“І ми залишили по собі слід...” Пам'яті Олега Лишеги

 

Олег Лишега
* 30 жовтня 1949 - † 17 грудня 2014

* * *

Спи, моя люба, усе засинає,

Попивши на ніч з ріки молока..

Циферблат будильника

Поріс сухим очеретом, дрімає.....

Колиска твоя, всміхнувшись прощально

Білосніжним сміхом,

Загойдалась на вітрі,

Підвішена до неба снами..

Я заплету твої коси до завтра,

Ранком нахилюсь над тобою в інеї —

Стрічки яскраві, багряні..

Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,

Запалена мною, бездомним..

Крига над тобою, крига під тобою..

Полум’я відігріє пам’ять...

"Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно – дуже давно ненароком торкнувся вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер – сниться мені сон: хтось, не знаю хто – а може, й сам вогонь – підійшов і пече мені руку – десь трохи вище зап'ястя.. Кажу "пече" – бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілу.. Те, що мало повторити мої знання, – насправді зовсім інакше, зовсім незнане мені.. Наче інший бік вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м'яка, зовсім не пекуча суть полум'я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього, – це одне – а насправді, безсторонньо – зовсім інакше.. Інший бік стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його вві сні – і повірив.. Саме такий він є – у собі, поза нами, у світі чистої ідеї".

Олег Лишега

Віктор Морозов

Рівно рік тому відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...

“І ми залишили по собі слід...”

У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.

Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”), ну, але так цього й не дочекався.

Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні).

Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.

Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб).

Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.

Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...

Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...

17 грудня 2015

Олег Лишега ПІСНЯ 2

Це містечко вночі по мені...

Заграє на губній гармоніці..

Мене тут не буде..

Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах

Мої слова, мою покручену ходу..

По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..

Ця застигла лава під ногами

Змушує тверезіше дивитись вперед,

Роздирає повіки..

Я відчуваю, десь під ногами

Вночі щось сталось, може, вчора..

Глибинний, неясний гул..

Щоб почути його,

Щоб розбудити в серці

Голос далекого пробудження,

Мусиш заснути,

Вдати глибоку втому..

Кінь з дощаною будкою

Вперто бореться з часом:

Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..

Колись і я змагався з часом..

Він підхоплював мене смерчем,

І крутив як хотів високо над дахами..

Тепер я знаю, він замкнутий, темний,

Тісний, як хліб у будці,

Дощанім серці..

КІНЬ

...Дійсно, я вдячний тому,

Хто колись на згадку

Обвів наші тіні

Червоною і чорною землею,

Підмішавши туди крові,

Щоб хоч трохи скрасити

Перед собою дикий камінь.

Але не лише вдячність тримає

Мене сьогодні коло стійла -

І зовсім не рана, що не гоїться

З того часу в горах,

Коли, вдоволено відступивши від стіни

З долонями в закривавленій глині, -

Він раптом зрозумів,

Що по горбатій стіні печери

Наш невеликий табун гнідої масті,

Легко перескакуючи з виступу на виступ,

Втікає від нього назовсім -

І саме тоді злякався, не витримав

І чимось гострим ударив -

Може, побачивши пораненого,

Інші впадуть на коліна?

Так воно й сталось..

Роз'ятрена рана ниє ночами,

Змушує плекати втечу..

Але як лишу його тут самого?..

З добірки "Снігові і вогню"

"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.

...Лишега писав собою." Кость Москалець

З есею "Пам'яті Олег Лишеги"

Олег Лишега

ПІСНЯ 551

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Коропи – ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, –

Вони віддаляються в протилежний бік –

Бач, наше століття давно поспішає вслід? –

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –

Не відчаюйся – ти проб’єшся.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ..

П'ять років без Олега Лишеги...

П'ять років тому, 17 грудня 2014-го, пішов за горизонт Олег Лишега.
Пом'янімо...

