понеділок, 24 серпня 2020 р.

З малознаних літературних імен: Олександер Смотрич (Флорук-Флоринський)

 


* * *
Мене болить,
здавалося б, подібну біль
лиш можна виразить
у звуках похоронного
хоралу...
Ні, краще не скажу,
що України вже нема,
що бачив я,
як Україна
у тридцять третьому
сконала.


ПРОСТОРИ НОЧІ ОЛЕКСАНДРА СМОТРИЧА


Олександер Смотрич (справжнє прізвище Флорук*, нар. 1922 р.) – один з останніх живих сьогодні** учасників Мистецького Українського Руху (МУРу). Мабуть, першим, хто привітав його дебют як прозаїка (збірку „Ночі. Новели“, 1947 р.), був Юрій Шерех (Шевельов), який, зрештою, вважав Смотрича одним із небагатьох по-справжньому талановитих письменників-дебютантів МУРівського періоду.
Наприкінці 1940-х та на початку 1950-х (після переїзду з Німеччини до Торонто, де Флорак довгі роки працював учителем музики в консерваторії, живучи здебільшого осторонь української громади) Смотрич писав майже виключно невеличкі прозові тексти, характерними рисами яких (після подолання наявних у перших новелах впливів імпресіоністичної прози, зокрема Михайла Коцюбинського) були крайня лаконічність описів, недомовлення, мінімалістський підхід до персонажів і сюжету та майже цілковита відсутність авторського коментаря й моральних оцінок. З часом навіть і така форма виявилася для нього надто розтягнутою, й Смотрич перейшов до писання мініятюрних поезій у прозі, а згодом і зосередився на поезії, випускаючи одна за одною власним коштом томики іронічних, насторожено-критичних віршів, які аж ніяк не цуралися контроверсійно політичної тематики**.
Та, либонь, найвідчутніший аспект прозових текстів Смотрича – це їхній песимізм, похмурі барви й тони, якими змальовані персонажі і події, спершу (в ранніх творах) із дегуманізованого суспільства совєтської України та з часів німецької окупації, а згодом із життя в Німеччині або Канаді, а то з абстрактних, невизначених обставин, які відображають універсальну ситуацію людини европейської культури у ХХ ст. Атмосфера його текстів нагадує твори французьких протоабсурдистів, де всі спроби досягти взаєморозуміння, немов об камінь, розбиваються об невблаганний факт нездійсненности автентичного міжлюдського спілкування. А Шерех наводить паралель між новелами Смотрича та „Подорожжю у країну ночі“ Луї-Фердинанда Селіна, – з огляду на „глибоку ніч“, яка панує в їхніх творах, і на „безпощадність, з якою обидва автори показують своїх героїв, їхнє оточення, нашу добу...“
Читаючи „Гостя“ Смотрича, слід згадати ще новаторську для свого часу новелу Ернеста Гемінґвея „Пагорби, як білі слони“ – украй лаконічний опис розмови між жінкою і чоловіком (напевне, про аборт) на станції серед безлюдного краєвиду, у проміжку часу між приїздом та від’їздом поїздів. Смотрич, відмовляючись подати читачеві інформацію, без якої немислимим був би традиційний твір, не вагається заповнити текст зайвими, здавалося б, і позбавленими самостійного сенсу реченнями, отими „...гість мовчав якусь мить, потім сказав...“, натякаючи на беззмістовність слів як таких, і на те, що найглибші переживання людини (розпад подружжя, смерть дитини, незворотність втрачених нагод) відчутні лише у невимовленому, у чорних прірвах тиші між словами...


Марко Роберт Стех
Торонто
______________


* Олександер Смотрич, прозаїк, поет, музикант.

*28 квітня 1922, Кам'янець-Подільський — † 13 грудня 2011, м. Ферґус, Канада
Справжнє прізвище — Флоринський, а прикладку Флорук його батькові Іванові додав у семінарії "батюшка", бо в класі було два Івани й обидва носили прізвище Флоринський. Псевдонімом письменник узяв назву річки Смотрич, на якій стоїть його рідне місто — Кам'янець-Подільський.


** Написано 2007 року.



* * *

Лише на мить,
в останнім сонячнім промінні
хрестом повисли хмари на селом...
Запала ніч, і раптом крик -
отак кричить хіба живий у домовині,
іще один удар — і він замовк...
Хтось плюнув байдуже,
бо може щось гірке було у нього
в слині:
“Не буть комуні чортовій у нашому
селі!”
Молилися востаннє в церкві люди
за упокій невинної душі.


