Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника

 

В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінґвея....

«Я сотворив собі свій світ...» Кілька рефлексій до портрета Василя Стефаника

Сергій Воловик, Університет Дюка, США

З легкої руки Українського «Мойсея», Вічного Революцйонера і «не-Каменяра», що однаково геніально вправно містифікувала «Зів’яле листя», «Коли ще звірі говорили», «лупала ту скалу» й ловила рибу під берегом у потоці біля Нагуєвичів (де вони вперше і зустрілися близько за наведенням Дрогобицької Тігерманової), він був «інтронізований» та «беатифікований» «малим наслідником своїм», «майстром психологічної новели», «абсолютним паном форми», «може, найбільшим артистом, що появився у нас від часу Шевченка із Божої ласки, яким вже нині можемо повеличатися перед світом», і яким особисто шляхетно опікувався до останньої свічки митрополит Андрій Шептицький.

... «Я пішов від мами у біленькій сорочці,

сам білий.

З білої сорочки сміялися. Кривдили мене

і ранили.

І я ходив тихенько, як біленький кіт.

Я чув свою підлість за тихий хід,

і кров моя діточа з серця капала...»

(«Моє слово»)

..По восьми роках медичних студій у Ягеллонському університеті, де він, завдяки батькові – заможному газді, «мужицькому аристократу» (що хотів дати «панську» освіту синові), ніколи не потерпав від нестач, одягався у найвідоміших кравців, визнавався одним із найелегантніших студентів Кракова, зустрічався з юною Катрею Банахівною (Гриневичевою), яку студенткою навчав української, та Соломією Крушельницькою, що саме співала тоді сезон у театрі ім. Ю. Словацького, і попри «королівську» публіку більш, ніж вирізняла високого українського сумного бороданя – красеня, закоханого в неї (проте, «Так, Соломія гарна, відома співачка, але мені не потрібна в майбутньому знаменита співачка, мені буде потрібна добра мама для наших дітей» – не відчув у ній спрямованого на самоофіру архетипу Великої Матері, і сам був би не спроможний відігравати в її Долі роль Чезаре Річчоні), він, нарешті, збагнув, подібно А. Конан Дойлю та С. Моему, що «з тією моєю медициною вийшло без пуття, бо ані тої науки не любив (окрім, можливо, психології – СВ), а вже ніяк не міг мордувати хворих своїм обстукуванням та обшукуванням», знову завдячуючи батькові (хоч і дійшовши прикрого кінця), який вкоротив йому підтримку, так і не второпавши, на відміну від сина, як можна, забираючи силу грошей з хати, маючи двох братів, так занедбати науку, займатися політикою, а перед тим вилетіти із знаної класичної Коломийської гімназії і навіть потрапити до в’язниці. Та любляча мати Оксана, що мусила тримати «три кути в хаті», ціною власного здоров’я, все досилала ринські своєму Василькові. «Донині у мене іншої любові нема, як до матері... Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, аби не розчинилися, та аби мені не подано телеграми...»

На порозі століття, 1 січня 1900 року, він зазнає найжорстокішого, найстрашнішого удару за усе життя: «Я не люблю ніякої зміни, не люблю, аби моє подвір’я стало спомином, не можу не плакати, як бачу, що рушники моєї мами друться...»

За якихось півроку батько одружився вдруге, з молодою дівчиною – заможне господарство потребує господині, та він у відчаї не може цього сприйняти, пориває з батьком і зостається без шеляга, фаху і навіть без contra spem spero (Франкову пораду щодо філософських студій у Львові після Краківської медицини відкинув, «бо не полюбляв ні Львова, ні тогочасної галицько-руської інтелігенції»). Проте виняткові родові і родинні архетипи Батька та Матері пересилили біль і синівську образу: «A я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, що до сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся». Конфлікт із батьком, проте, мав, безперечно, також іншу складову, пов’язану з одруженням самого В. Стефаника та народженням первістка.

…Він вирізьбив із пекельного «Каменя» свойого Світу із 16-річною перервою сім десятків «образків-новель» та есеїв, написаних, за Ольгою Кобилянською, «страшно сильно»...

Стефаник рахував писання, як і кохання, за самогубство (майже так само, як Мунк малювання – за хворобу і сп’яніння, яких не хочеш позбутися) – «Люди під гнітом своєї любови калічіють», «Кожна дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і нікого в світі я так не боюся, як самого себе, коли творю. Не пишу для публіки, а пишу на те, щоб прийти ближче до смерти» (його тесть – Кирило Гаморак – сказав: «Не пиши так, бо вмреш»). В роду Стефаників було доста самогубців, як і у Гемінгвея.

«Часом я думаю про Смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб – лиш спокій і гріб» (тут і далі – витяги з листів В. Стефаника до О. Кобилянської).

«Я дохожу до такої кам’яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся, і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чекаю того свого чуда, але такий сумний, сумний». «Mій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон богато. Я сиджу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не знайдуть».

«Хотів бим на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає – то... Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне, і я скочуюся, як камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам. Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда».

«I так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема».

26 січня 1904 року у Св. Юра отець Іван Чапельський у вузькому колі освятив шлюб Василя Стефаника та Ольги Гаморак, весільними батьками молодих були Северин Данилович та Іван Франко, весілля святкували у «Ванді» за участю найближчих друзів – Марка Черемшини, Леся Мартовича, Миколи Шухевича, а також Михайла Грушевського; з родини молодої, зокрема, були: батько, греко-католицький священик Кирило Гаморак із села Стецеви, давній приятель нареченого, старший від нього на 40 років, Євгенія і Василь Калитовські, вдова Олена Плешкан (сестра Євгенії та Ольги); з родини Стефаника – батько Семен, брат Юрко (найперший син Семен, що народився 1 березня і був названий на честь діда, відбивав усю непересічність і драматизм ситуації для діда, молодої, її батька-священика, усіх доньок, нареченого й посвячених – за подвійною прикрою іронією Долі, звернення до сестер «Прошу Вас не розголошувати нічого, бо я хочу оженитись так, аби всі забули язик у роті» стало, можливо, найкоротшою, найпсихологічнішою «новелою» Стефаника). Іван Франко виголосив тост – закликав Василя Стефаника присвятитися літературі.

Пізніше І. Франко гірко-шляхетно згадував, що «талановитий Василь Стефаник замовк по виході з друку збірки «Моє слово», а М. Коцюбинський був більш відвертим, так і не змирившись з думкою, що той «проміняв перо письменника на парламентське крісло».

Три доньки Гаморакові (четверта, Ганна, була дружиною С. Даниловича) – як три іпостасі жіночої Долі у житті Стефаника. У поетичній мініатюрі-есе «Серце» «Євгенія Калитовська (в яку закохався, та вона була вже заміжня і мала двох дітей – В. Калитовський не вітав візитувань Стефаника та його довгих розмов з дружиною) – мій найвищий ідеал жінки, Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів, Олена Плешканова – моя вірна приятелька в біді на старі роки – вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка» (передсмертне прохання Ольги до Олени). Саме Євгенії та Ользі надіслав «Соnfiteor…» (написану для старшої сестри), якій присвятив «Моє Слово», – рідним сестрам, котрі знали його найбільш і могли зрозуміти все найтаємніше.

«...Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі...», «Вацлав Морачевський – моя дорога у Світ» (Стефаник мав навдивовижу близькі взаємини упродовж життя з сином Вацлава і Софії Юрком («Юрко Морачевський, що зараз віддав би мені свою молодість, або сховав би мене в своє серце, щоб мене світ не брукав…» – «Серце») – від народження – просить Вацлава надіслати фото – «буде малому докторкові ягід збирати і співанок за князівень співати», написав файну новелку із присвятою дитині – «Санчата» та казку «Про хлопчика, що його весна вбила» – до найважчої дороги на могилу Юрка на Личаківському цвинтарі за рік до своєї смерті; як ремствували деякі члени радикальної партії, «Стефаник постійно розпочинає і завершує свої агітації біля Софії Окуневської (Морачевської)...» – нічого особливого, окрім специфічної цікавості пересічних людців до видатних особистостей в усі часи, де відповідні порівняння цноти і пристрастей перебувають у різних вимірах.

Для Стефаника Софія була «єдина освічена жінка, що йому випало бачити в своєму житті», перша в Австро-Угорщині українська жінка-лікар з університетською освітою (здобутою в Цюріху, де навчалася разом з Вацлавом на доктора медицини), яка започаткувала використання радієвої методики Марії Склодовської-Кюрі для лікування жіночого канцеру (Вацлав до цього вже мав ступінь доктора хімії у Цюріхській Політехніці та медицини в Університеті Цюріха). Оскільки Імперія не визнавала закордонних дипломів, вони були нострифіковані на Сенаті у Ягеллонському університеті, де тоді перебував В. Стефаник («Я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою – Софією – з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і від них я користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив». («Від неї пішло мені те світло, за яким я так тужила, невиразно мріла» – казала О. Кобилянська). Софія та Вацлав були також літературно і музично всебічно обдаровані, як і їхні діти. Вацлав, відомий літературо- та музикознавець, приятелював із Соломією Крушельницькою і переклав третину новел Стефаника польською. Єва Морачевська, юна талановита співачка, вчинила самогубство – можлива страшна розплата за непересічність та розлучення батьків. Софія, попри значний епістолярій, залишилася нерозгаданою для біографів.

