Олекса Ізарський (Мальченко) (1919–2007)
До Мистецького українського руху 26-літній вихідець із Полтави Олекса Мальченко приєднався самозвано й рішуче – з’явившись у січні 1946-го на конференцію в Авсбурзі ніким не запрошеним „кандидатом у письменники“, який до того часу не оприлюднив жодного твору та й на конференцію не привіз нічого на підтримку своїх літературних амбіцій. А проте завдяки особливій здібності проникати в кола незнайомих йому людей, входити в їхнє довір’я, трактуючи їх немов старих приятелів і змушуючи їх так ставитися до нього (Юрій Шевельов писав, що „не бувши знайомим, він уже був давнім другом“), він виїхав звідти „літератором“ і другом провідних МУРівців.
Ізарським він назвав себе на згадку про прогулянки з приятелями берегами Ізару, під час яких, обговорюючи події в культурі та „вирішуючи долю світу“, саме і народилася його письменницька інкарнація. Його власна літературна діяльність обмежувалася в 1940-х до статтей і перекладів з німецької; звісно, якщо не рахувати того, що здавалося основним його зацікавленням, – бажання бути спостерігачем та літописцем довколалітературного життя. Його цікавили закулісні простори літературного побуту, передані в листуванні, мемуаристиці, щоденниках, і він залюбки листувався з письменниками та колекціонував їхні листи; писав також щоденник, в якому, на гадку Шевельова, письменники МУРу „пришпилені, як метелики на булавках“, і все це, мовляв, з бажання бути причетним до „заднього двору“ літератури. Він і став помітною часткою МУРівського середовища, й хоча в ієрархії ДіПівських літературних авторитетів йому належало місце наприкінці доволі довгого списка, в особистих стосунках з колегами він часто „командував“ і йому підкорялися. Не раз після авторських читань він „наказував“ авторам робити в текстах зміни (здебільшого не так щодо змісту й форми, як щодо уникнення нетактовностей та гострих висловів), і його слухали навіть такі нескорено самобутні автори, як Юрій Косач чи Шевельов.
Щойно в Америці Ізарський присвятив себе праці над власною творчістю: серією романів (навіяних Ромен Роллановим „Жаном Крістофом“) про персонажа на ім’я Віктор, що є авторовим alter ego й переживає у віртуальних вимірах текстів реальні події і контексти, особливо з часів дитинства (роман „Ранок“ https://diasporiana.org.ua/proza/izarskyj-o-ranok/) та юності (перервані війною університетські студії – роман „Київ“; німецька окупація в рідній Полтаві – роман „Полтава“ https://diasporiana.org.ua/proza/12216-izarskiy-o-poltava/), а то й епохи ДіПі („Саксонська зима“ https://diasporiana.org.ua/proza/17127-izarskiy-o-saksonska-zima/). У Клівленді в штаті Огайо – віддаленому як від культурних метрополій, так і від центрів інтелектуального життя української еміґрації – Ізарський утратив також потребу бути в середовищі місцевої культурної еліти і жив осторонь української громади. Наприкінці життя мало хто з його земляків (не згадуючи про американських сусідів) знав, що Олекса Мальченко, який малопомітно живе серед них, це прозаїк Ізарський, який колись був біля самого ядра МУРівського „малого ренесансу“ і який, зрештою, сам міг похвалитися об’ємно (якщо й не завжди якісно) великим прозовим доробком.
Марко Роберт Стех
Торонто
Олекса Ізарський,
письменник-романіст, літературознавець, перекладач
* 30 серпня 1919, Полтава — † 28 березня 2007, Клівленд
ПОЛТАВА
(уривок з роману)
Щодня Віктор сам собі доводив, що з нього досить, як за день праці створено буде два-три образи, сторінку нового тексту, що за будь-яку ціну треба обновити стиль української прози. Його писання мусить бути цілком доступним читачу, цілком особистим при тому. Живим.
У перший день праці він особливо часто заглядав до бабусі на „водопій“, на кухню приносив жарт і сміх, хоч вигляд мав „сам не свій“. – Писав так, наче боявся обпектися.
День пролинув за півгодини, – Віктор щойно присів до столу, а батьки вже повернулися з роботи: тато поклав руку на синове плече й заглянув йому в очі, мама, як виявилося, така юна, така душею й тілом виструнчена, стояла в дверях і теж посміхалася.
А наступна ніч допізна сіяла, як удень, сонцем: Віктор читав у їдальні українських поетів. – Наше багатство потрясло і тата, і маму, і Льоку, і бабусю. Сам Віктор до світанку не міг заснути. Його надило компонування слів і образів. Безнадійно заблукалася думка.
За тиждень писання до такої міри устійнилося й унормувалося, що Віктору забагнулося перебити його одноманітний ритм, заманулося на півдня піти до міста, побайдикувати. Зате о другій він кинувся до столу. – Нікуди було подіти розчарування. Жаль стало прогаяного часу.
