"...У мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні."
Валерій Шевчук
Шістдесятник Шевчук - "подиву гідний взірець сучасного подвижництва на терені української літератури, культури та історії. Мало яка державна культурна інституція може похвалитися таким кількісним, різноплановим, а головне, якісним доробком.
Усю різножанрову творчість В. Шевчука проймає фундаментальний, наскрізний, системоорганізовуючий образ Дому. Це — символ міцної осілости й захищености, щось упізнавано-матеріяльне, рідне, прописане до найдрібніших деталей, і водночас — ідеальне, алеґорія духовної Батьківщини. Дім духовний." (с)
"Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 року. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака» .
Він один у нас такий." (с)
Люблю Шевчука, дай йому Боже многих літ! Може, ще й тому люблю, що, маючи житомирське коріння, впізнаю в його книжках знайомі з дитинства будинки, вулиці, околиці... Адже його твори - то є, справді, нескінченна Житомирська саґа.
Укотре перечитувати його - рідкісна насолода.
Валерій Шевчук: "Викинувши з літератури, вони мені зробили благо"
...– Заходьте! – гукає нам пан Валерій, прочиняючи двері.
Знадвору його будиночок виглядає трохи казковим – гостроверхий, з венеціянським вікном на другому поверсі й чарівними зеленкуватими дверима, оточений садом і лісом, простором і тишею.
Письменник виходить нам назустріч у зворушливій аквамариновій шапці – єдиному елементі одягу, який відрізняє його форму для виходу надвір від домашньої.
Зима, у будинку холодно, і він турботливо наказує нам не роззуватися і не знімати верхнього одягу.
Пан Шевчук не любить публічности й розмов про себе, і спершу ми невпевнено перезираємося між собою – хто наважиться попросити його дозволу зафіксувати нашу розмову і поділитися нею з иншими?
– Думки людини цікавіші, аніж вона сама, – відрізає пан Валерій, почувши, врешті, питання.
Не вишколені в дипломатії, ми все ж наважуємося не прийняти його відмови, хоч і розуміємо, що подальша згода – це свідомий крок через себе.
– Я тут такий їжак, який ото закрився від світу і щось робить нікому непотрібне, – каже пан Валерій, пильнуючи, щоби ми всі зручно розсілися в його вітальні, облямованій важкими книжковими полицями (як і більшість простору в його будинку – з’ясуємо ми згодом) і підсуваючи невеликий чорний електрообігрівач ближче до наших ніг.
– Розумієте, я справді займаюся речами, які невідомі, неосвоєні в нашій культурі.
От барокова культура – хто до мене про неї говорив? У 70-тих мене викинули з літератури на десять років.
Галя Горбач, дуже славна жінка, посприяла виходу антології українського оповідання в Західній Німеччині. Потрапило туди й моє оповіданнячко, де був такий епізод: стара жінка натужно згадує, якого кольору була кофта в її доньки, яку забрали в Німеччину: жовтого чи синього? Згадати їй не вдається.
Тим часом у радянськім журналі літературознавства з’являється стаття, де авторка (хто вона така, я не знаю), стверджує, начебто я пропагую жовто-сині кольори. Після того випадку я став дуже тепло до цих кольорів ставитися – але тоді то було написано абсолютно стихійно та без жодної прив’язки до символіки.
Цікаво також, що коли ми з Галею Горбач згодом зустрілися в Німеччині, на якомусь їхньому майдані були виставлені розмаїті прапори, зокрема, жовто-синій. Як з’ясувалося, усі вони репрезентували різні німецькі землі.
До речі, швецький прапор теж синьо-жовтий. Імовірно, перші українські князі, що мали шведське походження, звідтіля й запозичили кольори для нашого стяга.
Ми зачаровано слухаємо, боячись перебити, і ховаємо очі від промовистого погляду фотографа, Оксани.
Оксані доводиться самій запитувати, чи дозволить пан Валерій їй познимкувати нашу розмову, його самого і його неймовірний дім.
– Ой, а це вже погано, – на мить губить властиву його виразу легку усмішку він. – Я дуже скромно ставлюсь до своєї зовнішности.