Теплі, щирі відносини «літературних» батька і сина, що народилися між Франком і Стефаником після печеної риби «Франчихи», ночівлі на сіні у стодолі, «Маминого синка», який «франчата» знали напам’ять, Високого Замку, вечірньої кави у «Монополі», оборони Франка від поляків, агітації за нього на виборах до австрійського парламенту, тощо; перші Франкові неочікувані за їхньою «занадтістю» (навіть самим автором) відгуки різними мовами на найперші сім новел у «Праці», наступні збірки та переклад «Скону «німецькою (замарні сподівання навіть зрілих «штукарів») інтегрувались у загадкову тезу в «Серці» – «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм» (наймолодший син Стефаника – Юрко, знаний літературознавець – стверджував, що цей вислів батька ніде не був задокументований, окрім як самим Стефаником у «Серці», хоч для сучасників природно відповідав цим «спадковим» літературним взаєминам). Власне, саме Франкові Стефаник повинен завдячувати своєю іменною високою горою в історії української літератури, яку мав вже за життя і навіть з молодих літ, попри інші визнання, наприклад, його друга, письменника та очільника модерністського руху «Молода Польща» Станіслава Пшибишевського, що близько знав Е. Мунка та А. Стриндберга і разом з Морачевськими сприяв європейській системності знань Стефаника – «Те, що я прочитав, було для мене ревеляцією величезного таланту. Вихований на європейському письменстві, я був зчудований відкриттям, яке я зробив... Полюбив я його надзвичайно».

Батько, мабуть, раніше від Івана Франка, що 1900 року у чеському журналі «Slovansky Prehled» назвав його сина «вельми талановитим та оригінальним письменником» (за першими сімома новелами!), і, певно, раніше за усіх причетних стихійно-інтуїтивно відчув без необхідності усілякої особливої термінології, що «образки» сина – то ніякий собі не «реалізм» «мужицької дитини» та «володаря дум селянських», але радше – «модерні штуки» (а саме за суттю – «екзистенційний експресіонізм») – «Я знаю, що тобі, любчику, конче потрібно обширної і спокійної кімнати, де міг бись, вільний від щоденних зносин зі світом, легко переливати на папір свої душевні образи, повні життя і крові». Може, саме тому пізніше подарував синові землю з горбами-краєвидами у Русові, де він збудував найбільшу у селі хату – свою психологічну захисну «Гражду» (як Юнгівська «Вежа»), в якій прожив із сім’єю усе життя, і куди поверталися його сини, а новела «Земля» була присвячена батькові. «Хлопці! Ніколи не користуйтесь моєю славою, доброю чи злою! Бо нема на світі нічого більш жалюгідного, ніж діти, що ціле своє життя чіпляються за поли своїх батьків». Найменший із його синів, Юрко, поїхав на заробітки до Канади, і батька ховали без нього – «До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу вислати в світ...» – обидва розуміли, що вже не побачаться (з навчанням Юрковим на Львівському юрфаці та подорожжю за океан допоміг А. Шептицький, як свого часу з митрополичою стипендією, ліками та дровами батькові).

«Посуха на гроші» переслідувала його (як і І. Франка) майже усе життя (окрім 10 парламентських років у Відні та 8 університетських у Кракові) – він був, мабуть, другим за І. Франком «професійним» українським письменником, проте не мав такої титанічної працездатності, жанрового та іншомовного розмаїття. Був часто змушений позичати, і його друг гімназичних років і Покутської Трійці Марко Черемшина (адвокат Іван Семанюк), а також старший син Семен, юрист, захищали і консультували його в судах за затримку боргів. Останніми роками звертався по допомогу, щоб просто вижити, навіть до Юрка Морачевського.

У першій виборчій кампанії до цісарського парламенту на основі загального виборчого права в травні 1907 р. В. Стефаника, що став одним із натхненників вічового руху, було призначено заступником депутата В. Охримовича від націонал-демократів, який набрав найбільшу кількість голосів з усіх послів до австрійського парламенту. Із зреченням останнім посольського мандату 5 квітня 1908 р. з особистих причин після зради однопартійців на виборах до Галицького Сейму у лютому 1908 р. на користь польського кандидата, В. Стефаник обійняв місце В. Охримовича і залишався послом аж до розпаду Австро-Угорської імперії (з листа до В. Охримовича 3.04.1908 р. – «…Коби лиш так склалося, аби я міг бути добрим послом, буду старатися…»).

Реальна і «романтична» версії, імовірно, – комплементарні (сестри Крушельницькі – Соломія (згадка про «Стефаникові» Краків і Коломию) та Олена (дружина В. Охримовича) умовили Володимира допомогти талановитому «своєму» творити без «посухи», відмовившись від мандату на його користь). У парламенті він майже не виступав, переконаний, що усе в імперії робиться через дорогу у цісарському палаці, а місцеві справи – за коньяком у парламентському буфеті, проте мав приймальню у Снятині. Віденський доробок не був надто вражаючим – державна «служба» в усіх імперіях та їхніх друзках є «найпрестижнішим» заняттям, що зупиняє творчий Час і руйнує» самодисципліну Флобера» та «Паризьке» «метр-еталонне» сумління Гемінгвея.

Світова Примадонна з абсолютним сопрано у зеніті слави існувала в іншому вимірі, на рівні кола «Саломе», де усі мрії справджуються, як миттєві пересічні бажання...

За власною літературно-психологічною письменницькою класифікацією І. Франко зараховував себе до «письменників-робітників», у той час як у В. Стефаникові за рівного з ним таланту відчував більш вищий тип – «обранця Долі».

Поціловані Богом у голову мають спокутувати свій талант нещадною щоденною каторгою.

В. Стефаника завжди тортурувала непевність, чи може він бути письменником через пекельні муки зі словом та малу кількість створеного і виданого – «класичним» письменником, зоряним ідеалом, що вміє писати від сонця до місяця, для нього був І. Франко (для порівняння, ПЗТ складали відповідно 3 та 50 т.(враховуючи лише третину написаного Франком) у совітську добу). Йому, напевно, так і не вдалося позбутися відчуття комплексу цієї меншовартості («маленькості») перед ним до кінця життя, попри хрестоматійні перехресні жарти на цю тему з Г. Хоткевичем. Стефаник також недарма підкреслював, що більша частина його творчості – у листах (окремі психологічно цікаві підводні частини «айсбергів» наведені зі «Спомину» О. Кобилянської та листування В. Стефаника з нею). «Дорогий Стефанику! Давно було се, як були ми ще молоді, як одного року перебувала я під час ферій у селі Белелуї, а ти прийшов відвідати мене... З зільника подала я тобі перед прощанням якусь білу цвіточку, що пахла оп’яняючим запахом. Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Одна наша спільна товаришка над’їхала. І ти мусив її відвідати». «Але ти не заходив вже ані раз, ані другий, ані третій…» (як 30 років по тому Гемінгвей, що не сів ні на перший, ні на другий, ні на третій поїзд з Парижу до Блуденця – CB). «... Відтоді ми не бачилися».

«Ти посивів, я подалася. І не дуже-то так далеко від себе живемо». «В моїм зільнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її і не бачила, пригадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя, і наші дороги не сходилися, але спомин – то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі».

– «...Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як як малу дитину... Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися – а шовк буде плакати – тихонько, ніжно – як шовк знає».

– «... Мені здається, що межи нами струна урвалася, і що біла лілія вже зів’яла. Тогди мені жаль стає, і я питаюсь: «Чому?» Ви повинні завжди моїм товаришем остатися. Дуже жаліла-м, що не застались-те мене тогди, як відвідували мене. Я хтіла Вам руку стиснути і сказати: «Пане Стефаник...» і більше нічого... Чуєте, пане Стефаник?»

– «... Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту – він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться – ріки грубі і масні. Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. Хоть ти їх тілько годуй, – каже – тих людий своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися! Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть».

– «...Я Вашого листа не спалю, бо нема єго за що, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю».

Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен – відвик. Писати я до Вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.

– «Я хотів би-м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би-м Вас на рожеву канапу, дав яблок їсти і молока напитися і говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би-м».

Попри обопільну психологічну гру за межею туску і гостре передчуття наступної втрати, будь-який «психоаналіз» зайвий… – Не ломи, ребро, моє серце, я вже скінчив…»

«..Мовчав довгі, довгі роки. Мої слова не вимовлені, мій плач недоплаканий, мій сміх недосміяний. Лягли ви на мене, як лягає чорне каміння зломаного хреста на могилу в чужині...». «Я сотворив собі свій Світ...» («Моє слово»).

http://www.chasipodii.net/article/9272/

БРАНКА НОСТАЛЬҐІЇ

 

«Українська письменниця, мемуаристка, публіцистка. Донька Івана Франка» – так скупо Анну (у заміжжі Ключко) представляє Вікіпедія. Та єдина донька корифея української літератури була цікавою й потужною особистістю. Найважливіший твір, над яким трудилась понад 20 років, – «Іван Франко і його родина. Спомини». Анна писала й нариси та есе про Україну, автобіографічні оповідання. Вона успадкувала від батька талант оповідачки, її твори вражали щирістю й відвертістю. Через націоналістичні погляди, активну громадську позицію, участь у культурно-просвітницькій діяльності Комітету Українців Канади її ім’я стало проскрибованим у підсовєтській Україні. Анна не знайшла раю на чужині, залишила його в рідній Україні, яку зберегла у серці до останнього подиху. Померла вона 24 квітня 1988 року.

