П'ять років без пана Євгена...
Вічна світла пам'ять!
Вічна світла пам'ять!
Євген Сверстюк
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА
ЗВИЧАЙНА ЛЮДИНА
Дроти кругом себе
обсновує звичайна людина
якій веліли
Вона знає
що кожен відповідальний за все
але не вірить
бо звикла відповідати лише тим
хто допитує
Звичайна людина
зробить все
що буде наказано
Коли буде наказ
приходити завтра будуть вас вішати
Звичайна людина запитає
з готовністю співучасника
а шнурок приносити свій
Звичайна людина прийняла догмат
всяка влада від Бога
а коли власть стала проти Бога
звичайна людина признала власть замість Бога
і якою ж абсолютною
стала та власть без абсолютів
власть звичайної людини
не обтяженої вірою
не обмеженої засадами
примірена до практичної користи
стримувана обережністю
звичайної людини
націленої на довголіття
Коли на розпуттях велелюдних
вам колотимуть очі
відкинуті звичайною людиною
необачні зухвальці
своєю непримиренністю
відданістю високим засадам
і великій вірі
не беріть їх за духів зарозумілости
Небо рівномірно засіває землю
хлопчиками і дівчатками
і в кожне покоління кидає жменьку
засвічених офірним вогнем
призначених зогріти пустку
тьмяного житла звичайної людини
і освітити вихід з її печери
Коли їм пощастить згоріти до останку
вони стають сіллю землі
здатною вернути плодючість ниві
затоптаній звичайною людиною
в суєті днів її
обсновує звичайна людина
якій веліли
Вона знає
що кожен відповідальний за все
але не вірить
бо звикла відповідати лише тим
хто допитує
Звичайна людина
зробить все
що буде наказано
Коли буде наказ
приходити завтра будуть вас вішати
Звичайна людина запитає
з готовністю співучасника
а шнурок приносити свій
Звичайна людина прийняла догмат
всяка влада від Бога
а коли власть стала проти Бога
звичайна людина признала власть замість Бога
і якою ж абсолютною
стала та власть без абсолютів
власть звичайної людини
не обтяженої вірою
не обмеженої засадами
примірена до практичної користи
стримувана обережністю
звичайної людини
націленої на довголіття
Коли на розпуттях велелюдних
вам колотимуть очі
відкинуті звичайною людиною
необачні зухвальці
своєю непримиренністю
відданістю високим засадам
і великій вірі
не беріть їх за духів зарозумілости
Небо рівномірно засіває землю
хлопчиками і дівчатками
і в кожне покоління кидає жменьку
засвічених офірним вогнем
призначених зогріти пустку
тьмяного житла звичайної людини
і освітити вихід з її печери
Коли їм пощастить згоріти до останку
вони стають сіллю землі
здатною вернути плодючість ниві
затоптаній звичайною людиною
в суєті днів її
"Якось у дитинстві Євген Сверстюк на запитання: ким ти хочеш бути, відповів: «Хочу сидіти в тюрмі за Україну». У сім’ї, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген дитиною не бачив іншої стежки як продовження їхньої боротьби. Його зброєю було – Слово. І за нього таки відсидів 12 років концтаборів.
Віра в Бога і християнство було основою його життя. Читав і вивчав релігійну літературу. Заснував і понад 20 років редагував газету "Наша віра". Був активним прихожанином Української Автокефальної православної церкви.
"У ранньому дитинстві я був хворобливим. У нас казали: нездалим. 1932 року втратив зір. Тоді, в серпні, батьки завезли мене до шпиталю в Сокаль. Лікар після огляду сказав, що зір уже годі відновити. Певне, тієї миті я став дорослим. Мені відкрилася безодня пітьми. Врятували мене не медики.
