Показ дописів із міткою Інтерв'ю. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Інтерв'ю. Показати всі дописи

пʼятниця, 6 вересня 2024 р.

Андрій Кокотюха: Оксані Забужко можна все!



Андрій Кокотюха:
В інтерв’ю Еммі Антонюк Оксана Забужко різко не компліментарна до Ліни Василівни Костенко. Забужко хамовита, але то таке… Серед тих, хто активно коментує це інтерв’ю, здебільшого прихильники Забужко. Які дозволяють їй мати свою думку про все на світі. І це чудово, бо будь-яка людина (крім російської, бо то нe люди!) має право на власну думку та її висловлювати.
В принципі, донька Стефана не скоїла злочину. Вона просто така. Але! Якщо я чи хтось инший дасть не компліментарну оцінку самій пані Забужко – коментарі вибухнуть, як російський танк від української Стугни. І той, хто дозволив собі висловити свою думку про Забужко, буде навіки проклятий частиною української спільноти.
Отже, Боги існують. Як і небожителі. Забужко – можна все. Про Забужко – тільки пафосний позитив.


Інтерв'ю:
ОКСАНА ЗАБУЖКО: культура істерично молодитися, "лапочка" Жадан, обід у Кремлі, Ліна Костенко в СРСР

0:37 "в мене немає часу на Забужко"
2:36 Забужко нечитабельна?
11:90 інтеграція через кров
13:30 Забужко в Кремлі
22:11 які ми?
27:38 ROZMOVA
28:31 мовна травма
35:23 Будинок Слово
37:45 непростимо мало знаємо про себе
43:08 Казка про калинову сопілку
53:38 ми всі мусимо доводити, що чогось варті
56:50 Ліна Костенко
1:05:09 продукт книжної культури
1:09:50 звички і характер
1:12:34 "лапочка" Жадан
1:14:47 істерично молодитися і лукізм
1:22:00 чим визначається вік
1:27:10 пропущені уроки для наступних поколінь




Про Ліну Костенко совєтських часів - Валерій Шевчук:
"...у відповідь на тиск більшість шістдесятників почали пристосовуватися до всіх офіційних вимог, тільки Ліна Костенко і я залишилися непорушними.
Ліна Костенко була дуже скандальна завжди, тож її боялися чіпати. ...І раптом в 1987 році, якщо не помиляюся, дають Шевченківську премію Ліні Костенко. Вона сама була зачудована. Тим паче, що вона, одна з небагатьох, не порушила свого естетичного “Я” і своєї відповідальности перед народом і літературою, а залишалася в нормальному, незалежному стані ориґінального митця.
Ну, дали. Передусім, щоб показати, що не тільки цих блюдолизів відзначають Шевченківською премією. Ну, тою Шевченківською премією таких паскуд, таких бездар, таких нікчем відзначали, що страшне. І тут раптом – Ліна Костенко.
Розумієте, вони грали в таку гру, начебто вони однаково шанують і відзначають залежних і незалежних митців. Але фокус був ще в тому, що наступного року висувають мене. І я довго думав, чи мені відмовитися чи що, ну, нащо воно мені здалося?
Це як з Нобелівською премією, коли також мене хотіли висунути на неї, то я по справжньому перелякався. Я хочу бути вільною людиною, вільним митцем, а коли на мене надягають погони і мундир, то чи не залишиться від мене погони і мундир – і більше нічого?
Було ж чимало тих, хто увійшов у цю літературу, не маючи духовного поклику, який, припустимо, в Ліні Костенко був, є ще досі."
З інтерв'ю* 2019 року, котре друкувалося, зокрема, в Українській літературній газеті. Цікаво, чи О. Забужко його читала. Як бачимо, сказане нею про Ліну Костенко, зокрема, щодо присудження їй Шевченківської премії, м'яко кажучи, неправда.

Судячи з наведеного відео, вона не лише феміністка, а ще й ейджистка. Сумно.


вівторок, 20 серпня 2024 р.

Валерій Шевчук: "Викинувши з літератури, вони мені зробили благо"

 



"...У мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні."
Валерій Шевчук
Сьогодні прекрасному письменникові сповнюється 85 років. Здоров'я Вам, Майстре! Ходіть довго!

Шістдесятник Шевчук - "подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.
Усю різножанрову творчість В. Шевчука проймає фундаментальний, наскрізний, системоорганізовуючий образ Дому. Це — символ міцної осілости й захищености, щось упізнавано-матеріяльне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і водночас — ідеальне, алеґорія духовної Батьківщини. Дім духовний." (с)
"Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 року. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака» .
Він один у нас такий." (с)
Люблю Шевчука, дай йому Боже многих літ! Може, ще й тому люблю, що, маючи житомирське коріння, впізнаю в його книжках знайомі з дитинства будинки, вулиці, околиці... Адже його твори - то є, справді, нескінченна Житомирська саґа.
Укотре перечитувати його - рідкісна насолода.

