Олег Шупляк. 1933
Евген Маланюк
ВОЛОШКОВІ ОЧІ
He маємо великого довір’я до нашої пам’яті. Вона так само носить на собі тавро безволі, як і багато інших складників нашого духового єства. Геніяльно це увічнив Шевченко, вкладаючи в уста вартового-українця: „– Нехай собі, а Бог поможе, то й так забудеться колись”. Того „забудеться колись” – в атмосфері традиційної забудьковости найбільш доводиться боятися.
Тому варто дещо нагадати.
Це було два роки тому (1933 р. – І. Р.) . Втікач з затиснутої в обценьки зорганізованого голоду України. Пергаменове обличчя факіра – а вже скоро місяць як перебуває в нормальних умовах – і очі, що бачили й сфотографували те, чому немає назви й подоби, назавше, назавше.
Він оповідав згаслим, обезбарвленим, якимсь підмогильним голосом. Здавалося, що не вірив в те, що йому повірять. Не вірив, що він здолає зворушити, переконати слухачів іншого світу. Він ніби заздалегідь ухилявся від даремного труду переконування людей, що для них „колективізація”, „трудодень” чи „предсовхоза” – лише чудернацькі слова з чудернацької мови, що не викликають навіть тіні уяви про їх гостро-конкретний, каторжно-реальний зміст.
Не пригадую всього, що казав той чужинець (він не був з походження українець). Дещо було записане, дещо навіть друковане. Зрештою все було „відоме”, хоч зовсім неусвідомлене.
Він описував також похід села на місто весною 1933 року.
– „Це не був похід ще так-сяк міцних, а навіть часом озброєних українських селян 1920-22 pp., часів останніх повстань і початків першого голоду. Це був макабричний марш віддавна обеззброєних, віддавна виснажених, віддавна морально зламаних і фізично підтятих людоподібних істот.
– „Всі дороги, що вели до міста, засіяні були трупами, – казав він. – Трупи лежали тижнями непоховані. Їх жерли хробаки, ворони й здичавілі пси... До міст доходили найдужчі, але, дійшовши, лягали на брук, щоб більше не встати. Всі залізничні станції, всі містечка й міста України були засіяні людьми, що лежали на землі. Вони спочатку пробували сидіти, витягаючи руку по милостиню, але потім сили їх покидали, вони лягали з витягнутою рукою і – от – тіла їх починали набрякати й набирати іншої барви... Але смерть приходила не скоро. Вони конали тижнями без ніякої опіки в калюжі власних викидів... Шкіра на їх набряклих ногах репалася на сонці, з ран сочилася вода, і латки живого м’яса густо обсідали мухи”.
– „Мешканці міст ставилися до того байдуже, проходили, дивлячись на це як на річ нормальну, або стараючись не дивитися. В міських садах грала музика, театр і кіна були повні, хідниками спацерувала публіка, тут же повз конаючих і трупів”.
Так. Все те відоме, все знане. Проклятий релятивізм психіки сучасної людини, що до всього звикає. Але було в описі чужинця й таке, що стрясло цілою істотою і гострим, як вогонь, ножем прорізало пам’ять назавше. Це – образ дитини, що сиділа біля трупа матері при дорозі і широко розкритими волошковими очима, в яких стояв німий запит, дивилася то на матір, то на світ, не розуміючи, що сталося. „Тих волошкових очей української дитини не можу забути” – казав пергаменовий чужинець, і в його згаслім, безбарвнім голосі затремтіла несподівана струна, а в, здавалось, мертвих очах пробігла іскра.
Описувати зі слів чужинця той образ? Пригадувати його слова? Пробувати самому „малювати”? Даремний і блюзнірський труд. Зусилля Шекспірів всього світу були б безсилі і марні.
І то ніби для ще гострішого, ще певнішого витавру-вання в пам’яті образу тієї дитини і її волошкових очей – читаю недавно в спогадах лікаря-серба, що цього року вирвався з СССР, перебувавши від часів світової війни на теренах України й Кубані:
„В листопаді 1931 р. хліба на Україні не стало. Заворушилася вся селянська Україна і потягнула до залізниць. Головні потоки людности скерувалися на схід, на Кавказ, в середню Азію...
Діти почали пухнути і мерти. Діти вмирають з голоду особливо. Спочатку плачуть, потім затихають і хутко старіються. Роки призначеного їм життя проходять немов миттю. Очі їх, величезні очі, дивляться на світ, як очі старого, що вже збагнули всю правду, вірніш неправду життя. Жах війни – ніщо в порівнянні з очима дитини, що конає з голоду. Йдеш повз них, що лежать на вулиці, біля плоту, під муром, а очі дітей протинають тебе наскрізь. Вони сповнені тихим здивуванням: йде людина, а не вмирає. Значить один з тих, що на них батьки вказують, як на причину їх смерти. І коли вогник життя, ледве тліючи в них, нарешті догоряє, вони лягають, як лягали увечері, заколисувані голосом матері чи старшої сестри, і засипляють вічним сном”.
Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зідхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції й моральної розпусти. Всього того ми мали досить. Аж занадто.
Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційно слабу пам’ять. Щоб при першій ліпшій нагоді ця дірава пам’ять не махнула вишиваним рукавом – „нехай собі”, і не почала співати на дуже знайомий мотив.