Зрештою, він-таки погоджується, хоча й відверто неохоче. Мені стає щемко: цей скромний геній і знати не бажає, як багато він і його тихе життя важать для инших.
Згодом пан Валерій говоритиме про насіння й паростки – і мені так кортітиме сказати йому, що от, його слова нам – то і є те насіння, яке ми зберемо й посіємо обов’язково, і навіть подбаємо про те, щоби воно проросло. Але коли говорить він, хочеться мовчати, тож я просто обійму його на прощання.
А поки він переводить погляд з фотоапарата на нас і продовжує:
– Так от, до чого це я. Десять років мене не друкували. Тільки десь за кордоном щось виходило. Я втрапив у такий собі “чорний список”.
Згодом Загребельний писав, що цей “чорний список” насправді існував – коли розгромили шістдесятників – я був одним із активних представників. Принаймні, у прозі входив в першу трійку (Гуцало, Дрозд і я).
І коли мене отак викинули, я пішов до бібліотеки – чогось мене штовхнуло туди. Я сам за фахом історик-архівіст, навчений в університеті читанню старих текстів, давньої мови. Тож подався у відділ стародруків центральної наукової бібліотеки ім. В. І. Вернадського.
Ну, не вірив я, що з нашою давньою літературою було все так паскудно, як про неї писали – що не цікаво читать, що воно якесь дубове, що воно чорт зна яке! Не могло так бути!
У бібліотеці я пропав на п’ять років: ходив туди щодня, як на роботу. Зранку йшов і сидів там цілий день. І переді мною розкрилася дивовижна, велика, надзвичайна барокова література з усіма її фокусами.
Візьміть от, приміром, наше архітектурне бароко, порівняйте з італійським чи польським. Польське бароко, так би мовити, копіює італійське бароко.
Натомість, українське дає абсолютно автентичний зразок цього мистецтва. Так само в літературі. Це моє “випадіння” виллялося у згодом опубліковану “Антологію української поезії”.
Його голос м’який і якийсь наче усміхнений. Від самого його тембру стає тихо й заспокоєно усередині.
Надворі пізній ранок, однак світла, що потрапляє в кімнату, небагато: тут панує лагідний присмерк.
На столі й полицях – недогарки свічок. А ще – колекція маленьких порцелянових фіґурок, картинок і розмаїтих абищиць, які промовляють про щось важливе – проте, зрозуміле лише своєму господарю.
– У моєму кабінеті є полиця з моїми книжками. Серед них – мабуть, двадцять про барокове мистецтво. І ото я йшов в ту бібліотеку наче на крилах, бо перед мною відкривався цілий світ нашої культури: багатющої, дивовижної, дуже цікавої.
Згодом я напишу двотомну історію української літератури того часу, називається “Муза роксоланська”. Два величезні томи! Щоби прочитати всі ті тексти, треба страшно напружувати очі.
Я завжди любив на дівчат дивитися, а тут виходжу, а вони розпливаються! Але я був щасливий.
Тоді я сказав: “Слава Богу, що мене викинули з тої літератури!” Я звільнився від суєти – якихось там вечорів, виступів, чорт зна чого. Я зумів відкрити для себе величезні культурні пласти свого народу. Чого ще треба? Викинувши з літератури, вони мені зробили благо.
Так дивно чути, як віддзвонюють його слова в цілковитій тиші. Нізвідки не долинає гул машин, навіть сусідські собаки заспокоєно мовчать.
Мені думається про те, як звучить ця, нерозрізувана нічиїми голосами, тиша, коли пан Валерій залишається наодинці зі своїми книжками й леґіонами своїх думок. Чи чує він її? Чи лагідна вона до нього?
– Як ви повернулися в літературу згодом? – запитую натомість уголос.
– Це теж питання не просте, – відказує він і дивиться кудись повз нас.
Його тиша – багатовимірна, у ній живуть голоси й відлуння, яких не чуємо ми. Він розповідає так, наче проходить ґалереєю, виловлюючи в ній знайомі образи й зафіксовані пам’яттю уривки розмов.
