Дмитро Крвавич, постійно зосереджений, наче й відкритий для оточення – і водночас утаємничений, відсторонений...

 

"У числі перших, хто прийшов мене привітати з поверненням до мистецтвознавчої праці був мій давній приятель, скульптор, професор Львівського інституту декоративного й прикладного мистецтва Дмитро Крвавич. Коли проходжувались подвір'ям ґалереї, Крвавич, оглядаючись на всі боки, сказав, що ситуація в ґалереї досить складна, треба уникати непотрібних розмов.
- Я є членом Вченої ради ґалереї, так що час від часу будемо бачитись, а нині мусимо закінчити нашу розмову, бо в мене таке враження, що за нами підглядають, – сказав Крвавич.
- Не тільки підглядають, а й фотографують, – додав я з усмішкою, побачивши, що один з ґалерейних реставраторів спрямував на нас об'єктив фотоапарата."
Богдан Горинь

Дмитро Крвавич

* 28 вересня 1926, Добромиль — † 2 квітня 2005, Львів

ДОСКОНАЛА ВИТОНЧЕНІСТЬ

Микола Петренко

Це було наприкінці 1960-х. Ми йшли до Спілки письменників на якусь літературну імпрезу і навмисно обрали шлях вулицею Стефаника: там між Поштамтом і Науковою бібліотекою саме постав пам‘ятник Маркіяну Шашкевичу.

Ми вже були біля нього, милувалися досконалою витонченістю обличчя, одухотвореного високою ідею служіння рідному народові. Ось же тут він, на вигідному місці, яке гарно проглядається із чотирьох напрямків вулиць. Але що це? Пам‘ятника не було…

Якась бісівщина: та ми ж були певні, ми знали, що він стоїть, тішить львівських шанувальників!..

Таки не було – навіть місце під ним вирівняне, навіть газон витоптаний…

Наче нізвідки біля нашого спантеличеного гурту з’явився всезнайко, зашепотів: «Його вночі знесли, все до камінчика вивезли». Всього ждали від нашої комуністичної влади – але ж не такого.

То була одна з найцікавіших робіт ще молодого на той час львівського скульптора Дмитра Крвавича: над нею він працював довший час, домагаючись високого звучання величного образу нашого будителя, продовжувача життєвого подвигу Великого Тараса – тут, на теренах тодішньої Австрійської імперії.

То що проти нього могли мати кремлівські ідеологи? Адже вони наче особливо й не наголошувала на своїй відчуженості до творців “Русалки Дністрової”. Але неприйняття всього українського пробивалося, очевидно, в усьому. Бо ж будується “єдіноє государство с єдіним язиком…”. То для чого наголошувати на прадавності українства на галицьких землях, єдності, неподільності сходу й заходу.

Потім уже пояснювали: дозвіл на встановлення пам‘ятників видає Москва, а з нею, бачте, попередньо не узгодили. Місцева влада має повноваження лише на паркові скульптури…

Невдовзі трапилася ще одна схожа історія – із відкриттям меморіяльної дошки на будинку, де кілька місяців сидів ув‘язнений Іван Франко. Кількатисячне зібрання марно чекало на дозвіл: от-от мають погодити в райкомі, а там і в обкомі. Однак не погодили, не взяли на себе навіть такого: зняли, щоб пізніше поставити із зміненим написом.

А як же зреаґував на це творець образу Маркіяна Шашкевича, наш добрий приятель Дмитро Крвавич? Марно щось казати: то для нього був болісний удар. Замкнувся в собі, усамітнився. І до того не надто товариський скульптор тепер спілкувався лишень з кількома найвірнішими: Володимиром Овсійчуком, Теодозією Бриж, своїм мудрим учителем Іваном Северою…

Останній потішав: «Тримайся, козаче!» – бо й сам мав гіркий досвід із нереалізованими проєктами, готовими композиціями – від пам’ятника Іванові Франкові зачинаючи. Це при тому, що краще відтворити обличчя Каменяра й пізніше ніхто із митців не зміг. Тож колектив авторів львівського Франка “позичив” Северину роботу…

Дмитро Крвавич був улюбленим учнем вимогливого педагога ще від перших днів навчання. Юнак із підсамбірського села Княжпіль приїхав 1947 року до Львова з мрією здобути фах історика. Тут же довідався про відкриття Художнього інституту. Поспішив туди, бо вже мав певний досвід – навчання у першого учителя малювання, випускника Краківської академії мистецтв Ярослава Красневича у Самборі.

Пізніше згадував: на іспитах з малювання до нього підійшов Іван Севера, уважно приглянувся, зробив кілька зауваг – як на те зреаґує юнак. Проговорив наче щодо чогось значимішого: “Мусите знати, що художники вміють дурити, на площині відтворюючи ілюзію об‘ємности. Так і з опудалом змальованої вами качки. Продовжуйте, але потім зайдіть у приймальну комісію, перепишіться на скульптуру”…

Крвавич із одержимістю здобував фахову освіту, до автоматизму набиваючи руку на практичних заняттях, осмислював, удосконалював перші образи. Так здобув загальне визнання як фахівець із широким кругозором, високоерудований, збагачений знаннями світової мистецької історії і водночас залюблений в історію рідну – козацької доби, барокову.

Успішний захист диплому – і занурився з головою у творчу працю! Образ за образом – і всі художньо значущі, глибоко осмислені, окрилені. Майже відразу – запрошення на викладацьку роботу в недавно закінченому виші. В його творчій та педагогічній практиці як професора рідної академії – участь у незчисленній кількості семінарів, вітчизняних та закордонних науково-теоретичних конференцій. Адже заслужив право стати проректором з наукової роботи, Народним художником України, лауреатом Шевченківської премії. І роботи, роботи – в бронзі й камені, якось по-особливому витончені, одухотворені. З-поміж кращих – молодий Шевченко, що на той час видавалося порушенням усталеної традиції, Іван Вишенський, Іван Франко, нарешті новий і новий Маркіян Шашкевич…

А сам він – постійно зосереджений, з проникливим поглядом напрочуд синіх очей, наче й відкритий для оточення – і водночас утаємничений, відсторонений.

Мав я приємність і честь спілкуватися з ним ближче – то в його ж майстерні, то в творчих робітнях Теодозії Бриж, Володимира Патика. Готував про нього велику телепередачу, і вона пройшла успішно. Частково він тоді розкрився, але незбагненого в ньому залишалося більше: аж до суто особистого – до самотности в особистому житті. А я ж пригадую, як одна гарна жінка із того ж мистецького середовища утаємничувала мене: “Миколо, готуйся бути гостем на нашому весіллі!..” Воно не відбулося – так обоє й залишилися одинаками.

Надгробок на могилі Дмитра Крвавича на Личаківському цвинтарі, поле 67. 

Знимкував Ігор Мончук

Прозаїк Богдан Рубчак - втрачений шанс

 

НЕВИКОРИСТАНИЙ ШАНС БОГДАНА РУБЧАКА

Факт, що на згадку про еміґраційне літературознавство середини ХХ ст. (есеїстику доби 1940–60-х рр., до появи літературознавців, народжених за межами України, від Григорія Грабовича до Марка Павлишина) в уяві читачів в Україні вирине, у першу чергу, одне-єдине ім’я: Юрій Шерех (Шевельов), – почасти спричинений динамікою практичних обставин. Адже, крім безперечної цінності текстів Шереха, вирішальними були й інші чинники: від впливу Шевельова на провідні особистості „нової хвилі“ української літератури 80-х рр. до доступності його творів в Україні, зокрема у тритомнику „Пороги і запоріжжя“ (Харків, 1998).

А проте примат Шереха в українській літературній критиці на Заході (не згадуючи й про академічне літературознавство) не був і не є безапеляційним. Бодай дві інші постаті того періоду не менш цікаві й ерудовані, а то – з перспективи глибини знань літературознавчих теорій і практики – іноді професійніші від мовознавця Шевельова. Блискучі есе Ігоря Костецького стали доступними для читачів в Україні у 2000-х (книга „Тобі належить цілий світ“ (2005), серія публікацій у „Кур’єрі Кривбасу“ 2007/8). Есеїстика третього критика із пропонованої трійки періодично з’являлася в Україні впродовж 1990-х і, зрештою, появляється надалі, – адже, значно молодший від Костецького і Шереха, Богдан Рубчак не лише живий, а й творчо активний.

