"Лишаймо на потім плачі і роз’ятрені рани..." Павло Гірник

 

Павло Гірник

***

Лишаймо на потім плачі і роз’ятрені рани.

Вже скоро й під нами сіпнеться дорога руда.

Ми ще молоді, як під вербами сиві тумани.

Ми ще неспокійні, як вільна весняна вода.

Шикується людство, і кряче над стернями голод,

Та поки у грудях гуде вогняна перезва,

Нам правда зриває класично поставлений голос

І сказане слово на людях очей не хова.

Застогнуть вітри, у Дніпро посуваючи кручі,

І, може, востаннє побачимо чайку здаля…

Лишаймо на потім усе, що колись неминуче,

Бо вже сатаніють під нами вода і земля!

Вертаймось додому. Словами крізь сльози — додому.

Нев’янучим болем — у мову глуху і пісну.

Нам випала доля, освячена голосом грому,

Обпалена чорним, сліпучим вогнем полину.

"Не промовчи Шевченка у собі..."

 

Світлина* 1859 року

Павло Гірник

НАЗАВЖДИ

Ніколи свого серця не щерби,

Аби лише виспівувати гарно.

Не промовчи Шевченка у собі.

Не прокричи Стефаника задарма.

Творив Тараса гнів, а не жура.

А що поробиш, люде без’язикий,

Коли з-за ґрат у душу зазира

Твоя свобода, змучена до крику,

Коли поети пнуться в паничі,

І побратими цвенькають потроху,

І кобза почорніла на плечі,

Як домовина вбитої епохи?!

Не возлюби себе. Не розгуби

Ні голосу, ні стогону, ні слуху.

Шевченко йде дорогами доби

І завжди обирає кручі духу.

Іде і йтиме у тривожний час,

І вже його не зупинить нікому.

Ви чуєте?

Минаючи Парнас,

Шевченко повертається додому!

Евген Маланюк

НА ТРИЗНІ

І той — з-під брів — наллятий гнівом зір,

і та — з-під уса — усмішка-докір,

і криця та, що в кремезній статурі

завжди бриніла жадобою бурі;

і ті уста, що з них, як гураґан,

гримів і пік пророчий твій пеан;

і думи ті, що гострим лезом їді

прокреслились гравюрою на міді;

і ярий дух, що повнив тіло вщерть, —

все це в віках, пропалюючи смерть,

живе горить, сумління нам тривожить,

вирізьблюючи тварі — образ Божий.

І як могла ув'язнити труна,

коли крізь ню палахкотить весна?!

Як гимн вогню, як рокіт многострунний

могло згасить дубове віко трунне?!

Бо канівська земля, що налягла,

лежить не тяжче орлього крила,

і віко трунне скинеш ти, і камінь

затиснутими гнівно п'ястуками.

1929

Світлина 1859 року

"Будьте люди!"

Олекса Стефанович

ШЕВЧЕНКО

Перелічу і дні і літа.

Кого я, де, коли любив?

Кому яке добро зробив? —

Нікого в світі,

Нікому в світі.

Неначе пo-лісу ходив!

Т. Шевченко

Позерства - ні на зе́рня, на слідину.

Ти батька і багато Григорів

Тулив у сво́му серці — та узрів

І всім єством любив єси — Людину!

Любив калини. Відав янголину —

Нестерпне-ясну й темну. І горів:

Ті вихори, той пристрасти Хорив

До кореня стрясли твою Калину!

О, не комусь, а всім робив добро,

Коли гримів — "порвіте!" на Дніпро

І — "будьте люди!" сурмив на усюди!

І той пожар, те полум'я і жар —

Огонь мистецтва — клекоти і руди.

Багрове о́бре зарево "Кобзар".

Микола Голубець

ШЕВЧЕНКО - ОБРАЗОТВОРЕЦЬ

"Львівські вісті", 1942

Для сучасного українського громадянина, пройнятого обожанням Шевченкового генія, це незрозумілий і мало правдоподібний, а все ж таки історичний факт: в 1893 р. прислано в Харків на продаж — 281 рисунків та оригінальних офорт... Т. Шевченка, за ціну... 3000 карбованців, тобто приблизно, по 10 карбованців за штуку. Безцінна коллєкція Шевченкових реліквій, не те що найшла собі покупця (відомий український маляр і мистецтвознавець С. Васильківський оцінив її в... 300 карбованців, харківський колєкціонер В. Філонов з патріотизму потроїв цю суму), але й викликала прилюдні толки, що депреціонуючи вартість Шевченкового малярства взагалі раз на все скомпромітували в наших очах усіх учасників цієї "прилюдної дискусії".