"Я можу думати лише про те, чого можу торкнутись.. Мабуть, колись давно – дуже давно ненароком торкнувся вогню.. Уже й не пригадую той найперший дотик.. Аж раптом десь тепер – сниться мені сон: хтось, не знаю хто – а може, й сам вогонь – підійшов і пече мені руку – десь трохи вище зап'ястя.. Кажу "пече" – бо так би мало бути.. Насправді зовсім не відчуваю болю.. Лагідний дотик, і звідти приємна ніжна хвиля піднімається вгору рукою і по всьому тілу.. Те, що мало повторити мої знання, – насправді зовсім інакше, зовсім незнане мені.. Наче інший бік вогню.. Прихована суть вогню.. Лагідна, м'яка, зовсім не пекуча суть полум'я.. І на дотик, і на колір воно інакше.. Те, що знаємо про нього, – це одне – а насправді, безсторонньо – зовсім інакше.. Інший бік стихії.. А може, так само його відчув Прометей.. Але так я відчув його вві сні – і повірив.. Саме такий він є – у собі, поза нами, у світі чистої ідеї".
З книжки Олега Лишеги "Тепла вохра" 

Пісня 2
Це містечко вночі по мені...
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
Ця застигла лава під ногами
Змушує тверезіше дивитись вперед,
Роздирає повіки..
Я відчуваю, десь під ногами
Вночі щось сталось, може, вчора..
Глибинний, неясний гул..
Щоб почути його,
Щоб розбудити в серці
Голос далекого пробудження,
Мусиш заснути,
Вдати глибоку втому..
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок — сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами..
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці..

КІНЬ
...Дійсно, я вдячний тому,
Хто колись на згадку
Обвів наші тіні
Червоною і чорною землею,
Підмішавши туди крові,
Щоб хоч трохи скрасити
Перед собою дикий камінь.
Але не лише вдячність тримає
Мене сьогодні коло стійла -
І зовсім не рана, що не гоїться
З того часу в горах,
Коли, вдоволено відступивши від стіни
З долонями в закривавленій глині, -
Він раптом зрозумів,
Що по горбатій стіні печери
Наш невеликий табун гнідої масті,
Легко перескакуючи з виступу на виступ,
Втікає від нього назовсім -
І саме тоді злякався, не витримав
І чимось гострим ударив -
Може, побачивши пораненого,
Інші впадуть на коліна?
Так воно й сталось..
Роз'ятрена рана ниє ночами,
Змушує плекати втечу..
Але як лишу його тут самого?..

З добірки "Снігові і вогню"

* * *
Спи, моя люба, усе засинає,
Попивши на ніч з ріки молока..
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом, дрімає.....
Колиска твоя, всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі,
Підвішена до неба снами..
Я заплету твої коси до завтра,
Ранком нахилюсь над тобою в інеї —
Стрічки яскраві, багряні..
Спи, моя люба, в домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним..
Крига над тобою, крига під тобою..
Полум’я відігріє пам’ять..

Кость Москалець:
"Більше чверті століття Олег Лишега був для мене не тільки одним з найкращих українських поетів, до перечитування й осмислення творів яких варто повертатися знову й знову, не тільки живою сполучною ланкою з андеґраундом 70-х років, у першу чергу з колом авторів самвидавної «Скрині», але й кимось на кшталт старшого, досвідченішого брата, що першим відкрив шлях до ...вміння бути більшим за літератора, бути собою і бути більше, якщо можна так сказати. Написане самим Лишегою, включно з прозою та перекладами, можна без особливих зусиль втиснути в один том, бо писав він насправді мало, напівжартома пояснюючи, що поезія має вживатися мікроскопічними дозами, інакше вона просто вбиває людину.
...Лишега писав собою."
З есею "Пам'яті Олег Лишеги". Читати цілком:  https://moskalets.wordpress.com/2015/03/27/%D0%BF%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D1%96-%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%B0-%D0%BB%D0%B8%D1%88%D0%B5%D0%B3%D0%B8/

Пісня 551

Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Пробивайся, вибивайся –
Ти побачиш прекрасний світ!
Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно –
Та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..
Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.
Коропи – ті не такі.
Цілі століття повільно осідають
Їхні зграї, полохливі і темні, –
Вони віддаляються в протилежний бік –
Бач, наше століття давно поспішає вслід? –
Торкається плавником як рукою їхніх плавників
І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –
Не відчаюйся – ти проб’єшся.
Поки не пізно – бийся головою об лід!
О прекрасний неозорий засніжений світ..

