Знаний журналіст, письменник, краєзнавець, рухівець, унікальний енциклопедист та інтелектуал.
"Цей чоловік до останньої днини не втомлювався дивуватися цьому світові, відкривати й розуміти його глибоко – так, як це вмів тільки він."
Пом'янімо...
2 грудня 2017 року тому пішов за горизонт Ігор Мельник... Але його аватарка - ще на «фейсбучній» стрічці, він ще з нами...
2 грудня 2017 року тому пішов за горизонт Ігор Мельник... Але його аватарка - ще на «фейсбучній» стрічці, він ще з нами...
Він був невід'ємною частинкою Львова, столичного королівського міста, яке він так любив.
Ігор Мельник народився в 1952 році, мешкав на Академічній, ходив в 28-му школу. Потім поступив у "Політехніку", працював інженером-конструктором. І був активним учасником зовні невидимого, бо неофіційного, культурного і громадського життя Львова.
Навесні 1988 року з легкої руки Юрка Винничука зайнявся організацією Товариства рідної мови, що потім стало всеукраїнським товариством "Просвіта". 13 червня 1988 року, коли мали відбутися установчі збори, але брама заздалегідь орендованого приміщення (Палац культури будівельників, знаний як "Газ") виявилася зачиненою, він запропонував провести збори на площі біля пам'ятника Іванові Франку. Він і провадив цей перший в Україні масовий політичний мітинґ, який, власне, започаткував історичний каскад львівських мітинґів 1988 року. Був одним з організаторів Народного руху України.
На перших демократичних виборах його вибрали депутатом Львівської обласної і Львівської міської рад, потім він був депутатом Львівської міської ради третього скликання.
В 2012 був засновником Української Галицької партії, після реєстрації став першим її головою (2014–2016).
Любив історію, багато писав. Опублікував 10 книг з історії львівських вулиць.
У щоденному "Поступі" був від початків, спочатку як редактор відділу, потім – заступник головного редактора. Працював у "Галицькій брамі". Був заступником головного редактора журналу "Річ".
З 2013 року постійно публікувався на Zbruči.
В січні пережив інсульт. Нині не зумів. 65 років.
Так писав цього дня, два роки тому Збруч...
ПРОСТІР СТАЄ ТІСНІШИМ
- Та нє, нічого не бракує. Годуєш мене добре, я всім задоволений.
- Але ти буваєш сумний.
- Ну, так... але це вже від тебе не залежить. Мені сумно, що я зостався один. Ось у тебе є телефон, а я не маю навіть кому зателефонувати.
Тоді я ще не усвідомлював, що означає, коли довкола тебе утворюється пустеля самоти. Спочатку вона не так уже й кидається в очі, коли помирають перші родичі, друзі чи знайомі, але з часом утрат стає більше, пустеля захоплює все ширші терени.
Відходять друзі, близькі й не дуже близькі, але ті, яких я міг завше бачити на різних імпрезах чи просто на вулиці, і мій простір був мовби ними захищений. Я знав, що там і там побачу того або того. В науковій бібліотеці – одного, в кнайпі – другого, в книгарні – третього, з четвертим міг випити і помовчати, на якомусь прийнятті обов’язково зустріти п’ятого, бо він бував на всіх прийняттях.
І от цим п’ятим був Ігор Мельник. Він завше бував там, де щось відбувалося. З незмінною богемною хустинкою на шиї. Незмінною в тому розумінні, що мусила бути хустинка, а вже барви її могли мінятися.
Так склалося, що я безпосередньо був причетний до того, ким він згодом став – істориком, краєзнавцем і журналістом.
Спочатку я зазнайомився з одним із найближчих моїх друзів Влодком Вербенцем у 1983-му. З видження ми зналися й раніше, відвідуючи щонедільні підпільні книжкові базари, які часом відбувалися навіть у лісі, бо мєнти любили робити облави. А то якось, перестрівшись біля книгарень на Театральній, розбалакалися, і Влодко запросив до себе на Сербську. Він робив прекрасні вина. Так що ми біля вина з аґресту просиділи увесь вечір. Була пізня година, і він запропонував мені переночувати в нього.