У дитинстві Анна була жвавою і веселою дівчинкою. Вона народилась 9 серпня 1892 року, четвертою після братів Андрія, Петра й Тараса. Удома ж зазвичай лагідно кликали Гандзею. В її пам’яті назавжди залишилися ті щасливі миті, коли родина була разом, мама варила варення, батько розповідав казки, носив її “на коркошах”, діти бешкетували, а у вільний час усією сім’єю бродили лісом, купалися у ставках та річках або ішли до театру.

Проте сімейна ідилія тривала недовго. На початку 1897 року Іван Франко на кілька місяців втратив зір і вимушений був тижнями знаходитись у темній кімнаті. Хвороба батька стала важким випробуванням для родини. Письменник одужав. Однак після недуги та суспільної атаки на нього за статті “Дещо про себе самого” та “Поет зради” тяжко захворіла мати, почалися перші нервові розлади в її психіці.

Найщасливішими вважала шкільні роки Анна. Її віддали до приватної школи для дівчат ім. Т. Шевченка, яка була українською не тільки за назвою, а й за змістом. А вчителями були постаті далеко не пересічні.

Закінчивши після школи вчительську семінарію, Анна працювала в кредитному товаристві, відвідувала курси медсестер. І, як могла, допомагала батькові, адже паралізовані руки робили його безпомічним у побуті. Ще намагалася оберігати його від нападів матері, які після раптової смерти старшого сина Андрія, стали особливо нестерпними. «Її зумовлена хворобою ненависть до мене переходила всякі межі, – писала Анна. – І в розпуці я бачила, що мені дома життя немає і єдиний рятунок – вирватися з цього страшного життя». Коли у 1914 році тітка Олександра запросила небогу в гості, Анна погодилась.

Батько провів доньку лише до кордону. Там вони бачилися востаннє. Спершу Анна мешкала біля Білої Церкви, а з початком Першої світової перебралася до Києва, де працювала сестрою милосердя у шпиталі. Й багато листувалася з батьком. Ці листи сповнені болем розлуки, тугою за втраченим родинним гніздом як для Анни, так і для немічного Франка, що почувався сиротою при живій рідні: старші сини були на фронті, а дружина – в лікарні для душевно хворих.

У столиці Анна долучилася до допомоги українським арештантам, Володимир Винниченко запросив її на роботу в одне з міністерств, обрала МВС. Входила до складу ревізійних органів Українського центрального Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни при УЦР, провадила курси української мови для вояків та неграмотних громадян і громадянок. Також відвідувала вечірні лекції у Київському університеті, її часто бачили на маніфестаціях, мітингах на підтримку соборности та незалежности України.

У січні 1919 року Анна виїхала до Берліна з місією Червоного Хреста, щоб допомагати українським полоненим. У санітарному поїзді познайомилась з Петром Ключком, лікарем-фтизіятром, і невдовзі вони побралися. Якийсь час подружжя мешкало у Німеччині, а згодом повернулося в Закарпаття, що входило тоді до складу Чехословаччини. Там Анна з Петром прожили майже 20 років, до 1939-го. Це була гарна родина. Анна часто їздила до Львова провідувати матір, була на відкритті пам’ятника на могилі батька у 1933-му.

Їхнє життя у Закарпатті можна назвати подвижницьким. Анна у спогадах «Одіссея мого життя» описує, з якими труднощами стикнулися. У селі Довге, де вони жили, люди більше довіряли знахарям, аніж лікарям, не щепили дітей, ті часто хворіли й помирали від інфекцій. Петро працював і вдень, і вночі. Анна допомагала чоловікові, хоча це й було непросто.

Коли у 1938-1939 роках формувалася Закарпатська Україна під проводом Волошина, Петрові пропонували очолити одне із міністерств, але він відмовився. А далі були події 1939 року, коли за одну ніч їх заарештували за просвітницьку діяльність. Жінку відпустили, а Петра відправили у концтабір Нерадьґаза.

Після цього Анна ж змушена була виїхати до Відня. Пізніше туди прибув потяг з полоненими, серед яких був і Петро. Подружжя осіло у Відні, потім перебралося до Зальцбурґа. Та у 1945 році Петра арештувала вже совєтська влада нібито за співпрацю з нацистами. Його дружина навіть Сталінові писала, щоб чоловіка звільнили. Й лише на хвилі святкування ювілею Івана Франка у 1946-му Петра відпустили. Та після тортур, з підірваним здоров’ям прожив він лише два роки. Після смерти чоловіка Анна з синами еміґрувала до Канади.

Там продовжувала працювати в шпиталях, брала активну участь в суспільно-культурному житті української еміґрантської спільноти: виступала на конференціях, публікувалась у діяспорних виданнях. Для совєтів вона була затятою націоналісткою. На столітній ювілей Івана Франка у 1956 році в Україну спецслужби її не пустили. Того ж року у Торонто видано книгу «Іван Франко і його родина. Спомини», де поет постає як «живий чоловік»: ніжний і суворий, радісний і сумний, безжурний і заклопотаний, здоровий і хворий, у дні звершень і сумнівів, на вістрі перемог й на дні поразок.

Анна тужила за Україною. Вона змогла здійснити свою давню мрію навесні 1967-го, побувала у Києві, Каневі, Херсоні, Харкові, Одесі, Львові і ще багатьох містах. З трепетом ступила й на поріг рідної хати, що була вже музеєм. У листопаді 1971 року відвідала Україну вдруге. Приїхала попрощатися з хворим братом Тарасом, наймолодшого Петра, замордували большевики ще під час Другої Світової. Привезла для музею ще кілька цінних експонатів. Як могла, підтримувала наших дисидентів, надсилала посилки Іванові Світличному та його дружині Надії, родині брата Петра.

Анна писала у листі до Марії Кіх, тодішньої директорки музею Франка, щоб після смерти її прах поховали поруч із могилою матері в Україні. Але ця її мрія так і не здійснилася…

© За матеріялами https://frankolive.wordpress.com/2016/08/06/%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D1%96%D1%97-%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D0%B0-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%BA%D0%BB%D1%8E%D1%87%D0%BA%D0%BE/ Наталі Тихолоз, кандидатки філологічних наук, директорки Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, головної редакторки сайту «Франко:Наживо»

З сайту

https://slovopravdy.com.ua/malovidoma-donka-vidomogo-pysmennyka/

Про Івана Франка - Евген Маланюк, Марія Грінченко, Володимир Бирчак і Остап Грицай

Знимка 1913 року

Евген Маланюк
ФРАНКО НЕЗНАНИЙ

I

Загально прийнято, що постать Івана Франка, його науковий і літературний дорібок, його суспільна праця, врешті його життєпис — є визначені, зважені й широко знані.
Багато об'єктивних причин промовляло б за таке припущення. Франко народився, жив і діяв на терені Галичини, отже, тієї частини Батьківщини, де панував режим австро-угорської монархії, де зв'язок з західньо-европейськими культурними осередками був ближчий, де національно-суспільне життя мало більш організований характер, де, врешті, культурно-історичний процес протікав без помітних перерв, криз чи й катастроф, що було так притаманне для того процесу на Наддніпрянщині.
В Галичині було національне шкільництво. Був мінімум політичних прав. Була, хоч і досить звужена, свобода національної й особистої індивідуальности. Була суспільна опінія й правно забезпечені границі урядової інґеренції. Словом, то не була Росія, в якій життя й діяльність національного діяча, понадто не-росіянина, були роковані на повсякчасну непевність, на прикру залежність від політики уряду, примхи ближчого губернатора ба й найближчого поліциста.
„Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий на довгі роки в Азію „з найсуворішою забороною писати й малювати", і деталі його біографії та творчости ми ще все збираємо і, як мозаїку, старанно складаємо по сей день. „Доктор" Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в'язницею, був, все ж таки, повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій того життя трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року.
Дійсність, одначе, виглядає не так просто, як в теоретичних розумуваннях. В дійсності, доля „каменяра" Івана Франка, якщо зовнішньо й різниться, то суттю мало відбігає від долі „кобзаря" Тараса Шевченка. Історична доля нації, що породила обидвох, тяжко заважила і на їх особистій долі — за життя, як і по смерті.
Пригадаймо деякі невеселі факти. Донині існують ніколи не видані твори Франка. Донині лежать у Львові (якщо не зникли) його невикористані рукописи. Донині немає не те що повного видання його літературної спадщини, а й навіть більш-менш „академічно" виданих окремих циклів чи окремих родів його творів, то значить, виданих за певним пляном, з певною текстологічною підготовкою та наймінімальнішим історично-літературним насвітленням. Донині немає, коли не рахувати публіцистичної і нині перестарілої праці С. Єфремова („Співець боротьби і контрастів", Київ 1913), хоч би спроби монографії цієї видатної людини.
Помислимо: пройшло сорок років з дня смерти Франка, років, насичених судьбоносними для нас історичними подіями, років обудження й зриву Нації, але й років наших фатальних історичних хиб і національної сліпоти. Років, у яких так трагічно відчувалася НЕПРИСУТНІСТЬ саме Франка. Був немалий час (1920-1939), коли можна і конче треба було хоч щось в напрямку франкознавства започаткувати.