🍁
Валерій Шевчук: "Викинувши з літератури, вони мені зробили благо"
...– Заходьте! – гукає нам пан Валерій, прочиняючи двері.
Знадвору його будиночок виглядає трохи казковим – гостроверхий, з венеціянським вікном на другому поверсі й чарівними зеленкуватими дверима, оточений садом і лісом, простором і тишею.
Письменник виходить нам назустріч у зворушливій аквамариновій шапці – єдиному елементі одягу, який відрізняє його форму для виходу надвір від домашньої.
Зима, у будинку холодно, і він турботливо наказує нам не роззуватися і не знімати верхнього одягу.
Пан Шевчук не любить публічности й розмов про себе, і спершу ми невпевнено перезираємося між собою – хто наважиться попросити його дозволу зафіксувати нашу розмову і поділитися нею з иншими?
– Думки людини цікавіші, аніж вона сама, – відрізає пан Валерій, почувши, врешті, питання.
Не вишколені в дипломатії, ми все ж наважуємося не прийняти його відмови, хоч і розуміємо, що подальша згода – це свідомий крок через себе.
– Я тут такий їжак, який ото закрився від світу і щось робить нікому непотрібне, – каже пан Валерій, пильнуючи, щоби ми всі зручно розсілися в його вітальні, облямованій важкими книжковими полицями (як і більшість простору в його будинку – з’ясуємо ми згодом) і підсуваючи невеликий чорний електрообігрівач ближче до наших ніг.
– Розумієте, я справді займаюся речами, які невідомі, неосвоєні в нашій культурі.
От барокова культура – хто до мене про неї говорив? У 70-тих мене викинули з літератури на десять років.
Галя Горбач, дуже славна жінка, посприяла виходу антології українського оповідання в Західній Німеччині. Потрапило туди й моє оповіданнячко, де був такий епізод: стара жінка натужно згадує, якого кольору була кофта в її доньки, яку забрали в Німеччину: жовтого чи синього? Згадати їй не вдається.
Тим часом у радянськім журналі літературознавства з’являється стаття, де авторка (хто вона така, я не знаю), стверджує, начебто я пропагую жовто-сині кольори. Після того випадку я став дуже тепло до цих кольорів ставитися – але тоді то було написано абсолютно стихійно та без жодної прив’язки до символіки.
Цікаво також, що коли ми з Галею Горбач згодом зустрілися в Німеччині, на якомусь їхньому майдані були виставлені розмаїті прапори, зокрема, жовто-синій. Як з’ясувалося, усі вони репрезентували різні німецькі землі.
До речі, швецький прапор теж синьо-жовтий. Імовірно, перші українські князі, що мали шведське походження, звідтіля й запозичили кольори для нашого стяга.
Ми зачаровано слухаємо, боячись перебити, і ховаємо очі від промовистого погляду фотографа, Оксани.
Оксані доводиться самій запитувати, чи дозволить пан Валерій їй познимкувати нашу розмову, його самого і його неймовірний дім.
– Ой, а це вже погано, – на мить губить властиву його виразу легку усмішку він. – Я дуже скромно ставлюсь до своєї зовнішности.
Зрештою, він-таки погоджується, хоча й відверто неохоче. Мені стає щемко: цей скромний геній і знати не бажає, як багато він і його тихе життя важать для инших.
Згодом пан Валерій говоритиме про насіння й паростки – і мені так кортітиме сказати йому, що от, його слова нам – то і є те насіння, яке ми зберемо й посіємо обов’язково, і навіть подбаємо про те, щоби воно проросло. Але коли говорить він, хочеться мовчати, тож я просто обійму його на прощання.
А поки він переводить погляд з фотоапарата на нас і продовжує:
– Так от, до чого це я. Десять років мене не друкували. Тільки десь за кордоном щось виходило. Я втрапив у такий собі “чорний список”.
Згодом Загребельний писав, що цей “чорний список” насправді існував – коли розгромили шістдесятників – я був одним із активних представників. Принаймні, у прозі входив в першу трійку (Гуцало, Дрозд і я).
І коли мене отак викинули, я пішов до бібліотеки – чогось мене штовхнуло туди. Я сам за фахом історик-архівіст, навчений в університеті читанню старих текстів, давньої мови. Тож подався у відділ стародруків центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського.
Ну, не вірив я, що з нашою давньою літературою було все так паскудно, як про неї писали – що не цікаво читать, що воно якесь дубове, що воно чорт зна яке! Не могло так бути!
У бібліотеці я пропав на п’ять років: ходив туди щодня, як на роботу. Зранку йшов і сидів там цілий день. І переді мною розкрилася дивовижна, велика, надзвичайна барокова література з усіма її фокусами.
Візьміть от, приміром, наше архітектурне бароко, порівняйте з італійським чи польським. Польське бароко, так би мовити, копіює італійське бароко.
Натомість, українське дає абсолютно автентичний зразок цього мистецтва. Так само в літературі. Це моє “випадіння” виллялося у згодом опубліковану “Антологію української поезії”.
Його голос м’який і якийсь наче усміхнений. Від самого його тембру стає тихо й заспокоєно усередині.
Надворі пізній ранок, однак світла, що потрапляє в кімнату, небагато: тут панує лагідний присмерк.
На столі й полицях – недогарки свічок. А ще – колекція маленьких порцелянових фіґурок, картинок і розмаїтих абищиць, які промовляють про щось важливе – проте, зрозуміле лише своєму господарю.
– У моєму кабінеті є полиця з моїми книжками. Серед них – мабуть, двадцять про барокове мистецтво. І ото я йшов в ту бібліотеку наче на крилах, бо перед мною відкривався цілий світ нашої культури: багатющої, дивовижної, дуже цікавої.
Згодом я напишу двотомну історію української літератури того часу, називається “Муза роксоланська”. Два величезні томи! Щоби прочитати всі ті тексти, треба страшно напружувати очі.
Я завжди любив на дівчат дивитися, а тут виходжу, а вони розпливаються! Але я був щасливий.
Тоді я сказав: “Слава Богу, що мене викинули з тої літератури!” Я звільнився від суєти – якихось там вечорів, виступів, чорт зна чого. Я зумів відкрити для себе величезні культурні пласти свого народу. Чого ще треба? Викинувши з літератури, вони мені зробили благо.
Так дивно чути, як віддзвонюють його слова в цілковитій тиші. Нізвідки не долинає гул машин, навіть сусідські собаки заспокоєно мовчать.
Мені думається про те, як звучить ця, нерозрізувана нічиїми голосами, тиша, коли пан Валерій залишається наодинці зі своїми книжками й леґіонами своїх думок. Чи чує він її? Чи лагідна вона до нього?
– Як ви повернулися в літературу згодом? – запитую натомість уголос.
– Це теж питання не просте, – відказує він і дивиться кудись повз нас.
Його тиша – багатовимірна, у ній живуть голоси й відлуння, яких не чуємо ми. Він розповідає так, наче проходить ґалереєю, виловлюючи в ній знайомі образи й зафіксовані пам’яттю уривки розмов.
– Справа в тому, що шістдесятники не однаково сприйняли удар по собі від уряду та партії. Одні почали пристосовуватися до соцреалізму. Однак заперечення соцреалізму й було головною відмінністю шістдесятників.
У мене, наприклад, була власна програма: повернути українській літературі її загальнолюдське обличчя. Аби воно входило в світовий спадок як справжня культура справжнього народу. Такий у мене був лозунг.
Але у відповідь на тиск більшість шістдесятників почали пристосовуватися до всіх офіційних вимог, тільки Ліна Костенко і я залишилися непорушними.
Ліна Костенко була дуже скандальна завжди, тож її боялися чіпати, тим паче, що під кінець 70-х років було своєрідне змагання офіційних органів проти нашої діяспори.
До слова, діяспорою я теж пізніше займусь, бо й у ній надзвичайно багата культура. Тут у мене в сусідній кімнаті цілий стелаж діяспорної літератури.
Так от – фактично, чиновники програвали з діяспорою війну, бо там була справжня культура світового класу. А більше нічого й не треба.
І раптом в 1987 році, якщо не помиляюся, дають Шевченківську премію Ліні Костенко. Вона сама була зачудована. Тим паче, що вона, одна з небагатьох, не порушила свого естетичного “Я” і своєї відповідальности перед народом і літературою, а залишалася в нормальному, незалежному стані ориґінального митця.
Ну, дали. Передусім, щоб показати, що не тільки цих блюдолизів відзначають Шевченківською премією. Ну, тою Шевченківською премією таких паскуд, таких бездар, таких нікчем відзначали, що страшне. І тут раптом – Ліна Костенко.
Розумієте, вони грали в таку гру, начебто вони однаково шанують і відзначають залежних і незалежних митців. Але фокус був ще в тому, що наступного року висувають мене. І я довго думав, чи мені відмовитися чи що, ну, нащо воно мені здалося?