– Справа в тому, що шістдесятники не однаково сприйняли удар по собі від уряду та партії. Одні почали пристосовуватися до соцреалізму. Однак заперечення соцреалізму й було головною відмінністю шістдесятників.
У мене, наприклад, була власна програма: повернути українській літературі її загальнолюдське обличчя. Аби воно входило в світовий спадок як справжня культура справжнього народу. Такий у мене був лозунг.
Але у відповідь на тиск більшість шістдесятників почали пристосовуватися до всіх офіційних вимог, тільки Ліна Костенко і я залишилися непорушними.
Ліна Костенко була дуже скандальна завжди, тож її боялися чіпати, тим паче, що під кінець 70-х років було своєрідне змагання офіційних органів проти нашої діяспори.
До слова, діяспорою я теж пізніше займусь, бо й у ній надзвичайно багата культура. Тут у мене в сусідній кімнаті цілий стелаж діяспорної літератури.
Так от – фактично, чиновники програвали з діяспорою війну, бо там була справжня культура світового класу. А більше нічого й не треба.
І раптом в 1987 році, якщо не помиляюся, дають Шевченківську премію Ліні Костенко. Вона сама була зачудована. Тим паче, що вона, одна з небагатьох, не порушила свого естетичного “Я” і своєї відповідальности перед народом і літературою, а залишалася в нормальному, незалежному стані ориґінального митця.
Ну, дали. Передусім, щоб показати, що не тільки цих блюдолизів відзначають Шевченківською премією. Ну, тою Шевченківською премією таких паскуд, таких бездар, таких нікчем відзначали, що страшне. І тут раптом – Ліна Костенко.
Розумієте, вони грали в таку гру, начебто вони однаково шанують і відзначають залежних і незалежних митців. Але фокус був ще в тому, що наступного року висувають мене. І я довго думав, чи мені відмовитися чи що, ну, нащо воно мені здалося?
Це як з Нобелівською премією, коли також мене хотіли висунути на неї, то я по справжньому перелякався. Я хочу бути вільною людиною, вільним митцем, а коли на мене надягають погони і мундир, то чи не залишиться від мене погони і мундир – і більше нічого?
Було ж чимало тих, хто увійшов у цю літературу, не маючи духовного поклику, який, припустимо, в Ліні Костенко був, є ще досі. Чи в Ірині Жиленко.
Тобто є людина, яка вважає, що не вона має керувати талантом, а талант має керувати нею. Бо це є веління отого Духа, якого ми називаємо Богом. Коли ж людина починає сама керувати талантом, то все виходить нікчемно. Бо людина сама в собі не є отим великим духом, вона є, перш за все, тілом, яке треба нагодувати, яке треба помістити в якусь коробку.
Отже, вони дрібні тому, що не шукають сакральности в цьому світі, натомість хочуть підігратися під моду, під сучасні, так би мовити, настановлення, чи під чиїсь вимоги.
У мене так десятиліттями валялися книжки – бо я не хотів виконувати чиїхось вимог. Я ті книжки оформляв і ставив на полицю. І ніколи не жалів, бо творячи так, як оце я сказав, відчував щастя. Бо піднявся над своєю обмеженістю і над собою.
– Гадаєте, ці погони узалежнили би вас? – запитую.
– Ну звичайно, звичайно. Людина – дуже квола істота.
– А як Ви бачите оцю свободу, незалежність, як розумієте її для себе? Де межі тої незалежности? Чи їх немає?
– Ну, це визначається індивідуально. Але людина повинна розуміти одне: коли їй Бог дав якісь здібності, то торгувати ними не можна. Ці здібності треба розвинути. Тоді ти свою місію в цьому світі й житті виконав.
– Тобто, Ви вірите в божественне покликання людини?
– Так, звичайно! Якщо людина не почуває покликання, значить, нічого з неї не буде. Він буде шарлатаном літературним. Як оті, що матюками начиняють свої твори і завдяки цьому стають популярними. Все це штучне, нікому не потрібне.
