М. Федоровича проти Б. Хмельницького.



"Козацька фіґура". З ілюстрацій до нарису Адріяна Кащенка "Доба Богдана Хмельницького" 


І все ж основними завданнями для Л. Капусти були організація і проведення розвідувальної діяльности. Кожен крок узгоджувався безпосередньо з Богданом Хмельницьким, який, за свідченням джерел, здійснював загальне керівництво розвідкою і лише до нього надходила вся найважливіша інформація військового чи політичного змісту. Напевно у складі Генеральної канцелярії працювали особи, причетні до розвідувальної служби, однак вони підлягали не генеральному писарю, а гетьманові. У найважливіших випадках він сам приймав розвідників, інструктував їх перед відправкою у стан супротивника і потім вислуховував від них звіти. Але, звісно ж, він не міг сам всього охопити, тому вирішення багатьох таємних справ покладав на таких близьких помічників, як Лаврін Капуста.

Не виключено, що саме за участю Л. Капусти з кінця 1650 до літа 1651 року була проведена одна з наймасштабніших у тогочасній Европі розвідувальних операцій з направлення у Польщу й Галичину близько двох тисяч осіб із завданням збирати відомості різноманітного характеру, проведення диверсійних актів та підготовки повстань. Характерно, що їхня діяльність носила не стихійний характер, а спрямовувалася на місцях резидентами. Добувати відомості військового характеру були зобов’язані полкові й навіть сотенні структури державної влади. Чимало бійців тогочасного таємного фронту за своїм соціальним статусом належали до шляхти, обіймали офіцерські посади, що давало їм змогу добувати особливо цінну інформацію. Основне ж ядро розвідувальної системи складали козаки, саме вони мали змогу збирати політичну інформацію під час місій до Польщі, Литви, Московії, Швеції, Османської імперії, Кримського ханства. Важливу роль в залаштункових справах відігравали православні священики та ченці. Серед розвідників були й представники незаможних верств населення: утікачі, жебраки, вуличні артисти.

Б. Хмельницький застосовував силу лише тоді, коли вже хитрість виявляла безсилля. Так, у вересні 1648 року, коли 100-тисячне українське військо стояло під Пилявцями (неподалік нинішнього Старокостянтинова), гетьман провів ефективну дезінформаційну операцію. Про участь у її розробці Лавріна Капусти даних немає, хоч він тоді вже перебував у оточенні Б.Хмельницького і брав активну участь у битві. У той час козаки очікували підходу союзників – татарського загону – і бойових дій проти поляків, яких було понад 140 тисяч, не розпочинали. Прийшло ж усього 4 тисячі кримчаків. Після певних роздумів Хмельницький підіслав до шляхтичів священика із завданням “правдиво” розповісти, що прибуло 40-тисячне татарське військо. У результаті в польському стані почали панікувати, а коли розпочалася битва, ворог не втримався й кинувся тікати. У порожньому таборі шляхти козаки заволоділи багатими трофеями – усією артилерією та військовим обозом.

Іншого разу, під час взяття Бердичева у 1652 році, козаки також вдалися до хитрості. Тоді польський гарнізон у складі близько 7 тисяч жовнірів сховався за мурами добре укріпленої монастирської фортеці. До того ж поляки мали перевагу в артилерії: 56 гармат проти 12 у козаків і 8 тисяч війська. У цій ситуації було вирішено на штурм не йти, а послати до міста свого роду розвідника-диверсанта зі спеціальним завданням. Нібито цю операцію розробляв сам Лаврін Капуста. Він відшукав одного з козаків зі знанням польської мови, який втратив вухо у давньому бою. Йому роздряпали рану до крові, перев’язали, перевдягнули в мундир польського мушкетера та інсценували нібито його втечу з полону. Поляки відчинили браму і впустили втікача, який згодом досить “правдоподібно” розповів про своє перебування у полоні, про катування і про те, як йому вдалося приспати пильність охоронців і вирватися на волю. На доказ він постійно бідкався за своїм відрізаним вухом і поривався помститися кривдникам. Поляки йому повірили. Скориставшись цим, козак в одну з ночей відчинив ворота і впустив у фортецю військо Б. Хмельницького, яке за кілька годин захопило місто.

Майже схожа ситуація була і під час облоги Житомира. Тоді в добре укріпленій фортеці, яка височіла на Замковій горі, засіло більше тисячі піших і кінних поляків. Лаврін Капуста запропонував Б. Хмельницькому авантюрну, на перший погляд, ідею: викрасти з фортеці польського воєводу і в обмін на обіцянку зберегти йому життя змусити поляків здатися. Вночі за мури пробралися троє відчайдухів і почали полювання на воєводу. Однак це була непроста затія, і її реалізувати не вдалося. Зате козаки змогли обеззброїти варту біля брами і відчинити її, чим одразу скористалися козацькі загони, що чатували поряд наготові. У результаті фортецю вдалося взяти практично без втрат.

Богдан Хмельницький умів помічати й цінувати обдарованих полковників у своєму оточенні і вміло їх використовувати в інтересах Української держави. Коли він зрозумів, що Лаврін Капуста на своєму посту досяг неабияких здобутків, став масштабно мислити, добре розбиратися в заплутаних хитросплетіннях міжнародної політики і при цьому давати слушні поради, вміти аргументовано переконувати інших на козацьких радах, він вирішив спробувати його використати в дещо іншій сфері таємної дипломатії. У 1654 році гетьман, розуміючи, що самотужки Україні важко протистояти зазіханням Польщі і Кримського ханства на свої території, все більше звертає погляд на Московське царство як можливого союзника у справі захисту православних християн. Він прагне переконати московський уряд у необхідності спільних дій, якнайшвидшому перекиненні своїх полків на терени козацької України, щоб рішучими зусиллями не допустити об’єднання кримської та польської армій.

На чолі одного з посольств він посилає до Москви Лавріна Капусту, який у травні 1653 року брав участь у Земському соборі, а 4 жовтня того ж року мав зустріч з царем Олексієм Михайловичем. У листі від гетьмана, який озвучив козацький посланець, зазначалося, що

“…король с войсками своими на Украину идет. И они, не хотя монастырей и церквей божиих и християн в мучительство выдать, бьют челом, чтоб государь его пожаловал, войска свои вскоре послать к ним велел”.

З цього часу Б. Хмельницькому чи не вперше за роки національно-визвольної війни доводиться ґрунтовно зайнятися організацією збору військово-політичної інформації про Кримське ханство вже як потенційного противника України. Оскільки протягом квітня-червня 1654 року не вдалося запобігти укладенню польсько-кримського союзу, спрямованого проти Української держави, гетьман, з одного боку, посилює розвідувальну діяльність стосовно Криму, з іншого – все ж намагається дипломатичним шляхом вплинути на розвиток ситуації. Упродовж 1655 – 1657 років Лаврін Капуста на чолі українського посольства кілька разів виїздив до Туреччини, де зустрічався з султаном та іншими сановними особами, намагаючись схилити їх до прийнятної для української сторони позиції на міжнародній арені.



















Тарас Шевченко. "Богданова церква у Суботови". Папір, акварель, 1845



Тарас Шевченко. "Богданові руїни у Суботови". Папір, акварель, 1845


Коли у липні 1657 року помер Богдан Хмельницький, Лаврін Капуста в умовах суворої конспірації здійснив ще одну, чи не останню в своєму житті таємну операцію. На наступний день після похорону він забрав тіло з Іллінської церкви у Суботові, де воно за останньою волею небіжчика було поховане поруч із сином Тимошем, і перепоховав у печері у горі біля Чигирина, щоб навіть над мертвим козацьким отаманом ніхто не зміг поглумитися. Принаймні, так ідеться у одній з леґенд, бо до сьогоднішнього дня точне місце поховання Б. Хмельницького невідоме, як і не знайдено його праху.

Сам Лаврін Капуста ще раніше, у середині травня 1657 року, нібито тяжко захворів під час перебування у Стамбулі. Можливо, хвороба була дійсно серйозною і згодом призвела до смерті. Та документальних свідчень про це не збереглося. Лише в деяких джерелах, де наводиться його біографія, зазначається: “рік народження невідомий, дата смерті – після травня 1657 року”.