II

Віддавна так повелося: приліпивши до того чи іншого аd hос знайдену етикетку, на тім заспокоїтися і — поза традиційними річницевими сходинами — більш уже нічим не інтересуватися, вважаючи, що справа полагоджена. Так було з етикеткою „кобзаря" по відношенню до Шевченка (а цієї етикетки й досі одчепити не можна). Тим же способом до імени Франка було прикладено отого аж гієратичного „каменяра", що на довгі десятиліття якби придушив живу істоту Франка, передовсім Франка-поета.
Не в тім біда, що ці етикетки й алегорії (зрештою, взяті не безпідставно) прикладається чи приліплюється, але біда в тім, що ці орнаментальні оздоби дають своєрідну індульґенцію на моральне ледарство і, властиво, маскують чуттєву та інтелектуальну байдужість загалу.
Що Франко є великий, в цім ледве чи сумнівається пересічний земляк. Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім'я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження — Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина. Тут діє якийсь „інстинкт величі", який у, так званих, масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги. Розуміється, це обставина немаловажна, але горе в тім, що визнавана й відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати. Пригадується популярний у німців гіркий дотеп про поета Фр. Клопштока, якого всі хвалять, але ніхто не читає.*
Як поет, — ще більшою мірою як науковець і громадянин, — Франко був знаний і популярний у поколінні сучасників і ровесників його. Але вже друге покоління — з багатьох причин — знало його менше за своїх батьків, а, сказати б, „відчуття" Франка, зокрема і найважніше Франка-поета, зникало і втрачалося. Для людей мого покоління, навіть причетних до літератури, Франко залишався вельмишановною „академією наук в одній особі", але, як поет, ставав, кінець-кінцем, поетом НЕЗНАНИМ, якого шанується, але, як Клопштока, не читається... Згублений був якби „смак" до його віршів, понадто на строкатім тлі бурхливого, барвистого, але й дещо галасливого відродження нашої поезії по р. 1917.
Треба було творчого чину київської неоклясичної школи в особах М. Рильського (для якого Франко був одним із важливих учителів „творчого ремесла") та Павла Филиповича й Миколи Зерова. В загальній своїй діяльності, скерованій на поглиблення літературної культури, вони — а М. Зеров в першу чергу — зреабілітували пізнього Куліша-поета, за піонерським почином Д. Донцова висвітлили творчість Лесі Українки та звернули увагу сучасників на Франка, саме як на п о е т а („Шляхи Франкової поезії" р. 1925 П. Филиповича та „Франко-поет" р. 1926 М. Зерова). І з того часу можна вважати, що постать Франка-поета, якщо й не була передана уяві поколінь у всій своїй величині, то, принаймні, не буде вже затінюватися постаттю Франка-науковця, повістяра й публіциста. Неоклясикам, зокрема П. Филиповичеві, таки пощастило зсунути важку гієратичну брилу „каменяра" від ж и в о г о, вічно-живого Франка.

III

Існує величезна література на тему тайни творчости. Особливо розрослася вона за останні десятиліття, диктована переважно пануючим мистецьким (та й всяким іншим) атеїзмом, коли це поняття брати якнайширше.
Залишаючи тут цю тему набоці, згадаймо дещо, майже безсумнівне. Головними чинниками мистецької (та й всякої) творчости є емоція та інтелект, чуття і мисль, серце і розум. Ці головні чинники віддавна усимволізовано іменами античних богів Діоніса і Аполлона. Індивідуальність творця, його роля і характер якби регулюють співдію цих двох основ, що в кожній творчій одиниці співіснують не в однаковій пропорції і лише винятково являють образ рівноваги.
Історія мистецтва подає нам приклади граничної диспропорції цих двох начал, коли діонісійське (Мікель А. Буанаротті, Е. Верхарн) або аполлінійське (Леонардо да Вінчі, французькі парнасисти, або наші неоклясики) виразно переважають у мистця. І саме повна гармонія цих двох начал, цебто, повне панування над ними волі творця — дає твори, що їх називаємо „клясичними", а творців їх „клясиками" (Й. В. Ґете, драматургія Лесі Українки, пізній А. Міцкевіч, значна частина поезії А. Пушкіна).
На питання, до якої категорії мистців треба віднести — в цій концепції — Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення, хоч вимагала б певного застереження.

При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходить крізь суворий фільтр його інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно емоціональну свою енерґію він умів не раз якби трансформувати в енерґію інтелектуальну, сили „діонісійського" походження — піддати мірі і цілеспрямованості чисто „аполлінійським"... Світ його почувань, внутрішні „стихії" його єства, бурі й негоди його серця є — в його поезії — завжди контрольовані потужною, але й формотворчою! — силою р о з у м у. І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме „розум владний" (замолоду — р. 1878 — навіть з наївним і зловісним додатком — „без віри основ"). І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого надхненного, такого аж „одержимого" співця саме розуму-інтелекту, розуму-rаtіо, либонь в чисто Декартівськім сенсі цього поняття.
Приходиться повторити на цім місці ще раз ту досить приблизну формулу, що її в днях молодости довелось знайти: коли Шевченко був у поезії явленням — майже демонічної — в своїм творчім діонісійстві — НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕМОЦІЇ (якої жар, до-речі, так відчував і так подивляв Франко), то Іван Франко був явленням у ній НАЦІОНАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ.
Колись визначний білоруський поет Максим Богданович затитулював свою статтю про Шевченка „Краса і Сила". Для Франка, майже протягом цілої його життєвої творчости, Розум був завжди на першім місці, бо він для нього був віддавна синонімом Сили („Ти, розуме-бистроуме, порви пута віковії!" — 1880 р.). Те, що Шевченкові дано було природою і Провидінням, до того Франко мусів верстати довгий, трагічний шлях безустанної боротьби, шлях через „вершини і низини", шлях упадків і поразок. Тріюмф прийшов аж на самім кінці його життєвого й творчого шляху, обертаючи той „кінець" на „початок", а „епілог" на „пролог".

І великим Прологом до нової доби нашої національної історії — все чіткіше, все виразніше вирисовується величня постать Івана Франка. Тільки тепер, по національнім обудженні, по війні за державність, по гірких досвідах на чужині, „на ріках вавилонських", ми упритомнюємо собі, що без Франка — в критичних десятиліттях 80-90 рр. — ми впали б у провансальство надовго, під акомпаньямент здеґенерованого „народництва", що здолало саме в тих роках звести Шевченка з п'єдесталу поета нації на рівень „співця мужицької недолі", „народнього кобзаря" і — фактично — заперечити весь зміст його творчого чину. До того ж самого, понадто, провадив сам „об'єктивний хід історії" XIX ст. і цілий тягар ідейного комплексу епохи.

IV

Вже молодий М. Євшан, перший поважніший критик Франка, звернув увагу на особистісь Франка в з і с т а в л е н н і з добою і писав про „страшний фаталізм епохи", що затяжив над індивідуальністю поета, яка мусіла тому „фаталізмові" ставити чоло.
Тому „боротьба" — це найбільш властиве слово до схарактеризування творчого шляху Франка. І це не випадок, що слово це фіґурує в кожного уважнішого дослідника Франкової творчости, чи то буде історик М. Грушевський, чи поети-ерудити М. Зеров та П. Филипович. І не випадково так часто фіґурує це слово і цей образ в самій поезії Франка, виразно домінуючи над іншими образами, чи то як боротьба з дійсністю, з оточенням, чи, як ще страшніша і така істотна для Франка, боротьба „з самим собою", боротьба обох половин його індивідуальности: однієї — істотної, другої — формованої й деформованої добою та її обставинами. Звідци — одна з генеральних тем у його поезії — проблема „двійника", що стає перед ним ще замолоду („Поєдинок" р. 1883) і яку він розгортає допіру в поемі „Похорон" (р. 1899).

„В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і маловірним духом, над життєвими обставинами і д о б о ю (підкр. Е. М.) — полягає та в е л и ч н і с т ь Франка, в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто..."
Таким вимовним висновком закінчує свою, вже історичну, розвідку про Франка-поета М. Зеров. Але й М. Грушевському (р. 1913), людині, остаточно, тієї не „фатальної" доби, поезія Франка „звучала, як похідний марш, як воєнний клич", а ціла творчість Франка була „національним подвигом".
Справді, ліпшого й точнішого слова, як саме „подвиг", духово-інтелектуальний подвиг — трудно було б знайти й нам, пізнішим поколінням, понадто сучасникам історичних іспитів 1917-22 рр. та II світової війни. І є якась історична закономірність у тім, що Іван Франко останні дні свого життя провів у військовім шпиталі Січових Стрільців. І що одну з своїх критично-публіцистичних праць під заголовком „Франко — поет національної чести" — присвятив Франкові (ще року 1913) саме ніхто інший, лише м а й б у т н і й Симон Петлюра.

