Павло Гірник
СТЕФАНИК
Монолог
Більше описати не можу, бо руки
трясуться і кров мозок заливає.
(З промови на своєму ювілеї 26 грудня 1926 року)
Дикий кінь у мого болю. Заговорений.
Дике поле під ногами. Перевіяне.
Ще й думками щонічними переоране.
Ще й волочене очима, слізьми сіяне.
Ой засіяне сльозами, ще й зарошене.
Воріженьки поговором перетішаться.
А на серці кожне слово запорошене
Перестогне, перетліє, перепишеться.
Заламають йому руки, мов калиночці.
Не вборониться, терпке і перекручене.
Заговорений від зради і кулиночки,
Дикий кінь у мого болю. Недомучений.
Ні впрягати, ні погнати, ні позичити,
Ні продати, ні віддати, ні позбутися.
От нам правда, на дрібниці пересмичена:
Хочу жити, а судилось перебутися.
Краю мій, укляклий над потічками,
Перебуду із тобою цю годину!
А прийдеться — відсвічу колись і свічкою
У руках твоїх отерплих, Україно.
І волочено, і сіяно на камені.
В кожнім слові помирав і помиратиму.
Дотліває наша мова нерозкаяна
Десь у горах… десь у світі…
десь за ґратами…
Перестогну, переплачу, пересмучуся —
І самому випадає до гробовища.
Заклямнуся на мовчання. Хай домучують.
Вже сховали Черемшину і Мартовича.
Чуєш, серце, перем’яте, перетицяне,
Не обтерте, не отерпле між підпанками, —
Заіржав над пересохлими криницями
Кониченько в дикім полі за Стефаником…
Василь Стефаник
* 14 травня 1871 - † 7 грудня 1936
З біографії: 1892 року Стефаник вступив на медичний факультет Яґеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття»...
Богдан Лепкий
Зі спогадів:
Мешкав Стефаник у Кракові при вулиці Аріанській, число 1, а докладніше сказати: там, де коротка Аріанська вулиця зустрічається з довгою і широкою вулицею Любіч.
Ця кам'яниця стоїть донині, але дещо перероблена і не той вхід тепер до неї через невеличкий городець. Все собі гадаю, що на тій кам'яниці повинна би бути таблиця з іменем, прізвищем і з роками, коли тут такий знаменитий локатор мешкав. Може, колись і буде.
Там я його застав, і звідтам він від'їхав до свого рідного Русова хазяйнувати. У тій самій кам'яниці мав пізніше лікарську канцелярію д-р Смолин, товариш Стефаника. Вчилися разом до першого ригорозу і здали його. Смолин казав, що коли би він не пішов був до війська, то Стефаник і решту ригорозів поздавав би. Можливо, бо Стефаник, чого ніхто не сподівався був дуже химерної вдачі.
Мешкали удвох із Шмігером. Наймали досить простору кімнату, з вікном на вулицю Любіч. Обстанова тієї кімнати не відзначалася нічим надзвичайним - от таке собі звичайне студентське мешкання. Праворуч ліжко Стефаника, ліворуч Шмігера, посередині вікно, а під вікном стіл. Під тою стіною, де Стефаникове ліжко, шафа на одяги, напроти неї - умивальник. При дверях ще один якийсь столик зі спиртовою машинкою до варення, два-три крісла, і кінець. Та ще дві валізки, Стефаникова навіть досить солідна, бо він не любив дрантя.
- Я забідний, - казав, - щоб дрантя купувати.
Тут-то, в тій студентській кімнатці, й написані такі архітвори, як "Камінний хрест" і "Кленові листки".
Стефаник не писав легко, ані скоро. Довго носився зі своїми літературними задумами, виношував їх. Деяких і не доносив. Так було з повістю, так і з драмою. Погрожував, що їх напише, а навіть, що вже пише, але не думаю, щоб це була правда.
Драма в нього могла б була вийти незвичайна, бо його сповідання мають чимало дуже драматичних місць. Його монологи й діалоги просто незрівнянні. А в "Злодію" також і гуртова сцена просто б'є чоловіка по голові. Стефаник любив театр і часто ходив на вистави та дуже переймався грою артистів, таких, як Камінський, Сольський, Семашкова, Морозовська, Сосновський...