Сьогодні ми вже гаразд знаємо, що могутня Шевченкова індивідуальність була в його вияві така многогранна, як це бувало в виїмкових індивідуальностей італійського відродження, з Ліонардом да Вінчі у проводі. Крім віщого слова, володів Шевченко ще кистю, рисувальним олівцем, графічним пером і граверським різцем, був непоганим скульптором, при нагоді й архітектом, а коли того було треба, то не завагався станути перед театральною рампою, при чому, як співак і відтворець української народньої пісні здобув собі просто ентузіястичне признання в тямучих справу слухачів.

Правда, Шевченкове співацтво заглухло для нас разом з тим, як на віки затих його м’який, баритональний тенор, не побачити вже його на сцені як і не почути його в повній українського гумору чи притаєного смутку розмові. Гіпсові відливи його різьбарських спроб пропали для нас так само, як небогато дасться сказати про його засоби в підході до розв'язки принагідних, архітектонічних завдань. За те, крім безсмертного "Кобзаря" залишилася нам по Шевченкові його багата образотворча спадщина й про неї ми можемо виробити собі вже тепер деяке уявлення.

Роздивляючи цю спадщину, ми можемо сьогодні спокійно сказати, що Шевченко-поет і Шевченко маляр, це два рівно маркантні обличчя тієї ж індивідуальности, дві суверенні форми його творчого вияву, що ані себе не прислонюють, ані себе навзаїм не послаблюють, не входять зі собою в колізії й конфлікти, але, завдяки своїй рівнорядности, ніяк себе не доповнюють, не голкують себе одна одною, що найменше в тому розумінні, що Шевченко маляр не є ілюстратором Шевченка поета.

Шевченко, це не те саме, що Гете, Готіє, Лєрмонтов та інші видатні майстри слова, що вчилися й уміли рисувати, але використовували своє уміння "оттак собі", на маргінесі своїх письменницьких праць, без бажання сказати щонебудь сучасникам чи нащадкам при допомозі образотворчих форм. Не слід теж ставити Шевченка в одну лінію з такими письменниками, як Бодлєр, Мюссе, Меріме, Іго чи Пушкін, що будучи малярами-ділєтантами, подекуди конкретизували свої поетичні візії образотворчими засобами. Місце Шевченка радше в плеяді тих майстрів долота й кисті, що рівночасно мали непереможну тягу до поетичного слова, в рівній мірі як образотворчість відповідаючого їх темпераментові й творчим побудам. До таких належав титан пізнього італійського ренесансу Мікельанджельо Буонаротті, англійський прерафаеліст Габріель Россетті й нарешті польський драматург Станіслав Виспяньскі, а в нас — Корнило Устиянович.

Ще пасучи ягнята за селом, Шевченко "списував Сковороду" у книжечці, що сам собі її "обвів візерунками й квітками". Дяки, в яких Шевченко шукав елементарної освіти, були здебільша не тільки грамотії, але й "сільські Апеллєси", тобто малярі іконописці. Не надавшися на поміщицького козачка, Шевченко дуже рано був призначений до малярського фаху, правда, зразу суто цехового, ремісницького характеру, але завдяки щасливому збігові обставин (стріча з Сошенком), ця ремісницька перспектива уступила перед мистецькою в її академічному оформленні. Як письменник пройшов Шевченко доволі нерівномірну школу падкого на знання автодидакта, але як маляр, мав за собою дуже солідну й систематичну освіту — від розтирання малярських фарб до академічної абсолюторії й звання "академіка гравюри".

Ще молодим опанував Шевченко Біблію: доволі повно витвердив всесвітню, а перш за все українську історію, при чому псевдо-Кониський а відтак Енгель були його постійними сопутниками. Не залишилася Шевченкові чужою ділянка клясичної археології та українських, історично-побутових реалій. Будучи вже учнем академії мистецтв у Петербурзі, простудіював Шевченко Гомера, Шекспіра, Шіллєра, не цурався теж творів сучасної французької, російської та польської літератури. Очевидно українську літературу й устну словесність знав наізуст. Приступаючи до писання тої чи іншої історичної поеми, Шевченко старався простудіувати весь доступний джерельний матеріял, при чому питання побуту й культури даної доби розв'язував з суто науковою совісністю й об'єктивізмом. Ніхто до Шевченка й ніхто по ньому не відчув так конгеніяльно духа й кольориту "Слова о полку Ігореві", ніхто теж не відтворив так прекрасно його фрагментів. Аби з такою силою й ніжністю рівночасно інтерпретувати "Плач Ярославни", чи біблійні мотиви, замало самого поетичного генія. Тут необхідний аналітичний змисл дослідника й знавця епохи.