Victor Morozov
...відлетів у ті світи, де "так багато суперзірок", Олег Лишега. Йому там добре, сидить він там на хмарці з Грицьком Чубаєм і усміхається, дивлячись на нас, що й далі "б'ються головою об лід". Ти, Ольчику, вже й ТУТ жив, як ТАМ, тож я впевнений, що перехід в інші світи тобі дався легко й невимушено... лети, друже, і чекай там нас усіх...
І ще... майже місяць тому мене попросили поділитися спогадами про Олега для "Газети по-українськи". Я поділився, але щось не певний, чи ці спогади надрукували, тому подаю їх тут:
“І ми залишили по собі слід...”
У вересні 1967 року я вступив у Львівський університет на факультет іноземних мов (англійська філологія), приїхавши з містечка Кременець на Тернопільщині. Того ж року на цей самий факультет поступив Олег Лишега, який приїхав до Львова з містечка Тисмениця на Івано-Франківщині. Так склалися зорі, що нас поселили в одній кімнаті університетського гуртожитка на Погулянці. Випадково це сталося, чи ні, не мені судити, але саме відтоді почалося наше приятелювання. Завдяки цьому мені пощастило бути першим слухачем багатьох його юнацьких віршів і першим свідком його малярських спроб – пригадую, як Олег чіпляв прямо до стіни нашої кімнати в гуртожитку великий аркуш білого паперу, а тоді малював на ньому дивовижних людей, що оберталися на дерева: з їхніх ніг проростало коріння, руки ставали гілками, а у волоссі звивали гнізда пташки. Разом із Олегом ми ходили на університетські пари, разом і прогулювали ці пари☺), опиняючись то в парку, то в якійсь кав’ярні, де після однієї-двох склянок дешевого сухого вина Олег ставав на стільця і починав натхненно декламувати його улюблений на той час вірш: “О, панно Інно, панно Інно! Я – сам. Вікно. Сніги...”, і всі присутні там пияки, бармени і повії мов зачаровані слухали таку незвичну для них усіх поезію. Саме під впливом цих дивовижних Олегових декламацій я поклав цього вірша Тичини на музику, започаткувавши фактично завдяки йому жанр української співаної поезії.
Пізніше ми познайомилися з юним Грицьком Чубаєм, який мешкав також на Погулянці, неподалік від нашого гуртожитку, і відтак довкола Грицька почало утворюватися напівбогемне коло молодих поетів, художників, музикантів, яке пізніше засвідчило свою появу літературним самвидавним альманахом “Скриня”. Грицько любив давати своїм друзям меткі прізвиська, тож якось він нагородив Олега званням “генерал”, й відтоді ми його інакше, як генералом і не називали, хоч чесно кажучи, “генеральського” в його тендітній поставі чи характері було небагато. Можливо, Грицько так його назвав, щоб Олег відчув більшу впевненість у собі, а може очікував, що у відповідь Олег називатиме його “генералісімусом” або “фельдмаршалом”☺), ну, але так цього й не дочекався.
Пам’ятаю, як наше “богемне” товариство збиралося то вдома у Грицька, то на не менш “богемній” квартирі Миколи Рябчука, як після кількох склянок вина починався імпровізований мистецький джем-сешн – Олег і Грицько читалі найновіші поеми і вірші, я виконував щойнонаписані пісні на вірші того ж таки Олега чи Грицька, художник Орест Яворський приносив і показував свої картини... Ми всі знали, що наша творчість абсолютно не вписується в рамки тогочасного “совдепівського” мейнстріму, що нас ніколи не друкуватимуть і не популяризуватимуть, але все це нам було байдуже, бо ці наші “богемні” посиденьки були цілком самодостатні і приносили неабияку втіху, як і нам самим, так і випадковим гостям, не кажучи вже про дівчат, які захоплену слухали поезію Чубая й генерала Лишеги або підспівували мої пісні☺).
Та невдовзі ця наша доволі безтурботна “богемність” зіштовхнулася зі значно серйознішими реаліями. У січні 1972 року прокотилася хвиля дисидентських арештів, у декого з заарештованих знайшли наш альманах “Скриня”, і цього виявилося достатньо, щоб до нас усіх вжили відповідних заходів. Мене з Олегом виключили з останнього курсу університету, коли ми вже практично писали дипломну роботу, після чого Олег опинився аж у Бурятії, де відбував військову службу. Повернувшись з армії, він почав працювати декоратором на кінофакультеті Киїського театрального інституту, що був розташований на території Києво-печерської лаври. Я тоді працював у ВІА “Смерічка” й постійно гастролював, але щоразу, коли ми бували в Києві, обов’язково заходив у Лавру до Олега. Мені необхідно було хоч на короткий час побути біля