* * *

Франко-поет — це тема для поеми, вірніш — повісти, яка колись, напевно буде написана. Тому цю тему прийдеться звузити до кількох, зовсім академічних, тверджень.
Природою своєю Франко був поетом не естетично-емоціонального, а, саме, інтелектуального, сказав би я, ґ е т е а н с ь к о г о роду. І думається, що обставини життя та й доби не дали зформуватись в особі Франка, саме другому Ґете, тим разом — вже слов'янському. Його поетична проблематика почала розгортатися щойно по 1897 році, себто по його визволенні від суспільно-щоденних обов'язків і по одночаснім розриві з обидвома національними частинами львівського громадянства, чого літературними пам’ятками залишилися два, майже одночасно написані, памфлети: по-німецьки Der Dichter des Verrates та по-польськи — Nieco o sobie samim.
Його поетична проблематика сягала філософічних глибин т. зв. вічних тем. Це — проблематика роздвоєної психіки (проблема „двійника", тема, започаткована ще замолоду, а докінчувана незадовго до смерти в... недокінченім „Похороні"). Це — зв'язана з цією темою проблема національного провідництва, що знайшла свій вираз у „Мойсею". Це проблема особистого й суспільного у „Вишенськім". Це, врешті, байронівська тема „Каїна", якій він дав цілком ориґінальне трактування. Це, також, надання ліричному творові глибини філософічної виразности й драматичної сили.
Тому найдоцільніше закінчити ці думки пригадкою одного з його творів. Сам текст його розповість більше за цілу монографію.

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху.
В душі — глибока павза.
Ні думка, ні чуття, ні біль — ніщо
В ній не ворушиться. Замерзло все,
Немов гнилий в гущавині ставок,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих ...
Але цить! Се що?
Чи втоплені з болотяного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії зеленкуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!...

— „Тату! Тату! Тату!
Се — ми, твої невродженії діти!
Се — ми, твої невиспівані співи,
Перед часом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело — нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так — хай тут ми не гниємо!"
— Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам оце лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїх грудях
Тупоче, б'є моя лихая доля!
I ще раз чути: — „Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, килимом пишнобарвним
Розстелемось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!"
— Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.**

(1897?)

1956

1* Wer wird nicht einen Klopstock ehren?
— Jeder.
Doch wird ihn jemand lessen?
— Kein.

** Цю поезію в травні 1926 р. почув я з уст Наталії Дорошенкової, майстра рецитації і людини виняткового відчуття поезії. Пам'ятаю, після панахиди по Петлюрі зібралося невелике товариство у винарні „Куманово" (Прага). Були то Дмитро Антонович, Василь Біднов і чоловік пані Наталії. Гаряче і темпераментно щось доводив Антонович, опонував йому Біднов, Дорошенко уважно слухав. А пані Наталія якимсь металевим шепотом в саме вухо мені читала цей Франків твір... І досі мені звучить той страшний шепіт: ,,— А серце в мене вижерла гадюка".

Евген Маланюк. Книга спостережень. Т. 1. Торонто, 1962

Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.