Джерело:
Скрипник О. Розвідники, народжені в Україні. – К.: Ярославів Вал, 2011. – С. 35 – 41.

https://www.ar25.org/article/lavrin-kapusta-polkovnyk-ochilnyk-kozackoyi-rozvidky-bogdana-hmelnyckogo.html





















Григорій Логвин
Свято-Іллінська церква у Суботові

У Суботові був похований Богдан Хмельницький у Свято-Іллінській церкві, збудованій у 1653 року. Суботів і Чигирин лежали на самій межі з Диким полем, тому храм зведено не з банею, а оборонного типу, щоб він міг бути опорним вузлом в системі укріплень гетьманського замка.

У плані він являє собою великий прямокутник, у західній частині якого є неглибокі хори, що спираються на потрійну аркаду. Східці на хори і на горище, де були розташовані бійниці, містяться в наріжних стовпах хорів. Зі сходу храм має лише одну гранчасту апсиду з ризницею і дияконником, прибудованими у XIX ст. Храм вражає суворою величчю лаконічного силуету. Масив стін нічим не розчленований; тільки плями вікон та наріжні широчезні пілястри створюють світлотіньову гру. На відміну від нижньої важкої частини храму фронтон, хоч і важких форм, але напрочуд оригінальний. Він полегшується не тільки фіґурним завершенням, але й тим, що по горизонталі ділиться карнизом і оживляється плямами бійниць та ніш.

Храм гордо панує над широкою долиною Тясьмина. В його архітектурі виявлена сувора велич, свідомість непоборної сили і могутности козацтва, що піднялося на боротьбу проти шляхетської неволі. Він, напевне, справляв сильне враження на сучасників, бо його наслідували й будівники Михайлівської церкви у Переяславі, й будівничі Києва, в творчості яких фіґурні фронтони стають основним архітектурно-декоративним мотивом.

В інтер’єрі полонять спартанська простота і величний розмах зального простору. Дві планиці хрещатих склепінь, розділених підпружною аркою, легко здіймаються, спираючись на товстелезні стіни. Відчувається сила і міць споруди, поставленої навічно.

Джерело: Логвин Г.Н. По Україні. – К.: Мистецтво, 1968 р., с. 73 – 74.


PS. В Лавріна був брат Карпо, який після смерти гетьмана, у період Руїни, змушений був тікати на Січ. Його син Іван був відправлений кошовим отаманом у Прогної, на Кінбурнську косу забезпечувати безпеку козаків, які брали сіль в озерах і ловили рибу. З Карпа та його сина Івана починається родовід Капустів на Кінбурнській косі. Вони були засновниками с. Прогної - нині село Геройське Голопристанського району Херсонської обл. (повідомила у коментарі Любов Петрівна).
Вікіпедія: "Започаткував цю династію Іван Карпович Капуста, пращури якого походили із козацького роду, а батько служив осавулом у війську Гетьмана Богдана Хмельницького. У другій половині ХУІІ ст. Іван опинився на Січі звідки був відряджений кошовим отаманом на Кінбурн, де служив наглядачем на промислах. Відзнакою за бездоганну службу стало право на оренду соляного озера. Згодом одружився з місцевою дівчиною, яка добре розумілася на рибальській праці. Так почалося становлення династії.
Серед нащадків Івана Карповича — його сини та онуки, котрі не тільки продовжили справу свого пращура, а й стали найбагатшою родиною на півострові. Нащадки запорожців продовжували рибалити, розводили худобу, торгували сіллю. Їхні господарства були зосереджені по зимівниках-хуторах, де «козаки кохалися в рибальстві, ловецтві, розводили бджіл, худобу, коней, овець, їздили по сіль» (М.Аркас).
Нащадок Івана Матвій Григорович Капуста — власник солепромислів та великої кількості земель — був прикладом успішного господарювання не тільки для своєї багатодітної родини, а й для багатьох мешканців півострова. Він та його сини Григорій, Антон та Іван продовжили справу свого пра-прадіда Івана й на початку ХХ ст. сім"я мала два торговельних судна, економію, добре розвинене тваринницьке господарство — вівчарство і конярство, а також рибальство. Однак головним джерелом прибутку залишався соляний промисел.
Сини Матвія брали участь у Кінбурнській битві 1787 р., спорядивши власне судно."  

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BF%D1%83%D1%81%D1%82%D0%B0_%D0%9C%D0%B0%D1%82%D0%B2%D1%96%D0%B9_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87



* Репродукція картини Йозефа Брандта: Józef von Brandt. Zwiad kozacki. 1873. Olej na płótnie. 42 x 83 cm. Muzeum Górnośląskie, Bytom.


четвер, 27 серпня 2020 р.

Провал "ваґнерівської спецоперації"

 


ПРОВАЛ «ВАГНЕРІВСЬКОЇ СПЕЦОПЕРАЦІЇ»

"Слуги народу" блокують створення слідчої комісії з "вагнерівської" теми. Таким чином, усі вони - співучасники державної зради.


Karl Volokh
Як на мене, ретельного вивчення вимагають два питання: хто саме з працівників ОП злив спільну з американцями спецоперацію, і хто і як запустив таку потужну її дискредитацію в суспільній думці. А якщо останнє було зроблено не навмисно, то що ми за таке хворе суспільство, котрому і ворог не потрібен - ми самі себе і свою державу знищувати готові.


Журналістка Lyubov Velichko:
«Спецоперація "вагнерівці" - не фейк.
Я записала відео інтерв'ю з одним із кураторів цієї безпрецедентної операції.
Долучила аудіо розмов вербовки вагнерівців в рамках цієї справи.
Завантажила на гугл диск авіаквитки об'єктів операції, їхні документи - повний пакет.
Тому звертаюся до голови СБУ Івана Баканова та новопризначеного очільника ГУР МО Кирила Буданова.
Невже ви думали, що ваші підлеглі стерплять те, як ви цинічно витерли об них ноги, заявивши про те, що такої спецоперації не було?
Невже ви думаєте, що українці такі тупі, що повірять вам?
Невже ви думали, що спецоперація, яка тривала рік, не залишить слідів?
Правда - це чудовий подарунок Україні»


Чому зірвалась одна з найгучніших спецоперацій України за останні роки. З розмови Любови Величко з координатором «вагнерівської спецоперації»:

...
– Чому найманців збирали саме в Білорусі? �

– Ні для кого не секрет, що прямих перельотів із Російської Федерації в Туреччину не було. Тому було вибрано Білорусь – для того, щоб з Мінську вони летіли в Стамбул. Крім того, коли ви летите із Мінська в Стамбул, дуже важко пролетіти повз територію України. Ви будете летіти через територію України.

Деякі ЗМІ кажуть, що це було кимось скоординовано «згори». Це я про процес перетину кордону між Російською Федерацією та Республікою Білорусь. Коли начебто (!) був зроблений дзвінок, для того щоб вони (об’єкти спецоперації – Mind) перетнули цей кордон, бо ніби-то (!) в них були проблеми із проходженням кордону.

А я вам розкажу, чому ці проблеми виникли. Тому що будь-яка особа, яка є громадянином Російської Федерації і не володіє достатньою кількістю грошей для існування, їздить кудись заробляти гроші. І ті, які їдуть в Білорусь або далі в Європу через Білорусь, знають, що на території Білорусі без відповідних документів (які вказують на мету в'їзду) в країну не заїдуть. Але на кордоні з Білоруссю є такі спеціальні кіоски, де продають так звану зеленку (страховку). І в них дуже гарний бізнес з'явився. Вони продають всього-навсього по тисячу рублів контрактик на роботу в Білорусі.

– Так само поширювалася інформація про те, що об’єкти спецоперації начебто були біля резиденції Лукашенка. Це правда? �

– Дивіться: вони жили в готелі в центрі міста. А там почались в той час заворушення – це ж відкрита інформація, все видно зі ЗМІ, звичайно що було прийнято рішення переселити їх подалі, а подалі – це за місто. І, мабуть, просто знайшли в даному санаторії достатню кількість місць.

– Як капітана пасажирського літака можна змусити законним шляхом здійснити незаплановану посадку? Наскільки я розумію, він нічого не знав про спецоперацію? �

– Якщо на борту літака ненароком виявиться якийсь саморобний вибуховий пристрій, то літак посадять. І «Аерорух», і військові піднімуть два літачки і змусять посадити цей літак.