нього, почути його “моцартіанський” сміх, зарядитися його внутрішнім спокоєм і зневагою до довколишньої метушні. Хто, крім Олега, міг би сказати таке (коли ми одного разу сиділи з ним у садку на лавочці): “Я чую, як ззаду проростає трава”, хто міг би поділитися такою незвичною життєйською філософією: “Якби я брав участь у марафоні, де всіх би випередив і підбігав би до фінішу першим, то перед самою фінішною стрічкою я б, мабуть, відійшов убік з дистанції, щоб полежати горілиць на травичці”. Для мене такі його слова (та й дії) були надзвичайно важливі, бо дозволяли не втратити самого себе, не спокуситися на фальшиві блискітки й вибудувати ієрархію справжніх, а не поверхових, цінностей.
Олег так і жив, усупереч загальноприйнятим критеріям, прагнучи не кар’єри, слави чи грошей, а чогось простого і вічного, як вода у потічку його рідної Тисмениці, як спів пташки, як очі песика Білика вдома у тій же Тисмениці, коли той благав Олега взяти його на прогулянку – якось я зателефонував Олегу в Тисменицю і він сказав: “Мушу зараз піти до річки на вечірню прогулянку з Біликом, бо в цьому полягає весь сенс його життя... та й мого теж...”. Сам Олег теж жив як пташка, як дерево, як потічок, незмінно приваблюючи до себе усі ці стихії й перебуваючи зовсім у іншому часовому і просторовому вимірі від нас усіх, “нормальних” людей, хоч це часом і викликало певні труднощі й непорозуміння. Пригадую, як спересердя нарікав Микола Рябчук (“Ніколи більше не матиму справ з тими геніями”☺), коли допомагав Олегу оформити візу для поїздки в Америку на вручення надзвичайно престижної літературної премії американського пен-клубу (цю премію досі змогли отримали лише двоє літераторів з усієї Східної Європи – Вислава Шимборська і Олег Лишега). Олег міг запізнитися на поїзд і не з’явитися на співбесіду в американське посольство, міг нарешті з’явитися там, але забути свій паспорт, або взагалі міг сказати, коли вже все було готове – і віза, і квиток на літак – “А чого я туди поїду? Мені ось треба скопати город у Тисмениці...”☺). Та врешті-решт він усе ж таки якимось чудом опинявся і на урочистій церемонії в Америці, де премію йому вручав особисто син Владіміра Набокова, і на не менш престижному поетичному фестивалі в Торонто (Канада), де під час його виступу у вікно павільйона, де вібувалася презентація Олегової книги, зненацька запурхувала пташка, і Олег, забувши про свою книжку, починав розповідати про пташок, звірів і риб☺).
Не можу не згадати ще одну дивовижну історію, пов’язану з Олегом і рибами, що сталася також у Торонто. Ми йшли у надвечір’я берегом невеличкої річечки, і Олег запитав, чи водиться тут риба, бо ж сам був завзятим рибалкою. Я знав, що риб там не буває, тож так і відповів. Олег чи то розчаровано, чи то лукаво хмикнув, і раптом ми почули – шубовсь! Над водою зметнулося щось чорне й величезне! Я спочатку подумав, що мені це все привиділося, адже було вже досить темно, але тоді знову з води виринуло тіло величезної рибини! Це було просто незбагненно й фантастично! І лише наступного ранку, коли ми, звісно, повернулися до тієї річечки, виявилося, що то не було якесь марево, бо тепер було чудово видно, як вистрибують з води гігантські лососі, які, як нам пізніше розповіли, щороку повертаються сюди на нерест з озера Онтаріо або ще з якихось далеких морів-океанів.
Ну, і завершити я хотів би також історією пов’язаною з водою. Останніми роками ми разом з Костем Москальцем проводили напівжартівливі-напівмагічні ритуали розмикання весняних і замикання осінніх вод Сейму, там, де він впадає в Десну. Останнє осіннє замикання вод ми провели у вересні минулого року, а “замикав” води, занурившись у них, а тоді наловивши нам на вечерю голіруч цілу купу раків, Олег Лишега. Після купання, збуджений і щасливий Олег декламував нам вірші, а Кость Москалець фіксував це все на відео. Пізніше Кость зробив із цього невеличкий відеосюжет, який тоді, сам ще не розуміючи чому, завершив словами Олега: “Ну, от і ми залишили по собі слід...”, які повторив на завершення сюжету двічі, після чого камера з Олегового обличчя перейшла на хвилі Сейму, що й далі несли у вічність ці віщі Олегові слова...
Через декілька місяців Олега не стало, ми з Костем вирішили, що ритуал на цьому завершено, води замкнено назавжди, але Олеговий слід залишиться і в цих водах, і в наших серцях довіку...
(26 листопада 2015) Віктор Морозов