Вдома тільки й розмов було про настрої людей. А тепер він мав нагоду приглянутися до прохожих, до клієнтів у голярні на розі вулиць Малопетровської й Гоголівської. Тут зустрівся йому, між іншим, Базаревський: ледве не обнялися. Згадали окопи, Нижні Млини, Зінці.
Базаревський похвалився своїми заслугами перед Україною, – за Петлюри він був комендантом станції Гребінка. Он як! І прохав заходити, ні, справді, зайти ще на цьому тижні, обов’язково.
Потім Віктор глянув на жовто-блакитний прапор над Управою і на трикутному балькончикові на Земстві.
Не так радісно було на душі, як тяжко. Ще одна трагікомедія в нашій історії! Настрій у Полтаві за німців пожвавішав, але вже й спадав. – І спадатиме вже до „О“! Розумні й обережні люди тримали язика за зубами так само, як і за російського режиму. Тільки хвальки хвалилися. Було їх, правда, досить на кожному кроці.
Зараз вони розповідають знайомим про своє втікання з міста на окопи, щоб уникнути арешту в останню годину. Проте це не значить, що вони за відповідних умов не стануть першими перекинчиками знову на російський бік.
Та особливо запало в око чорне сукно одностроїв української поліції.
– Боже, що за жахний спектакль!... Знову наші люди на чужій службі!
А німців на вулицях сливе не було. Зустрівся підстаркуватий солдат, у думці майнуло – конюх, батрак. Жива карикатура під пам’ятником Івана Котляревського: два офіцери, армійські, видно, гешефтярі. – Голова швайцарського сиру з зеленим кашкетом на маківці – скоромовна мамула з портфелем у руці. Другий – скраколь з посоловілими оченятами під лобищем, під метровим. Тьфу ти!
Уперше за ціле літо й осінь Віктор заглянув до Німченків. – Микола Григорович передбачав лихо, радив Лисенкам вчасно пробиратися до Німеччини, на Захід. А більше кусав англійські вусики, поплямкував губами і витріщував синенькі очі під золотим пенсне. – Дружина його, похвалився Німченко, влаштувалася в німців перекладачем, а він цілими днями сидить удома з донькою, ідіоткою. Зворушливо просив Віктора не забувати про нього в такий час, хоч зрідка його провідувати.
Через місяць, під кінець року, цілоденну працю над книгою було враз обірвано. З причин психологічних, внутрішніх, так і матеріяльних, зовнішніх.
Неждано Віктор відчув, що вже перейдено „середню лінію“ твору, що настав час для обережного, зручного та гарного згортання повісти. Що добре зараз рукопис відкласти: поспіх у цю мить знецінить і вже викарбуваний світок. Ще треба було описати рік дитинства, ще виринатимуть нові й нові персонажі, ще будуть великі й малі завдання та труднощі... Та Вікторова думка, Вікторова уява більше цікавилася вже матеріялом для наступної книжки. – Це буде друге десятиріччя життя героя, розростання його свідомости.
Віктора дивував і хвилював замерзлий фронт під Ленінградом. А новина про російський контрнаступ під Москвою раптом підтвердила його передбачення німецької катастрофи. – П’ять днів Віктор товкся на п’яти сторіночках рукопису манюсінького розділу. Докорінним чином хитнулася його воля до творчости, до писання в такий час такої книги. Безперечно трагічної, безперечно й ідилічної.
Кожен день тепер Віктор сподівався, що збіг обставин примусить його відкласти працю над повістю, вирве його з хати, з самоти. – Нагода трапилася несподівано.
Здавна для сім’ї нічого на світі не було природнішим, ніж Вікторові читання й писання, ніж його „література“. Проте вона завжди була свідома неспівзвучности цього шляхетного заняття з неволею совєтського життя, а тепер ще і з воєнним часом. –Жодних виглядів! Також для філології як науки, не тільки для літературної праці, творчости!
Отака комбінація: недовчені діти і війна, світова, дуже ймовірно, – еміґрація!
Батько часто не міг насидіти собі місця, кипів. Мама змушувала себе кривити душею. – Цілковито згодна з чоловіком, вона бралася його заспокоювати, втихомирювати, розбакувати. Перестрашена подіями і проспектами на майбутнє, вона таїла й гасила в душі вогнища переживань, замикалася в собі, начисто уникала порад дітям і будь-яких побажань.
Її дратувала несусвітність чи наївність Віктора, його недозрілість чи може нездогадливість. А виштовхати сина з -за столу, випровадити з дому не здіймалися руки. – Найсвятіший намір, найпедагогічніший крок у такий час міг окошитися на ньому, отже й на всіх Лисенках, трагічним чином.
Мамі б хотілося, щоб її сини рвалися в вир життя, щоб вона примушена була їх силоміць тримати в мешканні, взаперті. На ділі ж усе було якраз навпаки: діти охоче сиділи дома під бабусиною охороною!
Настав ось який день: Льока пішов з батьком на роботу в банк. Маючи на увазі поворот росіян до Полтави, тато оформив сина, на всякий випадок, як секретаря банку, а не перекладача. – Сміх та й годі!