У селі Матеві була баба Химка, яка змовляла. Щоранку вона приходила до мене (був у селі впродовж двох тижнів), проказувала молитви й прикладала до очей лезо ножа. Коли я вертався в Сільце, вже був зрячим. Досі дякую тій сільській жінці-знахарці… І Всевишньому… Передовсім. Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога"."
Так починається нарис Лесі Бондарук "Десять слів про Євгена Сверстюка"
Читати далі: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/12/25/153470/
Віра в Бога і християнство було основою його життя. Читав і вивчав релігійну літературу. Заснував і понад 20 років редагував газету "Наша віра". Був активним прихожанином Української Автокефальної православної церкви.
"У ранньому дитинстві я був хворобливим. У нас казали: нездалим. 1932 року втратив зір. Тоді, в серпні, батьки завезли мене до шпиталю в Сокаль. Лікар після огляду сказав, що зір уже годі відновити. Певне, тієї миті я став дорослим. Мені відкрилася безодня пітьми. Врятували мене не медики.
У селі Матеві була баба Химка, яка змовляла. Щоранку вона приходила до мене (був у селі впродовж двох тижнів), проказувала молитви й прикладала до очей лезо ножа. Коли я вертався в Сільце, вже був зрячим. Досі дякую тій сільській жінці-знахарці… І Всевишньому… Передовсім. Ще в дитинстві відкрилася мені абсолютна присутність Бога"."
Так починається нарис Лесі Бондарук "Десять слів про Євгена Сверстюка"
Читати далі: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/12/25/153470/
Євген Сверстюк
* * *
«Коли в цю неділю останню
Він входив в Єрусалим,
Назустріч лунала Осанна
І бігли з гілками за Ним».*
«Коли в цю неділю останню
Він входив в Єрусалим,
Назустріч лунала Осанна
І бігли з гілками за Ним».*
Минуло-запало в учора.
На ранок уже ні сліду.
Настала таємна вечеря
І ніч в Гетсиманськім саду.
На ранок уже ні сліду.
Настала таємна вечеря
І ніч в Гетсиманськім саду.
Назавтра — як палець самотній,
з хрестом, у терновім вінку...
Так було у тиждень скорботний,
Так буде завжди на віку.
з хрестом, у терновім вінку...
Так було у тиждень скорботний,
Так буде завжди на віку.
Офірні горіння в безсмертя
Засвічують слово святе:
Зерно мусить перше умерти
І тільки тоді проросте.
Засвічують слово святе:
Зерно мусить перше умерти
І тільки тоді проросте.
* Перша строфа є перекладом з Б. Пастернака.
Євген Сверстюк
ЗОНА УМИРАНИЯ
І
Коли мені надіслали запрошення до зустрічі у 36-ій зоні суворого режиму, за підписом одного з колишніх в’язнів, я мовчки відклав його:
- О, ні, тільки не туди. Туди - тільки під конвоєм!
Тим часом думкою і в снах часто, надто часто вертаюся туди. Торік у Лондоні мені приснилася зустріч з Ковальовим у „нашому" лаґері. Значить ця реальність з тобою, куди б тебе не занесло. Від неї не втечеш...
В кінці серпня цього року раптом зателефонував Сергій Ковальов і запропонував зустріч на 36-ій зоні: там організовується музей, потрібна наша допомога, щоб відтворити „те все"...
„Того всього" не відтвориш ніколи. Навіть у сні зона виходить лібералізована, дроти — без високої напруги, а замість майора Федорова— будяк його росту.
Власне, та похмура зона, розміщена на болотах біля річки Чусової, була б страшною і без дротів, собак та „чорних вовків" (так називали наглядачі каґебістів, присутність яких завжди електризувала гнітючу атмосферу зони).
Відібрати людині сім найкращих років життя разом з переспективою на майбутнє — хіба потрібна більша кара? Адже ніхто з них семи чи десяти зупинених років (щоденного мороку і болотяних випарів, щоденної одноманітної механічної праці, з колеса повторень) ніхто не вийде живим, готовим до суспільної активности у великій зоні, де в свою чергу моральна деґрадація і застій є буденним животінням.