ps Замикання вод-2014 з Олегом Лишегою: https://www.youtube.com/watch?v=l9Nx5vWCbq8&feature=youtu.be

Першу знимку взято з цього щемкого спогаду Віктора Морозова.

Ігор Мельник, невід'ємна частинка Львова, столичного королівського міста, яке він так любив

Знаний журналіст, письменник, краєзнавець, рухівець, унікальний енциклопедист та інтелектуал. 
"Цей чоловік до останньої днини не втомлювався дивуватися цьому світові, відкривати й розуміти його глибоко – так, як це вмів тільки він." 

Пом'янімо...
2 грудня 2017 року тому пішов за горизонт Ігор Мельник... Але його аватарка - ще на «фейсбучній» стрічці, він ще з нами...

Він був невід'ємною частинкою Львова, столичного королівського міста, яке він так любив.
Ігор Мельник народився в 1952 році, мешкав на Академічній, ходив в 28-му школу. Потім поступив у "Політехніку", працював інженером-конструктором. І був активним учасником зовні невидимого, бо неофіційного, культурного і громадського життя Львова.
Навесні 1988 року з легкої руки Юрка Винничука зайнявся організацією Товариства рідної мови, що потім стало всеукраїнським товариством "Просвіта". 13 червня 1988 року, коли мали відбутися установчі збори, але брама заздалегідь орендованого приміщення (Палац культури будівельників, знаний як "Газ") виявилася зачиненою, він запропонував провести збори на площі біля пам'ятника Іванові Франку. Він і провадив цей перший в Україні масовий політичний мітинґ, який, власне, започаткував історичний каскад львівських мітинґів 1988 року. Був одним з організаторів Народного руху України.
На перших демократичних виборах його вибрали депутатом Львівської обласної і Львівської міської рад, потім він був депутатом Львівської міської ради третього скликання.
В 2012 був засновником Української Галицької партії, після реєстрації став першим її головою (2014–2016).
Любив історію, багато писав. Опублікував 10 книг з історії львівських вулиць.
У щоденному "Поступі" був від початків, спочатку як редактор відділу, потім – заступник головного редактора. Працював у "Галицькій брамі". Був заступником головного редактора журналу "Річ".
З 2013 року постійно публікувався на Zbruči.
В січні пережив інсульт. Нині не зумів. 65 років.
Так писав цього дня, два роки тому Збруч...