* * *
Дванадцять куркулів
нарахували у селі
й тринадцятого не було,
хоч як не думали
й не пріли...
Число це видалося
дуже підозрілим -
апостолів дванадцять
в церкві на картині,
тринадцятий — Ісус Христос -
господар межи ними.


* * *
Утрьох в’останнє налетіли на село,
з обрізів вдарили по тьмяних вікнах
комнезаму -
лиш забряжчало і посипалося скло,
і кров’ю бризнули дів-три роздерті
в паразитів рани...
І вп’ять на конях вилетіли за село,
де цвинтар — церква та хрести дідівські
в землю повростали.
Собаки вили десь селом,
немов їм трьом “за упокой” сумний
співали.


* * *
Хтось, кажуть, чув, як Мати Божа
у храмі плакала вночі
і люди ранком на іконі
догледіли сліди просохлої
сльози.
І більш не плакала...
Не плакала вона й тоді,
коли із гуркотом
летіли із дзвіниці дзвони,
і гірко плакали баби.


ЛИСТ
Зібрались люди в крамаря Кузьми -
важкі, заховані в кожухи,
на перекинуті бочки з-під оселедців
посідали,
а як посходились усі -
листа писали “всим селом”
учительці, що десь у городі була
за большевицьким комісаром...
“Щоб, якщо їхня милість, рятували...”
Псалом собаки вили над селом,
і чоботи Кузьми начищені лищали.
А потім люди ставили під тим листом
хрести,
і вірили, що збудеться усе,
як написали.


Зі збірки:

О. Смотрич. 1933. 1973, сам видав.  https://diasporiana.org.ua/poeziya/740-smotrich-o-1933/