Марія Грінченко
Спогади про Івана Франка та про його семйове огнище

Про Івана Франка, що то єсть видатний український пись-
менник я вперше почула р[оку] 1883-го, як познайомилася
з Борисом Грінченком. Потім, здається, р[оку] 1886-го, при-
слав він Грінченкові листа і проспект свого видання, що мало
зватися «Поступ». Не пам’ятаю, чи то мав бути тільки альма-
нах, чи періодичне видання. Знаю тільки, що далі проспекта
справа не пішла і, напевне, через те, що не було грошей на видан-
ня. Бо й справді, важко було здобути грошей на таке видання, на
яке треба було посилати передплати аж шість карбованців.
Мабуть, чи не того ж таки 1886-го р. довідалися ми, що
Франко одружився з киянкою, панною Хоружинською. Про
його жінку нічого не доводилося чути; бачили тільки на книж-
ках напис: «Видає Ольга Франко» і раділи, що Франко має собі,
очевидячки, товаришку в роботі.
Через кільки років почули від Х.Д. Алчевської, що в неї
в Харкові була жінка Франкова, привезла їй подарунок од
Франка – книгу з написом: «Славній ювилятці» (тоді Алчевсь-
ка збіралася святкувати свій 35-рішній ювилей) і прохала гро-
шей на видання журналу «Житє і слово». Про гроші не знаю,
чи вона одержала, але Алчевська подарувала Франкові два
томи своєї книги «Что читать народу». Як вона розповідала про
це, то її чоловік сказав: «А ты знаешь, Кристина Даниловна, что
Франку воспрещенъ въезд в Россию? Надеюсь, что ты не сдела-
ла надписи на книгахъ, – ведь их на границе будут просма-
тривать». Христина Данилівна збентежилась і сказала, що книг
вона не підписувала, але що на кордоні зараз догадаються, що
книги даровані, бо вони в розкішній оправі, і що Франкова
неминуче заплутає її в якусь «історію», бо вона якась дуже
чудна, і, мабуть, це навіть не жінка Франкова, бо не може бути,
щоб у Франка була така жінка. І вона почала переказувати,
справді, якісь дивні речі, які їй говорила Франкова. Щó саме
вона говорила, тепер не пам’ятаю, але пам’ятаю, що справді
було щось дивне.
Потім уже в Києві ми довідалися про той приїзд Франкової
до Києва. Розповідала про це Людмила Михайлівна Драгома-
нова. Франкові справді заборонено було приїздити на Вкраї-
ну, чи, як тоді казали, в Росію, значить і жінка його не могла
приїхати яко Франкова. То вона позичила паспорта в якоїсь
львівської повії і з ним приїхала в Київ до своєї сестри. Коли
вона дала паспорт, щоб заявити, то її сестра з чоловіком просто
жахнулися, бо на паспорті було написано професію тієї повії.
Франковій сказали, що з тим паспортом нехай вона забірається
від їх куди хоче, а в себе вони її не держатимуть; бо такого
паспорта записувати не будуть. Франкова мусила переїхати
кудись в отель і страшенно лаяла своїх родичів, що вони такі
дурні і вигнали її з хати через таку дрібницю. Про це вона й
мені казала вже через багато років.
Потім ще через кільки років Юрій Тобілевич (син Карпен-
ка-Карого) та Микола Вороний, бувши в Чернігові, розповіда-
ли про своє життя у Франка в той час, як вони вчилися у Львові.
У Франка тоді ще не було свого будинку, а наймав він помеш-
кання з трьох світличок; у двох містилися він, жінка і четверо
дітей, а в третій світличці жили Вороний і Тобілевич. Пра-
цював Франко день і ніч: писав, коректував аж йому очі рогом
лізли і все ж не міг заробити стільки, скільки треба було хоч на
нужденний прожиток. А як треба було справити самому чи
кому з сем’ї якусь одежину, то це вже було справжнє нещастя,
бо ніколи на те не було зайвихi грошей. Діти були неслухняні,
розбещені. Наприклад, вигадали вони таку забавку: провертіли
в дверях дірку, і як хтось приходив до батька, то вони крізь ту
дірку стріляли на гостя твердими кульками з якогось самострі-
лу. А одного разу один з хлопців підійшов на вулиці до ікони
(у Львові на вулицях де-не-де стоять ікони і люде знаменують-
ся до їх). Так він підійшов до такої ікони і плюнув на неї.
Через це батько мав багато прикрого клопоту.
Працював Франко здебільшого в помешканні Наукового
товариства, але ж доводилося працювати і дома серед
страшенного гармидеру та лементу. Та ще иноді жінці
здавалося, що вся його робота літературна і наукова - нікому
непотрібна дурниця, і тоді вона заставляла його робити всяку
хатню роботу: наприклад, обіпнутися попередником і банити
посуд. Часом доходило до такого, що Франко мусив рятуватися
від жінки у кімнату до пожильців. Там вони сиділи тихесенько,
замкнувшися, а розлютована жінка гатила в двері поліном і
страшенно лаяла всіх трьох.
Єсть у Франка вірші:
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо.
Там єсть такі слова: «У мене серце вижерла гадюка». Воро-
ний упевняв, що гадюка та – жінка Франкова, що це говорив
йому сам Франко.
Дивна річ – одружіння Франкове. Вони одне одного зовсім
майже не знали. Доводилося чути, що Франко намислив одру-
житися неодмінно з українкою, а не з галичанкою і приїхав
у Київ шукати собі дружину. Тут побачив курсистку Ольгу Хору-
жинську. Вона була непогана з себе, мала трохи грошей і він,
не розмірковуючи довго, заручився з нею. Знаю від Л.М. Драго-
манової, що вже заручившися він з нею, питав знайомих: «Чи
нав’язувати мені цей камінь на шию?». А вона теж питалася
в знайомих: «Чи продавати мені душу тому рудому чортові?».
Мабуть, не знав Франко, що в сем’ї його нареченої було
кільки божевільних.
На Вкраїні знали, що Франко страшно бідує, що він працює
день і ніч, щоб прохарчити сем’ю. Один час йому навіть поси-
лано було звідціля допомогу; певну скількість грошей на рік.
Але це було недовгий час.
Під час 25-рішнього ювилею Франкового надумалися
українці зібрати грошей йому та й назбірала вся соборна
Україна, здається, аж з дванадцять тисячів гульденів. Мені
здається, що я не помиляюся, що, справді, таку мізерію
зібрали.
Р[оку] 1903-го, побачившися Франко з Грінченком, сумно
глузував з свого ювилею і казав Грінченкові: «Наговорили
велику силу слів, подарували перо, яке дуже швидко зопсувало-
ся і грошей стільки, що, на їх думку, довіку забезпечили мені
життя. А справді, то мізерне Trinkgeld [чайові] вийшло. Я на ті гроші
навіть і будинку не міг би собі збудувати, якби не одержав
спадщини по батькові. Та й то ще мусив заборгуватися».
Року 1903-го восени Борис Грінченко з дочкою поїхали до
Львову, бо Настя хотіла вчитися у Львівському університеті.
Тоді вперше Грінченко і Франко зустрілися. Франко запропону-
вав Насті жити в його сем’ї, сказав, що віддасть їй свій кабінет
і що вона могтиме користуватися з його бібліотеки. Велика це
була радість Грінченкам, і батькові, і дочці. Франко прохав того
ж дні прийти до його, познайомитися з його жінкою і вирішити
справу. По обіді Грінченко з дочкою раді та веселі пішли до
Франка.
Прийшли. Франко був сам у хаті. Але скоро у хату увійшла
пані Франкова. Познайомилися.
– Ну, і що ж тепер буде? – гостро спитала пані.
– А тепер, мамо, сідаймо та поговоримо, – лагідно сказав
Франко.
Посідали всі, опріче господині. Вона взялася рукою за сті-
лець, гострим поглядом глянула на присутніх і почала більш-
менш так:
– Панна приїхала сюди вчитися. У Росії для неї універси-
тетів не вистачило. Да понимаете ли вы, что это оскорбление для
меня, что вы приехали из России учиться здесь? Там светила
науки, а здесь что? Здешние профессора безграмотные. Они толь-
ко развратничать умеют. Добре діло! Мати дожидала, поки доч-
ка виросте, думала, що їй поміч буде. А дочка, бачите, що ви-
гадала! Хай там мама наймає собі на поміч Каську чи Мариську,
а донечка изволили отправиться во Львов учиться, то есть, гово-
ря попросту, развратничать с профессорами…
І далі все в такому ж роді сипле, як горохом з мішка,
мішаючи українську мову з московською. Вражений глянув
Грінченко на присутніх: Франко схилив голову на руки так, що
обличчя мало й видко. Настя сидить перелякана і широко роз-
плющеними очима дивиться на божевільну жінку. А тá все гово-
рить, говорить, говорить… Нарешті останній несамовитий ви-
гук, пані прожогом кидається з хати, грюкнувши дверима.
Трохи посиділи мовчки. Тоді Грінченко каже:
– Може, підемо в Товариство?
– Підемо, – каже Франко.
Вийшли на вулицю. Франко каже:
– Оце ви бачили моє життя.
– І давно так у вас? – питає Грінченко.
– Відколи одружився, вісімнадцять років.
Через день чи два Франко з Грінченком поїхали до Відня
і пробули там кільки день. Як уже під’їздили до Львову, Фран-
ко сказав, що він поїде до свого приятеля Бандрівського (що
потім був його опекуном), а додому вже не вернеться, бо вже
йому терпець увірвався. Тепер от нова лиха вигадка: жінка не
пускає хлопця найменчого до школи, каже, що вчитися в школі
не варт, а треба робити фізичну працю і що вона віддасть сина до
якогось варстату ремісничого. То вже нехай робить, як знає,
а він до неї вже не вернеться.
Потім виявилося, що він таки справді поїхав до Бандрівсько-
го. Довідавшися жінка про те, прийшла до його дуже тихенька
й покірна, почала перепрошувати, сказала, що й сина посилати-
ме до школи, і все робитиме так, як Франко скаже. Скінчилося
на тому, що він таки вернувся додому.
На Різдвяні свята дочка наша приїхала додому, а після Но-
вого року я поїхала з нею до Львову, бо їй не вільно було самій
переїздити кордон, не мала ще 20-х років. Спинилися ми в отелі
Саському24. Другого дні ввечері прийшов до нас Франко і от тоді
я вперше го побачила. Про обличчя його нема чого писати –
його всі знають з портретів. Убрання брудне, обтьопане. Знати
було, що як почало воно дертися, то й дереться собі, і нічия рука
не походила коло його з голкою.
Говорив Франко тихо, спокійно і зовсім просто, і я відразу
ж почувала себе з ним так, наче вже давно була з ним знайома.
Розмовляли про справи літературні. Між иншим, він дуже
нарікав на тих, що неточно наводять цітати і подають непевні
дати та сторінки. Не пригадаю зараз, яка саме книжка Р[усо-
в]ої вийшла тоді. На неї більш, ніж на кого иншого, нарікав
Франко і наводив багато помилок і в цитатах, і в цифрах. До цієї
теми він за той вечір звертався кільки разів.
Вечір проминув швидко і після десятої Франко пішов до-
дому.
Другого дні вранці Настя і я сиділи біля столу, дожидали
замовленої кави; двері в хату були незамкнені. Хтось постукав.
Я сказала: «Прошу», бо думала, що то несуть каву. Коли ж по-
милилася. Одчинилися двері і в хату вступила жінка, вбрана по-
сільському в коротенькому кожушкові, в хустці, насуненій ма-
ло не до брів. Очі в жінки були темні і такі дивні, що, як глянула
вона на мене, то наче спаралізувала мене: сиджу і слова не ви-
мовлю і дивлюся на жінку, що помалу наближається до мене, не
зводячи з мене своїх дивних очей. Ось вона підійшла-, положи-
ла руку мені на плече і сказала:
– Франчиха! – і засміялась.
Тоді ніби чари спали з мене, я встала і привіталась до неї.
Вона повернулася до Насті і тоді я побачила, якими переляка-
ними очима дивилася Настя, – певне, пригадала свою першу
зустріч з Франковою.
А тим часом гістя почала вичитувать мені (говорила вона
мішаниною з московської і української мови):
– Гарно, гарно пані поводитеся з людьми! Я думаю: вберуся
по-простому та й подивлюся, як пані привітають мене. А пані
і з місця не рушили. А якби по-панському прийшла вбрана, то
аж на порозі зустріли б.
Потім перейшла на инше:
– Вчора Іван Яковліч прийшов так пізно додому. Питаю:
«Де ти був аж до такого часу?». Каже: «Пані Грінченкова з доч-
кою приїхали, так я посидів з ними, щоб їм не сумно було са-
мим». Я кажу: «Хто ж видав таке? Чи то ж твоя річ розважати
чужих жінок? То моя річ».
Потім почала жалітися на Грінченка, що він страшно недоб-
рий, бо хотів розлучити її з чоловіком і намовив його покинути се-
м’ю. Але вона зуміла знов привернути чоловіка свого до сем’ї, а на
мене не гнівається, бо хиба ж я винна, що такого недоброго чоло-
віка маю. Тоді заходилася закликати Настю до себе на кватирю:
– Я неодмінно хочу, щоб ви в мене жили. Будете мешкати
в кабінеті доктора, їсти будете сами собі варити, а палити в грубі
вже не треба, бо вже зима переломилася.
Потім почала прохати мене пустити дочку до неї на квати-
рю і сьогодні ж прийти до неї.
– Приходьте, я вам покажу свою віллю. Це ж я її будува-
ла. Ви побачите, яка гарна вона в мене.
Взагалі, про свою «віллю» вона говорила багато і мене диву-
вало, що вона завсігди говорила: «моя вілля». Вона ні разу не ска-
зала: «наш будинок», або «у нас», а завсігди «мій» і «у мене».
Я сказала, що сьогодні не прийду. Тоді вона попрощалась
і пішла, але, ще не дійшовши до дверей, вернулась і стала щось
витягати з кошика:
– Ось я покажу вам, які я філіжанки купила для вас і для
вашої дочки. Бо в мене філіжанок немає, а ви ж будете в мене
чай пити.
Подивилися на філіжанки такі завбільшки і завтовшки, як
макітерки, ще раз узяла вона з мене слово, що прийду, і нарешті
пішла.
Тоді Настя мало не з плачем почала мене благати не йти.
Але я хотіла побачити на свої очі Франкову хату і його «серед до-
машнього огнища» і сказала Насті, що, коли вже їй так страш-
но, то я піду сама. Але вона не згодилась пустити мене саму. І от
після першої години, поснідавши, поїхали ми трамваєм; доїха-
ли, здається, аж до кінця лінії, тоді ще трохи пройшли пішки
і нарешті Настя сказала: «Оце ж і дійшли вже».
Вона сказала це якось так боязько й сумно, наче ми дійшли
справді до якогось страшного місця. А вона не була полохлива.
У дворі невеликий гарненький будинок2 за будинком моло-
дий садочок. Сходячи на сходи, бачимо, що Франко стоїть біля
вікна і щось їсть із миски. Увіходимо в хату; там господиня миє
поміст. Побачила нас, покинула ганчірку, обітерла руки об по-
передник і підійшла до нас:
– От спасибі, що прийшли, тітусю!
(З того часу вона почала звати мене тітусею). А я прятаю
в хаті. Це в нас їдальня, та тільки ми в їй не їмо. Служниці не
держу, а сама не хочу їм носити їсти сюди. Коли хто схоче їсти,
то йде в пекарню та й їсть. І доктор оце тепер там обідає.
Серед хати стояв великий обідній стіл і на йому купи папе-
рів. Господиня пояснила, що тут доктор працює, бо тут теплі-
ше, ніж у кабінеті.
Увійшов Франко і почав кликати в другу хату, але жінка
сказала йому:
– Іди з панною, а ми з тітусею підемо оглядати віллю.
І ото пішли оглядати. Якби я знала, де вона мене водитиме, то
хоч би не роздягалась, а то вже встигла роздягтися. Я ж думала,
що вона покаже тільки хати, а вона як почала водити по всяких
холодних закамарках, а тоді ще полізли ми й на стрих (горище),
бо й там були якісь закамарки; а тоді ще пропонує вилізти з стри-
ху вікном на дах, подивитися, як далеко видко навколо. Туди
вже я не полізла, і ми вернулися у вітальню.
Надзвичайно сумне вражіння робило оте Франкове «семйо-
ве огнище». Мені ніколи до того часу не доводилося бачити та-
кої непривітної незахистної господи. Це була пустка, холодна,
сумна пустка, якої не закрашали і не гріли навіть Трушеви
малюнки по стінах. Меблів було мало та й ті стояли не до ладу.
У Львові не зашпаровують вікон на зіму, бо в гарну годину від-
чиняють і взімку; а щоб не так віяло од вікон, то між рямами
накладають чогось вершків на 5, на 6 заввишки і прикривають
гарно вигаптуваними покрівцями. Франкова ж понакладала за
рями соломи заввишки на піваршина чи й більше і нічим її не
прикрила. Від того хата ще більш здавалася пусткою.
У будинкові було, здається, п’ять світлиць. Найкраща –
Франків кабінет: чимала ясна світлиця з широким вікном,
з якого видко було далеко навколо. Перед вікном стояв стіл,
навкруги полиці з книжками. Вигідно і приємно було працюва-
ти в такому кабінеті, але… знати було, що ніхто в йому не пра-
цює: в хаті було не топлено, а на столі й на всьому сірів порох.
Прекрасний кабінет стояв пусткою, а Франко працював у їдаль-
ні, а спав у вітальні на чомусь прикритому коцем. Не знаю, чи
то була канапа, чи просто тапчан.
Розповідали, що колись Франко купив був собі теплі чоботи
чи повстянки, але жінка не дозволила йому сидіти в їх у хаті,
сказала, що так можна здобутися ревматизму. І от, як у нього
дуже померзнуть ноги в хаті, то він виходив у двір і бігав, щоб
зігріти ноги. Що він так гріється, це я чула від самого Франка.