Це як з Нобелівською премією, коли також мене хотіли висунути на неї, то я по справжньому перелякався. Я хочу бути вільною людиною, вільним митцем, а коли на мене надягають погони і мундир, то чи не залишиться від мене погони і мундир – і більше нічого?
Було ж чимало тих, хто увійшов у цю літературу, не маючи духовного поклику, який, припустимо, в Ліні Костенко був, є ще досі. Чи в Ірині Жиленко.
Тобто є людина, яка вважає, що не вона має керувати талантом, а талант має керувати нею. Бо це є веління отого Духа, якого ми називаємо Богом. Коли ж людина починає сама керувати талантом, то все виходить нікчемно. Бо людина сама в собі не є отим великим духом, вона є, перш за все, тілом, яке треба нагодувати, яке треба помістити в якусь коробку.
Отже, вони дрібні тому, що не шукають сакральности в цьому світі, натомість хочуть підігратися під моду, під сучасні, так би мовити, настановлення, чи під чиїсь вимоги.
У мене так десятиліттями валялися книжки – бо я не хотів виконувати чиїхось вимог. Я ті книжки оформляв і ставив на полицю. І ніколи не жалів, бо творячи так, як оце я сказав, відчував щастя. Бо піднявся над своєю обмеженістю і над собою.
– Гадаєте, ці погони узалежнили би вас? – запитую.
– Ну звичайно, звичайно. Людина – дуже квола істота.
– А як Ви бачите оцю свободу, незалежність, як розумієте її для себе? Де межі тої незалежности? Чи їх немає?
– Ну, це визначається індивідуально. Але людина повинна розуміти одне: коли їй Бог дав якісь здібності, то торгувати ними не можна. Ці здібності треба розвинути. Тоді ти свою місію в цьому світі й житті виконав.
– Тобто, Ви вірите в божественне покликання людини?
– Так, звичайно! Якщо людина не почуває покликання, значить, нічого з неї не буде. Він буде шарлатаном літературним. Як оті, що матюками начиняють свої твори і завдяки цьому стають популярними. Все це штучне, нікому не потрібне.
Але духовний світ не може творитися без волі отого Духа, якого ми ніколи не побачимо, ніколи не пізнаємо, але який творить цей світ. Оце і є Бог.
В мене розуміння не попівське – у них лише сама гра у віру в Бога. У мене сковородинський світогляд. От саме Сковорода бачив Бога як синонім Природи, яка творить, самотвориться.
Світ тваринний самотвориться в безлічі варіянтів. Світ людський самотвориться: є різні народи, різні типи і немає подібної людини до иншої. Яка сила це все може створить, яка?
Ще у вісімнадцятому столітті один з поетів писав: “Бог не є фіґуральний, Бог – це дух, який присутній в кожному з нас, якщо ми живі істоти”.
– Але ми можемо відгукнутися на цей поклик або можемо його не прийняти? Тобто, у нас-таки залишається власна воля? – втручаюся з питанням.
– Ну звичайно, якщо ви не хочете свого покликання, значить, вам не дано сили і посвячення духовного для того, щоб його використати.
Бо коли людина губить свій талант самостійно заради ласощів, грошей, людина грішна. Вона грішить проти закладеного таланту, проти пізнання себе.
Натомість, важливо себе не згубити і не втратити тих начал духовних, які тобі вклав Бог.
У кожного з нас різні очі, голос, постать, бо кожна людина автентична. Вона не вирубана з колоди, а справжня, безмежна, незбагненна.
Світова гармонія твориться через поєднання усіх учасників, де кожне володіє безподібністю: голосу, мови, способу мислення. Наприклад, тут же мурашка ходить, яка має теж своє життя, свої закони, гніздо, організацію.
Усе з’єднане і є часткою Божого розуму, який складає гармонію, необхідну для існування людини і будь-якої живої істоти.
– Ви так гарно говорите про життя в його багатогранності, про співставність різних його часток і їхню єдність в контексті життя. А що ви думаєте про смерть? Яка її роль? – втручаюсь несміливо знову.
– Смерть – це оновлення цих істот. Справа в тому, що ми вичерпуємося за життя. І, відповідно, стаємо недієздатними, старими, хворими. Жива матерія вичерпується. Саме тому вона народжує инше – дітей, які оцей цикл продовжують, щоб оновити світ, себе, суспільство і, так би мовити, стати його творченосною часткою; усвідомлює це ця істота чи ні.
Коли покликання справжнє – значить, людина стає виконавцем волі свого покликання. Тільки тоді можна сказати, що людина не втратила свого часу і життя.
– І все ж, у чому коріниться незламність? Ви розповідали про те, як вас викинули з літератури на п’ять років. Сьогодні можна говорити про це з усмішкою, бо знаємо, що вам, однак, вдалося повернутися. Тоді ви цього не знали – але не здалися.
– Я легковажний. Справа в тому, що людина має благо не знати свого майбутнього.
Ще римляни сказали “Carpe diem!” – зривай день! Ти істинно живеш в реальному живому дні, вчорашній день – це вже покійний день. А завтрашнього і прийдешнього тобі знати не дано – як благо.
І от я ніколи не думаю, що буде завтра. Пишучи свій твір, ніколи не гадаю, надрукую я його чи ні. Я знаю, що творчий процес запускається, коли в мене з’являються якісь видива, якийсь неспокій, я стаю якийсь ледачий, нічого не роблю і от щось таке мною колотить, а потім раптом без будь-яких підготовок, вибірок, планів і всього такого, мене кидає до столу – і я пропав, аж поки не закінчу цей твір.
А часом вони бували і великі. Я ніколи не роблю нічого на замовлення – лише те, до чого лежать моє серце і душа. Мушу віддаватися стихії творчости. Без стихії творчости – це вже буде суроґат творчости.
– Розкажіть, яким маленьким хлопчиком ви себе пам’ятаєте? Які книжки ви читали? Які видива у вас були тоді? Що було вашою стихією в той період?
– Мене називали бріхунцем – через мою здатність фантазувати. Не то щоб я казав неправду з якоюсь практичною метою, як це жінки роблять. У мене була фантазія.
У мене батько швець, я Шевчук натуральний – тобто, син шевця. Мати в мене трошки шляхетнішого роду. Вона була полька – Юзефа Францівна Малецька. Таким чином я маю нібито польсько-українську кров – батько чистий українець був.
Щодо польської крові маю сумнів – як історик. Як на мене, ця родина була із ополячених римо-католиків, що походили з українців.
Оскільки католицька церква дуже сильно ополячувала своїх прихожан – вони молилися лише польською із польських молитовників. Та коли з костелу виходили, баби сідали на палісадничку й починали шпарити по-українськи. Я, бувало, десь так підсяду і слухаю – така цікава мова, гарна.
На Житомирщині є багато оцих римо-католиків, вони записані поляками – усю документацію ж вели ксьондзи. Проте то просто сполонізовані, а власне, окатоличені українці.
От була така письменниця Галина Журба. Вона була з такого ж роду. Вона описує в своїй автобіографії такий факт, що оці так звані поляки дуже відрізнялися зовнішньо від “короняжів”, тобто, приналежних до польської корони.
Та навіть візьміть борщ! Якось один чоловік поїхав у Польщу – а він був культурна, інтеліґентна людина – і приїхав звідти дико сердитий: каже: “Що це за народ? Я попросив собі борщу, а мені дали якусь рідину червону, де взагалі нічого немає!” Борщ український дуже відрізняється від борщу польського. Я, до речі, цей борщ бачив, теж на нього дуже кривився.
А про дитинство… У мене є книжка спогадів про дитинство, “На березі часу”.
Але розкажу вам одну історію маленьку. Коли я був школярем, очевидно, десь у класі п’ятому, класна керівничка попросила мене занести в учительську класний журнал.
Я хлопчиком був не буйним, спокійним таким, узяв цей журнал і в учительську заніс, а там ціла купа вчителів, я аж перелякався. І стоїть там така єврейка, ширша як довша – вона читала російську літературу. Я віддав їм цього журнала й пішов.
І чую, ця вчителька російської літератури каже: “Вот посмотрите на этого мальчика. Это особенный мальчик. Из него выйдет что-то особенное”. Як так вона щось відчула – я ж у п’ятому класі був! Ну, чим я відрізнявся від инших дітей? Через це я судить себе сам не можу.
І був другий випадок. Я після школи працював на бетонному заводі. І там був старий такий майстер напів-інтеліґентний. І він мені сказав: “Хлопче! Послухай мене. Я вже старий чоловік, уже ось на пенсію піду. Тобі тут не місце. Іди вчись”.
Пан Валерій запрошує нас до свого кабінету.
Ми підіймаємося на другий поверх звивистими дерев’яними сходами, минаючи кругле гобітанське вікно, що визирає в сад.