Олександер Смотрич
ГІСТЬ


Гість ввійшов до кімнати. Жінка пройшла до вікна і розсунула фіранки. Потім повернулася обличчям до гостя і сказала:
– Тепер уже осінь. Темніє рано і взагалі сумно...
Гість усміхнувся і сказав:
– Справді?
– Я неначе щось таке передчувала, знаєте? – сказала жінка і подивилася на його обличчя. Гість подивився на підлогу і сказав:
– Що саме?
– Мені весь час щось таке снилося, і взагалі були якісь передчуття. Так неначе хтось мав прийти, чи щось таке мало статися, чи взагалі – я сама не знала... – відповіла жінка і показала гостеві рукою на стілець. Гість подивився на стілець і сів. Вони помовчали трохи, потім гість подивився на жінку і сказав:
– Ви зовсім легко могли помилитися у ваших передчуттях. Мені ледве пощастило розшукати вас. Я мав тільки вашу стару адресу. Ви розумієте?
– Я догадуюся, – відповіла жінка.
– Ви щось колись писали його батькам, – сказав гість.
– Так. Досить давно, – відповіла жінка і пройшла до столу. Вони знову помовчали якусь мить, потім гість сказав:
– Я прогаяв багато часу, і тепер у нас не лишається часу про все як слід переговорити, і я не знаю, з чого почати...
– Я також не знаю, – сказала жінка і поди вилася на гостя. Гість усміхнувся і сказав:
– Звичайно...
Жінка відсунула від стола стілець і сіла. Гість глянув на годинник і сказав:
– І це може найгірше... що ви нічого ще не знаєте...
Жінка подивилася йому в очі. Гість почав дивитися на підлогу. Вони помовчали, потім гість сказав:
– Дорогою я склав цілу промову, але тепер все це здається мені дурницею. Я хотів вам сказати, що взагалі немає ані смутку, ані радости. А коли є радість, то тільки коштом чийогось смутку, і навпаки... Ви розумієте, правда?..
– Для чого все це? – сказала жінка. Гість усміхнувся і відповів:
– Власне! Я сам не знаю... Гаразд... Я взагалі стороння людина, ви самі розумієте...
Він дістав цигарки і закурив, потім про довжував:
– Крім того, я поспішаю. Ще цієї ночі я мушу вертатися. Я приїхав сюди зовсім випадково. У відрядження, ви розумієте. Я вчора цілий день розшукував вас, і встиг добре оглянути місто. Місто мені дуже сподобалося... Справді!
– Я нічого не знаходжу цікавого в нашому місті, – сказала жінка.
– Я, зрештою, також, одначе... – сказав чоловік і знову глянув на годинник. Гість мов чав якусь мить, потім продовжував:
– Я терпіти не можу всяких відряджень. Це так незручно. І майже завжди відрядження пов’язане з різними дорученнями... Отже, чого я власне до вас прийшов... Бачите, його батьки дуже цікавляться його дитиною... Дівчинка, здається, правда?..
Жінка широко відкрила очі і подивилася на гостя. Потім вона опустила очі і нічого не відповіла. Гість затягнувся і сказав:
- Дуже цікавляться... Це раз... Друге... Може не таке приємне, але...
Жінка підвела голову і сказала:
– Я тільки прошу вас – нічого не говоріть мені про нього... Ні слова. Для мене він більше не існує. Так, якби його ніколи не було, а якщо був колись, то зовсім інший, і, може, зовсім не він, розумієте?..
– Це легко зрозуміти. Легше, ніж ви думаєте, – відповів гість і затягнувся. Вони мовчали якусь мить-другу, потім гість сказав:
– Тим краще... Тим краще, що ви самі так думаєте про нього... Тим менше ви здивуєтеся, що він фактично вже ні для кого не існує... Одну хвилинку...
Гість підвівся і підійшов до жінки. Він дивився якусь мить на неї, потім сказав:
– І може справді було б краще, щоб я вас таки не розшукав, а? Я так і думав. Нічого, заспокойтеся... Ви ж тільки що самі сказали... Він сам в усьому винний...
Жінка підвела голову і крізь сльози подивилася на гостя. Гість глянув на годинник і сказав:
– Бачите... він спився, і потім... розумієте?.. Ви уявляєте собі, що мусили пережити його батьки?.. Правда?.. І, що вони переживають тепер. Все це сталося зовсім недавно і ви розумієте...
– Чому... Чому вони не хотіли зрозуміти мене? – сказала жінка і опустила голову на руки. Гість мовчав якусь мить, потім сказав:
– Про це я нічого не знаю... Але... Це так завжди. Чиясь радість завжди коштом чиєїсь нерадості. Очевидно тому... Що ж ще можна сказати?
– Чого ж вони хочуть від мене? Що я можу? Що я ще можу? – сказала жінка і почала плакати. Гість дістав ще одну цигарку, прикурив її від недокуреної і сказав:
– Хіба я вам про це не сказав?..
Жінка подивилася на його обличчя. Він затягнувся і сказав:
– За працю не турбуйтеся. Я зможу вам до помогти там влаштуватися...
Жінка так само дивилася на його обличчя. Він затягнувся і продовжував:
– Жити ви зможете в його батьків... У крайньому разі я допоможу вам знайти квартиру... В нашому місті, здається, з цим легше, ніж у вашому. Нарешті, перший час ви б могли мешкати в готелі... Старі на все згодні...
Вони мовчали з хвилину. Потім гість поглянув на годинник і сказав:
– Мені вже справді пора. Отже – що ви на все це скажете?..
Жінка підвелася і пройшла до люстра, по тім узяла хустинку і почала витирати очі. Потім вона повернулася до гостя і сказала:
– Я не маю чого сказати...
– Принаймні, одне з двох, – сказав гість і також підвівся. Жінка помовчала, потім сказала:
– Так і скажіть.
– Що ж я? Мені все легко сказати. Гаразд.
– Я ніколи не хотіла радості коштом чиєїсь нерадості...
– Ще одне, – сказав гість і поклав недокурок на попільничку. Жінка подивилася на його обличчя. Він сказав:
– І власне кажучи, головне! Хоч, звичайно, вже пізно... Чи не міг би я побачити її?.. Ні, ні, я розумію вже пізно... Мені, зрештою, байдуже. Йoгo батьки просили, ви розумієте...
Жінка опустила голову і мовчала, потім сказала:
– Вже пізно...
– Ми не розбудимо, – сказав гість.
– Навіть, якщо б захотіли, – сказала жінка і підійшла до столу. Потім опустилася на стілець і закрила обличчя руками. Гість стояв якусь мить мовчки, потім подивився на двері і сказав:
– Я розумію... Мені вас справді шкода... Отже... Отже, прощайте...
Жінка підвела обличчя. Гість подивився на неї і сказав:
– Ні, ні, не треба... Деталі нікого не можуть цікавити, а вам це тільки важко... Прощайте, і взагалі вибачте... Мені вже пора... Вже справді пізно...
Жінка опустила руки на стіл, і поклала на руки голову. Гість ще раз оглянувся на жінку і вийшов.