Але духовний світ не може творитися без волі отого Духа, якого ми ніколи не побачимо, ніколи не пізнаємо, але який творить цей світ. Оце і є Бог.
В мене розуміння не попівське – у них лише сама гра у віру в Бога. У мене сковородинський світогляд. От саме Сковорода бачив Бога як синонім Природи, яка творить, самотвориться.
Світ тваринний самотвориться в безлічі варіянтів. Світ людський самотвориться: є різні народи, різні типи і немає подібної людини до иншої. Яка сила це все може створить, яка?
Ще у вісімнадцятому столітті один з поетів писав: “Бог не є фіґуральний, Бог – це дух, який присутній в кожному з нас, якщо ми живі істоти”.
– Але ми можемо відгукнутися на цей поклик або можемо його не прийняти? Тобто, у нас-таки залишається власна воля? – втручаюся з питанням.
– Ну звичайно, якщо ви не хочете свого покликання, значить, вам не дано сили і посвячення духовного для того, щоб його використати.
Бо коли людина губить свій талант самостійно заради ласощів, грошей, людина грішна. Вона грішить проти закладеного таланту, проти пізнання себе.
Натомість, важливо себе не згубити і не втратити тих начал духовних, які тобі вклав Бог.
У кожного з нас різні очі, голос, постать, бо кожна людина автентична. Вона не вирубана з колоди, а справжня, безмежна, незбагненна.
Світова гармонія твориться через поєднання усіх учасників, де кожне володіє безподібністю: голосу, мови, способу мислення. Наприклад, тут же мурашка ходить, яка має теж своє життя, свої закони, гніздо, організацію.
Усе з’єднане і є часткою Божого розуму, який складає гармонію, необхідну для існування людини і будь-якої живої істоти.
– Ви так гарно говорите про життя в його багатогранності, про співставність різних його часток і їхню єдність в контексті життя. А що ви думаєте про смерть? Яка її роль? – втручаюсь несміливо знову.
– Смерть – це оновлення цих істот. Справа в тому, що ми вичерпуємося за життя. І, відповідно, стаємо недієздатними, старими, хворими. Жива матерія вичерпується. Саме тому вона народжує инше – дітей, які оцей цикл продовжують, щоб оновити світ, себе, суспільство і, так би мовити, стати його творченосною часткою; усвідомлює це ця істота чи ні.
Коли покликання справжнє – значить, людина стає виконавцем волі свого покликання. Тільки тоді можна сказати, що людина не втратила свого часу і життя.
– І все ж, у чому коріниться незламність? Ви розповідали про те, як вас викинули з літератури на п’ять років. Сьогодні можна говорити про це з усмішкою, бо знаємо, що вам, однак, вдалося повернутися. Тоді ви цього не знали – але не здалися.
– Я легковажний. Справа в тому, що людина має благо не знати свого майбутнього.
Ще римляни сказали “Carpe diem!” – зривай день! Ти істинно живеш в реальному живому дні, вчорашній день – це вже покійний день. А завтрашнього і прийдешнього тобі знати не дано – як благо.
І от я ніколи не думаю, що буде завтра. Пишучи свій твір, ніколи не гадаю, надрукую я його чи ні. Я знаю, що творчий процес запускається, коли в мене з’являються якісь видива, якийсь неспокій, я стаю якийсь ледачий, нічого не роблю і от щось таке мною колотить, а потім раптом без будь-яких підготовок, вибірок, планів і всього такого, мене кидає до столу – і я пропав, аж поки не закінчу цей твір.
А часом вони бували і великі. Я ніколи не роблю нічого на замовлення – лише те, до чого лежать моє серце і душа. Мушу віддаватися стихії творчости. Без стихії творчости – це вже буде суроґат творчости.
– Розкажіть, яким маленьким хлопчиком ви себе пам’ятаєте? Які книжки ви читали? Які видива у вас були тоді? Що було вашою стихією в той період?
– Мене називали бріхунцем – через мою здатність фантазувати. Не то щоб я казав неправду з якоюсь практичною метою, як це жінки роблять. У мене була фантазія.