Інформація із засобів масової інформації щодо якоїсь агентеси Служби безпеки України, яка мала зробити вигляд, що їй погано... це теж мало місце. Це був один із варіантів.

Але він не стовідсотковий.

Тому що в даному випадку рішення приймає командир корабля – посадити літак чи ні. Бо за законодавством він не має права навіть їй таблетку дати. І логічно, що коли б вона прийняла спеціальний засіб (який провокує виникнення симптомів серцевого нападу. – Mind) і в неї почався серцевий напад, він (командир літака. – Mind) би мав посадити (літак. – Mind).

Але авіакомпанії намагаються здешевити весь процес перельоту. І посадка в аеропорту «Бориспіль» коштувала б компанії Turkish Airlines дуже багато коштів. І був варіант, що командир борту не посадить літак через таку причину.

У нашому випадку все було стовідсотково, тому що ми залучили Антитерористичний центр і відповідно до їх інструкції (якщо не заглиблюватися в процес технічний) було зроблено так, що на українську сторону з білоруської сторони було б повідомлено те, що десь хтось чув, що якісь особи перед заходом на літак обговорювали те, що у них є вибуховий пристрій.

Тобто дзвонила людина із білоруського номеру на український телефон і щирою білоруською мовою каже: «Я тут біля трапу стою (і реально на трапі стоїть, від трапу відходить і під камеру все це говорить на телефон). Якихось дві особи щось про бомбу балакали». Поки вони злітають, це все обговорюється між Антитерористичним центром, «Аерорухом». Це все по законодавству так відбувається – дуже швидко.

Це дало б змогу підключити всі відповідні органи в Україні, консолідуватися і зробити так, щоб саме в той момент, коли літак пролітав територію Київської області, його б змусили посадити (якби капітан сам не захотів) на територію аеропорту «Бориспіль».

Якби командир корабля відмовився посадити (літак. – Mind), було підгадано спеціально так, що саме в цей день мали б проводитися «навчання одного з авіаполків». І дуже «випадково» вони б пролітали в тому коридорі, де цей літак. І вони би «дуже випадково» («так сталося») посадили б цей літак з терористами. (Але при цьому навіть Міністерство оборони не знало, який саме літак має сідати. Тобто, не зміг би сказати, «злити», скоординувати когось, попередити.)

А далі під виглядом служб, які б відфільтровували терористів (які начебто є на борту літака), їх (пасажирів – Mind) розвели б по різним кімнатах. Це ні для кого не було б новиною – навіть для вагнерівців, які були на літаку – тому що це стандартна процедура – фільтрації тих, хто є на літаку.

А коли їх би всіх розвели всіх по окремих кабінетах, для кожного з вагнерівців було б підготовлено два оперативних співробітника: слідчий і співробітник «Альфа». І всі ці ролі були розподілені вже в середині липня. І всі були до цього готові.

Про можливий витік інформації
– Скільки людей знали про цю операцію за весь період, поки вона проводилася? �

– Якщо говорити про звичайних співробітників, то це близько десяти. Ми сюди беремо навіть керівний склад. Якщо вже говорити про вищий керівний склад служб ГУР МО та СБУ, а також Офіс президента, і ті люди, які мають можливість зайти і слухати, це ще близько десяти осіб. Тобто всього можна і треба сказати, що це два десятки людей. Не більше.

Взагалі, до середини липня в цю інформацію ніхто б не повірив. Якби я вийшов на Хрещатик і почав людям розказувати, що в Україні готується така спецоперація, то мені б сказали, що «просто десь трохи контузило пацана». Хто в таке повірить, поки це не станеться? А зараз так все зроблено, що будь-який громадянин України думає, що її не було.

Бісить не те, що кажуть, що ця операція якось не так була проведена, чи вона НЕ ТАКА була. А кажуть, що її НЕ було. Ви розумієте, скільки ця спецоперація залишила слідів? Бо вона була. Але люди бояться про це говорити, бо тепер же є офіційна версія (версія СБУ. – Mind), що її не було. Кажуть, що то російська сторона проводила цю спецоперацію.

– Із цих двох десятків людей скільки людей було безпосередньо задіяно в реалізації спецоперації? �

– Реалізація спецоперації в її активній фазі розпочалася вже в липні місяці. Коли вже було зрозуміло, що потрібно буде всю цю операцію опікати ще й з точки зору юриспруденції. Тобто пред'являти елементарно підозри людям, які знаходилися на літаку.

Це ж не просто ви зупиняєте автомобіль, знаючи, що там правопорушник, ви його виймаєте, одягаєте на нього якісь предмети, які обмежуть його рух, і на цьому справа зроблена. Тут набагато важче.

Все має бути з точки зору закону гладко. Для цього вже підключається слідчий відділ. Це просто логічно. Спочатку працюють оперативні співробітники, а потім слідчі. І в даному випадку на кожному етапі кількість людей збільшувалася. Але треба підкреслити одну просту річ: 80% людей, які використовувалися в цій операції, не розуміли, що вони роблять і для чого.

– Як це? �

– Це коли вас використовують «у темну». Вас просять допомогти (проконсультувати, зробити, подзвонити), але ви не бачите загальної картини. Ви робите якусь дію, ви розумієте (приблизно), для чого це. Але ви абсолютно не володієте всією ситуацією. Це робиться для однієї простої мети – щоб не було зливу. От і все.

Тому що злив може відбутися на будь-якому етапі від будь-якої особи. Є дуже вузький коридорчик, в якому можна стояти з дуже окремою групою осіб, в якій ти впевнений. Всі інші можуть бути не те, щоб якимось зрадником, а навіть просто по своїй тупості десь комусь скажуть при якихось обставинах – і це для когось буде дуже важливою інформацією. І потім вони далі, далі, далі це розкрутять і зрозуміють щось.

Щоб ви розуміли, деякі консультації по деяким питанням (як зробити, як діяти в конкретних ситуаціях) були зроблені через осіб, до яких приїжджали і питали з точки зору, наприклад, авіації: як посадити літак, за яких обставин літак буде обов'язково посаджений і т. д. Ці особи навіть не розуміли, для чого їх це питали. Здогадуватися можна, але це ж (отримання консультацій. – Mind) не робиться за три дні до активної фази. Це робиться дуже поступово.

– Чи могли бути якісь витоки інформації про спецоперацію протягом часу її підготовки? На вашу думку, хто міг бути зрадником до зустрічі у кабінеті президента? �

– Справа в тому, що навіть такій особі, як мені – яка координувала дії Служби безпеки України та Головного управління розвідки – не були відомі всі обставини до кінця для того, щоб можна було це «злити». Це по-перше.

По-друге, всі ті етапи підготовки були зроблені без єдиної помилки.

– Чи довіряли ви керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку? �

– Ні.

– Чому? �

– А хто в цій країні довіряє Єрмаку? Є, наприклад, інші дві ключові особи, які брали участь у зустрічі із президентом. Вони доповідали. Якби вони хотіли злити інформацію, вони б на будь-якому етапі цієї спецоперації це зробили. Навіщо дотягувати до кінця?

Ну це ж можна сидіти і гадати: там три ключових особи, і хто кому «внушив», що так (перенести спецоперацію операцію – Mind) треба зробити? Можливо, це і є головна мета – створення ТСК (Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України. – Mind).

Якщо у наступний вівторок (25 серпня 2020 року – Mind) народні депутати України не створять ТСК, то це буде говорити лише про одне – що вони на перспективу так мислять: що приберуть їх, і не буде їх самих (у Верховній Раді – Mind). Але у них тільки два варіанти у вівторок – подумати реально про цю ситуацію і створити прецедент в нашій новітній історії України або далі дивитися, як відбуватимуться такі речі.

Просто я не уявляю, як після такого якісь правоохоронні органи будуть планувати такого роду спецоперації. Тому що в кінцевому порядку ти для чого все це робив? Ти протягом року зробив забіг 42-кілометровий, а потім – бум! – і тобі кажуть: «Дякую! Всім пока!»

Про роль президента в спецоперації
– Коли Зеленський дізнався про спецоперацію? �

– Я думаю, десь в березні.