ВОЛОШКОВІ ОЧІ
He маємо великого довір’я до нашої пам’яті. Вона так само носить на собі тавро безволі, як і багато інших складників нашого духового єства. Геніяльно це увічнив Шевченко, вкладаючи в уста вартового-українця: „– Нехай собі, а Бог поможе, то й так забудеться колись”. Того „забудеться колись” – в атмосфері традиційної забудьковости найбільш доводиться боятися.
Тому варто дещо нагадати.
Це було два роки тому (1933 р. – І. Р.) . Втікач з затиснутої в обценьки зорганізованого голоду України. Пергаменове обличчя факіра – а вже скоро місяць як перебуває в нормальних умовах – і очі, що бачили й сфотографували те, чому немає назви й подоби, назавше, назавше.
Він оповідав згаслим, обезбарвленим, якимсь підмогильним голосом. Здавалося, що не вірив в те, що йому повірять. Не вірив, що він здолає зворушити, переконати слухачів іншого світу. Він ніби заздалегідь ухилявся від даремного труду переконування людей, що для них „колективізація”, „трудодень” чи „предсовхоза” – лише чудернацькі слова з чудернацької мови, що не викликають навіть тіні уяви про їх гостро-конкретний, каторжно-реальний зміст.
Не пригадую всього, що казав той чужинець (він не був з походження українець). Дещо було записане, дещо навіть друковане. Зрештою все було „відоме”, хоч зовсім неусвідомлене.
Він описував також похід села на місто весною 1933 року.
– „Це не був похід ще так-сяк міцних, а навіть часом озброєних українських селян 1920-22 pp., часів останніх повстань і початків першого голоду. Це був макабричний марш віддавна обеззброєних, віддавна виснажених, віддавна морально зламаних і фізично підтятих людоподібних істот.
– „Всі дороги, що вели до міста, засіяні були трупами, – казав він. – Трупи лежали тижнями непоховані. Їх жерли хробаки, ворони й здичавілі пси... До міст доходили найдужчі, але, дійшовши, лягали на брук, щоб більше не встати. Всі залізничні станції, всі містечка й міста України були засіяні людьми, що лежали на землі. Вони спочатку пробували сидіти, витягаючи руку по милостиню, але потім сили їх покидали, вони лягали з витягнутою рукою і – от – тіла їх починали набрякати й набирати іншої барви... Але смерть приходила не скоро. Вони конали тижнями без ніякої опіки в калюжі власних викидів... Шкіра на їх набряклих ногах репалася на сонці, з ран сочилася вода, і латки живого м’яса густо обсідали мухи”.
– „Мешканці міст ставилися до того байдуже, проходили, дивлячись на це як на річ нормальну, або стараючись не дивитися. В міських садах грала музика, театр і кіна були повні, хідниками спацерувала публіка, тут же повз конаючих і трупів”.
Так. Все те відоме, все знане. Проклятий релятивізм психіки сучасної людини, що до всього звикає. Але було в описі чужинця й таке, що стрясло цілою істотою і гострим, як вогонь, ножем прорізало пам’ять назавше. Це – образ дитини, що сиділа біля трупа матері при дорозі і широко розкритими волошковими очима, в яких стояв німий запит, дивилася то на матір, то на світ, не розуміючи, що сталося. „Тих волошкових очей української дитини не можу забути” – казав пергаменовий чужинець, і в його згаслім, безбарвнім голосі затремтіла несподівана струна, а в, здавалось, мертвих очах пробігла іскра.
Описувати зі слів чужинця той образ? Пригадувати його слова? Пробувати самому „малювати”? Даремний і блюзнірський труд. Зусилля Шекспірів всього світу були б безсилі і марні.
І то ніби для ще гострішого, ще певнішого витавру-вання в пам’яті образу тієї дитини і її волошкових очей – читаю недавно в спогадах лікаря-серба, що цього року вирвався з СССР, перебувавши від часів світової війни на теренах України й Кубані:
„В листопаді 1931 р. хліба на Україні не стало. Заворушилася вся селянська Україна і потягнула до залізниць. Головні потоки людности скерувалися на схід, на Кавказ, в середню Азію...
Діти почали пухнути і мерти. Діти вмирають з голоду особливо. Спочатку плачуть, потім затихають і хутко старіються. Роки призначеного їм життя проходять немов миттю. Очі їх, величезні очі, дивляться на світ, як очі старого, що вже збагнули всю правду, вірніш неправду життя. Жах війни – ніщо в порівнянні з очима дитини, що конає з голоду. Йдеш повз них, що лежать на вулиці, біля плоту, під муром, а очі дітей протинають тебе наскрізь. Вони сповнені тихим здивуванням: йде людина, а не вмирає. Значить один з тих, що на них батьки вказують, як на причину їх смерти. І коли вогник життя, ледве тліючи в них, нарешті догоряє, вони лягають, як лягали увечері, заколисувані голосом матері чи старшої сестри, і засипляють вічним сном”.
Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зідхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції й моральної розпусти. Всього того ми мали досить. Аж занадто.
Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційно слабу пам’ять. Щоб при першій ліпшій нагоді ця дірава пам’ять не махнула вишиваним рукавом – „нехай собі”, і не почала співати на дуже знайомий мотив.
1935