Що ж до теоретичного підготування Шевченка в ділянці історії й філософії образотворчости, то вистане взяти в руки його автобіографічну повість "Мистець" або "Щоденник". Щойно тут побачимо, як той, нібито засліплений боготворець "Карла Великого" (Брюлова), раз-у-раз виломлюється з-під академічного псевдоклясичного шнурка й поважується на такі єресі, на такі самостійні міркування, що назвати Шевченка сопутником академічного манєризму, аж ніяк не приходиться. Бунт проти академії, що так гучно спалахнув два роки по смерти Шевченка в маніфесті "передвижників", тлів і розпалювався на довго перед тим, не тільки в серці, але й у образотворчости Шевченка.

Якже "неакадемічними", якже ворожими до абстрактної спекуляції були завваження Шевченка на маргінесі "Умніцтва Пєнкного" Лібельта, як суто людським було його щире захоплення "Життєписами" Вазарі, як далекими від холодної фразеології Брюлова були його уявлення про мистця, як "представника живої чесности". Задивлені в гіпсові відливи греко-римської скульптури академісти, насмілилися сказати, що "натура — дура", але Шевченко ніяк їм не потакував, а навпаки усвідомив собі, що натура прекрасна, як вчителька мистця а найкраще, що в ній, то "обличчя людини, осяяне щастям". Ніякого діла до людського щастя не було академістам, а коли Шевченко поважувався всупереч їм голосити такі істини, то він ніяк не був попутчик, а справжній єретик академізму.

Шевченкова образотворчість і сама собою і по мірі впливу, що його мала на сучасність, надто важна проблема, аби ми могли сьогодні спочити на лаврах її досьогочасного обслідування. Є ще ціла низка нерішених питань, зв'язаних з еволюцією мистецького світогляду й образотворчої практики Шевченка, що на них ми мусимо відповісти.

Якнебудь перші Шевченкові вчителі, оті сільські дяки-Апеллєси, були здебільша полуграмотні п'яниці та "хіроманти", то все ж таки варто би прослідити, наскільки їхні твори, оті "Микити" та "Івани-воїни" були щирим народним примітивом з деякою дозою добрих традицій українського іконопису, а наскільки бездушно шабльоновим, кустарницьким лубком. Цікаво теж, які саме зразки служили Шевченкові до копіювання за час його служби "козачком" у пана Енгельгардта, та наскільки суттєві були зв'язки Шевченка з робітнями таких малярів, як Рустем у Вильні чи Лямпі у Варшаві. Інтересно, хто такий був той Ширяєв у Петербурзі, з якого майстерні вибігав Шевченко у Літній Сад зарисовувати паркові статуї. Не все ще сказано про Шевченкового "відкривця" Сошенка, хоч писалося про нього досить. Очевидно, для нас мало цікавий старечий етап його образотворчости. Хотілося би дещо більше знати про його мистецьку фізіономію в моменті його припадкової зустрічі з Шевченком. Він же був першим критиком Шевченкової образотворчости, він то дивувався простоті й ляконічности перших Шевченкових композицій в академії.

Про Брюлова, що майже п'ять повних років кермував образотворчою освітою Шевченка, знаємо розмірно багато. Його непереможний вплив на молодого Шевченка теж нам уже дещо зрозумілий помимо того, що Шевченко зле почував себе в шорах того впливу й пробував з-під нього виломатися. Та виломатися й отрястися з нього не було легко. Та ж перед Брюловим падав навколішки не хто інший, а сам Пушкін. Жуковський не виходив з його робітні, Кольцов дедикував йому свої твори. Глінка любив його як брата, а по словам тогочасних російських поетів-панегіристів "Останній день Помпеїв" Брюлова був "для русской кісті первим дньом". Коли додати до нього ще й виїмкове добродійство з боку Брюлова, участь у викупі Шевченка з кріпацтва й приязно-товариське відношення Брюлова до Шевченка, то хіба можна дивуватися тим дітірамбам вдячности, що їх молодий Шевченко виспівує в честь Брюлова?