[...]

30 грудня 1921

Читати цілком:

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/37649/08-Grinchenko.pdf?fbclid=IwAR16ca0ZYw1Q6ItTaNKVQYmvFGA_Mv9_PmcQ0G1RLaOZ6qjVpe7XUw2m92k

Володимир Бирчак*
Спогади про І. Франка.

Я був гімназистом, як обходжено 25 літний ювилей літературної діяльности І. Франка. Пригадую собі як нині, як виступив молодий іще Іван Франко і, відповідаючи на привіти й бажання, сказав: я муляр, що ставлю стіну. Тут бракло мені цегли, там вапна, та я не зражуюся, не здержуюся в праці, а мурую. Тут поставив камінну брилу — там захляпав тільки болотом. Та певний я, що дальші покоління вигладять дрібниці.
Отсей вислів остав у моїй памяти усе житте. Коли пізнійше спізнався я особисто з дром І. Франком, не раз чув від нього ту саму думку: Працювати над сутею річи, над важним, великим. — У праці про Івана Вишенського — казав якось раз — бажав я дати вірну характеристику часу й особи Вишенського. На викінченнє подробиць не стало в мене часу, се инші вже доповнять...
І в кождій майже науковій праці І. Франка знаходимо дрібні похибки, неточні дати, то що, але характеристика цілости вибивається понад усе. А дрібниці — се инші вже поправлять...

Коли я був професором дрогобицької гімназії, почув від котрогось із наших священників, що ходили з Франком до дрогобицької гімназії, такий анекдот:
Коли Франко був у VII клясі, учитель польської літератури дав задачу: Доказати правдивість слів А. Міцкевича „Легше написати книжку, як день пережити добре“. Всі ученики доказували правду. Франко доказав противне: Написаннє книжки — а ще доброї! — вимагає богацько таланту, часу, пильности і праці, часом навіть цілих поколінь, а день — один день! — пережити добре не така то й велика штука. Значить: пан Адам Міцкевич сказав тут немудре, необдумане слово...

Хтось оповідав мені: Коли Франко студював у Відни, спитав раз професора Мікльошіца:
— Скажіть, пане професор, що думає наука, чи наша мова самостійна, чи ні?
Професор Мікльошіц відповів:
— Не наука вирішить справу самостійності української мови, але ви, Українці, самі. Творіть свою культуру, то й будете самостійні, не створите її — і наука нічого вам не поможе.
Мені було потім зрозуміле, чому Франко давав праці зі всіх областий — але ніколи не впускався в полеміку що до самостійности нашої мови, яка во время оно була в моді. І по що?

В 1906/7 році редаґував я літературний тижневик „Світ“. Приходжу раз до каварні „Монополь“ і приношу нове число „Світа“. До сеї каварні заходив вечерами і Франко.
— Що нового там маєте? — спитав. Я подав йому нове число і звернув увагу на вірші одного молодого поета.
Франко переглянув раз-два і промовив:
— За сей вірш заплатіть авторови подвійний гонорар.
— ?
— Його вірш має однаковий зміст, хоч його читати з гори в діл, а хоч з долини в гору. — І Франко перечитав мені той вірш від найнизшого рядка в гору. Поправді — вірш був однаковий звідси і звідти. Мав мельодійну форму, але змісту не мав — жадного. А зміст і глибина думки були у Франка перші.
Від того часу і я навчився читати вірші з гори і з долу і прийшов до переконання, що є вірші, яких не можна читати з долу до гори — але є й такі, що мають однаковий зміст, хоч їх читаєш звідси, а хоч звідти. Се ті, що загалом не мають змісту. Сю методу можна приложити і до деяких наших — драм, повістий, поем...
Але вертаймо до річи. Автор скритикованого вірша, якому я також перечитав його вірш з долу в гору, чекав нагоди, щоби відімститися. В 1907 або 1908 були літературні сходини на „Бесіді“ у Львові. Франко виступив проти молодих, що плекають більше форму, як поглиблюють зміст...
Скритикований поет виступив і сказав:
— Пишемо, як научило нас старше поколіннє. Учимося на ось таких перлинах української поезії — і тут виголосив досить скоро:
— Маріння всю нічку квітневу
Танки між квіток хвацьки тнуть.
— Не розумію! Що се? — спитав Франко.
Поет повторив скоро другий раз.
Франко не розумів однаково.
— Се вірш із „Нашого Альбома“, з Літературно-Наукового Вістника, який ви, пане доктор, редаґуєте. Із 1906 р. 4 книжка.
— Се не можливо!
Йому подано книжку. Старий маестро тільки здвигнув раменами...

Коли святковано ювилей сороклітної літературної діяльности І. Франка, заложено і в Дрогобичи комітет, що складався з представників усіх українських товариств. Але між членами комітету не було згоди. Українські соц. демократи виступили з пляном: Франко описував у перших своїх творах життє бориславських робітників, отже в маніфестаційному поході підуть перші бориславські робітники.
— Чому не українська інтеліґенція, укр. селянство, укр. робітники? — питали другі. — Чого на чолі нашого національного свята мають іти бориславські робітники, в більшости Поляки, Мазури?
— Франко не національний — а соціяльний письменник.
— „Мойсей“, „Іван Вишенський“...
— Перші його твори були соціяльні, перші підуть робітники — Мазури.
— Най будуть і Мазури! Соціяльні квестії в нас перші!
Серед розгару сварки виступив я і промовив :
— Соціял-демократи в повному праві. І я стою за ними і похваляю їх думку, щоб вивести в поході репрезентантів суспільних верств і народів, яких життє описував Франко. Отже перші підуть робітники, за ними підуть Жиди, бож і їх описував у своїх бориславських оповіданнях. І найкрасший твір Франка „Мойсей“. На чолі Жидів повинен іти старий Жид з таблицями в руках. За ними можуть іти дрогобицькі Василіяне — як ілюстрація до поеми „Іван Вишенський“. За ними з „Для домашнього огнища“... — але мені не дали говорити далі, а казали, що зводжу річ до абсурду...
Так само не було згоди що до того, хто має говорити вступне слово і що має говорити: Франко як національний — чи Франко як соціяльний письменник? Кінець-кінцем вирішено запросити Франка, щоб сам сказав про себе слово.
Дра С. Витвицького й мене вислано до Франка. Ми розповіли, в чому діло.
— Добре, я приїду. Колись я йшов разом із соц. демократами, але я переконався, що се такі то й такі люде — і тут навів цілий ряд фактів, як і чим зразили його соц. демократи. — Нині з ними я не йду. Я не поет одної верстви — а цілого народу. Народе мій, замучений, розбитий — виразно кажу я. А ось дивіть, іде Драгоманів.
Був хворий. Ми передумали діло: Чи ялося спроваджувати хорого поета хоч би й до рідного міста на позорище людий? Ми подякували за добру волю, обіцяли точно написати, коли буде свято, й розпрощалися.