У мене батько швець, я Шевчук натуральний – тобто, син шевця. Мати в мене трошки шляхетнішого роду. Вона була полька – Юзефа Францівна Малецька. Таким чином я маю нібито польсько-українську кров – батько чистий українець був.
Щодо польської крові маю сумнів – як історик. Як на мене, ця родина була із ополячених римо-католиків, що походили з українців.
Оскільки католицька церква дуже сильно ополячувала своїх прихожан – вони молилися лише польською із польських молитовників. Та коли з костелу виходили, баби сідали на палісадничку й починали шпарити по-українськи. Я, бувало, десь так підсяду і слухаю – така цікава мова, гарна.
На Житомирщині є багато оцих римо-католиків, вони записані поляками – усю документацію ж вели ксьондзи. Проте то просто сполонізовані, а власне, окатоличені українці.
От була така письменниця Галина Журба. Вона була з такого ж роду. Вона описує в своїй автобіографії такий факт, що оці так звані поляки дуже відрізнялися зовнішньо від “короняжів”, тобто, приналежних до польської корони.
Та навіть візьміть борщ! Якось один чоловік поїхав у Польщу – а він був культурна, інтеліґентна людина – і приїхав звідти дико сердитий: каже: “Що це за народ? Я попросив собі борщу, а мені дали якусь рідину червону, де взагалі нічого немає!” Борщ український дуже відрізняється від борщу польського. Я, до речі, цей борщ бачив, теж на нього дуже кривився.
А про дитинство… У мене є книжка спогадів про дитинство, “На березі часу”.
Але розкажу вам одну історію маленьку. Коли я був школярем, очевидно, десь у класі п’ятому, класна керівничка попросила мене занести в учительську класний журнал.
Я хлопчиком був не буйним, спокійним таким, узяв цей журнал і в учительську заніс, а там ціла купа вчителів, я аж перелякався. І стоїть там така єврейка, ширша як довша – вона читала російську літературу. Я віддав їм цього журнала й пішов.
І чую, ця вчителька російської літератури каже: “Вот посмотрите на этого мальчика. Это особенный мальчик. Из него выйдет что-то особенное”. Як так вона щось відчула – я ж у п’ятому класі був! Ну, чим я відрізнявся від инших дітей? Через це я судить себе сам не можу.
І був другий випадок. Я після школи працював на бетонному заводі. І там був старий такий майстер напів-інтеліґентний. І він мені сказав: “Хлопче! Послухай мене. Я вже старий чоловік, уже ось на пенсію піду. Тобі тут не місце. Іди вчись”.
Пан Валерій запрошує нас до свого кабінету.
Ми підіймаємося на другий поверх звивистими дерев’яними сходами, минаючи кругле гобітанське вікно, що визирає в сад.
У просторому кабінеті пана Валерія великі вікна зі сполоханими, нерівними тюлями, і ґіґантські книжкові стоси.
На стінах – родинні фотографії; старі, пожовклі афіші; картини, дзеркало, багато левів і книжкових палітурок, хрест.
На письмовому столі – квінтесенція романтизованих чорно-білим кінематографом уявлень про творчий прихисток письменника: давня друкарська машинка із недонабраною сторінкою, що от-от випурхне із затискача, однак поки ліниво оперлася на старомодну лампу в юначому очікуванні; ліки; клей і ножиці; горнята з-під чаю, ті ж таки недогарки свічок; окуляри й лупа; книжки й папери; тютюнова люлька – ще козацька, із кінця сімнадцятого століття, однак цілком “робоча”.
На підвіконні – один вазон, як у Леона-кілера, із дзбанком для води поруч.
Праворуч від столу – великі теки з рукописами. Прохаємо дозволу погортати. Мені до рук втрапляють його спогади із Заполяр’я, складені переважно з листів письменника до дружини.
– Я вам уже розповідав, як мене перший раз викинули з літератури, – каже пан Валерій. – Але був іще один раз – у 1963 році.
У 1962-му я вийшов, так би мовити, в пресу українську зі своїми першими оповіданнями, які друкувалися і чомусь привертали дуже велику увагу.