І було чим. Дирекція Павликовського і перші роки дирекції Котарбінського - це були вершки мистецьких осягів Краківського театру. Мав Стефаник вроджений хист представляти драматичні сцени, мав нагоду бачити щонайкращі драматичні твори, відіграні дійсно великими акторами й не меншими акторками, то чому ж би й не міг був написати драми? Тем йому хіба не бракувало. Друга річ - повість. Я ніколи не вірив, щоб він міг написати повість.
- Грозиш, Василю, - казав я до нього.
- Бігме, що ні. Таки напишу.
- Напишеш, але ще не пишеш.
Усміхався і махав рукою:
- Ет!
У його повісті я не вірив тому, бо Стефаникові, так сказати, бракувало широкого віддиху. Він брав тему у свою кріпку, як казав, хлопську жменю і витискав з неї всю воду. До останньої краплини. Лишався сам "мнєкуш". З того м'якуша він своїми жилавими пальцями формував постаті людські з таким виразом трагічного терпіння, що нагадувалася група Лаокоона.
Та робота коштувала його багато сил і нервів. Як писав, то ходив марний і мрачний, ніби сам переживав те все, що пише. Не тим ставав. Маломовний, скупчений у собі, робив вражіння хорого чоловіка. На такі малі твори (розмірами малі), як він давав, могло йому вистачити сил і нервів, на велику повість - ні. Гадаю, що й читачеві також.
Але, мій Боже, бувають всілякі несподіванки в світі, а в світі мистецького творення також. Міг і Стефаник написати повість. Та не нарікаймо, що не написав. Ціла його невеличка літературна спадщина - це властиво одна велика повість про хлопське життя і терпіння. Невже ж нам мало того?
Сказав я, що Стефаник довго носився зі своїми літературними задумами, і стою при тім. Добре пригадую собі, як часом по вечері, коли ми сиділи вчвірку (Стефаник, Шмігер, я і моя дружина) і коли Стефаник розбалакався за чаєм, то починав:
- Не гадайте, що хлоп - це така собі проста машина, як плуг або ціп. У нас у Русові був раз... - і по тім вступі йшла якась дантейська сценка, а низки тих сценок, що їм на ім'я "Кленові листки".
Або знов:
- Розповідала мені мама, що... - і Стефаник малював один із тих своїх високомистецьких малюнків, що зробили його ім'я безсмертним.
Відчувалося, що, оповідаючи, він оформлював тему.
- Оповідаєш, і буцім воно легко, - казав, - а зачнеш писати, не йде. Перо робиться таке тяжке, як довбня. Слова тікають від нього, бо воно їх торощить... Плугом легше орати.
Раз по вечері каже до мене:
- Вбирайся і ходи.
- Куди?
- Не питай, побачиш.
Не було ради. Треба було вбиратися і йти, бо Василь не любив, щоб йому відмовляли.
Йдемо. Минаємо пошту, проходимо коло театру Турлінського. "Куди він мене провадить? - гадаю собі. - Чи не до Юзефа на пиво? Але знає, що я до Юзефа не радо ходжу, а на пиво також не ласий, бо гірке. А може, до себе, до хати, щоб прочитати якесь нове оповідання? Але ж бо він читати не любить, хоч читає знаменито".
Аж і Турлінського минули ми, і скрутили на залізничний дворець. Ага! Мабуть, хтось зі знайомих приїжджає або тільки переїжджає через Краків, і Василь хоче мені несподіванку зробити.
І дійсно, були це наші спільні знайомі, селяни, що перед галицькою бідою втікали за велику воду. Сиділи з жінками й дітьми, з клунками і клуночками на кам'яних плитах, як ластівки перед відлетом на телеграфічних дротах, сиділи здовж перону попід студений мур. Змаргані бідою дома і невигодами в дорозі, помарніли й почорніли, як та земля, що з неї вийшли і від неї тепер утікали, куняли, немов попід плотами тіні. Діти зривалися зі сну, а мами їх зацитькували.
- Цить! Як приїдемо там, то булку тобі куплю таку білу й солодку, як цукор. І дримбу зі щирого срібла, - обіцювала мама.
А батько тільки спльовував крізь зуби й цикав слова:
- Обіцяй, обіцяй, щоб те проклинало, єк віросте. Гадаєш, що втікнемо від нашої біди? Вона за нами, як пес, побіжить, як тінь, за чоловіком піде. Де хлоп, там і біда.