Рубчакова філігранна есеїстика, починаючи від яскравого дебюту наприкінці 1950-х, – це своєрідний міст між літературознавством епохи МУРу і новим поколінням західних україністів. Рубчака, без перебільшень, слід вважати найцікавішим нашим критиком 1960-х рр. (на те десятиліття припадає об’ємно найвагоміша частина його есеїстичної спадщини) та одним із найцікавіших у наступних десятиліттях. Те, що його вклад не знаходить сьогодні належного відгуку серед читачів і дослідників, якоюсь мірою, наслідок провини самого автора, який досі не спромігся зібрати, а відтак і видати та відповідно розпропаґувати свої есе, більшість яких залишається недоступними і маловідомими в Україні.

Рубчака асоціюють, у першу чергу, з його витонченою, інтелектуальною поезією та функцією одного з трьох „провідників“ Нью-Йоркської Групи. Навіть як есеїст він відомий головно як співавтор антології „Координати“ і автор більшости (59 із 68) поміщених там есе. Проте на початку 1960-х Рубчак дебютував також як прозаїк серією оповідань, позначених впливом прози Жана-Поля Сартра. Доленосний відгук на ці ранні прозові спроби написав послідовний прихильник Рубчакової поезії Ігор Костецький. Нищівна критика оповідання „Вечір з життя Ірини“ https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1807/file.pdf, що вийшла з-під пера метра, настільки вразила чутливого Рубчака, що той всуціль припинив писати художню прозу. Його творчий інстинкт у цій сфері виявився занадто слабким і, не здолавши першої перешкоди на шляху, перетворився для автора на бентежний знак запитання невикористаної нагоди.

Marko R. Stech

,

Торонто, 2007

 Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський і Богдан Рубчак

Богдан Рубчак

КІМНАТА КЙОНҐ-СУ

(Оповідання)

Дощ ішов уже два тижні. Вперто й монотонно. Як на потоп. Падав на маленькі, прямокутні подвір’я, на хати з тесаного дерева, прикрашені різьбленими візерунками, на брудні халупки з болота, бляхи та військового брезенту. Падав на юрби напівголих дітей, що гамором укривали вузенькі, болотнисті вулиці, падав на темнолицих жінок, що тростинами згиналися під великими тягарами і вороже поглядали на довгі колони військових авт. Падав на білих дідів, падав на возики, повні людського гною, що їх мініятюрні воли або сумні мули тягнули на рижові поля. Падав на жовті горби. Грудьми припадав до далекого моря.

По дахах бараків дощ лопотів глухо. Весь табір понуро загруз у бурому болоті – площі були порожні, з них позникали навіть приблудні собаки. Великі, місцями вже непрохідні калюжі підмочували бараки з гофрованої бляхи, і треба було де-не-де мерщій класти мішки з піском. Здавалося, що сонце вже ніколи не висушить Корею. Здавалося, що вже немає сонця.

Вояки нудьгували. Доводилось довгими днями грати в карти, або без діла, без розмов сидіти за столом серед барака, або лежати горілиць на ліжку і думати про дім, про широкі прерії, високі міста, про блакитнооких, повногрудих дівчат. Працювати бо на аеродромі було не можливо – всі гелікоптери стояли в aнґарах, немов якісь абсурдно-непотрібні потвори, а сержантам було не до вподоби проводити на дощі муштру і ганятися за вояками по болотнистих полях. Казали, що в перші дні зливи старий пробував був організувати велику виправу з окопуванням шатер і всякими іншими нісенітницями, але його добру волю всесильні сержанти майже непомітно, з найбільшою тактовністю зіґнорували.

Сірими днями, в густому повітрі, сповненому дихання людських тіл, сповненому клейкої туги та задушливих спогадів, вояки чекали вечорів, коли відкривався військовий клюб, що був розташований в окремому будинку табору.

Але й вечорами було нудно. Як от сьогодні ввечорі. Бо хоч сьогодні в клюбі було знову багато дівчат, у барвистих, надмірно тісних перкалевих сукеньках і з яскраво розмальованими обличчями – перістий підбір – і хоч поганенька корейська оркестра знову аж задихалася від щирих, але цілком марних спроб звучати, як американський джаз, довгий дощ пригноблював вояків, мучив їх, шептав їм чорні речі. Мовчазні, мокрі дні насували на них, звиклих до сонця й голосного сміху, незрозумілу, кволу меланхолію, і вони тупо, наполегливо пили, щоб прогнати сірість, що була в них, щоб убити темну, звіринну тугу. А біля них сиділи, похнюпившись, мов птахи на дощі, іґноровані дівчата.

Аж раптом високий, товстий Бем, детройтський робітник, що його обличчя прорізував глибокий, синій шрам, хтиво простягаючись від підборіддя та попри вухо і ховаючись під рудим волоссям, вихром улетів у залю, спинився посеред неї і вигукнув на все горло:

– Джорджа везуть!

Позривалися з-за столів вояки, немов цими довгими днями чекали на вирішальне гасло, і миттю опинились біля дверей, перекидаючи крісла, склянки, тарілки і залишаючи за собою здивованих дівчат, здивовану оркестру й буфетників. З клюбу, з бараків, з командного будинку бігли групами вояки по ляскітливому болоту до таборової брами, де вже зібралася чимала юрба і притишено гомоніла.

Біля будки вартового чекав чистенький, аж лискучий джіп військової поліції, а за ним маленьке вантажне авто, зване „тричвертним“. Спершись на нього з уважно культивованою байдужністю, притаманною всім поліцаям світу, стояв нахмурений своєю молодістю військовий поліцай з відкритим золотим і кучерявим волоссям. А другий, високий і дуже худий, у білому шоломі, край якого майже торкався окулярів у рожевій оправі, що немов прилипли до очей, ходив перед юрбою, не пускаючи її ближче до авт, і час від часу нервово викрикував:

– Ідіть до чорта. Забирайтеся звідси. Чого поставали – тут корів не продають. Ідіть геть, а то всіх вас позамикаю!

– Він напевно в авті, – сказав хтось у юрбі.

– Чи він в авті? – запитав хтось другий голосніше.

– А тобі яке діло, ідіоте? – сердито гаркнув худий.

– Він напевно в вантажному авті, – здогадувалось кілька нових голосів.

– Гей, Джордже, чи ти в авті? – голосно, аж захлинаючись, запитав Бем. – Як ти провів свою відпустку? – Він зареготав, аж шрам на його обличчі став червоний, як струмок крови. Зареготав ще хтось. – Ти їздив у Сеул, Джордже? Чи аж у Японію? Говори! Ти напевно багато горілки випив, багато дівчат перекохав. Але не бреши, Джордже. Не бреши! Я добре знаю, де ти був. Хлопці, хочете знати, де Джордж провів свою відпустку? На Вайсрой! Джордж провів свою відпустку на Вайсрой! – Він знову дивно зареготав. Кілька голосів несміливо захихикало.

– Замовкни, а то твоїй мамі скажу, – крикнув поліцай.

– Гей, Джордже, чи ти чуєш мене, – продовжував Бем, не звертаючи уваги на поліцая. – Ти – сучий син. Чи ти чуєш, Джордже? Ти є сучий син!

Він уже не жартував. Витріщив очі і горлав на фоні мовчазної юрби, що закам’яніла від здивування і ще якогось невідомого, але справжнього, аж моторошного, почуття.

– Не пащекуй, а то морду розіб’ю! – вже дуже знервовано крикнув худий. Їхні голоси відбивалися глухою луною від тиші, що її поглиблювало хлюпотіння дощу в калюжах. Білявий поліцай, що досі з зацікавленням придивлявся до сценки, яка раптом розігралась перед ним, ліниво відірвався від авта, немов його спина була легенько приклеєна до зеленого металу, і підійшов до Бема.

– Ти хочеш із ним посидіти? – сухо запитав.

Спокійний, впевнений тон юнака мав далеко успішніший наслідок, аніж гістерія худого. Бем відступив від нього, зробив кілька кроків назад і цілком злився з темними постатями, звинно ховаючи свою показну руду голову за голови юрби.

Поліцаї почали мовчазно, з професійною методичністю розганяти юрбу палками. Дощ погустішав, і вояки швидко розійшлися, розчаровані, що хоч і було багато крику, а нічого особливо цікавого не сталося.