У просторому кабінеті пана Валерія великі вікна зі сполоханими, нерівними тюлями, і ґіґантські книжкові стоси.
На стінах – родинні фотографії; старі, пожовклі афіші; картини, дзеркало, багато левів і книжкових палітурок, хрест.
На письмовому столі – квінтесенція романтизованих чорно-білим кінематографом уявлень про творчий прихисток письменника: давня друкарська машинка із недонабраною сторінкою, що от-от випурхне із затискача, однак поки ліниво оперлася на старомодну лампу в юначому очікуванні; ліки; клей і ножиці; горнята з-під чаю, ті ж таки недогарки свічок; окуляри й лупа; книжки й папери; тютюнова люлька – ще козацька, із кінця сімнадцятого століття, однак цілком “робоча”.
На підвіконні – один вазон, як у Леона-кілера, із дзбанком для води поруч.
Праворуч від столу – великі теки з рукописами. Прохаємо дозволу погортати. Мені до рук втрапляють його спогади із Заполяр’я, складені переважно з листів письменника до дружини.
– Я вам уже розповідав, як мене перший раз викинули з літератури, – каже пан Валерій. – Але був іще один раз – у 1963 році.
У 1962-му я вийшов, так би мовити, в пресу українську зі своїми першими оповіданнями, які друкувалися і чомусь привертали дуже велику увагу.
Вони друкувалися в періодиці, в журналах, в “Літературній Україні”, навіть мене за кордоном в діяспорі помітили. Ще Кошелівець, знаменитий критик діяспорний, дуже мене відзначив – мені до сьогодні незручно той відгук читати.
Але я завжди був язикатий. І через це на зібраннях у Спілці письменників виступав і казав те, що думав, а не те, що хотіли дядьки з орденами замість серця. І мене на рік перестали друкувати.
За тими оповіданнями було написано більше десяти відгуків про мою творчість у всій основній пресі. Здебільшого неґативних. І мене, а також Дрозда, послали для перевиховання у військо.
Дрозда в Забайкалля, а мене в Заполяр’я. Та я вже мав вищу освіту і через це прослужив тільки два роки на Кольському півострові.
Ми з дружиною домовилися щодня писати одне одному листи. Ну, вона, звичайно, писала не щодня – часом забувала. А я ж щодня, як машина, писав ці листи, бо це мені давало змогу жити. І ось всіх тих листів там є, мабуть, з тисяча – певно, томів десять вони займуть. Однак друкувати їх не збираюся. То інтимне, сімейне.
Я не можу брехати чи моделювати, улещуватися чи щось таке. Як сприймаю, так пишу, такий в мене принцип, залізний. Треба щось і для себе залишити. Тим паче, наші стосунки не були простими.
– Але ж стосунки простими, мабуть, бувають украй рідко, тим паче справжні? – пробую чи то запитати, чи то заперечити.
– Так, ці непрості стосунки инколи бували дуже гострі. Найбільше боліло те, що дружина цілком не сприймала моєї творчости. Для неї то було чуже і нецікаве, хоча вона була освіченою людиною. Не було, мабуть, внутрішнього зв’язку, а тільки житейський.
Вдруге – і знову незграбно – втручаюся в плин монологу, згадуючи Соню, дружину Льва Толстого: їхні непрості стосунки, її нерозуміння чоловікової творчости.
Наважуюся припустити, що саме такі житейські, а не творчі взаємини, навіть глибше розкривали його – і обтісували, збагачували його тексти.
– Ну, ясно, бо все-таки життя живе – це є основа творчости, – погоджується пан Валерій. – Без цього життя ніяка творчість немислима. Але це, так би мовити, емоційне, інтелектуальне і душевне осмислення самого себе і світу.
– Розкажіть про ваш дім, – прошу, знову захоплено роззираючись.
Пан Валерій усміхається ласкаво:
– Це моя фортеця. Фортеця, у якій я ховаюсь від світу. Бо моє діло що: письмовий стіл, ручка (комп’ютерами я не володію), машинка друкарська – і все. І весь цей світ я творю оце так.
Але я втомлююсь. Раніше, замолоду, був компанійським, але коли мене вже вдруге викинули з літератури, відчув радість самотности. Особливо, коли сидиш в підвалі, де лежать оці всі старовинні книжки, коли входиш в світ старовинний, що лежить без використання, без читання, що його ніхто не знає, світ, зафіксований тільки в картотеках, то починаєш розуміти, що без вирішення, що в тобі самому, а не в суспільстві, не в преміях, орденах, не пізнаєш тієї сокровенности.
Розумієш також, що життя, попри все, гарна річ, але треба не згубити його благодаті, любови до світу, людей – але не до себе. А які тут пташки дивовижні!
Я народився в Житомирі, і мої батьки в Житомирі народилися, і по матері діди й прадіди народилися, але ми жили на околиці біля річки й осібно, без близьких сусідів (треба було під гору піднятися, тоді уже хати були).
І от в гуртожитку я себе дуже погано почував, а в казармі взагалі жахливо, бо я не є колективна істота. Це мене вбиває, мучить, гнітить, знівечує. А ось тут я можу створити цей мікросвіт, де живу натурально.
Тутешній сад посадив ще письменник тоталітарного режиму, Василь Менько. Цей будинок належав йому. А потім він помер, а його жінка продала дім мені. Я у 80-ті роки вже багато видавався, тож мав змогу придбати.
Я люблю сад, люблю біля нього возиться і обкопую. І цей рік був дуже урожайний, особливо на сливи. Ходіть, пригощу вас слив’янкою, яку зготував власноруч.
А ще… я збираю гриби в лісі.
А біля озерця припнутий лежить мій човник.
Я страшенно люблю і пташок, і рослини, і квіти. Це мені, очевидно, заклала мати, яка дуже любила розводити квіти. Вона була інтеліґентніша за батька, але батько був мудріший. І я себе вважаю його продовжувачем. Бо основний моральний кодекс, який я виніс в цей світ – взяв від нього.
– Розкажіть, будь ласка, над чим ви працюєте зараз?
– Ніколи не розповідаю. Не можна так робити – так ти виходиш зі світу отієї незбагненної таїни, якою є творчість.
Через те я ніколи не розказую, що я пишу, що роблю. Тільки коли воно готове, вже, так би мовити, не є живим моїм тілом, а віддається світу – тільки тоді воно показується, продається і все таке.
– А про ту, що вже в роботі, розкажете? Про історію ідеї козацької держави.
– Тут, у цьому двотомнику, вперше розроблена ідеологія козацької держави. Вона називається “Козацька держава як ідея у суспільно-політичному мисленні України в 16-18 ст.”. Раніше ніхто не займався цим питанням.
Узагалі, у мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні.
Фактично, це було першим таким наївним напівдитячим двигуном, який запустив оцю машинку, яка витворила отакенну кількість книжок (сьогодні їх опубліковано 167).
За козацтва були инші державотворчі обставини. А сьогодні путінська аґресія значною мірою сприяє розросту української нації. Бо нація бачить велику собі загрозу і в неї спрацьовує самоохорончий комплекс. Так аґресори програють у цій війні.
Водночас, неґативною мірою сприяючи розросту з’єднаности української нації, згуртованости – і розвитку відповідно.
Коли був би абсолютний добробут і спокій, з’явилося б реґресивне значення. Тоді народ почав би слабшати. Він не мав би ознаки боротьби за своє “Я”, а це дуже важлива річ. Це вимагає віддачі енергії і певного змагання з тим, хто хоче тебе поставить на коліна чи взагалі знищити. Це самооборона.
– Але щойно війна завершиться, нація розслабиться і розформується, бо не буде спільного ворога?
– Поживемо – побачимо. Я вам кажу, що не думаю, як воно буде завтра, – заливисто сміється він. – Сподіватися ми повинні й можемо, але щось гадать і вгадать – ні.
Однак, робити свою роботу треба обов’язково! Незалежно від того, чи проросте, чи ні, якщо ви чуєте, що робите щось таке, що потрібне в цьому світі чи, можливо, і для вас самої потрібне – то треба робить. Бо той, хто лежить, нічого не досягне і нічого такого не зможе зробити.
Нам пора – пан Валерій одягає чорного берета й проводжає нас, махаючи рукою на прощання.
Довкола його дому тиша, яку можна нарізати пресованими блоками – якби її перетворити на паливо, може, у його домі стало б тепліше, – чомусь думається мені.
Він іде з нами вузенькою стежкою до воріт – серце мені крається, прошу його повернутися в будинок, бо надворі холод пробирає до кісток.
– А я не мерзну, – легковажно відповідає Валерій Шевчук і сміється.
Здається, він сміється увесь час. І його сміх дзвінко відлунює у цій зачарованій тиші – проте, навіть довколишні птахи вже до нього звичні: двоє граків, що причаїлися на гілках старої ялини поруч із домом, не спурхують налякано – а продовжують сидіти й дивитися мудрими очима на цього усамітненого й дуже крихкого велета у вицвілій вовняній безрукавці.