А все ж таки час і віддалення, а перш за все нове окруження, що в ньому найшовся Шевченко на засланні, зробили своє. Шевченко цілком виломився з-під впливу Брюлова й академізму та пішов власною дорогою. Перші спроби в тому напрямі позначуються вже на академічній лавці. Вслід за осудженим Брюловим "Петром-анахоретом", компонує Шевченко ескіз сценки з Вальтер Скотового "Вудстока". Тематика праць, що за них дістає Шевченко нагороди теж не класицистична: "Боєць" з 1838, "Хлопець, що ділиться куском хліба зі собачкою" з 1840 та "Циганка" з 1841 р. свідчать про тягу Шевченка в "народ" і до природи, для якої він ходить літом на смоленське кладбище "змальовувати лопухи й дерева". Проблиски реялістичного наставання Шевченка бачимо й у його заробіткових працях, а саме в ілюстраціях то "Знахоря" Квітки, "Силі волі" Надєждіна та "Рускіх палководцев" Полєвого. Вони то приводять Шевченка до зовсім неакадемічної концепції "Живописної України" (1844) з її суто побутовими, історичними та документарно-пейзажними композиціями. В тому напрямі підкріпила світогляд Шевченка археологічна експедиція по Україні (1845) з її суто реалістичним завданням змалювання пам'ятників минулого рідного крою. Тут Шевченко зійшовся зі своїм шкільним другом-приятелем Штернбергом, що раніше від нього закинув академічну акуратність композиції й вилизаність мазка та дав перші в російському малярстві імпресії української природи. Чар отих Штернбергових рисунків був настільки сильний, що мало того, що полонив Шевченка, але й переконав "самого" Брюлова.

Якже ж далеко від академізму виявилася духова спорідненість Шевченка-гравера з Рембрандтом, якого вплив відбився на його гравюрах теж не по рабськи. Містична світлотінь Рембрандта находить у Шевченка своє конкретно-реальне джерело.

Бути "угодним Богові й корисним людям" рішив Шевченко, дожидаючи звільнення з заслання, й тому зродилася в нього ідея "Блудного сина", тому він, під кінець життя, не почуваючи вже сил для "великої" творчости, рішив обмежитися до граверства, як найбільш відповідного засобу поширення мистецтва й прекрасного серед народніх мас.

І з того аспекту мусимо бачити в Шевченку новатора й коністадора, а ніяк попутника академістичної напушености й фразеології.

"Львівські вісті", числа від 8, 10 та 11 березня 1942 р.

Список та репродукції картин і малюнків Тараса Шевченка

Збереглося 835 творів Тараса Шевченка, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 278 втрачених і досі не знайдених робіт.

https://uk.wikipedia.org/wiki/Список_картин_і_малюнків_Тараса_Шевченка

________________

* Світлина з фондів Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.

Про Василя Стефаника

 

Павло Гірник

СТЕФАНИК

Монолог

Більше описати не можу, бо руки

трясуться і кров мозок заливає.

                                 (З промови на своєму ювілеї 26 грудня 1926 року)

Дикий кінь у мого болю. Заговорений.

Дике поле під ногами. Перевіяне.

Ще й думками щонічними переоране.

Ще й волочене очима, слізьми сіяне.

Ой засіяне сльозами, ще й зарошене.

Воріженьки поговором перетішаться.

А на серці кожне слово запорошене

Перестогне, перетліє, перепишеться.

Заламають йому руки, мов калиночці.

Не вборониться, терпке і перекручене.

Заговорений від зради і кулиночки,

Дикий кінь у мого болю. Недомучений.

Ні впрягати, ні погнати, ні позичити,

Ні продати, ні віддати, ні позбутися.

От нам правда, на дрібниці пересмичена:

Хочу жити, а судилось перебутися.

Краю мій, укляклий над потічками,

Перебуду із тобою цю годину!

А прийдеться — відсвічу колись і свічкою

У руках твоїх отерплих, Україно.

І волочено, і сіяно на камені.

В кожнім слові помирав і помиратиму.

Дотліває наша мова нерозкаяна

Десь у горах… десь у світі…

десь за ґратами…

Перестогну, переплачу, пересмучуся —

І самому випадає до гробовища.

Заклямнуся на мовчання. Хай домучують.

Вже сховали Черемшину і Мартовича.