По брезенту тягарівки монотонно мимрив дощ. Юрій сидів на вузенькій, твердій лавці, його морозило, легка робоча уніформа змокла до нитки і огидно прилипла до шкіри. Він почував себе дуже втомленим, немов усе тіло млісно здушувала гарячка. Побита голова дуже боліла; ліва щока пашіла від удару поліційної палки і здавалася тяжкою, немов хтось прикріпив до неї гарячу залізну плитку. Він обережно намацав її і відчув пучками пальців, що опух підлазить під око. Око також було вже тяжке; воно нестерпно свербіло і напевно запливло кров’ю. Здавалося, що хтось маленьким блискучим долотом ламає всі кісточки правої руки, якою він ще так недавно місив, руйнував, нищив гарне людське обличчя. А до того зап’ястки боліли від ручних кайданів, що їх одягнули на нього перед тим, ніж бити, і що їх білявий, може, п’ять хвилин тому милосердно з нього зняв.

Хотілося пестощів. Хотілося тепер тихо покоритись комусь, навіть заплакати, щільно притулившись до когось доброго й м’якого. І він, що завжди соромився навіть найменшої м’якости в собі, тепер не соромився цього нового почуття, а дозволив йому рости за очима темною, пухкою квіткою.

Перед ним розстелилося широке, несподіваної блакиті, море. І порт. Саме виряджали корабель, але не з нових, а з щог лами й вітрилами, дерев’яний корабель, що пахнув прянощами й старим ромом. Бриґ або бриґантина. Усміхнувся на привіт цій картині свого далекого від моря, але казками пройнятого дитинства. „І що за ідіотська романтика“? – тепло подумав. Він щось лагодив на чардаку, в’язав шорсткі, тяжкі мотузи. Навкруги моряки говорили незрозумілою мовою – мабуть, по-португальському.

Та привид тривав недовго: вже відходило від нього море, а руки все ще поралися коло мотуззя. Незрозуміла мова поволі ставала принишклим дзижчанням юрби перед брамою, і він раптом почув, як до нього закричав Бем.

Був весняний ранок... Клюб, як завжди в неділі, був уже відкритий, і за столиками, непорушні, немов із твердого дерева, мугикали картярі. Юрій сидів із Бемом, Джімом і з Ірвіном, молоденьким, блідим євреєм із Брукліну. Грали в покер. Бем програвав, і шрам на його обличчі все глибше й глибше червонів. Перед хитрим Ірвіном лежала вже чимала купка грошей.

– Кінчаємо, – сказав Бем.

Джім поглянув на Юрія і підвів іронічно брови.

– Віддай мені гроші, Ірвіне, – ніби між іншим продовжував Бем, зібравши карти в колоду і кладучи їх у кишеню.

Джім зареготав білими, здоровими зубами.

– Віддай мені гроші, Ірвіне, – рішив із сухого тону перейти на слизький. – Ти ж знаєш, що в мене дома жінка, двоє дітей. Я хотів би їм щось послати цього місяця. – Він улесливо посміхався, але його шрам, зустрічаючи щоку, легенько, небезпечно дрижав.

– Це не моя справа, – сказав Ірвін, ніби жартома. – Ти чого в карти грав, коли грошей не маєш?

– Замовкни! – заверещав Бем, і його тяжке обличчя стало фіолетовим, а шрам чорним, як в’юнка гадючка. – Чуєш? Замовкни!

Він підвівся з крісла і простягнувся до Ірвіна. Губи в хлопця побіліли, а бліде обличчя заморозив переляк.

– Не смій його рушити, – сказав Юрій дуже спокійно, з незрозумілою йому самому байдужістю, а струнка постать Джіма, напружена, як лезо ножа, блискавично, безшелесно опинилася за спиною Бема, сталево нахилена в невблаганному чеканні.

Бем зм’як цілком, його обличчя миттю перетворилось у зімя’ту, мокру ганчірку; він підвівся з крісла, ніяково всміхнувся Юрієві і поволі, вдаючи байдужого, вийшов із клюбу...

[...]

Читати цілком: https://zbruc.eu/node/85226

 

Богдан Рубчак

КАЧКОНІС

(Вакаційне оповідання)

https://zbruc.eu/node/83675

 

Ех, якби Ігор Костецький був делікатніший до 25-літнього з невеличким гаком Рубчака й не опублікував своєї "нищівної критики" - судячи з цих оповідань, як на мене, цілком незаслуженої! Отак залишилася ненаписаною прекрасна, я певна того, Рубчакова проза... Шкода.

Таке можна провернути тільки один раз

 

Dana Yarovaya

ТИ ВЖЕ НІКОЛИ НЕ ВІДМИЄШСЯ ВІД ЦІЄЇ СТРАШНОЇ ЗЕЛЕНОЇ ГАНЬБИ

Ні, ні, ні, хлопці.

Таке можна провернути тільки один раз.

Це як з грибами - всі їстівні, лише деякі один раз.

Це як в бізнесі. Можна один раз когось кинути, і про це знатиме вся галузь, в якій ти працюєш.

Це як в першому класі на лінійці обіср..тися, й до 11 класу тобі це згадуватимуть.

Це як приклеєне погоняло в дитинстві через невдале прізвище, за яким тебе ідентифікуватимуть до смерти.

Це як перший секс із не дуже гарною людиною, коли й секс - гімно, й партнер - гімно, бо розповів про це в подробицях усьому районові.

Це як наколка Мікі Мауса на дупі, яку ти зробив по п'яні в молодості і якої не можна вивести.

Це як перднути смердючо й гучно на важливій зустрічі вартістю кілька мільйонів, і делеґація контраґента з головним підписантом дивляться на тебе дещо здивовано. А потім твоя компанія носить у світі гучну назву «пердун LTD», і на черговій вечірці тебе поплескуватимуть по плечі й жартуватимуть до кінця твоєї роботи у певній компанії.

Ні. Ще рік тому я сама виправдовувала двох людей, в яких була впевнена, й казала, що вони гідні люди й вони не скурвляться. Не стануть поганими. А якщо партія почне робити щось, що не відповідає їхній системі цінностей, вони підуть самі з партії. Я передбачала, що вони зможуть щось змінити. Про що я дуже шкодую вже понад рік і звинувачую себе в тім, що так і не розібралася в цих людях. Хоч і не тільки в цих.

Я часто грішу тим, що видаю кредит довіри людям, виходячи з принципу «всі люди гарні, за рідким винятком».

Ні. Не цього разу. Півтора року тому ще можна було. Хоча й не було потрібно.

А зараз.

Зараз ти йдеш до людей, які такого гімна накрутили за останній час, що ти дивуєшся, як можна було стільки навернути за такий короткий проміжок часу.

Ти йдеш до людей, які здають інтереси України.

Ти йдеш до людей, які плювали на свою армію, на тебе, на мене, на всіх.

На свої ж силові структури, на родичів загиблих на Майдані, на хлопця, що вмирав, так і не дочекавшись допомоги.

На медиків, які 7-й місяць, не маючи практично нічого, борються з ковідом на чистому ентузіязмі, бо оплатою праці те, що їм платить держава, назвати й зарплатою навіть не можна.

Ти йдеш у партію, яка проголосувала за законопроєкт, що повністю нівелював антикорупційний рух.

Двоє людей, що пішли ще півтора року тому до СН, яких, я гадала, знаю, як себе, нині поводяться так, що мені від сорому, що я їх знала, стає важко дихати.

Ти йдеш усвідомлено в те, що потім буде згадуватися, як найганебніший період української історії. Навіть яник вже нервово курить у кутку.

Ти йдеш

сам

усвідомлено,

не під дулом пістолета.

Твоїх дітей не тримають у заручниках.

Ти

сам

усвідомлено

губиш

свої

Ім'я та репутацію.

І стрибаєш з обриву.

І повір, ніколи ти вже не відмиєшся від цього страшної зеленої ганьби.

І якщо перефразувати Ніцше, «якщо довго дивитися в зелену ж..пу, то зелена ж..па почне дивитися в тебе».

Ти зробив це сам. Не скаржся потім.

P.S. Пост написано після вивчення першої десятки СН на найближчі місцеві вибори (в Києві - ред.).

https://tverezo.info/post/123029

Кращого за текст Дани Ярової коментаря до оцих двох постів Олексія Арестовича не придумаєш: https://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/3660066924057361, https://www.facebook.com/alexey.arestovich/posts/3663514183712635.

До питання хто такі "білі пальта".

Хоча пальтечко на Арестовичеві радше бруднозелене, бо написане ним - підлість.

Волонтер про єдину свою вигоду від війни: "зробити те, від чого хочемо вберегти дітей і внуків"

 

Роман Донік

НІХТО БІЛЬШЕ, НІЖ МИ, НЕ ХОЧЕ МИРУ, АЛЕ...