Але в ту 36-ту зону ви потрапляєте як у пекло, де біля входу на вас чекають чорти різного ранґу. Перші два місяці вони підглядають і підслуховують, щоб встановити ваші найвразливіші больові точки. Далі закулісна режисура „чорних вовків" буде плянувати систематичний тиск з метою морально зламати особистість і змусити її зректися себе, щоб потім повно приєднатися до ритуалів ненависницької системи — великого соціялістичного лаґеру, того лаґеру, що розкинувся на одну шосту земної кулі, що в 1968-му виставив танки проти демократії в окупованій Празі.
Але зламатися — це відвернутися від друзів і перейти на бік конвою та жалюгідних колишніх поліцаїв, що прислуговують і нинішній владі. Отже, порядна людина на це не йде, тому її б'ють щоденно, особливо „по костям" (карцер з голими нарами) і „по желудку" (позбавляють права закупу на 5 карбованців чаю, сухарів, цукерків-подушечок). Все це робиться у принизливій формі, як покарання за порушення режиму. Схоже на покарання поганого школяра.
Однак, головне, що режисура не дотримується своїх правил. Більшість у зоні просто виконує ритуал примусової праці — і там ніякі „порушення” не помічаються. Кари „за порушення" організовуються навколо одиниць, яким призначено вже слідством у КҐБ пройти всі кола пекла. І тут терплять уже наші бальки, дружина, діти, що приїжджають раз на рік на побачення (одно чи дводенне) за тридев’ять земель, їм же перед ворітьми повідомляють, що ваш „осуждьонний лишон свиданія за нарушеніє правіл". І вони, принижені і скривджені, нахапавшись по дорозі блощиць, вертаються ні з чим додому.
Все це відтворити просто неможливо, як неможливо уявити щоденного побуту в зоні, де півроку зима і холод, сушіння мокрих бушлатів і валянок, де тебе позбавлено всього, крім сірого бушлата, а в карцері відбирають і бушлат.
Однак сам інтер'єр, самі стіни, самі вікна з ґратами - теж мают ь свою мову. І вона вражає.
ЗОНА УМИРАНИЯ
І
Коли мені надіслали запрошення до зустрічі у 36-ій зоні суворого режиму, за підписом одного з колишніх в’язнів, я мовчки відклав його:
- О, ні, тільки не туди. Туди - тільки під конвоєм!
Тим часом думкою і в снах часто, надто часто вертаюся туди. Торік у Лондоні мені приснилася зустріч з Ковальовим у „нашому" лаґері. Значить ця реальність з тобою, куди б тебе не занесло. Від неї не втечеш...
В кінці серпня цього року раптом зателефонував Сергій Ковальов і запропонував зустріч на 36-ій зоні: там організовується музей, потрібна наша допомога, щоб відтворити „те все"...
„Того всього" не відтвориш ніколи. Навіть у сні зона виходить лібералізована, дроти — без високої напруги, а замість майора Федорова— будяк його росту.
Власне, та похмура зона, розміщена на болотах біля річки Чусової, була б страшною і без дротів, собак та „чорних вовків" (так називали наглядачі каґебістів, присутність яких завжди електризувала гнітючу атмосферу зони).
Відібрати людині сім найкращих років життя разом з переспективою на майбутнє — хіба потрібна більша кара? Адже ніхто з них семи чи десяти зупинених років (щоденного мороку і болотяних випарів, щоденної одноманітної механічної праці, з колеса повторень) ніхто не вийде живим, готовим до суспільної активности у великій зоні, де в свою чергу моральна деґрадація і застій є буденним животінням.