 

* * *

У затінку чудесних ті́нявих алей,
по скверах міст, по парках -
по ребрах трупів
сотнями лопат,
здавалося б,
нудну та безконечну тему смерти
можна було б грати...
А може краще наплювать
і взятись за переклади
сонетів Данте чи Петрарки?


ДО КАЦАПІВ
О так! Ви розпинаєтесь
за всіх пригноблених та бідних!
Та ж ви, падлюки,
в нас забрали все!
І доля наша
гірша долі негрів -
у негрів шкіри чорної
бодай ніхто не забере!


* * *
Нема нічого в світі кращого за немовля!
Над немовлям кацап готов пролити зливу
втішних слів... А головне -
черству кацапську мову дати немовляті!
Так, щоб воно в чужу культуру уросло
й сказало з гордістю:
- Своєї я не хочу знати!


* * *
Чому за все надійне та хороше
ми мусим бути вдячними Росії,
а що погане й зле завдячувать
самі собі?
Чи ми такі насправді малохольні
і все ще віримо у чудеса
на цій, обісраній кацапами,
землі?


* * *
А може й справді
пуп Землі — Москва?
Так як торочить кацапня -
червона, чорна, біла.
Та щось нашіптує мені:
“О ні! Ти кляту думку цю покинь,
бо ж може справжній пуп Землі -
Пекін?”


НЕМОЖЛИВЕ
Ненавиджу я кацапню
однаково — червону, чорну, білу.
й людиною лише того кацапа назову,
та ще й як брата, може, стріну,
котрий повстане проти кацапні
за справді вільну й незалежну Україну.
Такого я ще не стрічав,
та вже й ніколи, мабуть,
не зустріну.


Зі збірки:
О. Смотрич. Вірші VII. 1975, сам видав.

https://diasporiana.org.ua/poeziya/739-smotrich-o-virshi-vii/


 