Коли чую від прихильників нинішньої влади про "оплачених порохоботів, які проти миру, бо їм вигідна війна", мене аж клинить. Є таке слово - зачепило. От кожен раз, коли таке чую, так і клинить.

Серед мого найближчого оточення немає жодної людини, якій була б вигідна війна. Ні одної. Всі за роки війни щось втратили. Багато хто втратив близьких.

Коли я чую, що це вигідно військовослужбовцям, бо їм платять, це теж не смішно. В нас ув армії повно різних людей. У тім, ідіотів і заробітчан. Але за роки війни викристалізувалася каста всередині армії реально професійних військових. От просто профі ультра-класу, яких із задоволенням візьмуть до будь-якої воюючої армії. Візьмуть за гроші, які не йдуть у порівняння із зарплатами у ЗСУ з усіма надбавками. Людей із досвідом такої війни, як у нас, що йде сьомий рік, у світі дуже мало.

Про цивільних, які “орють” і розриваються між роботою, сім'єю і фронтом, теж окрема історія. Це їм вигідно - сьомий рік жити на межі моральних і фізичних можливостей? Ми всі люди результату. Інші, орієнтовані на потеревенити*, помудрувати і процес, поряд із нами не приживаються. Їх усіх давно послано під три чорти*, й повзають вони тепер скривджені по чужих коментах, витираючи шмарклі один об одного й називаючи мене не інакше як ...донік*. Бо бріхунів*, дилетантів і базік ми відразу посилаємо геть*. Миттєво. Щоб не втрачати час. Бо для нас важливий результат. Бо ми працюємо*, вирішуючи проблеми системно. Й нам вистачає опору системи. А розумники, що плутаються під ногами, - це тільки перешкода.

Ми всі ефективні у своїй справі й бізнесі й переносимо свою ефективність на все, що робимо. Й ми або робимо, але надзвичайно* добре, або не робимо зовсім. Про втрачені час, можливості, розвиток і здоров'я я взагалі не кажу. Ті, хто давно з нами знайомий, знають, що жодна людина з мого оточення ніколи не нила й не постила фоточок з лікарень чи оповіданнячок про погане самопочуття. Жмені таблеток на фотографіях - це теж не про нас. Тому що ми - бувалі* олов'яні солдатики, які мусять підбадьорювати тих, хто в лайні і бруді сидить в окопах.

Ми тиждень тому ледь не втратили Людмилу Негріу https://www.facebook.com/ludmila.negriu. Усі, хто знає її в реалі, знають як гарну, привітну, статну й витривалу дівчину-вікінґа. Ящик патронів подати? Не питання. Перев'язати? Знеболити? Не питання. Душу вилити? Будь ласка. Ніколи жодної скарги ні на що (крім їзди по розмитих схилах). Їй вигідна війна? Людина, яка вважала себе абсолютно здоровою (але це не точно)? Внутрішня кровотеча, втрата свідомости через величезну втрату крови, дві німі виразки шлунка, три дня лікарі боролися за її життя. Людина наприкінці 13-го року приїхала з-за кордону й 7-й рік у строю. Це вигідно? Розмовляли з її лікарем, який сказав очевидні на його погляд речі: «Ви роками жили в ненормальних умовах і режимі. Ви роками гробили себе. Постравмат - він же для організму не тільки від війни на лінії фронту. Й він нікуди не зникає. В кожного з вас він є, й він у будь-якому випадку вилізе. Питання тільки - де й коли».

Я не знаю нікого, хто так сильно хотів би закінчення війни, як ми. Ми реально на межі. Ми реально замучилися*. Але ми не готові до миру "за всяку ціну, домовимося десь посередині". У нас у всіх є діти, де в кого - онуки. Й ми знаємо, що, як не закінчимо війни перемогою, то воювати доведеться їм. Не тому, що ми - русофоби. А тому, що за нинішнього керівництва Росія просто не може бути мирним сусідом. От у цім і є наша єдина вигода. Зробити те, від чого хочемо вберегти дітей і внуків.

Фото © Facebook Ludmila Negriu: "Поруч Донецьк, зовсім поруч ДАП. Шість років пройшло. Пролетіло. - разом із Романом Доніком."

Джерело: https://tverezo.info/post/122855

______________

* Вжито значно сильнішого слова.)

Алла Горська. Життєпис мовою листів. Листування з Надією Світличною

 

Світлична Н. – Горській А.

(09.07.1965) 141

Аллочко, родинко!

Ми вже півдоби загоряємо. Погода сьогодні чудова, були на морі, це близько. Тільки я, мабуть, відвикла від безділля. Настрій сьогодні зовсім не відповідний і страшенно хочеться в Галинчину буцегарню.

Олесеві142 тут дуже подобається. Взагалі, в них обох настрій – бути тут довше. А я не можу взяти себе в руки. Скучила за тобою, за вутятками, за вусами. А взагалі, це я скиглю, що не до лиця старій туристці.

Море чудове.. І таке рівне, барви неможливо визначити. Повітря п'янке, аж млосно. Ми приїхали зранку (біля 6-ї години) і до 9-ї блукали по місту. Хороше.

Аллочка, напиши, де шукати твою маму на цвинтарі, і яке в неї прізвище. Я хочу її відвідати.

Дуже чекаю від тебе кількох слів про твоє здоров'я і школу143. Чому затримується?144 Що ви зараз робите? І т.д., і т.п., і пр., і др..

Вітання тобі від нашої тригади і поцілунки всім, всім, всім в лядській землі живущим.

Міцно цілую.

Надія

_____________

141 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

142 Олесь Сергієнко – чоловік (перший) Н. Світличної

143 Школа № 5 у Донецьку, на стінах якої група монументалістів повинна була виконувати комплекс мозаїчних панно.

144 Бригаді монументалістів не затвердили ескіз панно "Україна", з виконання якого вони збиралися починати роботи на школі

Горська А. – Світличній Н.

(24.07.1966) 145

Маленька!

Та, що світить іншим!

Ти не хочеш мені писати.

Чому? Я втомлена спекою, футболом, твоїм мовчанням.

Острів роботи.

"Соняшник" 146 гарний.

"Квітку" 147 Геннадій148 закінчив. Не можу надіслати тобі грошей, щоб ти приїхала подивитися. Бо "Птаха" 149 зажали, і ми, як завжди, на позичках.

І потім, я не знаю, чи є ти.

Були в Святогорську.

Церква-монастир. Пам'ятник Артему Кавалерідзе. Церква в скелях, вийшла з Землі. Пам'ятник на скелі. Поставлений зверху. Церква, скеля. Продовження. Органіка. Народження, життя. Вбивство. Руйнується. Почалася з печер - монахи. Потім фортеця - Ігор із "Слова". Схованка. Внизу, під нею монастир XVIII cт. Побудувала Катерина. Офіціоз, цукерка. Не смачна.

Артем на тлі неба панує над краєвидом. Не зв'язаний зі скелею, не вийшов з неї, "пришльопка".

Історична неправда. Бо він - народ, а враження: тимчасовий гість.

Мистецтво

і "мистецтво".

23/VІІ-66 p.

Цілую тебе.

Алла.

______________

145 Копія листа передана Н. Світличною. Лист у художньому конверті "Хмельницький. Водна станція ДСТ "Спартак", адресованому на:", Куренівка, Верболозна 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, Нижня Семенівка, експ. шк. 5. АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Донецький штамп на конверті датований 24.07.66; київський - 25. 7 66

146 «Соняшник» –панно «Земля» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

147 «Квітка» - панно «Вогонь» на бічній стороні будинку школи № 5 у Донецьку.

148 Геннадій – художник Геннадій Марченко.

149 «Птах» – панно «Коштовність» («Жінка-птах») у ювелірній крамниці «Рубін» у Донецьку.

Горська А. – Світличній Н.

(24.08.1966) 150

Надійко, радість моя, сонечко, кохання моє!

Як я не прошу Тебе написати мені, Ти мовчиш.

Невже та "є-я", скерована Никитченком151, відіграла якусь роль?!

Тільки ж на Тебе це не схоже!

Чи не втручання сторонньої людини?

Ми бачимось з тобою в рідку стежку, а тут ще мовчанка твоя.

Проте, сонечко, хоч зігріваєш бандеролями. Від тебе приймаю й подачки. Може, все ж таки напишеш, як Іван, де він і як його здоров'я. Ой, і скучила. А Ти зі своїм туберкульозом чи довго ще збираєшся жити? Хочу хоч подивитися на тебе. Напиши мені, чи зможеш приїхати в суботу на неділю? Я надішлю тобі гроші на квиток і попередньо куплю квитка на вечір неділі. Подивишся, що ми зробили. Ранок зараз, ти ще спиш, побігла на стінку. Всіх вітаю, цілую. Тебе люблю.