Чуєш, серце, перем’яте, перетицяне,

Не обтерте, не отерпле між підпанками, —

Заіржав над пересохлими криницями

Кониченько в дикім полі за Стефаником…

Василь Стефаник

* 14 травня 1871 - † 7 грудня 1936

З біографії: 1892 року Стефаник вступив на медичний факультет Яґеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття»...

Богдан Лепкий

Зі спогадів:

Мешкав Стефаник у Кракові при вулиці Аріанській, число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріанська вулиця зу­стрічається з довгою і широкою вулицею Любіч.

Ця кам'яниця стоїть донині, але дещо перероблена і не той вхід тепер до неї через невеличкий городець. Все собі гадаю, що на тій кам'яниці повинна би бути таблиця з іменем, прізвищем і з роками, коли тут такий знаменитий локатор мешкав. Може, колись і буде.

Там я його застав, і звідтам він від'їхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій кам'яниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого ригорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту ригорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався був дуже химерної вдачі.

Мешкали удвох із Шмігером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова тієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним - от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шмігера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї - умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спиртовою машинкою до варення, два-три крісла, і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.

- Я забідний, - казав, - щоб дрантя купувати.

Тут-то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архітвори, як "Камінний хрест" і "Кленові листки".

Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Дея­ких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.

Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його сповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монологи й діалоги просто незрівнянні. А в "Злодію" також і гуртова сцена просто б'є чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких, як Камінський, Сольський, Семашкова, Морозовська, Сосновський...

І було чим. Дирекція Павликовського і перші роки дирекції Котарбінського - це були вершки мистецьких осягів Краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чому ж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ - повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.

- Грозиш, Василю, - казав я до нього.

- Бігме, що ні. Таки напишу.

- Напишеш, але ще не пишеш.

Усміхався і махав рукою:

- Ет!

У його повісті я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам "мнєкуш". З того м'якуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом трагічного терпіння, що нагадувалася група Лаокоона.

Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість - ні. Гадаю, що й читачеві також.

Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина - це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?

Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами, і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шмігер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:

- Не гадайте, що хлоп - це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз... - і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, а низки тих сценок, що їм на ім'я "Кленові листки".

Або знов:

- Розповідала мені мама, що... - і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його ім'я безсмертним.

Відчувалося, що, оповідаючи, він оформлював тему.

- Оповідаєш, і буцім воно легко, - казав, - а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить... Плугом легше орати.

Раз по вечері каже до мене:

- Вбирайся і ходи.

- Куди?

- Не питай, побачиш.

Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовляли.

Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру Турлінського. "Куди він мене провадить? - гадаю собі. - Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може, до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Але ж бо він читати не любить, хоч читає знаменито".

Аж і Турлінського минули ми, і скрутили на залізничний дворець. Ага! Мабуть, хтось зі знайомих приїжджає або тільки переїжджає через Краків, і Василь хоче мені несподіванку зробити.

І дійсно, були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на кам'яних плитах, як ластівки перед відлетом на телеграфічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарніли й почорніли, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитьку­вали.

- Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу зі щирого срібла, - обіцювала мама.

А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:

- Обіцяй, обіцяй, щоб те проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес, побіжить, як тінь, за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.

- А чого ж ми їдемо туди? - питалася жінка.

- Чого? Бо мус. Мус нас жене; тут вже довше витримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.

- То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, матінко свята! - і жінка в плач.

А Стефаник до мене:

- Чуєш?

- Чую, - відповідаю коротко, і йдемо далі.

Аж побачили ми якось старшого ґазду, вдягненого "файно", буцім на празник їде.

- Ви зі Стецевої? - питає його Стефаник.

- Зі Стецевої, прошу пана, - або що?

- Що там єгомосць роблєт?

- Здорові, Богу дякувати.

- І пустили вас?

- Та відраджували, навіть читали якесь "в світ за очі", аж ціла церква ревіла.

- А ви таки поїхали.

Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.

- Та їдемо, прошу пана, бо там, кажуть, землі є багато, а в нас трохи й будуть самі межі. Нарід множиться, а землі не прибуває. От взяти мене. Дві доньки мав, віддалися, зеті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трьох нас - то забагато рук, і розумів також.

- Але ж бо ви вже старі, - на те йому Стефаник.

- Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога, нє. Я ще і там дороблюся чогось, і до краю, може, ще трохи тих долярів пришлю.

- Може, й мені пришлете, - жартує собі Стефа­ник.

- Та ви либонь, чи не Стефаників син, - підсмішковувався хитро дядько. - Такому багацькому синові гамериканських долярів не треба.