НЕВІДОМИЙ ОЛЕКСАНДЕР СМОТРИЧ (ФЛОРИНСЬКИЙ): ЛИСТУВАННЯ З ВІТАЛІЄМ МАЦЬКОМ
Віталій Мацько

В останні роки життя письменника активно листувалися, розмовляли по телефону. Таке творче приятелювання на відстані перейшло у практичну площину: автор надіслав друковані й недруковані твори, а я спромігся видати окремою книжкою у Хмельницькому його модерну і прозу, і поезію [1], що підносило творчий дух ветеранові. І за це щиро дякував. А 4 березня 2010 р. у телефонній розмові поскаржився, що впав, зламав стегно; відтоді не встає з ліжка.
Перед новим 2012 роком знову пролунав телефонний дзвінок із далекої Канади: дружина письменника Ніна Флорук повідомила сумну звістку, що 13 грудня 2011 р. від двобічного запалення легень помер її чоловік, відомий на Заході український поет, прозаїк, викладач музики Олександер Смотрич. Відійшов у вічність “останній із могікан” – літератор, який належав до МУРу й ранню творчість якого підтримали Володимир Винниченко та Юрій Шевельов. Він себе іменував за правописом 20-х років [2] (до речі, Олександер пишемо лише в називному відмінку, в інших відмінках – Олександр).
Олександер Іванович Флорук-Флоринський народився 28 квітня 1922 р. в Кам’янці-Подільському. На той час його батько працював директором кооперативного технікуму в місті над Смотричем (Іван Семенович ФлорукФлоринський народився в с. Підвисоке Уманського району). 1924 р. родина переїжджає до Харкова. Колишня столиця України позитивно вплинула на розвиток свідомости, світобачення, подальшу долю письменника. Згадує: “У Харкові я перебував з 1924 до 1936 року. В початках родина замешкала в районі Холодної Гори, де батьки рентували одну кімнату. Адреси не знаю. Десь 1924 року переїхали на Основу, там і замешкали неподалік колишнього маєтку Квіток (адреса: Пилипівська, 4). З 1930 до 1936 р. навчався в 27-й українській семирічці, розташованій в будинках занедбаної оселі Квіток.
Одночасово навчався в музичній школі Крамаренка. До речі, директором семирічки був Демченко – національно свідома людина. Його рідний брат був одним з провідних компартійних діячів на Харківщині і, здається, був секретарем обкому партії [3]. Він часом відвідував свого брата, приїздивши на закордонної марки машині (здається, Фіат).
В час мого перебування на Основі мешкало чимало свідомих українців, таких як М. Вериківський, композитор Шевченко, Ю. Лавріненко (Дивнич) і багато інших. Діяв український професіональний театр, давали концерти Богуславський і Фоменко” [4].
В іншому листі до мене О. Флоринський пише: “Опинившись у Києві, я ходив до другої залізничної середньої школи. По закінченні 8 класу поступив до Київського музичного училища. Почалась війна. Мій брат Роман, на 2 роки молодший від мене, був забраний на примусові роботи до Німеччини, і я з ним втратив будь-який контакт”. Юний Сашко училища не закінчив – важко захворів на туберкульоз, довелося довго лікуватись у Київській тублікарні, згодом – у тубсанаторії “Сосновка” неподалік Черкас.
Із 12 жовтня 1941 р. – постійний кореспондент літературно-мистецького відділу газети “Українське слово” (Київ). А з березня 1942 до 15 березня 1944 року працював у Кам’янець-Подільській редакції газети “Подолянин” на посаді літературного співробітника. Є, отже, підстави твердити, що саме під час війни 19-літній юнак прилучився до художнього слова. Оскільки в означених редакціях газет працювали відомі письменники Олена Теліга, Іван Рошко, Микола Лазорський (Коркішко), Анатоль Юриняк (Юхим Кошельник), Іван Манило, Олекса Ізарський (Мальченко), то О. Смотрич зблизька познайомився з ними, творчо співпрацював. Його вразила звістка про загибель у Бабиному Яру Теліги та Рошка (Ірлявського). Про журналістську роботу 4 березня 2010 р. у режимі телефонного інтерв’ю делікатно мені розповідав: “В “Українському слові” мені доручили писати про культурно-мистецьке життя. Я вів у редакції мистецький відділ, ходив по музеях, відвідував театри, концерти. Однак бракувало досвіду газетної роботи, і мені Штепа [5] сказав: “Ми тебе звільняємо”. На моє місце взяли Л. Окіншевича [6]. До тих, хто був зі східної України, німці чомусь ставились поблажливо. Більше приглядалися за тими, хто з ними прийшов, як до українських націоналістів – вони і потрапили в немилість гестапо, були розстріляні. Щось Олена Теліга відчувала, бо радила мені з Києва їхати. Тоді ж я брав інтерв’ю у відомого художника Григорія Світлицького, який намалював мій пастельний портрет, подарував на згадку про нашу зустріч [7]. В редакції від окупаційної влади було два наглядачі. Один ні з ким не вітався, мовчазний (від гестапо), а другий говіркий (від поліції). У ті часи Олена Теліга навіть була весела, дотепна, оптимістична. Одначе ті, хто приїхав із-за кордону, трималися осібно. В редакції я був наймолодшим – 19 років – і єдиний, хто розмовляв чистою українською літературною мовою. Мене навіть запитували: “Ви що, з Галичини?”. Відповідав: “Ні, зі східної України”. А всі, хто зі мною були в редакції, розмовляли між собою російською мовою (мовляв, лояльні до влади). З Оленою Телігою наші кабінети були поруч. Я їй говорив: їдьмо зі мною до Кам’янця. Вона категорично відмовилася, арґументуючи тим, що її праця потрібніша в Києві. А мене редактор Штепа по кількох місяцях газетярства звільнив, бо мало досвіду мав. Довго довелося шукати роботу. Порозсилав по всіх редакціях України запити. Запрошення на роботу прийшло лише з Кам’янець-Подільської газети “Подолянин”.