– Ознайомлення президента із планом подібних спецоперацій – це стандартна процедура? �

– Так, звичайно. Вона має масштаб геополітичний. Вона не стосується тільки Російської Федерації, Білорусі, Туреччини та України. На це все буде дивитися весь світ. Відповідно, перша особа – головний військовокомандувач – говорить «робимо» або «не робимо».

– Хто саме доповідав про підготовку операції? �

– Дві ключові особи, які представляли свої органи, які брали участь у спецоперації – ГУР МО та СБУ – Баранецький та Бурба. Це ті люди, які доповідали. Вони говорили, а їх слухали і вже відповідали.

Баканов із СБУ ніколи цю тему не обговорював з Зеленським. Також був присутній голова Офісу президента, і зам РНБО.

– Під час презентації зазвичай називають імена об'єктів спецоперації? �

– Звичайно. Каже «Шаман. Що за Шаман?». А йому кажуть: «Це Міляєв Артем, громадянин Російської Федерації, достатньо відома особа у військовій сфері, найманець. І він – саме та особа, від імені якої представлялася телефонна сім-карта».

– Тобто під час зустрічі не просто відбувається усний діалог. А беруться документи, фотографії? �

– Тільки так. Тому що, вибачте за сленг, прийти і просити може будь-хто і будь-що, і потім не збереш докупи ті наслідки. А розумієте, що коли операція реальна, то вона залишає сліди. Коли цих слідів назбиралося дуже багато зараз, то я думаю, хтось зараз бігає по кабінетах і щось палить. Бо це дуже важко – знайти всі ці сліди зараз, які залишила ця спецоперація.

– Чи був присутній Зеленський у момент, коли озвучувалася інформація про перенесення операції? �

– А він не міг бути відсутнім. Хіба, може, штору пішов поправляти. Але так, взагалі, і бачив, і чув.

– Я просто хочу перевірити інформацію, яка широко тиражується в ЗМІ. Начебто на останній зустрічі Зеленського не було. �

– Неправда. Давайте просто розберемо ситуацію. Ви – президент. Ваш представник в кабінеті залишається. Це хіба означає, що ви не відповідаєте за те, що він говорить?

– Розкажіть детально, як саме відбувався процес перенесення цієї спецоперації? �

– 24 липня відбулася зустріч, а 25 липня мало все відбутися. Це не так важливо – прив’язка до чисел. Я можу розказати по днях. Це мав бути вихідний день. Цей політ і посадка мала бути на вихідний день. Приймається рішення перенесення на 3–4 дні. Тобто немає якоїсь конкретної дати: «Дайте нам три дні, ми діалог закінчимо, і ви полетіли». Ні, нема такого. Приблизно (!) 3–4 дні треба відкласти. Ваша спецоперація, мовляв, гарна, але в нас тут процес.

З понеділка відбувається переселення (об'єктів спецоперації. – Mind) в санаторій. Усе норм.

Купуються квитки. На перші квитки була витрачена сума в півтора рази менша, ніж на другі – тому що цього разу вони купувалися за декілька днів (до польоту. – Mind). І крім цього, ще було все відпрацьовано відносно майбутнього перельоту – зі Стамбула в Південну Америку (де знаходиться кінцевий пункт призначення найманців – Венесуела. – Mind).

Все це було, і все це грало, як не може бути краще. Кожного дня, починаючи з понеділка, ми продовжуємо займатися підготовкою. Це узгодження списків: де який опер, де який слідчий, де який співробітник «Альфа». Вони всі були готові. Бам! Хтось захворів, той сюди, той – туди. Перенесли, переробили. Хто на якій машині їде. Всі технічні питання.

Всі натурально готуються до того, коли сідає літак. Які будуть дії – похвилинно – після того, як сяде літак. І коли 29-го числа всі розуміють, що біда… Ну, тобто, всі розуміють, що «жопа», але все ще якось себе тішать: «Та ні, зараз їх відпустять. Ну, нема за що їх затримувати (білоруським спецслужбам. – Mind). Ну просто нема!».

Єдине що хотів додати, що пацанам привіт і велика шана просто за таку роботу. За те, що вони роблять, і за те, що це відбувається не за якісь там гранти, якісь корупційні гроші, незрозумілі гроші, за чиїсь інтереси. Все це пацани робили за зарплату і за надію, що вони зроблять результат.

Це круть з усіх боків – це козир перед РФ, це повага від колег із США, Ізраїлю. І просто повага людська.

Що маємо натомість? Звинувачення не просто в провокації (як нас звинуватила Росія), а всередині країни кажуть «не було нічого».

Ну так не можна. Хоча би це якось обіграли. Ніхто навіть не намагався. Просто давайте скажемо «то був не я».

Достатньо підняти матеріали слідчого органу СБ України. Якщо дуже захочеться. А простій людині це не може захотітися. То треба ТСК створити. І ця тимчасова слідча комісія матиме колосальний важіль для того, щоб отримати цю інформацію.

– Чому, на вашу думку, СБУ офіційно заперечує існування цієї спецоперації? �

– Важко відповісти, але команда знищувати матеріали поступила. І вона буде виконана в найближчий час. А виглядає це просто як банальна зрада.

...
ІНТЕРВ’Ю цілком, ВІДЕО, ДОКУМЕНТИ - тут:

Ваґнерґейт Зеленського, або "перевірка на вошивість" Зе та його оточення

 


ВАҐНЕРҐЕЙТ ЗЕЛЕНСЬКОГО,
або як США провели "перевірку на вошивість" Зеленського та його оточення і як Банкова поставила під загрозу військову допомогу США Україні.
Оперативний захід №16...GF

"Практика - критерій істини."
Адам Сміт. «Дослідження про природу
та причини багатства народів"
"Рractice - criterion of truth."
Adam Smith. "An Inquiry into the Nature
and Causes of the Wealth of Nations"


Найголовнішим питанням при аналізі будь-якої події є питання "Що це?". Ви можете бачити колону танків, знати їхнє число, але не знати головного: "Що це?" - навчання, пересування, висування, початок наступу? Без цього знання від вашої інформації немає практичної користі.

Шум, піднятий навколо затримання групи найманців так званої "ПВК Ваґнера" ​​в Білорусі, мигтіння версій усіх зацікавлених сторін і поспішна видача найманців Росії керівництвом Білорусі - це всього лише видимі й не найважливіші факти.
Суть будь-якого явища завжди глибша. І страшніша...

Ця історія почалася не вчора і вже точно не в Білорусі. І, як не дивно, історія ця – не про найманців і країни. Ця історія про головне - про гроші. Точніше про бюджет США.

Бюджет США є завжди не тільки точне відображення внутрішньополітичних ситуацій в країні. Бюджет США є завжди точне відображення майбутніх зовнішньополітичних дій США.

$ 3,8 млрд. доларів, які виділяються в ньому на програму зі стримування Росії, на військову допомогу Україні на суму $ 250 млн. (разом із непрямими витратами близько $ 460 млн.), на посилення поточних санкцій проти російських газопроводів «Північний потік -2» і «Турецький потік», і виділення $ 3,6 млрд. на створення фонду для боротьби з Китаєм в Індо-Тихоокеанському реґіоні через активізацію китайських сил проти Тайваню прекрасно показують основні напрямки зовнішньополітичних дій і ступінь їхньої важливости для США.

В цілому, питання про військову допомогу Україні особливих проблем не викликало. Підтримка цього питання має двопартійну основу і прихильне розуміння основних політичних сил.

Проте, на початку року група американських конґресменів (Кріс Мерфі, Рон Джонсон і Джон Баррассо) відвідала Україну, зустрілася із Зеленським і 18.02.2020 передала свої міркування у доповіді від 18.02.2020 Комітетові з питань зовнішніх зв'язків Сенату США про результати свого візиту в Україну.

Доповідь була досить позитивна для України. Висновки та рекомендації про підтримку України також містилися у 120-сторінковій доповіді "THE RSC NATIONAL SECURITY STRATEGY", поданій до Сенату Дослідним комітетом з питань національної безпеки та закордонних справ.

Основний розлом думок з приводу військової допомоги Україні проліг у питанні про розширення рівня співпраці розвідувальних структур США та України і про підвищення рівня переданих Україні розвідувальних даних від США, в тім числі й повніших даних космічної розвідки, на чому наполягала частина членів Комітету Сенату США з внутрішньої безпеки та державних справ (Committee on Homeland Security and Governmental Affairs).