Вранці я прокинувся в порожньому помешканні, бо Влодко пішов на роботу. Тут можна оцінити високе довір'я до мене. Лише вчора ближче познайомилися, а вже він не боїться мене самого залишити в хаті.
З тих пір ми заприятелювали. Влодко був моїм ровесником. Був кимось, кого мені бракує ось уже сім років. Власне він і познайомив мене з Ігорем, розповівши про свого товариша, який захоплюється історією, робить якісь дослідження, щось пише. Ігор показав мені свої дослідження, я завів його в редакцію «Жовтня», і він почав там друкуватися.
Звідтоді ми бачилися часто знову ж таки на різних імпрезах – днях народження, Нових роках, святкуванні Різдва і Великодня. В другій половині 80-х ми разом з ним долучилися до Товариства Лева. Я захопився творенням театру «Не журись!».
Тим часом на початку 1988-го в «Літературній Україні» з'явилась велика стаття на захист української мови. А тут мої уродини, за столом Ігор і каже мені: «Треба нам створити Товариство української мови. Ти не порадиш, хто би міг його організувати?». – «Та ти ініціатор, от і організовуй. Тільки назви Товариство рідної мови, щоб їм не муляло».
Він мав певні сумніви, бо навіть і не думав брати на себе таку поважну функцію, думаючи, що буде лише комусь помагати, але я переконав його братися самому і надиктував контакти, з якими можна співпрацювати. І він пішов збирати підписи.
Як відбувалися подальші події, можна довідатися зі спогадів самого Ігоря «Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця». https://zbruc.eu/node/8766
Там він пише, як без проблем знайшли голову Товариства, але насправді проблеми були, бо я спочатку Ігоря звів з Романом Лубківським, вважаючи, що на цьому місці такий досвідчений функціонер придався б. Але той відмовився і всіляко переконував, що ще «не на часі», що треба зачекати. Далі Ігор уже вийшов на Романа Іваничука, хоча він не відразу погодився.
Відтак вся діяльність Ігоря зосередилася на праці в Товаристві, яке незабаром переросло в «Просвіту», а «Просвіта» – у великий пшик і дерибан приміщень.
Коли Роман Іваничук у своїх спогадах дорікнув Ростиславові Братуню, що той публікував статті проти українських буржуазних націоналістів, я розкритикував ці спогади в «Post-Поступі», доводячи, що читачами цих статей власне й були націоналісти. Бо звідки ми могли довідатися про ту чи іншу нову книжку Донцова або Самчука, як не з таких статей та з радіо? Тоді ж відбулося дивне і таємниче пограбування «Просвіти». Бухгалтер невідомо чому сидів там пізно ввечері, і коли пролунав стукіт у двері, відчинив. А відтак дістав по голові, з сейфу пропало шість тисяч доларів. Я відразу написав, що тут справа нечиста та що бухгалтера треба перевірити в першу чергу. Стаття називалася «А в Просвіті справи темні». Був скандал. Розпочато нове розслідування, але скінчилося нічим.
Роман Іваничук за ці статті дуже на мене образився, і більше ми не віталися. В своїх інтерв’ю він донедавна стверджував, що начебто я звинувачував у пограбуванні його. Хоча це не так. Мені не раз хотілося підійти до нього і порозумітися, може, й вибачитися, але й тут не встиг.
Ігор на мої випади проти Іваничука й Просвіти відповів гнівною статтею в газеті «За Вільну Україну». Однак це нас ані трішки не розсварило. Ми й далі бачилися на різних імпрезах і цілком мило розмовляли. «Ну, я ж мусив відповісти, ти ж розумієш», – казав він мені добродушно. «Авжеж, – кивав я. – В свіжому числі "Post-Поступу" почитаєш і мою відповідь на твою відповідь».
Наступною значною заслугою Ігоря стала співпраця з видавництвом «Центр Європи», яке очолював Сергій Фрухт. Між іншим, дуже колоритна особистість. Йому вдалося зібрати цікаву команду, що складалася з переважно львівських істориків та краєзнавців, завдяки чому було видано чимало важливих досліджень. Усі ці люди переважно, як і Ігор, фахівцями не були, але були перейняті Львовом, хоч і, на відміну від Ігоря, не народилися тут.