ПРОСТІР СТАЄ ТІСНІШИМ

Юрій Винничук

Відколи тато переїхав зі Станіславова до мене у Винники, мене весь час хвилювало, чи йому тут не нудно, чи йому чогось не бракує. Коли я його про це запитував, він незмінно відповідав:
- Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.
- Але ти буваєш сумний.
- Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.
Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени.
Відходять друзі, близькі й не дуже близькі, але ті, яких я міг завше бачити на різних імпрезах чи просто на вулиці, і мій простір був мовби ними захищений. Я знав, що там і там побачу того або того. В науковій бібліотеці – одного, в кнайпі – другого, в книгарні – третього, з четвертим міг випити і помовчати, на якомусь прийнятті обов’язково зустріти п’ятого, бо він бував на всіх прийняттях.
І от цим п’ятим був Ігор Мельник. Він завше бував там, де щось відбувалося. З незмінною богемною хустинкою на шиї. Незмінною в тому розумінні, що мусила бути хустинка, а вже барви її могли мінятися.
Так склалося, що я безпосередньо був причетний до того, ким він згодом став – істориком, краєзнавцем і журналістом.
Спочатку я зазнайомився з одним із найближчих моїх друзів Влодком Вербенцем у 1983-му. З видження ми зналися й раніше, відвідуючи щонедільні підпільні книжкові базари, які часом відбувалися навіть у лісі, бо мєнти любили робити облави. А то якось, перестрівшись біля книгарень на Театральній, розбалакалися, і Влодко запросив до себе на Сербську. Він робив прекрасні вина. Так що ми біля вина з аґресту просиділи увесь вечір. Була пізня година, і він запропонував мені переночувати в нього.
Вранці я прокинувся в порожньому помешканні, бо Влодко пішов на роботу. Тут можна оцінити високе довір'я до мене. Лише вчора ближче познайомилися, а вже він не боїться мене самого залишити в хаті.
З тих пір ми заприятелювали. Влодко був моїм ровесником. Був кимось, кого мені бракує ось уже сім років. Власне він і познайомив мене з Ігорем, розповівши про свого товариша, який захоплюється історією, робить якісь дослідження, щось пише. Ігор показав мені свої дослідження, я завів його в редакцію «Жовтня», і він почав там друкуватися.
Звідтоді ми бачилися часто знову ж таки на різних імпрезах – днях народження, Нових роках, святкуванні Різдва і Великодня. В другій половині 80-х ми разом з ним долучилися до Товариства Лева. Я захопився творенням театру «Не журись!».
Тим часом на початку 1988-го в «Літературній Україні» з'явилась велика стаття на захист української мови. А тут мої уродини, за столом Ігор і каже мені: «Треба нам створити Товариство української мови. Ти не порадиш, хто би міг його організувати?». – «Та ти ініціатор, от і організовуй. Тільки назви Товариство рідної мови, щоб їм не муляло».
Він мав певні сумніви, бо навіть і не думав брати на себе таку поважну функцію, думаючи, що буде лише комусь помагати, але я переконав його братися самому і надиктував контакти, з якими можна співпрацювати. І він пішов збирати підписи.
Як відбувалися подальші події, можна довідатися зі спогадів самого Ігоря «Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця». https://zbruc.eu/node/8766
Там він пише, як без проблем знайшли голову Товариства, але насправді проблеми були, бо я спочатку Ігоря звів з Романом Лубківським, вважаючи, що на цьому місці такий досвідчений функціонер придався б. Але той відмовився і всіляко переконував, що ще «не на часі», що треба зачекати. Далі Ігор уже вийшов на Романа Іваничука, хоча він не відразу погодився.
Відтак вся діяльність Ігоря зосередилася на праці в Товаристві, яке незабаром переросло в «Просвіту», а «Просвіта» – у великий пшик і дерибан приміщень.
Коли Роман Іваничук у своїх спогадах дорікнув Ростиславові Братуню, що той публікував статті проти українських буржуазних націоналістів, я розкритикував ці спогади в «Post-Поступі», доводячи, що читачами цих статей власне й були націоналісти. Бо звідки ми могли довідатися про ту чи іншу нову книжку Донцова або Самчука, як не з таких статей та з радіо? Тоді ж відбулося дивне і таємниче пограбування «Просвіти». Бухгалтер невідомо чому сидів там пізно ввечері, і коли пролунав стукіт у двері, відчинив. А відтак дістав по голові, з сейфу пропало шість тисяч доларів. Я відразу написав, що тут справа нечиста та що бухгалтера треба перевірити в першу чергу. Стаття називалася «А в Просвіті справи темні». Був скандал. Розпочато нове розслідування, але скінчилося нічим.
Роман Іваничук за ці статті дуже на мене образився, і більше ми не віталися. В своїх інтерв’ю він донедавна стверджував, що начебто я звинувачував у пограбуванні його. Хоча це не так. Мені не раз хотілося підійти до нього і порозумітися, може, й вибачитися, але й тут не встиг.
Ігор на мої випади проти Іваничука й Просвіти відповів гнівною статтею в газеті «За Вільну Україну». Однак це нас ані трішки не розсварило. Ми й далі бачилися на різних імпрезах і цілком мило розмовляли. «Ну, я ж мусив відповісти, ти ж розумієш», – казав він мені добродушно. «Авжеж, – кивав я. – В свіжому числі "Post-Поступу" почитаєш і мою відповідь на твою відповідь».
Наступною значною заслугою Ігоря стала співпраця з видавництвом «Центр Європи», яке очолював Сергій Фрухт. Між іншим, дуже колоритна особистість. Йому вдалося зібрати цікаву команду, що складалася з переважно львівських істориків та краєзнавців, завдяки чому було видано чимало важливих досліджень. Усі ці люди переважно, як і Ігор, фахівцями не були, але були перейняті Львовом, хоч і, на відміну від Ігоря, не народилися тут.
Згадуючи Ігоря, не можу оминути Сергія. До революційних подій 1987–1989 років Сергій керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався. Коли ці двоє починали діалог, я лише кліпав очима, бо половини термінів не тямив.
Там, у РОКСі, в 1970-х роках ми мали з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою кілька презентацій, а потім просто вчащали «на баби», цікавлячись винятково юними поетесами.
Тоді ж Гриць написав у 1978 році жартівливого вірша про Фрукта, якого пізніше Victor Morozov поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві.
Сергій, між іншим, не ображався і навіть запросив нас із Олегом на своє весілля. А в середині 1990-х під час Форуму видавців я чую грубий бас чистою українською: «Юрко! А чого то ти не вітаєшся?» Переді мною Сергій з козацькими вусами. Я був немало здивований.
А тепер уже й Сергія нема. ба навіть нема інформації про нього. Був чоловік, зробив стільки корисного, а в інтернеті порожньо. Навіть Ігор, коли я йому зателефонував, не міг нічого мені повідомити про смерть Сергія.
Але завдяки саме Сергєві Ігор нарешті міг зайнятися улюбленою дослідницькою справою. Його книжки про вулиці Львова – це те, що залишиться назавжди в користуванні краєзнавців та істориків. Він тихою сапою обробляв свою скромну ділянку, зосередившись на одній темі, але демонструючи енциклопедичні знання. Він носив у голові безліч всілякої інформації, пов’язаної зі Львовом і Галичиною, з ним можна було радитися, щось уточнювати. Коли я повідомляв йому, що знайшов в інтернеті ту чи іншу стару польську книжку з історії Львова або й цілий сайт, де можна стягнути стару пресу і книжки, він уже знав про них. Його важко було чимось здивувати.
3 грудня 2017
https://zbruc.eu/node/73840