Проти цього активно виступало керівництво Національної розвідки США (Director of National Intelligence, DNI) та інших спецслужб.

Суть протиріч полягала у виробленні правильної і збалансованої стратегії відносин США з нинішнім керівництвом України в питаннях протистояння з Росією, котре протистояння наростає.

Національна розвідка США, посилаючись на дані Міністерства юстиції США, вказувала на великий рівень корупційности Зеленського та його оточення, їхню участь у сумнівних фінансових махінаціях, що може досить серйозно вплинути на характер рішень, що їх вони приймають. Крім того, були оголошені дані про можливу наявність у Зеленського подвійного громадянства – України та РФ – і, як наслідок, важелі активного впливу на нього з боку Росії.

Загалом, американці дуже цінують теоретичні висновки та експертні рекомендації, але знамените "практика - критерій істини" завжди залишатиметься основою американського раціоналізму.

Після досить гострих дискусій, пропозиція сенатора США (ім'я не розголошується) "so let's check, damn it..." - “тож перевірмо, чорт забирай...” була прийнята і втілена у розробку оперативного заходу №16...GF.

Фактично це є проваджуваний спецслужбами США захід з верифікації та документування зв'язків вищого керівництва України зі структурами РФ. Простіше кажучи, США вирішили провести "перевірку на вошивість" Зеленського та його оточення.

Суть заходу була досить проста. Залучена в якості довіреного учасника спецслужба Великої Британії (яка саме, не уточнюється) через систему Головного управління розвідки Міністерства оборони України запропонувала Україні участь в операції із затримання бійців т.зв. "ПВК Ваґнера", які воювали як на території України, так і на території Сирії та Лівії.

Треба одразу сказати, що самий результат операції із затримання дуже мало цікавив і США, і Велику Британію - участь Росії в сирійському та лівійському конфліктах спецслужби США добре віддокументували. В їхньому розпорядженні є близько двох десятків досить високопоставлених військовослужбовців ЗС РФ, захоплених у Сирії та Лівії (в тім числі й полковник, який числиться в РФ згорілим у БТР. 😉).

Головний результат для США - фіксація наявности\відсутности і обсяг витоків інформації з українських структур.

Виходячи з цього, США в якості свого представника ввели в цю операцію дуже далеку від реальних структур США, але відому в Україні людину.

Первинною інформацією про цю операцію з боку України володіли:

1. Начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Василь Бурба.
2. Президент України Зеленський, якого Бурба особисто поінформував безпосередньо, в обхід міністерства оборони і головнокомандувача ЗСУ Хомчака, і який безпосередньо санкціонував проведення операції.
3. Голова ОПУ Єрмак, який був безпосередньо присутній при доповіді Бурби.
4. Перший заступник секретаря РНБО Демченко.

Всі інші були залучені вже на етапі факту - вже після затримання в Білорусі.

Росія отримала щонайменше ДВА повідомлення від своїх внутрішньоукраїнських джерел про підготовку операції "українських і англійських спецслужб" і одразу вибухнула широкою інформаційною кампанією про "провокації та дезінформацію з боку України", що, власне, було вже лише додатковим підтвердженням витоку інформації з найближчого кола Зеленського.

Далі кожен грав сам за себе:
Зеленський, явно намагаючись відвести підозри від себе, звільнив Бурбу, пообіцявши йому тихе повернення "коли все вляжеться";
Бурба, розуміючи, що він перший у списку, почав розповідати про "секретарку, яка була присутня при розмові";
Єрмак оформив лікарняний, хоча весь час сидів на Банковій.

Але суть вже не в цім.

Американські та англійські спецслужби зафіксували витік інформації й можливі канали цього витоку.
Висновки з цього факту зроблено, й вони дуже сильно вплинуть на багато процесів і багато доль в Україні.


P.S. Міністр оборони Великої Британії Бен Воллес, який відвідав Україну 18 серпня, катеґорично відмовився зустрічатися з адміністрацією Зеленського, коротко поговорив із Тараном, проінспектував своїх "морпіхів" у Маріуполі, подякував їм за службу й потім довго обговорював ситуацію в посольстві з цікавими йому людьми.


P.P.S. Схема операції, покладена в основу проведеного в Україні оперативного заходу №16...GF, є частиною навчального курсу слухачів першого ступеня навчання (1-2 рік навчання) Британської академії розвідки (Intelligence Assessment Academy, IAA).
Оце так утнули... 😉
Зате у нас у військовій розвідці більше генералів, ніж у всій британській армії! 😉

Джерело: https://timeze2019.blogspot.com/2020/08/16gf.html



...24 серпня Любов Величко опублікувала в YouTube довге (майже 45 хвилин) інтерв'ю з безпосереднім учасником цієї спецоперації*. У його свідченнях дуже важливими є дати. За його словами, «Зеленський дізнався про спецоперацію вперше десь у березні». Також про неї знали цілий ряд осіб у ГУР МО та в СБУ. Проте російські спецслужби не мали про неї ані найменшого уявлення аж до нещасливої наради в ОПУ 24 липня. А от після цієї наради, на якій Єрмак дізнався про багато деталей спецоперації і наполіг на її перенесенні, в ФСБ РФ швидко довідались про неї і, як наслідок, змогли визволити «ваґнерівців» із пастки, яку їм підготували українські спецслужби.

«Мені достовірно відомо, що вже надійшли вказівки знищувати всі матеріяли справи, що стосуються даної спецоперації в усіх правоохоронних, і не тільки органах, України», - стверджує чоловік, який дав інтерв'ю. І він наполягає, що парламент має створити тимчасову слідчу комісію. Бо інакше, якщо не буде з'ясовано правди про зрив цієї спецоперації і про винних у цім зриві, то «просто я не уявляю, як після такого якісь правоохоронні органи плануватимуть такого роду спецоперації».

Звісно, можна припустити, що Банкова докладе всіх зусиль до того, щоб ТСК не була створена і взагалі щоб усі медіа, лояльні до Зе-влади, чим швидше забули про всю цю історію. Найімовірніше, так і станеться, й будь-які нові викриття просто іґноруватимуться. Але це не означає, що жодних наслідків у цій історії не буде. В усякому випадку можуть бути наслідки з боку США, причім ці наслідки можуть бути тим гірші для України, чим сильніше Зе-влада намагатиметься робити вигляд, що «нічого не було».




Мій скорочений переклад:



понеділок, 24 серпня 2020 р.

З малознаних літературних імен: Олександер Смотрич (Флорук-Флоринський)

 


* * *
Мене болить,
здавалося б, подібну біль
лиш можна виразить
у звуках похоронного
хоралу...
Ні, краще не скажу,
що України вже нема,
що бачив я,
як Україна
у тридцять третьому
сконала.