Розмову вела Надійка Гербіш.
УП.Життя
15 квітня 2019

🍁
"Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…"
Валерій Шевчук

четвер, 3 серпня 2023 р.

"Та ще я, ще не народився - / я народжусь, коли помру." Микола Холодний

 



УКРАЇНА
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена -
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, -
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, -
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого -
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок -
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
1960

Микола Холодний
* 31 липня 1939, Ягідний хутір, с. Краснопілля, Чернігівщина — † лютий 2006, Остер.

Рядки з його віршів:
...Однак нехай ми з маловживаних
і вартові нехай на мурах,
лише б на сцені у вишиваних
мерці нам грали на бандурах.
1959
...і молився б світ на тебе голу
а ставало б зимно тобі зи
то святі спускалися б додолу
і палили власні образи
1959
... А наша слава впала на порогах.
Пішла від нас десятою дорогою.
Сидять собаки у лискучих «Волгах»,
а мої друзі десь сидять за Волгою.
1969
...Та ще я, ще не народився –
я народжусь, коли помру.


ЧИ ДОВГО ТАНЦЮВАТИМУТЬ ГРАКИ?
(інтерв’ю з Миколою Холодним, записане 1992 року і опубліковане лише 2015-го)
� - Коли я збирався до вас, мене попередили про ваш, Миколо Костьовичу, нестерпний характер.
Микола Холодний: - Спробую пояснити, звідки взявся цей стереотип. 1961 року я, сільський юнак, вступив до Київського університету. Десь перед тим надіслав вірші до республіканської газети «Колгоспне село», тепер «Сільські вісті». Працював там мій поет-земляк Іван Цинковський. І ось запросив він мене на творчу розмову. Таке поняття, як «творча розмова», я почув уперше. Коли переступив редакційний поріг, заслужений поет показав палицею у вікно, він ходив із ціпком:
– Ото бачиш, старик, написано «Гастроном»? Біжи мерщій по півлітру, а тоді говоритимемо про вірші.
Біля Цинковського мов з-під землі виросли ще якісь цінувальники поезії, що принесли закуску.
– То ти ще не знюхався зі всілякими др…ми? – після першої запитав метр. – Я цього Д. якби уклеїв у вухо, він би й розсипався. Я у Парафіївці бугая три години за рога тримав!..
– А може б, Вам з Д. поборотися віршами? – зухвало запитав я.
– Е-е-е, бачу і ти вже встиг злигатися з крючкотворами. А я ще збирався передмову до твоєї збірки писати.
Отак починалося моє входження в щільні шари київської літературної атмосфери.
� - Кажуть, згодом вашою особою зацікавився Леонід Новиченко, особистий секретар Кагановича, і навіть запросив Вас до себе додому.
- О, то великий артист! – Щоб наша розмова була конструктивною, – промовив він тоді, похитуючися в кріслі, – скажіть, яких Ви читали філософів?
– СкОвороду, Ніцше…
– Не СкОвороду, а СковородУ, – поставив він наголос на останній склад. – А ще?
– Ще Микиту Сергійовича Хрущова.
– Та який з нього філософ…
– Але ж Ви самі писали про його глибокі філософські погляди.
Більше Новиченко мене не запрошував. ...
� - 1972 року ви виступали як свідок на суді над Іваном Світличним.
- Суддя, запитав, чи давав мені Світличний націоналістичну літературу? Я відповів:
– Ні.
Адвокат:
– А настанови, як писати, давав?
– Ні.
Більше на подібні суди мене не викликали.
� - За яких обставин вас тоді заарештували?
- Мене схопили на Хрещатику 20 лютого. Один заарештований переплів збірку виключно з критичних моїх віршів і на першому допиті, розгубившися, приписав це мені. Таким чином я міг розраховувати на першу статтю карного кодексу – «виготовлення». За нею йшло «розповсюдження». На суді він зробив мені ще одну «послугу»:
– У Холодного є вірші антирадянські, а є й ліричні. («заарештований» – Іван Світличний. – Г.Б.)
Почувши першу частину фрази, суддя аж розцвів. А думаєте, я не ловився в капкан? Смачно поспавши і смачно поївши, десятки вишколених спеців мізкують, як узути тебе в постоли.
� - Розповідають, Павло Тичина в перші повоєнні роки, коли ви навчалися в школі, передплачував для вас «Літературну Україну»?
- Так, це відповідає дійсності. А коли я навчався згодом в університеті, то я, Василь Симоненко, Вячеслав Чорновіл, художниця Алла Горська, сестра Світличного Надійка, зараз вона працює на радіо «Свобода», ходили до Тичини колядувати. На Чорноволові була металева маска: рука затулила рота. Тичина весь час поглядав на ту маску…
У філармонії був я на ювілейному вечорі Тичини. Подарували йому статуетку Петра 1-го, а якась жінка з Черкащини, від виборців – букет паперових квітів…
� - Коли узимку 1965-го вас виключали із університету, ви мешкали в Андрія Малишка.
- Ще до того у Володимира П’янова, на Коцюбинського, ми з Андрієм Самійловичем грали проти П’янова і Вінграновського у карти. Малишко єдиний був серед нас, хто пив того вечора лише каву, тому ми з ним завдяки цьому і виграли. Вінграновський, він, кажуть, коли програє, завжди так робить (артистично упав зі стільця додолу – Г.Б.). Нагадував Гітлера з картини про бомбардування райхстаґу.
Пам’ятаєте фото: Малишко з групою київських письменників у Ольги Кобилянської? Користуючись нагодою, я запитав Малишка, чи не відомі йому якісь подробиці написання листа Кобилянської до Сталіна з подякою за «визволення» Буковини в 1940 році – після підписання пакту Молотова-Рібентропа? Малишко відповів, що того листа Кобилянська не тільки не писала, а навіть сумнівається, що й читала. По листа з Києва було споряджено спеціяльний літак.
Узимку 1972 року у музеї Кобилянської у Чернівцях племінник письменниці на прізвище, здається, Панчук розповів мені, що після «визволення» на квартирі у Кобилянської постійно вартував енкаведист, буцімто оберігаючи письменницю від «ворогів народу». Насправді ж її таким чином було ізольовано від буковинської інтеліґенції, серед якої провадилися масові арешти. Беззахисні люди потребували поради і захисту. А Кобилянську, по суті, тримали під домашнім арештом.
Листа-фальшивку майстри цього жанру віддрукували на машинці, Кобилянська його не підписувала, бо була паралізована.
При моїй з Панчуком розмові були присутні літня працівниця музею та дівчина родом з Чернігівщини, що працювала в бухгалтерії Заражинецької ПМК. Я приїхав до ПМК як ревізор Міністерства меліорації, в якому тоді працював.
� -Власноручне написання Кобилянською листа до Сталіна не нагадує вам таке ж саме по технології написання «листа Миколи Холодного» до «Літературної України», у якому ви «зреклися» своїх поглядів?
- Вживане вами слово «технологія» усе пояснює. Проходять десятиліття, а технологія царської політичної ахранкі не помінялася з часів петербургської гапонівщини.
Коли приїздив з групою письменників Малишко, – згадував племінник Кобилянської, – то письменниця цікавилася: «Колись мені Коцюбинський розповідав про талановитого молодого поета Тичину. Він живий, а чи його арештувало НКВД?»
� - У 30-і роки большевики подбали, щоб з Великої України на решту її території не просочувалася ніяка інформація.
- Ще Малишко розповідав, як під час голоду 33-го року він вчителював. Учні вимерли, стежка до школи заросла бур’яном. Аж приїжджають із району уповноважені:
– Де хліб? – вчителі відповідали за хлібоздачу, і їм за це давали хлібний пайок.
– Нема, – відповів поет.
– А ти чим тут займаєшся?
– Закопую людей.
– Ага, так! – і виключили з комсомолу, звільнили з праці.
Поскаржився до обкому комсомолу – поновили.
У 1966 році я стеріг у Новій Олександрівці на Яготинщині радгоспний сад. То стара жінка із Супоївки на прізвище теж типу Супоєнко хвалилася, що в 33-му бригадир привіз її ще живу до ями разом з мертвими.