Згадуючи Ігоря, не можу оминути Сергія. До революційних подій 1987–1989 років Сергій керував літературною студією в РОКСі і згуртував довкола себе російськомовних інтелектуалів. Розмовляв Сергій винятково російською, був і сам неабияким інтелектуалом, нарівні з ним міг дискутувати хіба Роман Кісь, бо я настільки філософією і новітніми течіями в літературознавстві та лінгвістиці не переймався. Коли ці двоє починали діалог, я лише кліпав очима, бо половини термінів не тямив.
Там, у РОКСі, в 1970-х роках ми мали з Грицьком Чубаєм та Олегом Лишегою кілька презентацій, а потім просто вчащали «на баби», цікавлячись винятково юними поетесами.
Тоді ж Гриць написав у 1978 році жартівливого вірша про Фрукта, якого пізніше Victor Morozov поклав на музику і частенько виконував у нашому товаристві.
Сергій, між іншим, не ображався і навіть запросив нас із Олегом на своє весілля. А в середині 1990-х під час Форуму видавців я чую грубий бас чистою українською: «Юрко! А чого то ти не вітаєшся?» Переді мною Сергій з козацькими вусами. Я був немало здивований.
А тепер уже й Сергія нема. ба навіть нема інформації про нього. Був чоловік, зробив стільки корисного, а в інтернеті порожньо. Навіть Ігор, коли я йому зателефонував, не міг нічого мені повідомити про смерть Сергія.
Але завдяки саме Сергєві Ігор нарешті міг зайнятися улюбленою дослідницькою справою. Його книжки про вулиці Львова – це те, що залишиться назавжди в користуванні краєзнавців та істориків. Він тихою сапою обробляв свою скромну ділянку, зосередившись на одній темі, але демонструючи енциклопедичні знання. Він носив у голові безліч всілякої інформації, пов’язаної зі Львовом і Галичиною, з ним можна було радитися, щось уточнювати. Коли я повідомляв йому, що знайшов в інтернеті ту чи іншу стару польську книжку з історії Львова або й цілий сайт, де можна стягнути стару пресу і книжки, він уже знав про них. Його важко було чимось здивувати.
3 грудня 2017
https://zbruc.eu/node/73840
Оцей нарис пана Ігоря надруковано в газеті "Поступ", заступником редактора якої він був, 11 червня 2005-го:
Коротка історія однієї львівської вулиці
Сонячна -- Ботвіна -- Куліша
Тепер ця вулиця названа на честь Пантелеймона Куліша. Можливо, гість із Наддніпрянщини колись і спацерував цією вулицею під час своїх приїздів до Галицької столиці.
Назва
Коли ж вулиця вперше з'явилася на планах львівського маґістрату, а це було приблизно 1820 року, то називали її Сонячною. Можливо, тому, що вулиця майже збігається з меридіяном північ-південь і у безхмарний день вікна її будинків освітлені сонячними променями.
Таку назву вулиця зберігала аж до 1950 року. За совєтських часів її перейменували на честь Нафталі Ботвіна, члена Комуністичної партії Західної України, страченого 1925 року за вбивство аґента поліції. А з 1992 року ця вулиця носить назву Пантелеймона Куліша.
Колись тут їздили трамваї
Тягнеться вона тепер від вулиці Шпитальної до колишньої площі Місіонерів, яка за совєтських часів називалася площею 700-річчя Львова, а зараз не має жодної назви. Біля початку вулиці Куліша стоїть споруджений на початку ХХ ст. торговий дім "Маґнус", а на колишній Місіонерській площі незабаром мають збудувати великий супермаркет з багатоповерховою автостоянкою.
На Куліша панує досить жвавий рух, хоча вона не є магістральною вулицею. Ще у 1960-х роках нею їздили трамваї -- від Городоцької, рейки пролягали через усю вулицю Сонячну (Ботвіна) і повертали на її кінці праворуч до вулиці Замарстинівської.