Вони друкувалися в періодиці, в журналах, в “Літературній Україні”, навіть мене за кордоном в діяспорі помітили. Ще Кошелівець, знаменитий критик діяспорний, дуже мене відзначив – мені до сьогодні незручно той відгук читати.
Але я завжди був язикатий. І через це на зібраннях у Спілці письменників виступав і казав те, що думав, а не те, що хотіли дядьки з орденами замість серця. І мене на рік перестали друкувати.
За тими оповіданнями було написано більше десяти відгуків про мою творчість у всій основній пресі. Здебільшого неґативних. І мене, а також Дрозда, послали для перевиховання у військо.
Дрозда в Забайкалля, а мене в Заполяр’я. Та я вже мав вищу освіту і через це прослужив тільки два роки на Кольському півострові.
Ми з дружиною домовилися щодня писати одне одному листи. Ну, вона, звичайно, писала не щодня – часом забувала. А я ж щодня, як машина, писав ці листи, бо це мені давало змогу жити. І ось всіх тих листів там є, мабуть, з тисяча – певно, томів десять вони займуть. Однак друкувати їх не збираюся. То інтимне, сімейне.
Я не можу брехати чи моделювати, улещуватися чи щось таке. Як сприймаю, так пишу, такий в мене принцип, залізний. Треба щось і для себе залишити. Тим паче, наші стосунки не були простими.
– Але ж стосунки простими, мабуть, бувають украй рідко, тим паче справжні? – пробую чи то запитати, чи то заперечити.
– Так, ці непрості стосунки инколи бували дуже гострі. Найбільше боліло те, що дружина цілком не сприймала моєї творчости. Для неї то було чуже і нецікаве, хоча вона була освіченою людиною. Не було, мабуть, внутрішнього зв’язку, а тільки житейський.
Вдруге – і знову незграбно – втручаюся в плин монологу, згадуючи Соню, дружину Льва Толстого: їхні непрості стосунки, її нерозуміння чоловікової творчости.
Наважуюся припустити, що саме такі житейські, а не творчі взаємини, навіть глибше розкривали його – і обтісували, збагачували його тексти.
– Ну, ясно, бо все-таки життя живе – це є основа творчости, – погоджується пан Валерій. – Без цього життя ніяка творчість немислима. Але це, так би мовити, емоційне, інтелектуальне і душевне осмислення самого себе і світу.
– Розкажіть про ваш дім, – прошу, знову захоплено роззираючись.
Пан Валерій усміхається ласкаво:
– Це моя фортеця. Фортеця, у якій я ховаюсь від світу. Бо моє діло що: письмовий стіл, ручка (комп’ютерами я не володію), машинка друкарська – і все. І весь цей світ я творю оце так.
Але я втомлююсь. Раніше, замолоду, був компанійським, але коли мене вже вдруге викинули з літератури, відчув радість самотности. Особливо, коли сидиш в підвалі, де лежать оці всі старовинні книжки, коли входиш в світ старовинний, що лежить без використання, без читання, що його ніхто не знає, світ, зафіксований тільки в картотеках, то починаєш розуміти, що без вирішення, що в тобі самому, а не в суспільстві, не в преміях, орденах, не пізнаєш тієї сокровенности.
Розумієш також, що життя, попри все, гарна річ, але треба не згубити його благодаті, любови до світу, людей – але не до себе. А які тут пташки дивовижні!
Я народився в Житомирі, і мої батьки в Житомирі народилися, і по матері діди й прадіди народилися, але ми жили на околиці біля річки й осібно, без близьких сусідів (треба було під гору піднятися, тоді уже хати були).
І от в гуртожитку я себе дуже погано почував, а в казармі взагалі жахливо, бо я не є колективна істота. Це мене вбиває, мучить, гнітить, знівечує. А ось тут я можу створити цей мікросвіт, де живу натурально.
Тутешній сад посадив ще письменник тоталітарного режиму, Василь Менько. Цей будинок належав йому. А потім він помер, а його жінка продала дім мені. Я у 80-ті роки вже багато видавався, тож мав змогу придбати.