– Коли після війни я був редактором журналу «Дніпро», – продовжував Малишко, – то викликали нас, усю редакцію, до ЦК КПУ за те, що опублікували «націоналістичний» роман Юрія Яновського «Жива вода». Я сказав, що радив авторові покращити роман. «Як, покращити цей ворожий витвір? Звільнити з праці!» Тоді підіймається відповідальний секретар журналу Василь Козаченко і каже: «Андрій Самійлович роману не читав, він був у відрядженні в Америці. Це я в усьому винен, звільняйте й мене». «Задовольнити прохання Козаченка, звільнити з роботи!» Тоді й інші почали підійматися і просити того ж, бо теж чимось були причетні до появи «Живої води» на сторінках часопису. Одне слово, розігнали всю редакцію. А коли поміняли гнів на ласку стосовно Рильського, то і щодо мене змінили батога на пряника.
Розповів Малишко також, як відразу по війні він і Голова Ради Міністрів УССР Микола Бажан поїхали до Львова, і їх там, інтеліґентно вдягнених незнайомців, що розмовляли чистою українською мовою, міліціонер на вулиці сприйняв за бандерівців і доставив у відділення міліції для з’ясування, що вони за птахи.
� - З вашої розповіді відчувається спорідненість душ з Малишком…
- Щодо душ ви дещо перебільшуєте, Малишко дав мені тисячу карбованців, щоб я купив сільську хату, бо з молодою дружиною не мав де жити. Певно, він бачив в моїй творчості себе молодого, бо тоді вже було його заарканено партійною кон’юнктурою.
Чув я виступ Андрія Малишка на Байковому цвинтарі над труною Сосюри. Малишко поклявся, що ніякими сибірами не вб’ють у нас любові до української мови, до України. Наступного дня на сторінках газети «Радянська Україна» у звіті про похорони ці рядки немов корова язиком злизала.
� - Щойно у московському видавництві «Книга» вийшли непубліковані досі на батьківщині твори Віктора Некрасова «И жив остался». У книжці вміщено ваші спогади про те, як Корнійчук шантажував Некрасова під час хрестового походу Хрущова у 1962-63 роках проти так званих «ідеологічних диверсантів».
- Відразу після ХХІІ з’їзду КПРС, що завдав нищівного удару по Сталіну, а його труп винесли із Мавзолею, Корнійчук виступав перед нами, студентами КДУ. Це була його спроба реабілітації в очах молодого, некомпетентного покоління. Я попрямував до сцени – зустріч відбувалася в актовій залі червоного корпусу КДУ – і в руки Корнійчуку подав записку: «Ваше ставлення до «вождя українського народу» Кагановича?»
Корнійчук відповів, що якось Каганович викликав його, Тичину і Рильського до себе на квартиру. Вони дві години дрижали у прихожій, а Лазар бовтався у ванні. Потім вийшов, розчервонілий, і почав їх лаяти, що не оспівують його, і примушував Корнійчука підписати статтю для преси. Корнійчук, з його слів, відмовився. Тоді Каганович як стукне кулаком по столу. А Корнійчук, мовляв, і собі як стукне!
Щось у цій розповіді уславленого драматурга було від мисливських оповідань… Зараз переді мною лежить брошура видавництва «Радянський письменник» за 1947 рік: «Александр Корнейчук. О выполнении Союзом Советских писателей Украины постановления ЦК ВКП(б) о журналах «Звезда» и «Ленинград». Доклад на пленуме Советских писателей Украины 15-20 сентября 1947 г.». Там майже в кожному абзаці – «Рильський націоналіст». А на сторінці 15-й читаємо таке: «Мы все глубоко благодарны Центральному Комитету нашей партии и тов. Кагановичу за то, что он так заботится о нашей литературе, о наших молодых советских литературных кадрах (Аплодисменты)».
Корнійчук тероризував Некрасова, що той «не з того фронту». Некрасов відповідав, що не з того, бо під час війни такі, як класик радянської драматургії, воювали у Ташкенті за чужі спідниці, а Некрасов – з фашистами на передовій.
У зв’язку з цим мені хотілося б нагадати ще один колоритний епізод, яким у помешканні Володимира П’янова поділився Андрій Малишко:
– Коли німці підступали до Харкова, прибігає до нашої скороспеченої газети «За Радянську Україну» Микола Нагнибіда з драматургом Юхвідом і просять редакційну «полуторку», щоб відвезти на вокзал речі. «А ви хіба не разом з усіма евакуюєтеся?» – запитали ми. Вони щось нам нерозбірливо пояснили, а для тривалих розпитувань не було часу: через Харків навздогін відступаючим радянським частинам летіли німецькі стерв’ятники. І ми дали машину. Військовий патруль затримав їх з машиною аж у Куйбишеві. За законами військового часу мене, Бажана, Первомайського за ту зниклу машину могли розстріляти без дебатів. А після війни Нагнибіда, цей, по суті дезертир, раз-пораз друкував у «Правде» свої фальшиві «фронтові балади», патетично співав про те, як обливався в окопах кров’ю… У роки брежнєвської реакції цьому діячеві давали на заріз рукописи опальних молодих авторів. За юдині срібняки Нагнибідон, як його усі називали у Спілці, вершив чорну справу.
� - Мабуть, Микола Холодний в університеті був не єдиним поетом-бунтарем?
- Володимир П’янов познайомив мене з самобутньою поезією Світлани Йовенко. Ще коли Світлана навчалася в середній школі. А невдовзі студентка Йовенко стала гордістю «СІЧі» – університетської літстудії імені Василя Чумака, якою керували Іван Драч, Валерій Шевчук, а після них я. У Світланиних віршах зазвучали громадянські мотиви. Йшли роки, мужнів поетесин голос. У її творі про птицю Чілі Піночет вельми асоціювався з Щербицьким. В поезії Світлани Йовенко мене вражає висока пластика образів. «Те, що захололо, мов зборолось, Ще весняні соки позовуть», – оптимістично писала вона в роки реакції.
� - Буквально в останні дні хрущовської «відлиги» на сторінках тодішньої газети «Радянська культура», тепер «Культура і життя», Ви опублікували полемічну статтю «Мощи чи живе тіло поезії?» Вона викликала неабиякий резонанс. Її коментували зарубіжні радіоголоси.
- У тій статті я виступив проти дешевеньких пісень-одноденок про п’ятирічки, заможне життя та космос, що від імені народу складалися всілякими ремісниками. Логічним продовженням «Мощів» була моя стаття «Про душу в пісні та про пісню в душі» у 8-му номері журналу «Ранок» за 1965 рік. Мене підтримав навіть кримсько-татарський вчений Рафік Музафаров, але полеміку прикрили.
� - Чорна галич закружеляла тоді і над вашим університетським однокашником Борисом Тимошенком, коли той посмів стати зятем «українського буржуазного націоналіста» Бориса Антоненко-Давидовича.
- Здається, у «Вечірньому Києві» з’явився в ті часи пашквіль про нібито Антоненкову спробу зґвалтування рідної доньки.
� - А Віталій Коваль навіть оголосив його стукачем.
- Цю версію спростував у тій же «Літературній Україні» Євген Сверстюк.
� - Чи мало місце втручання у ваше особисте життя спецслужб?
- Ще й скільки! 1965 року в селі Голубиному на Закарпатті я познайомився з Терезою Цимболинець, мав намір з нею одружитися. Та не встиг я від’їхати від села, як Терезу потягли до Свалявського КҐБ. Ґебіст, що згодом у нетверезому стані на мотоциклі випробовував – уперше і востаннє! – міцність верби, бив кулаком по столу, допитуючи дівчину:
– Признавайся, які ви виношували з ним злочинні плани, коли ходили в гори?
Про це Тереза розповіла мені аж тепер, через 26 років.
� - Кілька слів про так звані «симоненківські вечори» 60-х років.
- Ними ми марно намагалися врятувати хрущовську відлигу. Але з тих вечорів, як на мене, народилося дисидентство на Україні, а в вужчому аспекті – рух поетів-дисидентів.