ПРОСТОРИ НОЧІ ОЛЕКСАНДРА СМОТРИЧА


Олександер Смотрич (справжнє прізвище Флорук*, нар. 1922 р.) – один з останніх живих сьогодні** учасників Мистецького Українського Руху (МУРу). Мабуть, першим, хто привітав його дебют як прозаїка (збірку „Ночі. Новели“, 1947 р.), був Юрій Шерех (Шевельов), який, зрештою, вважав Смотрича одним із небагатьох по-справжньому талановитих письменників-дебютантів МУРівського періоду.
Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х (після переїзду з Німеччини до Торонто, де Флорак довгі роки працював учителем музики в консерваторії, живучи здебільшого осторонь української громади) Смотрич писав майже виключно невеличкі прозові тексти, характерними рисами яких (після подолання наявних у перших новелах впливів імпресіоністичної прози, зокрема Михайла Коцюбинського) були крайня лаконічність описів, недомовлення, мінімалістський підхід до персонажів і сюжету та майже цілковита відсутність авторського коментаря й моральних оцінок. З часом навіть і така форма виявилася для нього надто розтягнутою, й Смотрич перейшов до писання мініятюрних поезій у прозі, а згодом і зосередився на поезії, випускаючи одна за одною власним коштом томики іронічних, насторожено-критичних віршів, які аж ніяк не цуралися контроверсійно політичної тематики**.
Та, либонь, найвідчутніший аспект прозових текстів Смотрича – це їхній песимізм, похмурі барви й тони, якими змальовані персонажі і події, спершу (в ранніх творах) із дегуманізованого суспільства совєтської України та з часів німецької окупації, а згодом із життя в Німеччині або Канаді, а то з абстрактних, невизначених обставин, які відображають універсальну ситуацію людини европейської культури у ХХ ст. Атмосфера його текстів нагадує твори французьких протоабсурдистів, де всі спроби досягти взаєморозуміння, немов об камінь, розбиваються об невблаганний факт нездійсненности автентичного міжлюдського спілкування. А Шерех наводить паралель між новелами Смотрича та „Подорожжю у країну ночі“ Луї-Фердинанда Селіна, – з огляду на „глибоку ніч“, яка панує в їхніх творах, і на „безпощадність, з якою обидва автори показують своїх героїв, їхнє оточення, нашу добу...“
Читаючи „Гостя“ Смотрича, слід згадати ще новаторську для свого часу новелу Ернеста Гемінґвея „Пагорби, як білі слони“ – украй лаконічний опис розмови між жінкою і чоловіком (напевне, про аборт) на станції серед безлюдного краєвиду, у проміжку часу між приїздом та від’їздом поїздів. Смотрич, відмовляючись подати читачеві інформацію, без якої немислимим був би традиційний твір, не вагається заповнити текст зайвими, здавалося б, і позбавленими самостійного сенсу реченнями, отими „...гість мовчав якусь мить, потім сказав...“, натякаючи на беззмістовність слів як таких, і на те, що найглибші переживання людини (розпад подружжя, смерть дитини, незворотність втрачених нагод) відчутні лише у невимовленому, у чорних прірвах тиші між словами...


Марко Роберт Стех
Торонто
______________


* Олександер Смотрич, прозаїк, поет, музикант.

*28 квітня 1922, Кам'янець-Подільський — † 13 грудня 2011, м. Ферґус, Канада
Справжнє прізвище — Флоринський, а прикладку Флорук його батькові Іванові додав у семінарії "батюшка", бо в класі було два Івани й обидва носили прізвище Флоринський. Псевдонімом письменник узяв назву річки Смотрич, на якій стоїть його рідне місто — Кам'янець-Подільський.


** Написано 2007 року.



* * *

Лише на мить,
в останнім сонячнім промінні
хрестом повисли хмари на селом...
Запала ніч, і раптом крик -
отак кричить хіба живий у домовині,
іще один удар — і він замовк...
Хтось плюнув байдуже,
бо може щось гірке було у нього
в слині:
“Не буть комуні чортовій у нашому
селі!”
Молилися востаннє в церкві люди
за упокій невинної душі.


* * *
Дванадцять куркулів
нарахували у селі
й тринадцятого не було,
хоч як не думали
й не пріли...
Число це видалося
дуже підозрілим -
апостолів дванадцять
в церкві на картині,
тринадцятий — Ісус Христос -
господар межи ними.


* * *
Утрьох в’останнє налетіли на село,
з обрізів вдарили по тьмяних вікнах
комнезаму -
лиш забряжчало і посипалося скло,
і кров’ю бризнули дів-три роздерті
в паразитів рани...
І вп’ять на конях вилетіли за село,
де цвинтар — церква та хрести дідівські
в землю повростали.
Собаки вили десь селом,
немов їм трьом “за упокой” сумний
співали.


* * *
Хтось, кажуть, чув, як Мати Божа
у храмі плакала вночі
і люди ранком на іконі
догледіли сліди просохлої
сльози.
І більш не плакала...
Не плакала вона й тоді,
коли із гуркотом
летіли із дзвіниці дзвони,
і гірко плакали баби.


ЛИСТ
Зібрались люди в крамаря Кузьми -
важкі, заховані в кожухи,
на перекинуті бочки з-під оселедців
посідали,
а як посходились усі -
листа писали “всим селом”
учительці, що десь у городі була
за большевицьким комісаром...
“Щоб, якщо їхня милість, рятували...”
Псалом собаки вили над селом,
і чоботи Кузьми начищені лищали.
А потім люди ставили під тим листом
хрести,
і вірили, що збудеться усе,
як написали.


Зі збірки:

О. Смотрич. 1933. 1973, сам видав.  https://diasporiana.org.ua/poeziya/740-smotrich-o-1933/





Олександер Смотрич
ГІСТЬ


Гість ввійшов до кімнати. Жінка пройшла до вікна і розсунула фіранки. Потім повернулася обличчям до гостя і сказала:
– Тепер уже осінь. Темніє рано і взагалі сумно...
Гість усміхнувся і сказав:
– Справді?
– Я неначе щось таке передчувала, знаєте? – сказала жінка і подивилася на його обличчя. Гість подивився на підлогу і сказав:
– Що саме?
– Мені весь час щось таке снилося, і взагалі були якісь передчуття. Так неначе хтось мав прийти, чи щось таке мало статися, чи взагалі – я сама не знала... – відповіла жінка і показала гостеві рукою на стілець. Гість подивився на стілець і сів. Вони помовчали трохи, потім гість подивився на жінку і сказав:
– Ви зовсім легко могли помилитися у ваших передчуттях. Мені ледве пощастило розшукати вас. Я мав тільки вашу стару адресу. Ви розумієте?
– Я догадуюся, – відповіла жінка.
– Ви щось колись писали його батькам, – сказав гість.
– Так. Досить давно, – відповіла жінка і пройшла до столу. Вони знову помовчали якусь мить, потім гість сказав:
– Я прогаяв багато часу, і тепер у нас не лишається часу про все як слід переговорити, і я не знаю, з чого почати...
– Я також не знаю, – сказала жінка і поди вилася на гостя. Гість усміхнувся і сказав:
– Звичайно...
Жінка відсунула від стола стілець і сіла. Гість глянув на годинник і сказав:
– І це може найгірше... що ви нічого ще не знаєте...
Жінка подивилася йому в очі. Гість почав дивитися на підлогу. Вони помовчали, потім гість сказав:
– Дорогою я склав цілу промову, але тепер все це здається мені дурницею. Я хотів вам сказати, що взагалі немає ані смутку, ані радости. А коли є радість, то тільки коштом чийогось смутку, і навпаки... Ви розумієте, правда?..
– Для чого все це? – сказала жінка. Гість усміхнувся і відповів:
– Власне! Я сам не знаю... Гаразд... Я взагалі стороння людина, ви самі розумієте...
Він дістав цигарки і закурив, потім про довжував:
– Крім того, я поспішаю. Ще цієї ночі я мушу вертатися. Я приїхав сюди зовсім випадково. У відрядження, ви розумієте. Я вчора цілий день розшукував вас, і встиг добре оглянути місто. Місто мені дуже сподобалося... Справді!
– Я нічого не знаходжу цікавого в нашому місті, – сказала жінка.
– Я, зрештою, також, одначе... – сказав чоловік і знову глянув на годинник. Гість мов чав якусь мить, потім продовжував:
– Я терпіти не можу всяких відряджень. Це так незручно. І майже завжди відрядження пов’язане з різними дорученнями... Отже, чого я власне до вас прийшов... Бачите, його батьки дуже цікавляться його дитиною... Дівчинка, здається, правда?..
Жінка широко відкрила очі і подивилася на гостя. Потім вона опустила очі і нічого не відповіла. Гість затягнувся і сказав:
- Дуже цікавляться... Це раз... Друге... Може не таке приємне, але...
Жінка підвела голову і сказала:
– Я тільки прошу вас – нічого не говоріть мені про нього... Ні слова. Для мене він більше не існує. Так, якби його ніколи не було, а якщо був колись, то зовсім інший, і, може, зовсім не він, розумієте?..
– Це легко зрозуміти. Легше, ніж ви думаєте, – відповів гість і затягнувся. Вони мовчали якусь мить-другу, потім гість сказав:
– Тим краще... Тим краще, що ви самі так думаєте про нього... Тим менше ви здивуєтеся, що він фактично вже ні для кого не існує... Одну хвилинку...
Гість підвівся і підійшов до жінки. Він дивився якусь мить на неї, потім сказав:
– І може справді було б краще, щоб я вас таки не розшукав, а? Я так і думав. Нічого, заспокойтеся... Ви ж тільки що самі сказали... Він сам в усьому винний...
Жінка підвела голову і крізь сльози подивилася на гостя. Гість глянув на годинник і сказав:
– Бачите... він спився, і потім... розумієте?.. Ви уявляєте собі, що мусили пережити його батьки?.. Правда?.. І, що вони переживають тепер. Все це сталося зовсім недавно і ви розумієте...
– Чому... Чому вони не хотіли зрозуміти мене? – сказала жінка і опустила голову на руки. Гість мовчав якусь мить, потім сказав:
– Про це я нічого не знаю... Але... Це так завжди. Чиясь радість завжди коштом чиєїсь нерадості. Очевидно тому... Що ж ще можна сказати?
– Чого ж вони хочуть від мене? Що я можу? Що я ще можу? – сказала жінка і почала плакати. Гість дістав ще одну цигарку, прикурив її від недокуреної і сказав:
– Хіба я вам про це не сказав?..
Жінка подивилася на його обличчя. Він затягнувся і сказав:
– За працю не турбуйтеся. Я зможу вам до помогти там влаштуватися...
Жінка так само дивилася на його обличчя. Він затягнувся і продовжував:
– Жити ви зможете в його батьків... У крайньому разі я допоможу вам знайти квартиру... В нашому місті, здається, з цим легше, ніж у вашому. Нарешті, перший час ви б могли мешкати в готелі... Старі на все згодні...
Вони мовчали з хвилину. Потім гість поглянув на годинник і сказав:
– Мені вже справді пора. Отже – що ви на все це скажете?..
Жінка підвелася і пройшла до люстра, по тім узяла хустинку і почала витирати очі. Потім вона повернулася до гостя і сказала:
– Я не маю чого сказати...
– Принаймні, одне з двох, – сказав гість і також підвівся. Жінка помовчала, потім сказала:
– Так і скажіть.
– Що ж я? Мені все легко сказати. Гаразд.
– Я ніколи не хотіла радості коштом чиєїсь нерадості...
– Ще одне, – сказав гість і поклав недокурок на попільничку. Жінка подивилася на його обличчя. Він сказав:
– І власне кажучи, головне! Хоч, звичайно, вже пізно... Чи не міг би я побачити її?.. Ні, ні, я розумію вже пізно... Мені, зрештою, байдуже. Йoгo батьки просили, ви розумієте...
Жінка опустила голову і мовчала, потім сказала:
– Вже пізно...
– Ми не розбудимо, – сказав гість.
– Навіть, якщо б захотіли, – сказала жінка і підійшла до столу. Потім опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Гість стояв якусь мить мовчки, потім подивився на двері і сказав:
– Я розумію... Мені вас справді шкода... Отже... Отже, прощайте...
Жінка підвела обличчя. Гість подивився на неї і сказав:
– Ні, ні, не треба... Деталі нікого не можуть цікавити, а вам це тільки важко... Прощайте, і взагалі вибачте... Мені вже пора... Вже справді пізно...
Жінка опустила руки на стіл, і поклала на руки голову. Гість ще раз оглянувся на жінку і вийшов.