Я люблю сад, люблю біля нього возиться і обкопую. І цей рік був дуже урожайний, особливо на сливи. Ходіть, пригощу вас слив’янкою, яку зготував власноруч.
А ще… я збираю гриби в лісі.
А біля озерця припнутий лежить мій човник.
Я страшенно люблю і пташок, і рослини, і квіти. Це мені, очевидно, заклала мати, яка дуже любила розводити квіти. Вона була інтеліґентніша за батька, але батько був мудріший. І я себе вважаю його продовжувачем. Бо основний моральний кодекс, який я виніс в цей світ – взяв від нього.
– Розкажіть, будь ласка, над чим ви працюєте зараз?
– Ніколи не розповідаю. Не можна так робити – так ти виходиш зі світу отієї незбагненної таїни, якою є творчість.
Через те я ніколи не розказую, що я пишу, що роблю. Тільки коли воно готове, вже, так би мовити, не є живим моїм тілом, а віддається світу – тільки тоді воно показується, продається і все таке.
– А про ту, що вже в роботі, розкажете? Про історію ідеї козацької держави.
– Тут, у цьому двотомнику, вперше розроблена ідеологія козацької держави. Вона називається “Козацька держава як ідея у суспільно-політичному мисленні України в 16-18 ст.”. Раніше ніхто не займався цим питанням.
Узагалі, у мене ще в десятому класі з’явилася національна свідомість. Я відчув якось болісно і важко, що з нас роблять дурнів. І собі дав таку внутрішню клятву: доказати цілому світові, що ми зовсім не дурні.
Фактично, це було першим таким наївним напівдитячим двигуном, який запустив оцю машинку, яка витворила отакенну кількість книжок (сьогодні їх опубліковано 167).
За козацтва були инші державотворчі обставини. А сьогодні путінська аґресія значною мірою сприяє розросту української нації. Бо нація бачить велику собі загрозу і в неї спрацьовує самоохорончий комплекс. Так аґресори програють у цій війні.
Водночас, неґативною мірою сприяючи розросту з’єднаности української нації, згуртованости – і розвитку відповідно.
Коли був би абсолютний добробут і спокій, з’явилося б реґресивне значення. Тоді народ почав би слабшати. Він не мав би ознаки боротьби за своє “Я”, а це дуже важлива річ. Це вимагає віддачі енергії і певного змагання з тим, хто хоче тебе поставить на коліна чи взагалі знищити. Це самооборона.
– Але щойно війна завершиться, нація розслабиться і розформується, бо не буде спільного ворога?
– Поживемо – побачимо. Я вам кажу, що не думаю, як воно буде завтра, – заливисто сміється він. – Сподіватися ми повинні й можемо, але щось гадать і вгадать – ні.
Однак, робити свою роботу треба обов’язково! Незалежно від того, чи проросте, чи ні, якщо ви чуєте, що робите щось таке, що потрібне в цьому світі чи, можливо, і для вас самої потрібне – то треба робить. Бо той, хто лежить, нічого не досягне і нічого такого не зможе зробити.
Нам пора – пан Валерій одягає чорного берета й проводжає нас, махаючи рукою на прощання.
Довкола його дому тиша, яку можна нарізати пресованими блоками – якби її перетворити на паливо, може, у його домі стало б тепліше, – чомусь думається мені.
Він іде з нами вузенькою стежкою до воріт – серце мені крається, прошу його повернутися в будинок, бо надворі холод пробирає до кісток.
– А я не мерзну, – легковажно відповідає Валерій Шевчук і сміється.
Здається, він сміється увесь час. І його сміх дзвінко відлунює у цій зачарованій тиші – проте, навіть довколишні птахи вже до нього звичні: двоє граків, що причаїлися на гілках старої ялини поруч із домом, не спурхують налякано – а продовжують сидіти й дивитися мудрими очима на цього усамітненого й дуже крихкого велета у вицвілій вовняній безрукавці.
Розмову вела Надійка Гербіш.
УП.Життя
15 квітня 2019
"Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм…"
Валерій Шевчук