- А чого ж ми їдемо туди? - питалася жінка.
- Чого? Бо мус. Мус нас жене; тут вже довше витримати тяжко. Там, хоч не краще, то буде інакше.
- То на таке ти мене витягнув, чоловіче, з села, як тую вишню з землі, з корінням вирвав? Світоньку ти мій, матінко свята! - і жінка в плач.
А Стефаник до мене:
- Чуєш?
- Чую, - відповідаю коротко, і йдемо далі.
Аж побачили ми якось старшого ґазду, вдягненого "файно", буцім на празник їде.
- Ви зі Стецевої? - питає його Стефаник.
- Зі Стецевої, прошу пана, - або що?
- Що там єгомосць роблєт?
- Здорові, Богу дякувати.
- І пустили вас?
- Та відраджували, навіть читали якесь "в світ за очі", аж ціла церква ревіла.
- А ви таки поїхали.
Селянин став ближче приглядатися нам, буцім пізнавав Стефаника.
- Та їдемо, прошу пана, бо там, кажуть, землі є багато, а в нас трохи й будуть самі межі. Нарід множиться, а землі не прибуває. От взяти мене. Дві доньки мав, віддалися, зеті пристали до них, треба їм було врізати по кавалку тої земельки, бо з чого виплекають унуків. Я на малім ґаздувати не люблю. А трьох нас - то забагато рук, і розумів також.
- Але ж бо ви вже старі, - на те йому Стефаник.
- Прошу пана, то лиш пес старий, а чоловік, славити Бога, нє. Я ще і там дороблюся чогось, і до краю, може, ще трохи тих долярів пришлю.
- Може, й мені пришлете, - жартує собі Стефаник.
- Та ви либонь, чи не Стефаників син, - підсмішковувався хитро дядько. - Такому багацькому синові гамериканських долярів не треба.
- А хто його знає, як воно буде. Ну, щасливої вам дороги, батьку!
І ми пішли. Пройшли раз і другий перон. Стефаник буцім когось шукав - не було. Вже не зачіпав нікого. Ішов захмарений і злий.
- То таке тут, а що було там? - звернувся до мене.
- Де там? - питаю.
- А як від'їздили зі своїх сіл, як їх виривало з землі, ніби вітер тую деревину рве. То, небоже, мусить бути написане, але так, як воно було та ще буде.
І написав.
За якийсь час пішов я на Аріанську, ч. 1, щоб Василя запросити на мамунині пироги зі сметаною.
Був сам, навіть Шмігер кудись повіявся, як він казав. У хаті чисто, на столі також. Лиш білі листки паперу, чорнило й перо. А на підлозі, коло крісла, ціла купка порваного папір'я.
Стефаник писав свій "Камінний хрест".
Він не любив перечеркувати написаного, дописувати, справляти і вигладжувати. Напише речення, прочитає, і як воно йому не подобається, то передре і кине. Пише наново, поки не вийде сторінка така, як він хотів, така, що на ній ані викинути нічого, ні додати, ні навіть слова переставити не можна.
- Бачиш, кілько-то я паперу збавляю, аж гріх. А люди собі гадають, що воно от так собі: сів та й написав. Ая! Тяжкий хліб, і не дай Боже письменником бути.
І знов декілька днів минуло. Аж стрічаю Стефаника на Плянтах. Іде з Collegium Phisicum (фізична колегія (латин.), де чомусь-то листи до себе відбирав. Якусь коперту в руці тримає. Досить грубу.
- Куди ідеш, Василю?
- А. Несу на пошту трохи того "Камінного хреста". В Золочеві друкують. Яцків тим турбується. Посилаю скрипт і посилаю, а їм все мало і мало. Тая друкарська машина жере, як віл. А я не писар, ані не канцеліст якийсь.
І з тих буцімто численних посилок вийшла невеличка книжечка в жовтій обкладинці, під написом "Камінний хрест".
Невеличка, але яка!
Чи багато читав Стефаник?
Як там було в Русові, не знаю, але за краківських часів - ні. Арне Гарборг, Достоєвський, Кнут Гамсун, Ібсен, Пшибишевський, з яким добре жив, і досить.
Про так звану "біжучу літературу" казав коротко: "Пусте! Лиш папір дурно збавлєют".