А Віктору в цей день дивовижно працювалося. Ненадовго збентежив його родинний сніданок о пів до першої. – Він просто не здогадався, чому так надулися за столом його батьки.
Та ввечері, за обідом, тато з великим роздратуванням заявив Віктору, що зараз саме час влаштуватися на добру роботу, що байдикування в такий час може обійтися дуже дорого. Воно здається людям підозрілим. Що стосується писання..., то в такому становищі це навпрост несерйозне зайняття! Ним, ще й небезпечним у таку пору, в нашій країні, не варто морочити собі голову. Та й навіщо обдурювати себе, навіщо плекати в собі марні, ну цілком тобі марні надії!
Ніхто за столом навіть не ворухнувся: присутні любили Віктора і його божевілля разом з ним, присутні визнавали рацію й батькових заключень.
У найтяжчу мить, як тато почав раптом виправдовуватися та вибачатися, у коридочику задзеленчав дзвоник. Віктор устав з-за столу й пройшов до вихідних дверей. – У снігу, перед порогом, стояв десятилітній хлопчик у кролячій шапочці-ватянці, у коротенькому піджачку, в чобітках. І простягнув Віктору шкіряну рукавичку, листа від Йоганни Карлівни Кеніґсберґ.
– Зайди, козаче, на хвильку, – запросив Віктор, і завів хлопчика в їдальню. Доки бабуся поштувала гостя компотом, Віктор пролетів німецьку записку:
Mein Herr, любий мій розбійнику!
О шостій годині до мене завітає пан Марієнфельд з Берліну. Йому, власне, не йому особисто, а торговельній компанії „Схід“, потрібно перекладача. Умови праці в них рідкісні, фантастичні. Включно з харчуванням у німецькому ресторані.
Я подумала про Тебе. Сподіваюся, що Ти ж не сидітимеш удома до самого пришестя.
Отже, голубчику, приходь негайно! Коли ж пропозиція моя Тебе не зацікавить, то передай мені молодим чолов’ягою, він онук нашого двірника, два слова.
Твоя Й. К.
П. С Якщо не Ти, то може Льока?!
Замість пана Марієнфельда в кімнаті Йоганни Карлівни за столом возсідали свіже спечені учениці – Наталя Базаревська та Оксана Пройда. – Сашко Пройда брав у Йоганни Карлівни годинну лекцію щоранку. Шість разів на тиждень.
Несподіванка, проте з приємних. У знайомій з дитинства кімнаті знявся раптом галас і сміх. Дівчата пригадали школу й похід на окопи. І розповіли останню новину: до Валі Андрієнко прибіг з полону її черговий чоловік чи наречений. Та найголовніше: на неділю Віктора було запрошено в гості до Базаревських. – Наталин день народження. Двадцятий.
Але слідом за Віктором подзвонив до Йоганни Карлівни також і гість з Берліну...
"Особливий інтерес мають найцінніші щоденники письменника, документація цілої епохи.
«Основний мотив щоденникових записів — самотність, екзистенційна закинутість, непотрібність, що час від часу виливається у нього в нестримну тугу за Україною, все частіші міркування про смерть, - пише Євген Баран нижче: “Жаль, що життя минає в самоті”; “Страшно жити, пам’ятаючи про смерть. Затемнення свідомости” ; “Почуваю себе на безлюдному острові. На подібних островах пройшло моє життя”; “Після розмови я відчув тугу за своїми людьми. Стало страшно, що я живу так самотньо”; “Свідомість, що кінчається життя. Життя було, доки не переслідувала думка про смерть”; ”Найбільший мій страх — за Україну. Це — найболючіше”; “Учора був день народження Бориса: 65. Жити стає страшно. Лякає смерть і самота”.
Олекса Ізарський записує у своїх щоденниках також свої сни, деякі з них пророчі, як от поганий сон, а потім повідомлення про трагічну загибель В. Гайдарівського. Чи сон, після якого автора відзначили премією за роман “Полтава”. Інколи йому сняться знайомі — Михайло Орест, Юрій Шевельов чи Марта Тарнавська, батько…
Окрема тема у щоденнику — жінки. Це найбільша таємниця життя Олекси Ізарського. Він нікого не впускає в інтимний світ свого життя. Немає навіть жодного натяку на інтимні стосунки, аби робити якісь припущення. Найближчими у житті Олекси Ізарського було дві жінки — його мати і німецька знайома Зента, з якою він листується впродовж 30 років. Коли ж вона померла, письменник це переніс дуже болісно. (...) Видно, що все-таки не ці події були головними для Олекси Ізарського. Книги і письменники. Письменники і книги. Улюблені Рільке і Томас Манн. Захоплення цими письменниками. Інколи до цього дуету додається Гессе…"
Зі статті Андрія Безсмертного-Анзімірова "Олекса Ізарський" http://incognita.day.kyiv.ua/oleksa-izarskij.html
Іван Дзюба. Туга за великою літературою: “Щоденники” Олекси Ізарського
http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/73627/19-Dzyuba.pdf?sequence=1