 

* * *

У затінку чудесних ті́нявих алей,
по скверах міст, по парках -
по ребрах трупів
сотнями лопат,
здавалося б,
нудну та безконечну тему смерти
можна було б грати...
А може краще наплювать
і взятись за переклади
сонетів Данте чи Петрарки?


ДО КАЦАПІВ
О так! Ви розпинаєтесь
за всіх пригноблених та бідних!
Та ж ви, падлюки,
в нас забрали все!
І доля наша
гірша долі негрів -
у негрів шкіри чорної
бодай ніхто не забере!


* * *
Нема нічого в світі кращого за немовля!
Над немовлям кацап готов пролити зливу
втішних слів... А головне -
черству кацапську мову дати немовляті!
Так, щоб воно в чужу культуру уросло
й сказало з гордістю:
- Своєї я не хочу знати!


* * *
Чому за все надійне та хороше
ми мусим бути вдячними Росії,
а що погане й зле завдячувать
самі собі?
Чи ми такі насправді малохольні
і все ще віримо у чудеса
на цій, обісраній кацапами,
землі?


* * *
А може й справді
пуп Землі — Москва?
Так як торочить кацапня -
червона, чорна, біла.
Та щось нашіптує мені:
“О ні! Ти кляту думку цю покинь,
бо ж може справжній пуп Землі -
Пекін?”


НЕМОЖЛИВЕ
Ненавиджу я кацапню
однаково — червону, чорну, білу.
й людиною лише того кацапа назову,
та ще й як брата, може, стріну,
котрий повстане проти кацапні
за справді вільну й незалежну Україну.
Такого я ще не стрічав,
та вже й ніколи, мабуть,
не зустріну.


Зі збірки:
О. Смотрич. Вірші VII. 1975, сам видав.

https://diasporiana.org.ua/poeziya/739-smotrich-o-virshi-vii/


 