Оцей нарис пана Ігоря надруковано в газеті "Поступ", заступником редактора якої він був, 11 червня 2005-го:

Коротка історія однієї львівської вулиці
Сонячна -- Ботвіна -- Куліша

Тепер ця вулиця названа на честь Пантелеймона Куліша. Можливо, гість із Наддніпрянщини колись і спацерував цією вулицею під час своїх приїздів до Галицької столиці.

Назва

Коли ж вулиця вперше з'явилася на планах львівського маґістрату, а це було приблизно 1820 року, то називали її Сонячною. Можливо, тому, що вулиця майже збігається з меридіяном північ-південь і у безхмарний день вікна її будинків освітлені сонячними променями.

Таку назву вулиця зберігала аж до 1950 року. За совєтських часів її перейменували на честь Нафталі Ботвіна, члена Комуністичної партії Західної України, страченого 1925 року за вбивство аґента поліції. А з 1992 року ця вулиця носить назву Пантелеймона Куліша.

Колись тут їздили трамваї

Тягнеться вона тепер від вулиці Шпитальної до колишньої площі Місіонерів, яка за совєтських часів називалася площею 700-річчя Львова, а зараз не має жодної назви. Біля початку вулиці Куліша стоїть споруджений на початку ХХ ст. торговий дім "Маґнус", а на колишній Місіонерській площі незабаром мають збудувати великий супермаркет з багатоповерховою автостоянкою.

На Куліша панує досить жвавий рух, хоча вона не є магістральною вулицею. Ще у 1960-х роках нею їздили трамваї -- від Городоцької, рейки пролягали через усю вулицю Сонячну (Ботвіна) і повертали на її кінці праворуч до вулиці Замарстинівської.