Окрім мене, у симоненківських вечорах брали активну участь Борис Мозолевський, Надійка Світлична, Володимир Комашков, зрідка Коротич. Причому Коротич завжди просив, щоб йому надали слово першому. А виступивши, вибачався, що йому треба вдома своєчасно прийняти ліки, і зникав. Як правило, кожним таким вечором вже наступного дня займалися різні партійно-радянські органи, і в Коротича було алібі: а хто їх там зна, що вони після мене читали. Але й свою лепту в ті вечори, в їхню організацію Коротич вносив.
Пригадую такі вечори в медінституті, інституті зв’язку, нафтохімії та фізики. За вечір в інституті фізики збиралися вигнати з роботи доктора наук Юрія, прізвища, на жаль, уже не пам’ятаю. Формальним приводом до звільнення з роботи послужило те, що Юрій, не маючи обох ніг, під час ожеледі повертався «Москвичем» із Ніжина від матері і запізнився на роботу.
Розправа чинилася навіть над мертвими.
� - Себто як?
- Коли мого друга, молодого львівського поета Гриця Чубая загнали в могилу, то дозволили поховати його аж у Сихові, під Львовом. Дарма що Чубай мешкав поруч з Личаківським кладовищем. Боялися паломництва. Нещодавно я відвідав Чубаєву могилу, народився такий вірш:
РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ
Грицькові Чубаю
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91р.
Писав про Чубая, а бачив себе…
� - Ви започаткували династію поетів-сторожів?
- Ні, пальма першости належить Валерієві Іллеві. Я перейняв естафету у нього, а від мене вона перейшла до Івана Семененка, Миколи Воробйова та інших.
� - Кажуть, коли ви стерегли радгоспний сад на Яготинщині, то в ньому відбувалися справжні літературні сімпозіуми.
- Приїздив Іван Дзюба, Василь Стус, Євген Сверстюк, Зіновія Франко, автор брошури про естетичні погляди Сергія Корольова Іван Бровко…
� - А хто був над сторожами за бригадира?
- Ветеран громадянської війни, неперевершений хапуга Корчевський. У роки громадянської він служив у Прип’ятьській флотилії.
– От житуха била! – хизувався. – Однажди поступіла команда: «Возьмьотє Гомель – спіртзавод ваш!» Взялі за какіх-нібудь два часа.
� - Закінчився сезон – чим займалися далі?
- Працював з поетом Петром Куценком у вільшанській районці на Кіровоградщині.
� - Довго?
- Довгувато. Аж два тижні. Ангели-хранителі відразу не вийшли на слід.
� - А Куценкова одісея скільки тривала?
- Той протримався з місяць.
� - І…
- Вигнали за аморальну поведінку.
� - У чому ж вона полягала?
- У райкомі партії комусь здалося, що довжина Петрового волосся, а він тоді парубкував, перевищує дозволену ідеологією норму. Пасма були на 2 сантиметри довші, ніж у Маркса.
� -Після викриття Куценка редактор, очевидно, пішов на підвищення?
- На жаль, поцупив з колгоспного поля два мішки картоплі у мотоцикл з коляскою, і його потурили.
� - Ваша «націоналістична свідомість» сформувалася під час читання Хвильового та Грушевського, а чи походить з іншого кореня?
- Під час відступу червоних 1941-го на подвір’я моєї односельчанки Литвиненко Мелашки забігло двоє солдатів:
– Дай тьотка чаво-нібудь пєрєкусіть! Да пабістрєй пашєвєлівайся, іначе пріхлопнєм!
Мелашка ховалася в льоху з чотирма маленькими дітьми, згодом я ходив з ними до школи. Віддала останнє. Наївшися, один вигукнув:
– Паджігаєм! – і вони кинули пляшки з запалювальною рідиною на сарай та хату, криті, ясна річ, соломою, і під завісою диму втікли від німців. Довго плакала Мелашка над головешками, пригортаючи чотирьох малят, що не дочекалися з війни батька.
� - Бачу, що даремно вас стільки часу «перевиховували».
- Економили, очевидно технічні засоби. Он прикутому до ліжка житомирському прозаїку Євгенові Концевичеві 1965 року на іменини стукач подарував альбом з маленькою собачою голівкою. З носика невинного цуцика ледь-ледь визирали два дротики від вмонтованого у палітурці підслуховувального пристрою. Допитливий Євген виявив радіосхему, і житомирські шерлокхолмси на коліна ставали, аби письменник повернув назад їхній унікальний подарунок на іменини.
� - Ви – автор чотирьох книг, виданих у США, Канаді, Франції, Італії. За одну з них Ватикан удостоїв вас премії. Де ви черпаєте теми?
- Герої багатьох моїх творів – це ті ж колгоспні раби, серед яких я народився. 1951 року на моїм хуторі, а він лежить над трасою, Тихін Макаренко, Петро Вегера і Олександр Коротич самі запряглися у плуга й орали город. Кожному по черзі. Їх за це тягали до сільради, бо з траси було добре видно ознаки рабовласницького устрою у середині 20-го століття.
Нинішнього року я поїхав до села і за аналогічним заняттям застав свого двоюрідного брата Михайла. Правда, у Михайла хворе серце, то він був запряжений не в плуга, а в борону. В епоху кріпацтва такі процедури виконував віл.
� - Чим, Миколо Костьовичу, мотивувалося досі ваше недрукування?
- У 60-х роках від заслуженого працівника культури УССР Юрія Петренка із видавництва «Радянський письменник» я отримав таку відповідь: «Вашого рукописа не можемо прийняти на розглядання, тому що в ньому Ви стоїте на ідейно хибних позиціях».
� - Логіка що й казати! А на «вказівку згори» були посилання?
- Навіщо посилання? Редактора журналу «Українська культура» Володимира Бурбана за мою статтю «Хто захистить кримських українців?» викликали до ЦК КПУ влітку 91-го.
� - Ваші «доброзичливці», Миколо Костьовичу, час від часу коментують каяття-фальшивки, які були сфабриковані професійними стилістами у цивільному і в 70-80-і роки під Вашим прізвищем з’явилися в пресі.
- Моїм «двійникам» не бракувало фантазії. Так, 1983 року у «Вістях з України» з»явилося повідомлення, немовби я «з представниками різних національностей щоранку поспішаю на роботу в багатоповерхову школу мого рідного Чернігова». Я ніколи не працював на Чернігівщині в багатоповерховій школі, а в Чернігові – і поготів! Запитаєте, чому тоді не виступив у пресі із спростуванням? А хто б його надрукував? У 60-х роках «Радянська освіта» вмістила статтю з «викриттям» Валентина Мороза «Месія і його штандарти». У цій квазі-статті стверджувалося, що Іван Дзюба допоміг народному суду розвінчати Мороза. Минуло 25 років, але я не зустрічав в пресі Дзюбиного спростування. Хоч він таке спростування до «Радянської освіти» надсилав. Пригадую навіть таку деталь. З китайською настирливістю Дзюба застерігав, що від руки копіюватиме цю відповідь, поки її кількість не дорівняє накладові газети.
� - Коли згадуєш ваше прізвище, у деяких колекціонерів старих бандур з’являється алерґія.
- Я скептично ставлюся до їхніх наївних сентенцій, нібито бандура може зупинити ворожу армію. В реальному житті бандурою можна зупинити одного ворожого солдата. Якщо добряче огріти його декою по голові. Чи можна зупинити політ ворожої бойової ракети славним козацьким музичним інструментом? Моєї фантазії для ствердної відповіді не вистачає. Поки Олексій Нирко комплектував у Криму гуртки бандуристів, російські шовіністи захопили на півострові владу.
� - Що вас зараз хвилює найдужче?
- В одному з віршів комсомольський лауреат М.С. умлівав, спостерігаючи (напевне ж, у підзорну трубу), як на колгоспному полі танцюють граки. Так от мене найдужче хвилює, чи довго танцюватимуть граки?
� - Чим зумовлений ваш публікаційний бум 1991-го року? Вимерли недруги? Народилися нові друзі? А чи ні тим, ні иншим?
- На це запитання дає вичерпну відповідь лист, якого я одержав із Миколаєва від поета-борця Олексія Різниченка:
«Ти, Миколо, займаєш цілком своє місце в історії 60-х років, а отже, і в літературі нашій. І коли хтось намагається тебе звідти спихнути, то це нагадує мені мишу, яка хоче перекинути гору. Твої чудові вірші живуть не лише в мені, а й у багатьох одеситах, яких я знаю. Вони мені цитують тебе напам'ять, як і моя сестра Валя. Обіймаю! Твій Олекса, 20. 06. 91».
Записав Георгій Бурсов
"Українська літературна газета"
03.03.2015