НЕВІДОМИЙ ОЛЕКСАНДЕР СМОТРИЧ (ФЛОРИНСЬКИЙ): ЛИСТУВАННЯ З ВІТАЛІЄМ МАЦЬКОМ
Віталій Мацько

В останні роки життя письменника активно листувалися, розмовляли по телефону. Таке творче приятелювання на відстані перейшло у практичну площину: автор надіслав друковані й недруковані твори, а я спромігся видати окремою книжкою у Хмельницькому його модерну і прозу, і поезію [1], що підносило творчий дух ветеранові. І за це щиро дякував. А 4 березня 2010 р. у телефонній розмові поскаржився, що впав, зламав стегно; відтоді не встає з ліжка.
Перед новим 2012 роком знову пролунав телефонний дзвінок із далекої Канади: дружина письменника Ніна Флорук повідомила сумну звістку, що 13 грудня 2011 р. від двобічного запалення легень помер її чоловік, відомий на Заході український поет, прозаїк, викладач музики Олександер Смотрич. Відійшов у вічність “останній із могікан” – літератор, який належав до МУРу й ранню творчість якого підтримали Володимир Винниченко та Юрій Шевельов. Він себе іменував за правописом 20-х років [2] (до речі, Олександер пишемо лише в називному відмінку, в інших відмінках – Олександр).
Олександер Іванович Флорук-Флоринський народився 28 квітня 1922 р. в Кам’янці-Подільському. На той час його батько працював директором кооперативного технікуму в місті над Смотричем (Іван Семенович ФлорукФлоринський народився в с. Підвисоке Уманського району). 1924 р. родина переїжджає до Харкова. Колишня столиця України позитивно вплинула на розвиток свідомости, світобачення, подальшу долю письменника. Згадує: “У Харкові я перебував з 1924 до 1936 року. В початках родина замешкала в районі Холодної Гори, де батьки рентували одну кімнату. Адреси не знаю. Десь 1924 року переїхали на Основу, там і замешкали неподалік колишнього маєтку Квіток (адреса: Пилипівська, 4). З 1930 до 1936 р. навчався в 27-й українській семирічці, розташованій в будинках занедбаної оселі Квіток.
Одночасово навчався в музичній школі Крамаренка. До речі, директором семирічки був Демченко – національно свідома людина. Його рідний брат був одним з провідних компартійних діячів на Харківщині і, здається, був секретарем обкому партії [3]. Він часом відвідував свого брата, приїздивши на закордонної марки машині (здається, Фіат).
В час мого перебування на Основі мешкало чимало свідомих українців, таких як М. Вериківський, композитор Шевченко, Ю. Лавріненко (Дивнич) і багато інших. Діяв український професіональний театр, давали концерти Богуславський і Фоменко” [4].
В іншому листі до мене О. Флоринський пише: “Опинившись у Києві, я ходив до другої залізничної середньої школи. По закінченні 8 класу поступив до Київського музичного училища. Почалась війна. Мій брат Роман, на 2 роки молодший від мене, був забраний на примусові роботи до Німеччини, і я з ним втратив будь-який контакт”. Юний Сашко училища не закінчив – важко захворів на туберкульоз, довелося довго лікуватись у Київській тублікарні, згодом – у тубсанаторії “Сосновка” неподалік Черкас.
Із 12 жовтня 1941 р. – постійний кореспондент літературно-мистецького відділу газети “Українське слово” (Київ). А з березня 1942 до 15 березня 1944 року працював у Кам’янець-Подільській редакції газети “Подолянин” на посаді літературного співробітника. Є, отже, підстави твердити, що саме під час війни 19-літній юнак прилучився до художнього слова. Оскільки в означених редакціях газет працювали відомі письменники Олена Теліга, Іван Рошко, Микола Лазорський (Коркішко), Анатоль Юриняк (Юхим Кошельник), Іван Манило, Олекса Ізарський (Мальченко), то О. Смотрич зблизька познайомився з ними, творчо співпрацював. Його вразила звістка про загибель у Бабиному Яру Теліги та Рошка (Ірлявського). Про журналістську роботу 4 березня 2010 р. у режимі телефонного інтерв’ю делікатно мені розповідав: “В “Українському слові” мені доручили писати про культурно-мистецьке життя. Я вів у редакції мистецький відділ, ходив по музеях, відвідував театри, концерти. Однак бракувало досвіду газетної роботи, і мені Штепа [5] сказав: “Ми тебе звільняємо”. На моє місце взяли Л. Окіншевича [6]. До тих, хто був зі східної України, німці чомусь ставились поблажливо. Більше приглядалися за тими, хто з ними прийшов, як до українських націоналістів – вони і потрапили в немилість гестапо, були розстріляні. Щось Олена Теліга відчувала, бо радила мені з Києва їхати. Тоді ж я брав інтерв’ю у відомого художника Григорія Світлицького, який намалював мій пастельний портрет, подарував на згадку про нашу зустріч [7]. В редакції від окупаційної влади було два наглядачі. Один ні з ким не вітався, мовчазний (від гестапо), а другий говіркий (від поліції). У ті часи Олена Теліга навіть була весела, дотепна, оптимістична. Одначе ті, хто приїхав із-за кордону, трималися осібно. В редакції я був наймолодшим – 19 років – і єдиний, хто розмовляв чистою українською літературною мовою. Мене навіть запитували: “Ви що, з Галичини?”. Відповідав: “Ні, зі східної України”. А всі, хто зі мною були в редакції, розмовляли між собою російською мовою (мовляв, лояльні до влади). З Оленою Телігою наші кабінети були поруч. Я їй говорив: їдьмо зі мною до Кам’янця. Вона категорично відмовилася, арґументуючи тим, що її праця потрібніша в Києві. А мене редактор Штепа по кількох місяцях газетярства звільнив, бо мало досвіду мав. Довго довелося шукати роботу. Порозсилав по всіх редакціях України запити. Запрошення на роботу прийшло лише з Кам’янець-Подільської газети “Подолянин”.
Ось так опинився письменник на своїй малій батьківщині. Про цей період діяльности встиг розповісти під час телефонної розмови: “В перший же день мого приїзду до Кам’янця переді мною на дверях (а редакція містилася в приміщенні губернського комісаріату) повісили оголошення трьома мовами (німецькою, російською і українською) про те, що вчора за містом розстріляно 360 жовто-блакитних комуністів (це так фашисти іменували українських націоналістів). То вигадка, звичайно, що націоналісти вели активну роботу. Вони сиділи в підпіллі. А їхні дії носили не масовий, а локальний характер. Я квартирувався в працівника редакції, місцевого жителя Коваліва (симпатичний чоловік), він був членом ОУН (мельниківець), але про це ніхто не знав, він себе нічим не видавав. Всю інформацію не від нього одержував, а від його дружини. В “Подолянині”, крім Корбутяка (редактора), був ще й Сочинський, строгий чоловік. А я займав непомітну посаду – був випусковим. Бігав у Старе місто в друкарню. Міст зірвано. Мені доводилося спускатися в каньйон, звідтам переправлятися через річку Смотрич і йти в друкарню. Дивився, де висячий рядок, забирав, де не вміщався матеріял – підкорочував. Відповідальний секретар Сочинський знав німецьку мову, перекладав, адже переважно матеріяли в газету доставляли німці”.
А 15 березня 1944 р. дорога для О. Смотрича пролягла на захід. У Німеччині перебував у таборах для переміщених осіб (Ганновер). Тут навчався в Ганноверській вищій музичній школі. Спромігся видати дві збірки оповідань – “Ночі” (1947), “Вони не живуть більше” (1948). А 1949 р. виїхав до Канади. Спершу працював у лікарні, на залізниці, відтак 1954 р. пощастило влаштуватися вчителем музики, згодом професором по класу гри на піяніно в Торонтському університеті. У Канаді власним коштом видав збірки оповідань “Вибране” (1952), “Буття – 16 нікому непотрібних оповідань” (1973) https://diasporiana.org.ua/proza/11596-smotrich-o-buttya-16-nikomu-nepotribnih-opovidan/, а також віршів – “Лірник”, “1933” (обидві – Торонто, 1975), “Ужинок” (Торонто, 1985). Із 1994 р. мешкав на хуторі за 100 км від Торонто (Ортон, провінція Онтаріо), за визначенням автора – “на старій, порослій лісом, фармі”, себто на хуторі. Відсторонився від світу настільки, що ніхто не знав його адреси. Довго і я її шукав. Писав до Світлани Кузьменко, писав до Ольги Мак, але вони нічим мені не зарадили, бо й самі не знали, де мешкає О. Смотрич. Та це на перший погляд. Сам О. Смотрич після 1991 р. виходив на люди в Україні, підтримуючи з нею духовний контакт. Надсилав свої твори до журналу “Березіль”, листувався із Григорієм Гусейновим, Василем Горбатюком, а з 2008 р. – зі мною. Друкувався в журналах “Вітчизна”, “Кур’єр Кривбасу”, “Дзвін”, передплачував “Літературну Україну, інші видання, цікавився новинами з України. Вони викликали в нього більший інтерес, ніж канадські.
Був період, коли письменника діяспорні редактори іґнорували, не друкували (кінець 50-х рр. – 1973 р.), мабуть, через його схильність у літературі не до раціо, а до модерного стилю, до інакомовлення, алюзій. У Канаді О. Смотрич не належав до жодної політичної партії, літературного угруповання, був атеїстом. А схильність письменника до асоціятивности вимагала від редакторів інтелектуальної напруги, через те твори його зчаста відкладали вбік. І він замовк. Писав для “шухляди”. Заявив про себе лише тоді, коли Василь Чапленко у статті “Де дівся О. Смотрич і хто він?” (“Свобода”, 12 серпня 1972 р.) зарахував його до тих, що відійшли у вічність.
Свій переїзд на хутір у розмові зі мною пояснив так: “Я вийшов на пенсію 1987 року. У Торонто мав квартиру, невелику. Одна кімната і кухня. Тісно. Багатомільйонне місто гамірне. Друге за величиною після Нью-Йорка. Вирішили з Ніною переїхати на природу. У 1994 році купили за 100 кілометрів хату кам’яну, 1875 року побудована, але міцна. Живемо від центральної дороги з твердим покриттям за 300 метрів. Найближчих сусідів маємо за кілометр од нас. До містечка, де є медичний заклад, 20 кілометрів. Нам добре живеться на природі. За плечима – ліс, маємо город і власними руками вирощену городину”.
Перебуваючи в таборах ДіПі (переміщених осіб), новели й оповідання надсилав В. Винниченкові. Володимир Кирилович уважно стежив за творчістю молодого прозаїка, підтримував добрим словом, заохочував до творення майстерного прозописьма. У листі від 1 квітня 1948 р. першу книжку “Ночі” молодого О. Смотрича оцінив позитивно: “Сердечно дякую Вам за Ваші “Ночі”. Вони дали мені багато естетично-гарних ментів. Ваша мова, стиль, Ваша здатність спостереження і вислову показують, що українська література матиме в Вас цінну силу…” [1].
Для повнішого осягу творчої лабораторії письменника оприлюднюємо листи О. Смотрича до автора статті.

[...]


Читати далі:
“Слово і Час”, 2012, число 5

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/144921/12-Matsko.pdf?sequence=1



Листи до Олександра Смотрича від Юрія Шевельова, Івана Кошелівця, Яра Славутича та Юрія Стефаника
“Слово і Час”, 2017, число 12  http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/159835/11-Matsko.pdf?sequence=1