Театральні духи
Між будинками №№ 23 і 25 був пасаж Абрама і Якуба Германів, який вів до театру "Колізей". Сецесійний театр Colosseum (Міський театр Nowosci) було збудовано у 1898-1900 роках за проєктом знаних архітекторів Фехтера і Шлеєна. У міжвоєнний період Королівське столичне місто Львів утримувало два театри. У Великому (тепер Оперний) ставили драми, комедії та опери, а в "Колізеї" -- фарси, водевілі й оперети. Деякий час функціонував і Малий міський театр у Католицькому домі на вулиці Городоцькій (тепер Театр ЗахОК), де ставили камерні п'єси-штуки. Після ІІ Світової війни залишки "Колізею" перебудували на заводське приміщення, яким бродять ночами привиди колишніх акторів.
Більшість будівель вулиці Куліша була споруджена ще у ХІХ сторіччі. До них додали кілька сецесійних споруд. На місці колишньої площі Зернового ринку, де ще у 1950-х вирувала торговиця, збудували готель "Львів", задвірки якого виходять на Куліша.
Найгарнішою будівлею на вулиці до недавньої перебудови був будинок № 6А. Його споруджували одночасно з Великим міським театром за проектом Зиґмунда Ґорґолевського. Тут були театральні майстерні та склади декорацій. Однак таке утилітарне приміщення було гарно оздоблене барельєфами та скульптурами, присвяченими театральному мистецтву. Перебудова цього будинку у 1980-х роках зіпсувала його стиль і пропорції.
Колишні фірми та кнайпи
Сонячна вулиця перетинала колишню жидівську дільницю у Львові і була разом з вулицею Казимира Великого (тепер Городоцька між "Маґнусом" та початком вул. Шевченка) її діловим центром.
У старих довідниках можна дізнатися, що на вулиці Сонячній було кілька десятків торгових та промислових фірм. Зокрема під № 5 Соломон Дізендорф торгував фарбами, а під № 26 була фабрика фарб та ультрамарини Хаїма Перлмуттера. Меблева майстерня Альтбаха і Береза працювала під № 27, а фірма "Бондиш", власниками якої були Якимович, Кой і Черський, -- на Сонячній, 18. Під № 30 торгували залізними виробами Бардах і Пілінгер, а під №7 -- брати Братубар... Донині у наріжному будинку № 1 збереглася колишня аптека Каєтановича "Під білим орлом". А на Сонячній, 23 фірма "Ландау і Форнзіргер" займалася "купівлею та продажем старих і нових мішків". Поряд була друкарня Ебвера, яка друкувала різні часописи також мовами ідіш та іврит.
Однак найбільшим підприємством в околиці була Міська газівня, де з вугілля виробляли газ для освітлення львівських вулиць та будинків. Це підприємство, до якого від Сонячної пролягла Газова вулиця, запрацювало ще 1858 року. У будівництві цехів газового заводу наприкінці ХІХ сторіччя брав участь відомий архітектор Альфред Каменобродський. Донині стоять серед куп сміття та розвалених будівель збанкрутілого заводу газової апаратури добротні неготичні споруди, збудовані за проєктами цього архітектора. А в них би можна було створити неперевершений виставковий чи мистецький центр.
Не бракувало на вулиці Сонячній і ресторацій, більшість яких була звичайними кнайпами. У будинку № 7 була ресторація Кребса, № 11 -- Хаї Штейнах, № 17 -- Флігельмана, № 25 -- Шпігеля, № 37 -- Ісака Гольдберга, № 39 -- Хаїма Вільфа, № 41 -- Гандверкера, № 46 -- Сари Брюмер. А під № 48 власником кнайпи був Арон Журавель.
Неподалік, ще в совєтські часи зберігся останній заїзд у Львові. Ще на початку 1960-х сюди заїжджали селянські вози. Тоді він називався "Будинок колгоспника", а згодом, до початку 1990-х, -- готель "Комунальний".
Страшний погром пережила Сонячна вулиця 22 та 23 листопада 1918 року, після того як Львів залишили українські війська. Польське військо та міське шумовиння громили жидівські столиці міста. Сотні жертв цієї масакри звозили до театру "Колізей". Однак справжня катастрофа для єврейського населення настала у роки ІІ Світової війни. Відтоді і вулиця Сонячна втратила свій первісний вигляд, щоб перетворитися на вулицю Ботвіна, а потім Куліша.