Алла.

Грицько Домненко152 просить "Чернігів" Г.Логвина.

____________

150 Копія листа, переданого Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист без дати у художньому конверті, адресованому на: " . Куренівка, Верболозна, 16. Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ." Лист на 1 аркуші учнівського зошита в клітинку, написаний з обох боків. Донецький штамп із датою 24-8 66, київський - 25-8 66.»

151 Нікітченко (Никитченко) Віталій Федорович (1908-1992) очолював КГБ при РМ УРСР.

152 Грицько Домненко – художник з Донецька

Світлична Н. - Горській А.

(06.09.1966) 153

Горличко моя недомучена!

Чи то справді було. Чи бус сон це?

Здається, що це був –таки сон. І то давно вже.

Приїхавши додому, я застала там уже й Льолю, й вана. Петро Ілліч помер, коли я летіла в Донецьк. Помер, не доживши 49 років і не почекавши, поки дружина оговтається після смерті Олі. Я повернулася до Києва у вівторок 20. ІХ. Іван з Льолею ще залишилися там на кілька днів. Бачилась з Галиною Г., Олею К. Оля поїхала сьогодні додому, а Галина поїде завтра на суботу.

Бачила Льоню, вітання тобі від нього. У Миколи становище так само хистке, настрій невеселий.

Що ти ще подарувала донбасякам, крім гаманця і пальця154, до свого ювілею? Бувай, цілуй себе і хлопчиків.

Скучила.

Хочу індичого соку.

І дині.

І ванни. І рубінового птаха.

Цілую тебе.

Надія

____________

153 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

154 А.Горська, обточуючи на станку керамічну плитку, поранила палець.

Світлична Н. – Горській А.

(07.09.1966) 155

Аллочко - зірочко, вчора передала тобі Галинкою купу цілунків, а весь час маю відчуття, що забула переказати щось дуже важливе. І не знаю що. Про те, що Володя Прядко їде в Донецьк у якесь відрядження, ти сама довідаєшся, він же тебе знайде. Про те, що Гриць Міняйло передає тобі вітання з Талліна, Халимон – з Тбілісі, можна було й забути: це не суть історично важливо. Льоня (Череватенко – Л.О.) зробив гарні переклади Брехта. Частково скоро надрукують. Г. Севрук ілюструє їх.

Ні, не можу згадати, що я мала на увазі. Кланяйся тимчасовим донбасякам.

Цілую твої понівечені лапки.

Надія.

___________

155 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(1966) 156

Горличко, люба! Я перед тобою дуже завинила. Все розумію і уявляю, як вам зараз важко, певно, за всіма законами людського притягання я повинна бути з вами зараз.

Але у мене завжди так виходить, що я воюю і приборкую своє серце. Ґвалтую себе нікому не потрібною і осоружною роботою, віддаю своє тепло людям, які мені байдужі, і з'їдаю себе тугою за вигаданим щастям, за радістю творчості. У мене не вистачає (зовсім небагато) рішучості: зробити перший крок у холодну воду. Було б нормально, якби я розважувалася роботою, взяла відпускні гроші і поїхала в Донецьк готувати вам розчин хоча б. Але я знаю, що я не зроблю цього і мучитиму своє сумління докорами.

Щодо листів, Нікітченко зіграв тут не останню ролю, але справа у тому, що я клюнула на цей гачок. Але Матвійов, приїдеш – порозуміємось.

Основне, чого я не наважаюсь приїхати до вас – то моя дохлість. Порівняно з минулим роком (Донецький період) я попаганіла вдвічі. Весь час лікуюсь кобилячими дозами. Користі з того, як з їжака пуху, проте…

Іванко157 зараз дома, їздив у Крим, засмаг, як чорт, а тьотя Льоля158 з Грунею – як негриці.

Кілька днів тому читала Панасового листа з-за колючого дроту. Він там малює, просить паперу й фарб, читає "Вітчизну", "Наше слово", "Літ(ературну) Україну". Читав Драча…

Його адреса: Мордовская АССР, ст. Потьма, п/о Явас, п/я 385/ ІІ – 8.

Писати йому (туди) можна всім без обмежень.

Лист ніжний, трохи з г ом, трохи сумний, трохи Панасівський (в смислі, не добереш, де кінчається правда, де починається навпаки). Та основна деталь: адресований він Тетяні, це вона давала мені читати. Вона вже в Києві, має підкиївську прописку, працює в лікарні на Леніна. Роботи П(анаса) привезла, шукала твого ключа, не знайшла і залишила їх у Задорожного.

Аллочко, білявинко моя, мені не вистачає тебе до щему. Буває так важко й нікчемно. Здається, почула б від тебе пару матюків – і все стало б на свої місця.

Плахотнявк159 після успішного захисту дисертації (один розділ якої звався "Сибирские пельмени – старший брат украинских вареников"), працює урологом. Бачимося досить часто. Льоня Ч(ереватенко) поклав маму в лікарню. Стан – невтішний. Потрібна операція.

Ну, сонячна, вітай своїх побратимів і напиши свій телефон: хочу твого голосу.

Напиши, чи дістала листівки і фото. Логвина160 днями вишлю.

Цілую міцно, міцно.

______________

156 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

157 Іванко – брат Н.Світличної

158 Тьотя Льоля – дружина Івана Світличного.

159 Плахотнявк – Микола Плахотнюк.

160 "Логвина днями вишлю" – див. у попередньому листі від А.Горської: " Грицько Домненко просить "Чернігів" Логвина".

Світлична Н. – Горській А.

(жовтень 1966) 161

Горличко, промінчику мій, здоров! Чи ти не сказилась, бува, нащо прислала гроші, відірвані від голодного свого пупа?

Я, правда, їх ще не отримала, маю тільки повідомлення, то не знаю, що там на звороті написано, проте догадуюсь, що це на мій одноденний приїзд до вас у гості. Дурненька моя, я ж тобі писала, одержавши листовне запрошення, що це розкіш, якої ми зараз не можемо собі дозволяти. Аби я могла поїхати надовго, щоб допомогти вам. Але ж мене досі не вигнали з служби, як я не намагаюсь порушувати дисципліну (в смислі суворий режим ув’язнення на громадських засадах.

Тобі Галинка162 в основному розкаже, що тут діється.

Чи читали ви Драча? В "Літературній Україні" і в "Литературной газете"! дав він одну з відповідей на свою "відповідь". Це йому як напутствіє на дорогу: через кілька днів вони з Коротичем їдуть в ООН. Ростемо ж ми, гей! Учора в парку Ленінського комсомолу мав бути (та, мабуть, і був) вечір укр. класиків (Новиченко, Козаченко, Ваня Ткаченко, Збанацький і т.д., і т.п., і пр., і др.). Серед них Драч. Вечір платний, на користь В’єтнаму. А ти кажеш мозаїка, школа…

У мене зараз думки скачуть, як блохи.

Почну по пунктах.

а) Завтра судитимуть А.Шевчука163. Закрито, в тім числі і вирок.

б) Б.Горинь164 досі у Львові. Є чутка, що хворий дуже. Туберкульоз печінки. Хочуть брати на поруки, та не дають.

в) Повернувся Іван Русин165! Як бачиш, є ще й радісні новини. Живісінький. Гарний. Вусатенький. Трохи постарів, схуд. Я поки що одна з небагатьох щасливих, котрі його бачили. Привіз мені подарунок від хлопців, де я бачу почерк Панаса. Він же намалював портрет І. Рус(ина), але я ще не бачила. Тетяна дивилась. Подробиці Г(алина) розкаже.

г) Чи отримала ти фото Ярослава Г(еврича) 166, що я послала? Ти напиши йому листа. Він в одному таборі з Панасом (Мордовская АССР, ст.. Потьма, п/о Явас, п/я 385 /ІІ). Його дуже мучить за тебе сумління і взагалі там тяжко, особливо, кому більше двох.

д) Іванко167 зараз дома. Такий як завжди. Тільки негріший трохи після Криму. Ще не відмився. Бачимось рідко. Я засмикана, здається, більше, ніж завжди. Лікую печінку (холецистит, і ангеохоліт), нерви (вегето-судинна дистонія з явищами ангіоспазмів). Почуваю себе дедалі паскудніше. Але то все дурниці. "Главное, ребята, серцем не стареть."