З наших - Франка високо ставив, за його широке знання і за поезії. Добру поезію любив.
Вона, - казав, - поезія, тим від прози сильніша, що ритм і строфа забезпечують її перед деформацією. З вірша слова не викинеш, каже народ. А в прозі повикидають тобі не то слова, а й цілі рядки, позмінюють, попереставляють і - роби що хоч!
- Тому-то ти так пишеш, що нічого не можна змінити.
- Не зміниш ти, і, може, ще дехто. Але пересічний читач? І не дивуюся. Бо спробуй вивчи який гарний вірш напам'ять і котресь із моїх оповідань. А тоді за місяць або за два декламуй одно і друге. Побачиш, що вірш вийде без зміни, а оповідання ні. На те нема ради. Я дуже жалую, що не пишу віршів. Написав один, і досить. Чогось у мене все прозою виходить. Може, тому, що люди не говорять віршем. А я, як пишу, то все людей перед собою виджу. Про людей пишу, а поети пишуть про себе.
Довгих дискусій на літературні теми не любив.
- Схоластика, - казав, - пусте! Переливають з пустого в порожнє.
Так само не цікавився розмовами на філософічні теми.
- У хмари залазять, - казав, - шукають чого не згубили. Головою муру не переб'єш. Перед "початком" і "кінцем", перед переверненою вісімкою (знак безконечності) станеш з виваленим язиком, як теля перед мальованими воротами, і - шлюс.
Але Ніцшого "Also sprach Zarathystra" (Так мовив Заратустра (нім.) позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст.
- Той, як тобі реченє збудує, то але!
Критиком був гострим, особливо для молодих. Умів підхопити смішне у тих "смаркачів" і пожартувати собі трохи. Як нарікали, що Франко молодих "нищить", то казав:
- Най нищить, добре робить, будуть з них колись люди. Дітей розпускати не треба. Що такий мамин синок буде колись робити? "Бо світ не батько, а доля не ненька", цитував старий вірш Миколи Устияновича.
Більше цікавився розмовами на політичні теми. Може, тому й на обіди до Юзефа ходив, бо там збиралися деякі соціалісти. Іноді й сам Дашинський заходив. Стефаник дуже любив слухати промов цього знаменитого соціалістичного бесідника.
Ходив до уїжджальні під Капуцинами й мене тягнув за собою. Не акустична саля, море голов, задуха, Дашинський промовляє - інструмент, він грає на нім по-мистецьки. Юрба хвилюється, кричить, і разом із тим росте сила слова ретора. Юрба, як буря, гуготить, Дашинського слова падуть, як громи.
- Але ж бо писок має, - казав, виходячи, Стефаник.
До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за ґаздівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква. Але не любив тодішнього краківського пароха, бо це старорусин і аристократ, хоч мав цілком неаристократичне прізвище. Це одно. А друге, що за моїх часів Стефаник, так сказати, відпочивав у Кракові після першого ригорозу.
Не зривався з ліжка; Шмігер робив снідання, а по сніданку курили папіроски і розмовляли або Шмігер читав щось, хоч би й літературу Огоновського, а Стефаник робив свої, бистрі, часом, і злобні замітки.
Так можна їх було і в 11-й годині застати. Заки зібралися - скінчилася в церкві відправа. Але пригадую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традицію, яку ми пильно зберігали.
Часом заходили до читальні "Просвіти", що була тоді на третьому поверсі, в кам'яниці на розі вулиці Братської і Ринку, там, де тепер банк, як і на місці Кіяка нині банк.
- Також їх висадило кудись аж на банти, - нарікав. - Сидять там, як кури на вишці. Дух чоловікові зіпре, заки видрапається туди.
Але брав по два сходи нараз, бо вмів ходити скоро.
Читальня мала три покої. У першім збиралися підурядники, возні, листоноші тощо. Читали, грали в шахи або в "айнундцванціг" (одинадцять (нім.).
Другий - найбільший - був призначений для еліти: парох, його сотрудник, москвофіл, директор пошти, начальник землемірного уряду та інші.
У третім - темнім покою - стояли шафи з книжками. Була там також буцімто якась канцелярія товариства.
Стефаник сідав у першім покою, між возними і листоношами. Любив з ними побалакати й пожартувати.
- Це основи нашої суспільності, - казав. І вони його цінили й шанували.