Микола Холодний
* * *
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами –
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба –
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
1966

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ПТИЦЮ
Трупи клав на вози
тридцять третій рочок…
Хоч бери та й гризи
комсомольський значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби на горба.
Подаруй їй, Владико,
колосочка з герба.
Чоловік збожеволів
і пожежу вчинив.
До собачої будки
він дітей зачинив.
А за числами числа.
…Аж це полудня одного
чорна птиця повисла
над обійстям у нього.
Людським голосом запитала:
– Чи ви тута живі ще? –
Куля в відповідь просвистала –
Впала птиця на попелище.
А на тім попелищі рушницю
Опустив чоловік.
Він застрелену птицю
до дітей приволік.
Наказав їм її зварити,
на вечерю запросив півсела.
А на ранок почули діти,
що то мати їхня була...
1963


Микола Холодний, поет, літературознавець, публіцист, перекладач. Один з лідерів андерґравндного «шістдесятництва», такий собі неофіційний «хед-лайнер» тогочасної української поетики. (с)
Активний автор Самвидаву 1960-х років. Лавреат премії В.Сосюри (1998), премії ім. В.Нефеліна, премії «Благовіст», Почесної премії Ватикану за книгу «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979). Академік Бу-Ба-Бу (1997). Член Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих з лютого 2002, Національної Спілки письменників України з 1993. Голова Козелецької районної організації Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка. Учасник Помаранчової революції.
1972 року був заарештований за «антирадянську пропаганду». 7 липня того ж року в “Літературній Україні" опубліковано нібито писаний ним лист із визнанням своєї провини. Внаслідок цього поета звільнено і адміністративно вислано з Києва під наглядом КҐБ.
Працював у багатьох школах, але його часто звільняли з політичних причин. Входив до редколегії львівського самвидавного журналу “Скриня”. В 1972 році звернувся до Мао Цзедуна, а в 1984 році до Рональда Рейґана з проханням про політичний притулок. Під час Чорнобильської катастрофи перебував ув Острі й не міг його полишити.
Він помер у своєму помешканні в Острі в середині лютого 2006 року. Дата смерти не відома. Похований 15 березня 2006 року.
2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом", де згадується розшукана в архівах КҐБ справа Холодного, з якою автор ознайомився, наведено номер справи і цитати з документів..

Микола Холодний
ГЛУХОНІМІ
Лише у неї, мов на гріх,
німі народжуються діти.
І, заціловуючи, їх...
слова навчає говорити.
Ото калинонька цвіте.
То рушничок є за плечима.
А люди дивляться на те
і тільки знизують плечима.
Мовляв, дарма ти вся в поту.
Сини твої на місто зорять.
Вони там вивчать мову ту,
що нею всі німі говорять.
1970


Павло Вольвач: - Мені інтуїція підказує, що тиск на нього був... російське слово “ізощрьонний”, а методи й вигадливість тодішніх спецслужб, та й взагалі, я думаю, всі приблизно уявляють... І так само всі варіянти з листами... Коли я перечитував усе, що пише Холодний, Іван Малюта*, поява оцього листа в “Літ. Україні”, я й сам заплутався. Цілком можливо, що це якісь абсолютно нечисті технології, каламутні...
Василь Герасим'юк: - Від людини, яка писала такі вірші, чекали иншого, звичайно, в уяві — зовсім инша поведінка, зовсім инша доля. Він сам собі це запророкував...
Павло Вольвач: - Тому не виправдовуючи — я не адвокат і не суддя, я просто намагаюся зрозуміти Холодного — мені здається, що був на нього особливий тиск, залякування. І, звичайно, він як людина тонкої структури, цього, напевно, не витримав. Не нам кидать каміння. Я думаю, у нього не сталося збігу отої громадянської сміливости, яка в нього, безперечно, була і, можливо, була, як ні в кого з тодішніх українських літераторів, - ця громадянська сміливість не збіглася, не співпала з простою фізичною сміливістю. Йому не вистачило простої фізичної мужности.
З фільму ДІАЛОГ: Василь Герасим'юк - Павло Вольвач (про Миколу Холодного). Частина 3. 2015 р.

Павло Вольвач:
- Після того ж, як «шанувальники поезії в погонах» понівечили поетову долю, літературні аутсайдери почали наввипередки зловтішатися. І чим дрібнішим був черговий «судія», тим суворіше зводив брови на переніссі, звинувачуючи в купі гріхів. Хоча зовсім не ці люди мали право судити Холодного. Який, треба визнати, зробив багато – може, як ніхто інший – саме для потьмяніння власного імені.
Згадуючи Холодного, можна єхидно хихикати, кривитися й цілком справедливо обурюватися, можна – співчувати. «По жизні» бо Микола Костьович був людиною складною. Говорячи відвертіше, майже нестерпною – таким собі персонажем-скунсом, який незрідка повертався спиною й до тих, хто хотів його щиро й по-дружньому погладити. Сам мав нагоду не раз в цьому переконатися. Зокрема, й коли приїздив він до мене в Запоріжжя влітку 1997-го, чи коли того ж таки літа їздили разом у Гуляй-Поле, до внучатого племінника Махна Віктора Яланського. Ми перестали розмовляти, ще не доїхавши. А по довжелезній вулиці, в кінці якої жив Яланський, йшли різними боками. Уявляєте картину? Для її повноти: у мене в руках пляшка з водою, спека немилосердна. Вряди-годи мовчки підіймаю пляшку, киваю на той бік вулиці. Набурмосений Холодний, теж мовчки, заперечливо хитає головою. Йдемо… А все через те, що на світлих брюках Костьовича його пакет, ним же ж покладений на коліна й за час подорожі розігрітий заавтобусним сонцем, відпечатався плямами фарби. Зрозуміло, розчервонілий «хед-лайнер» звинувачувати себе не міг і не хотів… Вже в хаті Махнового брата Карпа, одному зі штабів Нестора Івановича, увішаній портретами махновських родичів і самого Батька, під сволоками й при столі з чарчиною, Микола Костьович полагіднішав. А вже на автостанції був звичним Холодним, заливаючи остовпілому дядькові, що, мовляв, бував тут колись, у Гуляй-Полі, «ще в 1941-му», і не просто бував, а «повісив 60 комуністів»…
Але ми не про військову молодість комбатанта Холодного, який в армії, здається, взагалі не був жодного дня. Ми про справедливість. Про ієрархію. Про шкалу цінностей. Бо, читаючи Холодного, іноді виникає крамольна думка – а як же бути з деякими з тих, облавреачених і не дуже, заслужено оцінених і немилосердно перебільшених, «спілчанських» і «незалежних», старших і молодших, якщо поезія Холодного по справжньому вросте в українське культурне повітря? Декому доведеться потіснитися, а декому – й змаліти, факт. Хоча всі вони, певна річ, по життю значно порядніші від непорядного й неправильного Холодного. Чи самі себе такими вважають та інтерпретують. Є ж он один літературний «мастєр жізні», який навіть три холодильники на власній совєтській кухні умудрився в постперебудовчих спогадах подати як символ особистої тихої боротьби з совєтською владою, як намагання відокремитися від «діянь режиму». Теплого унітазу наш борець до рівня протестної метафори не розгорнув, але ще має час продовжити мемуари…
Зі статті "КОМБАТАНТ ХОЛОДНИЙ" http://litgazeta.com.ua/articles/kombatant-holodnyj/
.
Микола Холодний
* * *
Вмирають поети в душі,
А потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
А потім поетів ховають.
Поету копають яму,
Коли – знає тільки він сам.
В поезії білі плями –
Ще більше на серце плям.
Неначе потрапив не в свій город,
Нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
І Хорол-ріка не та.
Поетів вивчають діти
І слідчі десь цілу ніч.
Поетам дарують квіти –
Померлим, відома річ.
На цвинтар за місто, як сніг,
Вивозять на п'ятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
Немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
Кого так діймають турботи,
Що тільки поети вимруть –
Не стане для них роботи.
На Байкових зимних схилах
Падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
На Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
Земляцьких кісток опилки.
Поетів не стане завтра –
Залишаться члени Спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти,
І хто нас запалить? Хто?
...Он знову на п'ятій швидкості
Помчало когось авто.
1965
______________
* 2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом"; автор стверджував, що познайомився зі справою Холодного, розшуканою в архівах КҐБ, навів номер, цитував документи.
Леонід Кононович. ДВА ОБЛИЧЧЯ МИКОЛИ ХОЛОДНОГО