Олесь (Сергієнко) одразу після Одеси поїхав у колгосп. Ми з ним уже давно пішли паралельно. Проте я живу ще там, бо зараз термінова робота, яку можу робити тільки там. О.Я. в Карпатах. <…>

х) Б.Тимошенка вигнали з університету за "ідейно-політичну незрілість" (за знайомство з Осадчим, Горинем і Світличним). Він одружується з Яриною Ант(оненка) –Давидовича.

у) М.Плахотнявк працює в Пущі в госпіталі, поки що без призначення, на пташиних правах. 

z) У наступному номері "Перцю" має бути відповідь І.Дзюбі на його лист у ЦК, під назвою "Жаба". Про те, що він їсть радянський хліб і та ін.

Горскенька, дуже буває тоскно, і хочу (чути) тебе. Не вистачає свободи слова168.

Завтра зі мною матиме бесіду кореспондент "Комс(омольської) правди", куди я зверталася з приводу арешту й голодівки хлопців-студентів. Оперативність, правда?

А сьогодні Олеся (Сергієнка) й Валерія (Марченка) чомусь викликали в суд. Правда, повістку прислали не додому. І Олесь у колгоспі. Проте цікаво, що це все значить.

Горсточко, лист у мене вийшов незугарний, розхристаний, як у мене вдача. Але що ж…

Та, Славка-кума (Чорновола) судили у Львові, на три місяці прим(усової) праці. Дуже цікава була комедія суду, гарне останнє слово, яке йому дали виголосити. Та це ж ти, мабуть, не читала й Мих(айла) Гориня ост(анні) слова?

З роботи вигнали також:

дружину Калинця,

Олю Горинь,

В.Стуса (вже з будівництва метра),

Ліду Сверстюкову.

Горсточко, в мене вже мабуть мозкове збочення в цей бік. Ні про що більше не знайду тобі писати. Словом – Галинка доповнить і нормалізує мої завихрені думки. Вітай своїх побратимів, Галину Г. 169

Як ваші справи, мистецькі, термінові (в смислі терміну закінчення роботи) і фінансові?

Цілую.

Скучаю.

Твоє Зайченя

_____________

161 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

162 Галинка – Галина Зубченко, або Галина Гордасевич

163 Анатолій Шевчук (1937) – письменник. Виготовляв літописні набори для самвидаву. У жовтні 1966 року засуджений за ч. 1 ст. 62 КК УРСР до 5 р. ув'язнення, яке відбував у таборах суворого режиму Дубравлагу (Мордовія). Ч.1 ст 62 КК УРСР – звинувачує у проведенні антирадянської пропаганди і агітації

164 Богдан Горинь (1936 р. н.) – мистецтвознавець. Організатор самвидаву у Львові.

165 Іван Русин – (1937 р. н.) – інженер - геодизист. Учасник руху шістдесятництва.

166 Ярослав Геврич – учасник руху шістдесятництва.

167 Іван Світличний – брат Надії Світличної.

168 А.Горська іноді могла дати гостру оцінку тій чи іншій особі, чи події.

169 Галина Г. – Галина Гордасевич.

Горська А. – Світличній

(06.10.1966) 170

Надійко, моя кохана!

Ластівка легка!

Весела і сумна!

І худюча улюблена стерво!

Як я тебе люблю!

Як хочу бачити!

Хвора печінка!

Кінчаємо, факт.

Гарно, факт!

Люблю тебе, факт, факт!

Мрію, що поїдемо удвох на тиждень в Чигирин.

А куди ти хочеш?

Веди себе гарно, щоб можна було взяти відпустку за свій рахунок. Обіцяєш?

Як тебе повідомити про день приїзду, коли ти - "до запитання"?

Готуй візок, ще візок і візок.

На одному повеземо Тебе, на другому речі, а на третьому квіти. От буде кавалькада! Фанфари!

Відчуваєш, що вже їду? Ластівко моя люба, єдина.

Єдина.

Ти для багатьох єдина.

Як тільки купую квитка, телеграфую.

Ти ж ходи на пошту.

Цілую тебе міцно.

Вибачай за них, за помилки, моя Вчителько.

Всіх вітаю.

Цілую Івана та Плахотнюка.

Алла

_____________

170 Копія листа, передана Надією Світличною Л.О. Коментар Н.С.: Лист у художньому конверті, адресованому на: Головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "Донецьк, АГ". Лист на 1 аркуші лінованого паперу, написаний з двох боків. Київський штамп на конверті датований 8 10 66.

Світлична Н. – Горській А. (22.05.1968) 171

Москва, Кремль,

Президиуму съезда советских писателей

Копия:

Жданов, Ресторан «Украина»

Горской А.А.

(фототелеграмма)

Уважаемые товарищи! По долгу своей совести хочу сообщить Вам о возмутительном событии, происшедшем в Киеве 22 мая, в день открытия съезда. По многолетней традиции киевляне собрались в этот день у памятника Т.Г. Шевченко, чтобы почтить память великого поэта. Как всегда, пели песни, читали его стихи. Вечер был прерван вмешательством милиции и дружинников, которые без всякого предупреждения и объяснения начали дикую расправу над собравшимися. Это позорно для юбилейного года событие только компрометирует советскую законность, но и заставляет вспомнить известное высказывание В.И.Ленина запрещения отмечать юбилей Шевченко в 1914 году. И уж, во всяком случае, это надолго останется в памяти мрачным воспоминанием у сотен очевидцев грязной сцены, которые скандировали: «Ганьба!» («Позор!»)

Н. Светличная, учитель. Киев. Главпочтамт. До востребования.

______________

171 ЦМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А. (1969) 172

Горличко, сервус!

(...) цивілізації легше в цьому відношенні, ніж вам на вашому дикому острові Робінзонії.

Виконуючи твої розпорядження, я бережу себе. Наскільки це можливо, звичайно. Почуваю себе, враховуючи, що працюю з напруженням, мабуть, не меншим, ніж ви, – відносно нормально. Тільки тиснення знижене – 90х60. А це знижує працездатність і спричинює сильні головні болі.

І ще одна біда: їм, як перед погибеллю. Аж лікарі радять стримати апетит, бо за два тижні поправилася на 2 кг., та за попередні – на півтора.

Зараз у мене таке враження, що я сама лишилася на всю столицю: всі пороз'їжджалися. Іван, Славко, Груня і пр. – на Кавказі, Віра – у Львові. Купила тобі "Писанки" і "Народну кераміку Наддніпрянщини" Лесі Данченко. "Писанки" послала Гуцулякові. І передала йому рушник – приїздила Катя Івасевич.

Лесика не бачила після від'їзду ні разу. А Віктора бачила в понеділок, а після того не можу додзвонитися: мабуть, стерво, не хоче підійти до телефону. А може, заткнув діюче вухо.

Горличко, ти що собі надумала – отак без відпочинку ішачити до "гробової доски"? Не вигадуй, і поїдь з Лесиком у Карпати хоч на два тижні. Зарецький не має совісті, а ти йому потураєш. Бійся Бога!

Панаса перевели в інший табір (п/с 385/19-3).

Цілую і з нетерпінням чекаю на твій приїзд.

Крім всього іншого, бракує твоїх консультацій.

Цьом-цьом.

Р.S. А я, між іншим, – Олексіївна.

______________

172 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Горська А. – Світличній Н.

(27.07.1969) 173

Світлична

Надія Олексіївна!

Їжачо-ластівко моя люба!

Слухай, що за скарження ж на апетит? Хіба так погано їсти? Та ще тобі! Органом вимагає. Ти поправилась? Прекрасно! Моцніше будеш. Головне, побільше їш городини, фруктів. Всі ці вітаміни дадуть в майбутньому добрі наслідки!

Сумнівно, що ти "бережеш себе". При такій перевантаженості! Не жартуй з своїм органомом. Може помститися. Зважай на низький тиск.

Більше спи. Твої головні болі нікому не потрібні. Що за егоїзм з твого боку? Чому не візьмеш собі хоча б двотижневої відпустки?

Я залишаюсь на два тижні тут, поки приїде з відпустки Сашко. Вітько має везти Лесика у Покуття. Чому б і Тобі не поїхати з ними?

До того як одержала твоє повідомлення про нову адресу Опанаса, встигла надіслати йому дві бандеролі та листа за старою адресою. Що порадиш зробити?