Театральні духи

Між будинками №№ 23 і 25 був пасаж Абрама і Якуба Германів, який вів до театру "Колізей". Сецесійний театр Colosseum (Міський театр Nowosci) було збудовано у 1898-1900 роках за проєктом знаних архітекторів Фехтера і Шлеєна. У міжвоєнний період Королівське столичне місто Львів утримувало два театри. У Великому (тепер Оперний) ставили драми, комедії та опери, а в "Колізеї" -- фарси, водевілі й оперети. Деякий час функціонував і Малий міський театр у Католицькому домі на вулиці Городоцькій (тепер Театр ЗахОК), де ставили камерні п'єси-штуки. Після ІІ Світової війни залишки "Колізею" перебудували на заводське приміщення, яким бродять ночами привиди колишніх акторів.

Більшість будівель вулиці Куліша була споруджена ще у ХІХ сторіччі. До них додали кілька сецесійних споруд. На місці колишньої площі Зернового ринку, де ще у 1950-х вирувала торговиця, збудували готель "Львів", задвірки якого виходять на Куліша.

Найгарнішою будівлею на вулиці до недавньої перебудови був будинок № 6А. Його споруджували одночасно з Великим міським театром за проектом Зиґмунда Ґорґолевського. Тут були театральні майстерні та склади декорацій. Однак таке утилітарне приміщення було гарно оздоблене барельєфами та скульптурами, присвяченими театральному мистецтву. Перебудова цього будинку у 1980-х роках зіпсувала його стиль і пропорції.

Колишні фірми та кнайпи

Сонячна вулиця перетинала колишню жидівську дільницю у Львові і була разом з вулицею Казимира Великого (тепер Городоцька між "Маґнусом" та початком вул. Шевченка) її діловим центром.

У старих довідниках можна дізнатися, що на вулиці Сонячній було кілька десятків торгових та промислових фірм. Зокрема під № 5 Соломон Дізендорф торгував фарбами, а під № 26 була фабрика фарб та ультрамарини Хаїма Перлмуттера. Меблева майстерня Альтбаха і Береза працювала під № 27, а фірма "Бондиш", власниками якої були Якимович, Кой і Черський, -- на Сонячній, 18. Під № 30 торгували залізними виробами Бардах і Пілінгер, а під №7 -- брати Братубар... Донині у наріжному будинку № 1 збереглася колишня аптека Каєтановича "Під білим орлом". А на Сонячній, 23 фірма "Ландау і Форнзіргер" займалася "купівлею та продажем старих і нових мішків". Поряд була друкарня Ебвера, яка друкувала різні часописи також мовами ідіш та іврит.

Однак найбільшим підприємством в околиці була Міська газівня, де з вугілля виробляли газ для освітлення львівських вулиць та будинків. Це підприємство, до якого від Сонячної пролягла Газова вулиця, запрацювало ще 1858 року. У будівництві цехів газового заводу наприкінці ХІХ сторіччя брав участь відомий архітектор Альфред Каменобродський. Донині стоять серед куп сміття та розвалених будівель збанкрутілого заводу газової апаратури добротні неготичні споруди, збудовані за проєктами цього архітектора. А в них би можна було створити неперевершений виставковий чи мистецький центр.

Не бракувало на вулиці Сонячній і ресторацій, більшість яких була звичайними кнайпами. У будинку № 7 була ресторація Кребса, № 11 -- Хаї Штейнах, № 17 -- Флігельмана, № 25 -- Шпігеля, № 37 -- Ісака Гольдберга, № 39 -- Хаїма Вільфа, № 41 -- Гандверкера, № 46 -- Сари Брюмер. А під № 48 власником кнайпи був Арон Журавель.

Неподалік, ще в совєтські часи зберігся останній заїзд у Львові. Ще на початку 1960-х сюди заїжджали селянські вози. Тоді він називався "Будинок колгоспника", а згодом, до початку 1990-х, -- готель "Комунальний".

Страшний погром пережила Сонячна вулиця 22 та 23 листопада 1918 року, після того як Львів залишили українські війська. Польське військо та міське шумовиння громили жидівські столиці міста. Сотні жертв цієї масакри звозили до театру "Колізей". Однак справжня катастрофа для єврейського населення настала у роки ІІ Світової війни. Відтоді і вулиця Сонячна втратила свій первісний вигляд, щоб перетворитися на вулицю Ботвіна, а потім Куліша.