Ось так опинився письменник на своїй малій батьківщині. Про цей період діяльности встиг розповісти під час телефонної розмови: “В перший же день мого приїзду до Кам’янця переді мною на дверях (а редакція містилася в приміщенні губернського комісаріату) повісили оголошення трьома мовами (німецькою, російською і українською) про те, що вчора за містом розстріляно 360 жовто-блакитних комуністів (це так фашисти іменували українських націоналістів). То вигадка, звичайно, що націоналісти вели активну роботу. Вони сиділи в підпіллі. А їхні дії носили не масовий, а локальний характер. Я квартирувався в працівника редакції, місцевого жителя Коваліва (симпатичний чоловік), він був членом ОУН (мельниківець), але про це ніхто не знав, він себе нічим не видавав. Всю інформацію не від нього одержував, а від його дружини. В “Подолянині”, крім Корбутяка (редактора), був ще й Сочинський, строгий чоловік. А я займав непомітну посаду – був випусковим. Бігав у Старе місто в друкарню. Міст зірвано. Мені доводилося спускатися в каньйон, звідтам переправлятися через річку Смотрич і йти в друкарню. Дивився, де висячий рядок, забирав, де не вміщався матеріял – підкорочував. Відповідальний секретар Сочинський знав німецьку мову, перекладав, адже переважно матеріяли в газету доставляли німці”.
А 15 березня 1944 р. дорога для О. Смотрича пролягла на захід. У Німеччині перебував у таборах для переміщених осіб (Ганновер). Тут навчався в Ганноверській вищій музичній школі. Спромігся видати дві збірки оповідань – “Ночі” (1947), “Вони не живуть більше” (1948). А 1949 р. виїхав до Канади. Спершу працював у лікарні, на залізниці, відтак 1954 р. пощастило влаштуватися вчителем музики, згодом професором по класу гри на піяніно в Торонтському університеті. У Канаді власним коштом видав збірки оповідань “Вибране” (1952), “Буття – 16 нікому непотрібних оповідань” (1973) https://diasporiana.org.ua/proza/11596-smotrich-o-buttya-16-nikomu-nepotribnih-opovidan/, а також віршів – “Лірник”, “1933” (обидві – Торонто, 1975), “Ужинок” (Торонто, 1985). Із 1994 р. мешкав на хуторі за 100 км від Торонто (Ортон, провінція Онтаріо), за визначенням автора – “на старій, порослій лісом, фармі”, себто на хуторі. Відсторонився від світу настільки, що ніхто не знав його адреси. Довго і я її шукав. Писав до Світлани Кузьменко, писав до Ольги Мак, але вони нічим мені не зарадили, бо й самі не знали, де мешкає О. Смотрич. Та це на перший погляд. Сам О. Смотрич після 1991 р. виходив на люди в Україні, підтримуючи з нею духовний контакт. Надсилав свої твори до журналу “Березіль”, листувався із Григорієм Гусейновим, Василем Горбатюком, а з 2008 р. – зі мною. Друкувався в журналах “Вітчизна”, “Кур’єр Кривбасу”, “Дзвін”, передплачував “Літературну Україну, інші видання, цікавився новинами з України. Вони викликали в нього більший інтерес, ніж канадські.
Був період, коли письменника діяспорні редактори іґнорували, не друкували (кінець 50-х рр. – 1973 р.), мабуть, через його схильність у літературі не до раціо, а до модерного стилю, до інакомовлення, алюзій. У Канаді О. Смотрич не належав до жодної політичної партії, літературного угруповання, був атеїстом. А схильність письменника до асоціятивности вимагала від редакторів інтелектуальної напруги, через те твори його зчаста відкладали вбік. І він замовк. Писав для “шухляди”. Заявив про себе лише тоді, коли Василь Чапленко у статті “Де дівся О. Смотрич і хто він?” (“Свобода”, 12 серпня 1972 р.) зарахував його до тих, що відійшли у вічність.
Свій переїзд на хутір у розмові зі мною пояснив так: “Я вийшов на пенсію 1987 року. У Торонто мав квартиру, невелику. Одна кімната і кухня. Тісно. Багатомільйонне місто гамірне. Друге за величиною після Нью-Йорка. Вирішили з Ніною переїхати на природу. У 1994 році купили за 100 кілометрів хату кам’яну, 1875 року побудована, але міцна. Живемо від центральної дороги з твердим покриттям за 300 метрів. Найближчих сусідів маємо за кілометр од нас. До містечка, де є медичний заклад, 20 кілометрів. Нам добре живеться на природі. За плечима – ліс, маємо город і власними руками вирощену городину”.
Перебуваючи в таборах ДіПі (переміщених осіб), новели й оповідання надсилав В. Винниченкові. Володимир Кирилович уважно стежив за творчістю молодого прозаїка, підтримував добрим словом, заохочував до творення майстерного прозописьма. У листі від 1 квітня 1948 р. першу книжку “Ночі” молодого О. Смотрича оцінив позитивно: “Сердечно дякую Вам за Ваші “Ночі”. Вони дали мені багато естетично-гарних ментів. Ваша мова, стиль, Ваша здатність спостереження і вислову показують, що українська література матиме в Вас цінну силу…” [1].
Для повнішого осягу творчої лабораторії письменника оприлюднюємо листи О. Смотрича до автора статті.

[...]


Читати далі:
“Слово і Час”, 2012, число 5

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/144921/12-Matsko.pdf?sequence=1



Листи до Олександра Смотрича від Юрія Шевельова, Івана Кошелівця, Яра Славутича та Юрія Стефаника
“Слово і Час”, 2017, число 12  http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/159835/11-Matsko.pdf?sequence=1