Сонечко моє маленьке, хочу тебе бачити. Ти права про "острів" і т. і. Коли прочитала в переказі "Писанки", не зрозуміла. Ти так пишеш, ніби я складаю плани видавництва "Мистецтво".

Спасибі за книжки, за Гуцалюка, за все.

Скучила.

Цілую міцно.

Алла.

27/VII-69 р.

Скучила. Скучила. Скучила.

Дописка на окремому аркушику:

P. S. Написала неймовірно брудно. Вибач.

Вранці, до роботи, ходи на базар по фрукти. Жуй їх цілий день.

Цілую.

А.

____________

173 Копія листа передана Надією Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у художньому конверті, адресованому на: " -1, головна пошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні". Зворотна адреса: "м. Краснодон Луганської, готель "Україна" Горська А. О. N 41". Краснодонський штамп 28-7 69; київський - 30-7 69. Лист на одному аркуші з учнівського зошита в лінійку, списаному з обох боків. Плюс - маленька дописка на окремому аркушику».

Світлична Н.– Горській А.

(04.08.1969) 174

Аллочко, горличко, сервус!

Дякую за лист і всі твої моральні підтримки телепатичним шляхом (часто бачуся з тобою уві сні, звідси роблю висновки).

Тільки чом ж ти підла ні словом не згадала про свій відпочинок? Чи ти усвідомлюєш, що для тебе, для твоїх колег, для твоєї роботи, для сучасного і прийдешнього, для мене і всього людства в додаток це просто необхідно? Хоча б на два тижні. Закликаю до серйозності!

У мене це зараз не вийде, але ти не мусиш на мене орієнтуватись: я не працюю творчо, я роблю гроші – гидкі, важкі і гидкі, але необхідні мені зараз гроші – потрібна перед усім нора, хижа, куток, курінь, землянка. По-друге, в мене в недалекому майбутньому має бути довгий відпочинок – кілька місяців175. Та й то я жду – не дождуся, коли зможу зробити перерву.

Почуваю у себе загалом, мабуть, нормально. Сильно тільки голова болить, хочеться спати, і не спиться, коли можна – тобто вночі. Їм весь час – особливо фрукти. Не вибувають, без них не можна. Важкого, по можливості, уникаю. Навіть не здавала досі білизни до пральні ні вашої, ні Іванової, ні Груні. На Рєпіна не заходила вже відколи був Віктор176: квіти у Ади. Отже, я й ледарюю.

Турбує мене одне питання, на яке не можу придумати відповіді: з ким буде Лесик у вересні. Мені вже незручно буде з ним.

Приїдь, Горличко!

Чи знаєш ти, що Борису Дмитровичу Антоновичу-Давидовичу 5/VІІІ – 70 років (Леніна, 68, кв. 54)?

Від Панаса бандеролі мусять повернутися тобі.

Цьом, цьом, цьом.

______________

174 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

175 "довгий відпочинок – кілька місяців" – відпустка по вагітності.

176 Віктор Зарецький – чоловік А.Горської.

Світлична Н. – Горській А.

(18.09.1969)177

ТЕЛЕГРАМА

Краснодон Луганської

готель »Україна» Горській Аллі Олександрівні

18/9 12 год. 31 хв.

ДОРОГА АЛЛОЧКО ЛЮБА ГОРЛИЧКО БУДЬ ЗДОРОВА ЯК ВОДА І БАГАТА ЯК ЗЕМЛЯ МНОГАЯ ЛІТА ПІД АКОМПАНІМЕНТ ПОЦІЛУНКІВ ВИКОНУЄ ТРІО СВІТЛИЧНИХ

_____________

177 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н.– Горській А.

(22.09.1969)178

Люба Горличко!

Я геть чисто розледачіла і то не лише в плані епістолярії. Можливо, це пояснюється як погіршенням мого здоров'я. (Дуже доводять головні болі, аж втрачається до всього інтерес). Зараз маю антракт у плані болячок і можу хоч кілька слів написати. Писати, власне, нема чогось особливого. 18/ІХ заходила до Ваших. Лесик179 уже має 7 п'ятірок, 4, здається, четвірки і одну двійку (з фізики) – це крім першої оцінки – крапки. Був саме Вікторів брат у гостях. Я від сьогодні на курсах підвищення кваліфікації (на місяць) з відривом від виробництва, але понеже я не замінима, то "треба" часом навідувати своїх читачів. Позавчора святкували Іванове – 40-річчя. Люди180 не бачу, але її виставочні справи йдуть на добре. Сьогодні о 5-й год. йду дивитися Лізин фільм в академію. От я й відзвітувала.

Сподіваюсь невдовзі побачити тебе живцем.

Цілую.

Надія

_______________

178 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

179 Лесик – син Алли Горської.

180 Людмила Семикіна.

Горська А. – Світличній Н.

(27.09.1969) 181

Субота ранок 27 вересня 1969р.

Любо моя

маленьке дівча!

Надійко, ластівко, ти забуваєш про свого Ярему182. Знов перевтома, нервування, а звідти головні болі. Спробуй все ж таки, їжаченко, обмежити себе працею. Твої читачі перепочинуть від твого інтелектуального впливу. Ні, серйозно, маленька, розкріпости себе, хоч наполо вину. Тобі зовсім не потрібна виснажена дитина. Коли дитина народжується здоровою, з нею набагато легше знайти спільну мову. Пам'ятай про це. Правда, її майбутня впертість безперечна, проте й тобі її не позичати.

Ластівко, пам'ятай про здоров'ячко.

Як добре, що ти зайшла до Лесика. Він, ледацюга, видно нічого не вчить. Дзвони йому інколи.

Вдячна тобі серцем за поздоровлення. Ох, і стара я вже. (Без знаку оклику.)

Сонечко, працюємо по-звірячому, аж у голові паморочиться від втоми. Плигала вчора цілий день по риштуваннях - голова, скоріше губи "Того, що падає"183 не виходили. Проте витрусила - губи і собі печінки.

Скучила за тобою катастрофічно. Відшмагала би тебе за нехтування здоров'ячком з насолодою. Вибач мені за менторський тон, але що ж з тобою робити? Бідна дитина твоя, як вона там викручується?

Надіє Олексіївно, будьте серйозні, краще перебдєть, ніж недобдєть (ніби так?).

Надійко, як там Валентин184, як його справи? Міцний хлопець. Чи у них стара адреса? Хочу написати.

Всім хлопцям (маються на увазі і дівчата) мої побажання і надалі бути живими.

Іванові185 сорок разів відірви вуха і сорок разів (доручи кому-небудь, бо знаю, ти пас) поцілуй у медові вуста.

Стуса Василя поцілуй тричі сама, без передоручень. Виявляється, він пам'ятає про мене. Я йому дуже вдячна. Це так важливо, коли ти на чужині і про тебе хтось пам'ятає (хтось - друзі).

Цілую тебе.

Алла.

____________

181 Копія листа передана Н. Світличною. Коментар Н.С.: «Лист у конверті, адресованому на: Київ-1, головпошта, до запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною адресою: Краснодон Луганської, готель "Україна", № 41 Горська А. О. Лист на двох окремих аркушах учнівського зошита в клітинку.»

182 Ярема – майбутній син Надії Світличної.

183 «Того, хто падає» – мова йде про фрагмент мозаїчного панно «Прапор Перемоги» в музеї «Молодогвардійців» у Краснодоні.

184 Валентин – Валентин Мороз.

185 Іванові – Іван Світличний – брат Надії Світличної.

Світлична Н. – Горській А.

(початок жовтня 1969)186

Люба Горличко!

Маю від тебе лист. Коли пробую уявити, як Ти почуваєш себе після тих мавпячих вправ (цілоденного викручування на риштованнях) – мені аж трохи почервоніти хочеться за свій егоїзм. Я останнім часом розледачіла і при цьому навіть листів не пишу – все відкладаю "на завтра". А відкладений же тільки сир добрий.

Маю Твій лист від Панаса187. Враховуючи, що він уже пройшов цензурну перевірку, я його теж про цензурувала і побоялася посилати до Краснодона. Боюся, щоб він, подолавши відстань від Мордовії, не спіткнувся об якийсь шматок антрациту вже тут, удома. Тому я посилаю тобі копію цього листа (автентичну), а оригінал дістанеш, повернувшись додому. Сподіваюся, що це буде тобі стимулом у роботі.

Крім того, повернувся в лист, який В.Смирнов188 посилав до Москви, на центральний телеграф, до запитання, на ім'я Сєрікова Бориса Григоровича. Цей лист лежить у вас дома..