- А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!

І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав - не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.

- То таке тут, а що було там? - звернувся до мене.

- Де там? - питаю.

- А як від'їздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусить бути написане, але так, як воно було та ще буде.

І написав.

За якийсь час пішов я на Аріанську, ч. 1, щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.

Був сам, навіть Шмігер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла, ціла купка порваного папір'я.

Стефаник писав свій "Камінний хрест".

Він не любив перечеркувати написаного, дописува­ти, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.

- Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути.

І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum (фізична колегія (латин.), де чомусь-то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.

- Куди ідеш, Василю?

- А. Несу на пошту трохи того "Камінного хреста". В Золочеві друкують. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.

І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій обкладинці, під написом "Камінний хрест".

Невеличка, але яка!

Чи багато читав Стефаник?

Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів - ні. Арне Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить.

Про так звану "біжучу літературу" казав коротко: "Пусте! Лиш папір дурно збавлєют".

З наших - Франка високо ставив, за його широке знання і за поезії. Добру поезію любив.

Вона, - казав, - поезія, тим від прози сильніша, що ритм і строфа забезпечують її перед деформацією. З вірша слова не викинеш, каже народ. А в прозі повикидають тобі не то слова, а й цілі рядки, позмінюють, попереставляють і - роби що хоч!

- Тому-то ти так пишеш, що нічого не можна змінити.

- Не зміниш ти, і, може, ще дехто. Але пересічний читач? І не дивуюся. Бо спробуй вивчи який гарний вірш напам'ять і котресь із моїх оповідань. А тоді за місяць або за два декламуй одно і друге. Побачиш, що вірш вийде без зміни, а оповідання ні. На те нема ради. Я дуже жалую, що не пишу віршів. Написав один, і досить. Чогось у мене все прозою виходить. Може, тому, що люди не говорять віршем. А я, як пишу, то все людей перед собою виджу. Про людей пишу, а поети пишуть про себе.

Довгих дискусій на літературні теми не любив.

- Схоластика, - казав, - пусте! Переливають з пустого в порожнє.

Так само не цікавився розмовами на філософічні теми.

- У хмари залазять, - казав, - шукають чого не згубили. Головою муру не переб'єш. Перед "початком" і "кінцем", перед переверненою вісімкою (знак безко­нечності) станеш з виваленим язиком, як теля перед мальованими воротами, і - шлюс.

Але Ніцшого "Also sprach Zarathystra" (Так мовив Заратустра (нім.) позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст.

- Той, як тобі реченє збудує, то але!

Критиком був гострим, особливо для молодих. Умів підхопити смішне у тих "смаркачів" і пожартувати собі трохи. Як нарікали, що Франко молодих "нищить", то казав:

- Най нищить, добре робить, будуть з них колись люди. Дітей розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колись робити? "Бо світ не батько, а доля не ненька", цитував старий вірш Миколи Устияновича.

Більше цікавився розмовами на політичні теми. Може, тому й на обіди до Юзефа ходив, бо там збиралися деякі соціалісти. Іноді й сам Дашинський заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціалістичного бесідника.

Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув за собою. Не акустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє - інструмент, він грає на нім по-мистецьки. Юрба хвилюється, кричить, і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря, гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.

- Але ж бо писок має, - казав, виходячи, Стефа­ник.

До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізви­ще. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого ригорозу.

Не зривався з ліжка; Шмігер робив снідання, а по сніданку курили папіроски і розмовляли або Шмігер читав щось, хоч би й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом, і злобні замітки.

Так можна їх було і в 11-й годині застати. Заки зібралися - скінчилася в церкві відправа. Але прига­дую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традицію, яку ми пильно зберігали.

Часом заходили до читальні "Просвіти", що була тоді на третьому поверсі, в кам'яниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, як і на місці Кіяка нині банк.

- Також їх висадило кудись аж на банти, - нарікав. - Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.

Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.

Читальня мала три покої. У першім збиралися підурядники, возні, листоноші тощо. Читали, грали в шахи або в "айнундцванціг" (одинадцять (нім.).

Другий - найбільший - був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.

У третім - темнім покою - стояли шафи з книжка­ми. Була там також буцімто якась канцелярія товариства.

Стефаник сідав у першім покою, між возними і листоношами. Любив з ними побалакати й пожартува­ти.

- Це основи нашої суспільності, - казав. І вони його цінили й шанували.