З нагоди тогож ювілею піддав я був думку центральному комітетови у Львові, щоб відфотоґрафувати всі місця, важні в молодости Франка. Для спопуляризування видати видівки. Я й предложив був спис. Комітет апробував думку, але гроший не було. Деякі з тих памяток і затратилися, приміром старий дрогобицький ратуш, де сидів Франко „На дні“, розібрали в 1914 р.
Сю думку можна би ще й нині здійснити. Кляса в школі оо. Василіян, де учився, мабуть іще стоїть. Ту клясу показував мені Франко ще десь у 1912 році з приміткою „Нічого тут не змінилося“. Сільна улиця в Дрогобичі, де жив - поруче над каналом при Сільній улиці, по котрому ходив Граб, Діл (Ідиля), ліс коло Нагуевич — імя забув я — згадуваний в „Малому Мироні“. Краєвид оповідання „Мій злочин“ також нагуевицький і т. д.
1926

__________
* Бирчак Володимир Іванович (12 березня 1881, с. Любинці Стрийській повіт — 1952) — письменник, літературознавець, вояк УСС, делеґат Української Національної Ради ЗУНР (від УСДП) у 1918, діяч Пласту в Ужгороді, зокрема, голова Крайової Пластової Старшини Закарпаття, керівник Української евакуаційної комісії після окупації Карпатської України (до 30.04.1939 р.).
1945 року повернувся до Ужгорода, де був арештований. Після цього його доля залишалася невідомою.
За різними версіями:
закатований у тюрмі Ужгорода 1945 р., про це вказав Степан Пап-Пугач у «Пластовому альманасі», посилаючись на те, що Володимир Бирчак пропав після арешту, тому міг бути закатований в тюрмі.
Згідно з дослідженням О. Мишанича, Миколи Мушинки, Василя Габора, Л. Баботи, В. Іваня, 11 січня 1946 року Володимир Бирчак був засуджений Закарпатським обласним судом за український буржуазний націоналізм як німецький і чехословацький шпигун. 21 вересня 1952 року помер у концтаборі у Красноярському краї.

Іван Франко
д-р Остап Грицай
«Рідне слово» (Мюнхен-Карльсфельд), 1946

..." Сучасна пісня —
. . . . . . . . . .
Вона вся пристрасть і бажання,
І вся вогонь і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога,
Шукання, дослід і погоні.
До мет, що мчать на небосклоні..."
(З "Лісової ідилії". Посвята М.Вороному, 1900 р.)

I.
Як поет новітньої України, що його сьогодні не вагаємося ставити поруч Шевченка так, як німці ставлять Шіллера поруч з Ґете, Франко своєю духовістю далеко тісніше зв'язаний з течіями сучасного йому XIX. століття, ніж Безсмертний Кобзар всієї України. Бо творча духовість Шевченка — де своєю первісною суцільністю діямантно твердий моноліт. Його силою і завдяки йому видвигається Шевченко на найвищі верхів'я свого духа, понад усякі межі часу і простору. Так само, як видвигаються понад них усі генії людства, починаючи від Гомера. Зате ж суть духовости Франка складна, яскрава контрастами, неузгідненими в гармонійну цілість, до сьогодні така ж проблематична, як і загалом дух XIX. століття. Коли порівняємо з цього погляду будьякий творчий заповіт Шевченка з таким же заповітом Франка, то зарисується між ними різниця з усією наглядністю. У Шевченка скрізь категоричний імператив одного, незрушного, найвищого ідеалу, в якого святість він ніколи не сумнівається, в який він вірить з відданістю фанатика. Він є в його творах такою незрушною осередоточкою, як у величавому ціловиді філософії Шопенгауера ідея всеохоплюючої волі, — "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте". "Любіть її, во врем'я люте за неї Господа моліть". "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата". І як катонівське, нечуване в літературі всього світу ceterum censeo поета:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!

У Франка ж, якщо простежити його творчі ідеали, починаючи від поем "Наймит" та "Каменярі" аж до останніх збірок, вони не скрізь на одній і тій самій висоті. Вселюдські ідеали універсального характеру, що нагадують твори Віктора Гюґо або Ярослава Врхліцкого чергуються в нього з національними ідеалами, овіяними доволі часто подихом гострого, скептицизму, що переходить іноді в тон повної зневіри. З цього погляду поетичне confessio fider Франка у його відомій відповіді на творчий поклик М.Вороного таке ж важливе і цікаве, як і його вражаюче слово до поета у книзі "Кааф" (II). Одно і друге гостро багатобічне, повне модерної проблематики і, сказати б, геніяльної хаотичности. І навіть в одному з найпотужніших відгуків його духа у третій поемі циклю "На старі теми" (1906), мов наперекір мотивові одержимости поета — риса зневіри:

"А що сумнився ти в мойому слові,
Так знай: нікого не навернеш ти;
Мов стріли б'ються о щити стальові,
Так твій глагол о серць людських щити."

І як своєрідний варіянт трагізму тієї одержимости поета, таке місце в поемі "Мойсей":

"Але заздрий Єгова, наш Бог,
І грізний, і сердитий:
Те що він полюбив, хай ніхто
Не посміє любити!
То ж на вибранця свого надів
Плащ своєї любови
Недоступний, колючий, немов
Колючки ті тернові.
І зробив його гострим, гризьким
Мов кропива жеруха,
Аби міг лише сам він вдихать
Аромат його духа."
("Мойсей", VI)

Отак врешті і Франковий "Мойсей", той так високо поетом поставлений "весільний дар" генієві рідного народу, це поема трагічної проблеми громадянського провідництва, що в'яжеться тут з проблемою найтяжчого гріху провідника — тобто зневіри в доцільність його провідницького труду. Ця основна ідея продзвонює першим акордом у словах Прологу:

"Якби!.. Та нам знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою! — "

а завершуються словами страшного присуду Єгови: -

"А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То побачивши цю вітчину,.
Сам не вступиш до неї.
"Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху,
Всім, що рвуться ввесь вік до мети
І вмирають на шляху!"
(XIX)

Але саме Франкове ставлення руба таких глибоких питань, зв'язаним з життям загалу, з жагучістю Байронівської діялектики та Ібсенівського доктринерства, саме проблематичність Франкових концепцій, сюжетів та мотивів, зв'язує тісніше його духовість і його Твори з проблематичний характером духових течій його епохи. І це велить нам добачувати у відгуках тих течій своєрідне вікно, що його в нас Іван Франко прорубав до Европи. І так, на мою думку, і сам він підходив до своєї творчости, коли на пропам'ятному святі 25-ліття своєї діяльности (1898) він у своїй промові сказав таке:

— "Мені закидали, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мого бажання бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питанню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши щонебудь, я бажав і всіх сил докладав до того, щоб і інші зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукували мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача та моє гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що цей брак концентрації зашкодив мені як письменникові, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджувати інтерес до духового життя і громадити матеріал, обтесаний бодай з грубшого".

Отож:

Обняти цілий круг людських інтересів! Який незвичайний, який пропам'ятний творчий почин в задушливій вузині галицького середовища, поета, середовища 70-их років. Тих років, коли Галичина була для культурної Европи ще "пів-Азією" та "беренляндом"¹, а й для цісарського уряду у Відні тільки осідком польських поміщиків за славетним гаслом пана графа Лешка Борковського: "Нема Русі!" Та риса універсальности у Франковім зацікавленні "людськими інтересами", тобто проблемами людського життя та їх діялектикою, нагадує, — хоч тільки з деякого погляду — характер творчости того німецького письменника, що його Франко особливо любив і цінив. Це Йоган Ґотфрід Гердер, якого іменем названий в романі "Основи суспільности" найбільш позитивний герой, сільський коваль — прототип поетового батька, Яця. І якщо взагалі лишився якийсь слід гаданого німецького походження Франка, то саме в гердерівській універсальности його духових, зацікавлень та у складній, доволі багатій на суперечності, проблематиці його тематики.
[...]

27.08.2015

«Рідне слово» (Мюнхен-Карльсфельд), 1946, ч.6, с. 20-30

Читати цілком:

http://zbruc.eu/node/40738