Адреса Валентина189 ще, мабуть, не змінилася, а може, й перебралися вже кудись, бо з старої квартири (з гуртожитку) їх виганяють. Можна писати на Раїне ім'я (Мороз Раїса Василівна190) – Ів. – Фр.-14, до запитання.

"Иностранную літературу" я Тобі передплатила. Ще днями передплачу Лесикові "Przeględ historyczny". І не пригадую – що Ти ще просила передплатити. За мене Ти даремно турбуєшся. Я зовсім зараз не перепрацьовую. Вчуся на курсах підвищення кваліфікації. В принципі – нудно. Часом – нестерпно гидко. Скажімо, вчора в програмі було дві лекції:

1. Про міжнародне становище. В мене було таке враження, що я опинилася в Німеччині 1933 року. Такого відвертого цинізму я з трибуни ще не чула (на ваших же спілчанських зборах я, на щастя, не була).

2. "Письменник і сучасність".

Доповідав якийсь наш критик (прізвища я не чула). Половину доповіді цитував себе, а в другій половині – топтався по Солженицину, Кузнєцову, Гончарові і Дзюбі. Хай їм грець.

У Києві зараз чимало всіляких виставок: Котляревському присвячена, комсомольська, "Народна освіта США", кілька чеських і словацьких – у зв'язку з їхніми днями. Але я, крім американської, не бачила жодної. Якось виходить – ні діла, ні роботи.

Вже пахне осінню. Кілька днів було бабине літо, а сьогодні знову дощ. Осінь… Оповита смутком і журою… Невидима пряха сидить у хмарах і пряде тонку пряжу літові на смертельну сорочку…

Ярема, чи Дарина, товчеться, як Марко в пеклі.

Отже, сонечко, будьмо.

Казав учора Лесик, що ви збираєтеся ще тижнів 3-4 трудитися в Краснодоні. Зовсім від рук відіб'єтесь! І мову забудете…

Передають тобі поцілунки Іван, Іван Гель (по телефону), Роман, Груня.

Цілую. <…>

______________

186 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99

187 Панас Заливаха у той час відбував покарання.

188 Володимир Смирнов – архітектор музею молодогвардійцям у Краснодоні.

189 Валентин Мороз у той час відбував покарання.

190 Раїса Мороз – дружина Валентина Мороза.

Горська А. – Світличній Н.

(05.11.1969) 191

"Аби душа не сивіла."

Любесеньке малесеньке дівчисько!

Ось день Твого народження. Не бачу Тебе й не чую.

Здається, десь Ти далеко, в глибині якихось світів. Знаєш, як форма у формі. Як шар у шарі (не коло, а шар - об'єм), і так безкінечно, а в безкінечності Ти. А шар - земля - твоє тіло - вагітна жінка. І Ти мовчиш, і тільки дивишся і бачиш те, що можеш побачити тільки Ти. І відчуваєш те, що можеш відчути тільки Ти.

Далеко Ти. Зарецький каже, що Ти мовчазна й дуже зосереджена. Думаю, що Тобі важко. Ні про що не питаю, бо головне зараз - побачити Тебе. Сподіваюсь 16-20. Залишається тільки уточнити якого місяця, якого року.

Два тижні сиджу у хаті. Робимо другий варіант ескізів фриза, пов'язаний з експозицією. Безмежно скучила за київською колонією українців.

Цілую Тебе, сонечко, здоров'ячка Тобі, ластівко.

Твоя Алла.

_____________

191 Копія листа передана Н.Світличною. Коментар Н.С.: « Лист у білому конверті, адресований на: -1, Головпошта. До запитання Світличній Надії Олексіївні, зі зворотною ад ою рес : "від Г рської о А. О. Краснодон Луганської, готель "Україна". Лист на 1 аркуші учнівського зошита в лінійку, написаний з двох боків».

Світлична Н. – Горській А.

(січень 1970) 192

Любі Кумо,

сонечко невтомне!

Учора в мене був день аж перенасичений враженнями. вперше вставала, вчилася красиво ходити (стегна разом, а ступнями кренделі виписуєш). Вперше годувала Ярему, якому не зашкодило б повчити маму. Діловий хлопець. Сьогодні сказали, що крикливий, всю ніч кричав без видимої причини, але я знаю, скільки зараз розплодилося наклепників, і не спішу вірити. В кожнім разі в палаті він мене цілком задовольняє своєю поведінкою. (Тьху, тьху, тьху!)

Жінки кажуть, що в профіль він дуже схожий на мене, а я не знаю, чи то знов таки наклеп. Підборіддя – то Зарецького, волосся – кумове Миколи, вуса Іванові – татові, очі лукаві, як у Русина, а зуби – Корогодського. Що зробиш? Їх багато, а Ярема – один.

Почуваю я себе добре, тобто так, як належиться. Єдине, що мене трохи непокоїть – це те, що не можна сидіти. Але й тут є свої вигоди: чорта з два посадять, коли не можна. Аргумент якнайсерйозніший – розійдуться шви. Молозиво вже біліє, роботи доста: масажую, видоюю, загартовую, тобто заготовлюю запас харчів синові на зиму. Він допомагає, часом аж занадто. Співати його ще не вчила: невідповідне оточення, а дуже хочу співати для нього. Тим часом тільки розмовляю з ним після трапези, а він при цьому часом спить, а часом кліпає своїми щілинками-оченятами і усміхається. А кажу я, щоб йому снилося все добре: дерева, зайчики, їжачки –колючки, а з людьми познайомиться згодом – і з добрими, і з лихими.

Вечір – найгарячіший час, хоч, зрештою, і вдень конвеєр безперервний. Увечері до постійних вражень малої зони (вечірні процедури одна за одною) додається ще торба радості з великої зони, і то майже завжди з несподіванками.

Перший сюрприз дістала від Сверстюка через кілька годин після пологового залу, ще в коридорі – раптом квіти і червона кролевецька торбинка з фруктами. Потім – Петіни, Іван – Льоля, Ти з калиною і посланіями від Зарецьких, учора знов твої каштани, телеграми, Дзюба, Зеня Ф., Рита, кум… і кутя в кошику! Здуріти можна. Мої палатні сусідки й дуріють: від калини, від каштанів, від листів, телеграм, від хрестика, від укр(аїнської) мови, від Яреми (замість – Юри, Жені, Серьожі, чи від найпочеснішого зараз – Володі).

Словом якби швидше звідси. Але ж, як подумати – люди в такому оточенні приречені бути роками – і витримують.

От маєш докладний опис. Що мені треба? З харчів і питва – нічого!!! Що я хочу?

Новин: що там у Львові, Дніпропетровську, Москві, в Києві, зрештою. Як там Марія Андріївна? Як ваша робота? …

Аллочко, я пишу в надії передати Іваном і серйозно, без піжонства, прошу не приходити сюди без потреби: ти ж мусиш цінувати час, навчилася вже мовби, а тут розтринькуєш. Мені аж не по собі, що стільки гармидеру навколо цієї події. <…>

______________

192 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

Світлична Н. – Горській А.

(10.04.1970) 193

Дівчино моя, ковзанярочко,

Дівчино моя, ковзанярочко.

Потанцюймо удвох, –

Просить Ярочко.

Якщо дівчинка – ковзанярочка повисне на брязкальцях над візочком, Ярочко й справді так гецає по візку ніжками, що на п'ятах скоро мозолі будуть.

Твій приїзд, люба мамо Алло, ми згадуємо як свято. Після тебе таким святом для нас є сонечко. Ти привезла нам весну. Сонечко так вигріває, що на смородині перед нашими вікнами листячко вже зовсім зелене, і Ярик скоро показуватиме, як гудуть бджілки: дз-з-з-з.

Відправивши тебе на машину 56-03 ЛУВ, ми довго ще порпалися надворі: я згрібала в пасиці торішнє листя, а Ярема допомагав мені, ковтав свіже весняне повітрячко.

А ввечері, коли він ліг спати після всіх процедур, я дзвонила до Івана. Думала, що й тебе застану. але сказали, що Ти вже перепилася й пішла додому.

Скучила дуже за Лесиком, Віктором194, Києвом. (Про Тебе мовчу).

Цьом-цьом.

________________

193 ЦДМАЛМ, архів А.Горської: ф. № 1165, опис 1, справа № 99.

194 Лесик і Віктор – син і чоловік Алли Горської.

Джерело: http://torba.etnoua.info/files/60nyky/Zhyttjepys-movoju-lystiv_Alla-Horska_LOgneva_2013.pdf