Але в ту 36-ту зону ви потрапляєте як у пекло, де біля входу на вас чекають чорти різного ранґу. Перші два місяці вони підглядають і підслуховують, щоб встановити ваші найвразливіші больові точки. Далі закулісна режисура „чорних вовків" буде плянувати систематичний тиск з метою морально зламати особистість і змусити її зректися себе, щоб потім повно приєднатися до ритуалів ненависницької системи — великого соціялістичного лаґеру, того лаґеру, що розкинувся на одну шосту земної кулі, що в 1968-му виставив танки проти демократії в окупованій Празі.
Але зламатися — це відвернутися від друзів і перейти на бік конвою та жалюгідних колишніх поліцаїв, що прислуговують і нинішній владі. Отже, порядна людина на це не йде, тому її б'ють щоденно, особливо „по костям" (карцер з голими нарами) і „по желудку" (позбавляють права закупу на 5 карбованців чаю, сухарів, цукерків-подушечок). Все це робиться у принизливій формі, як покарання за порушення режиму. Схоже на покарання поганого школяра.
Однак, головне, що режисура не дотримується своїх правил. Більшість у зоні просто виконує ритуал примусової праці — і там ніякі „порушення” не помічаються. Кари „за порушення" організовуються навколо одиниць, яким призначено вже слідством у КҐБ пройти всі кола пекла. І тут терплять уже наші бальки, дружина, діти, що приїжджають раз на рік на побачення (одно чи дводенне) за тридев’ять земель, їм же перед ворітьми повідомляють, що ваш „осуждьонний лишон свиданія за нарушеніє правіл". І вони, принижені і скривджені, нахапавшись по дорозі блощиць, вертаються ні з чим додому.
Все це відтворити просто неможливо, як неможливо уявити щоденного побуту в зоні, де півроку зима і холод, сушіння мокрих бушлатів і валянок, де тебе позбавлено всього, крім сірого бушлата, а в карцері відбирають і бушлат.
Однак сам інтер'єр, самі стіни, самі вікна з ґратами - теж мают ь свою мову. І вона вражає.
II
...Коли входиш у той коридор, який веде до місця вбивства Василя Стуса, відчуваєш, що тут жити не можна було. А коли заходиш у той карцер — мимоволі хасаєшся, наче доторкаєшся до знаряддя вбивства. Як тут тісно, холодно і безпросвітно!
У зоні-музеї є „живий експонат" — прапорщик Кукушкін. Він тут заробляє. Покірно-лукавий, довготелесий, з потупленими очима, він і тепер свідчить про „самогубство Стуса", про його активне неприйняття режиму. Хоча сам Кукушкін тоді тут не конвоював, а ніс свою службу в іншій зоні.
Мені не хочеться згадувати про підступність цього мужичка, який писав на замовлення рапорти на мене навіть без мого відому.
— Якщо зек повісився в камері, то навіщо говорити, що потім, коли знімали, від ударився головою об батарею? Значить від самого початку вас хвилювало, як пояснити пролом черепа? Та й приміряйте до себе той шнурок — ви вдаритеся ногами, плечима, а не головою ж?
„Свідок" мовчить.
— Якщо зек повісився, то за це відповідають наглядачі. А ви кажете, що усі три наглядачі навіть не були покарані, а далі несли службу, наче нічого не трапилося.
Мовчить.
Далі — більше. Виявляється, що ніяких документів про В. Стуса, навіть фальшивого акту про „сердечний приступ", у Пермі нема. Тут показують представникам меморіалу розписи, за якими документи відіслали до Москви, а з Москви — відповідь: ніколи документи про Василя Стуса сюди не надходили.
Поховали Василя Стуса без акту експертизи — за один день до приїзду дружини. Перепоховання організували вночі, де представник судової експретизи стояв лише як конвоїр...
Отже, не тільки поета Василя Стуса і його останньої збірки „Птах душі" немає сліду. Навіть самого зека Стуса наче тут ніколи не було!
Присутній тут Левко Лук'яненко (відсидів 27 років) і Баліс Гаяускас (відсидів 37 років!) в той час сиділи у глухих камерах і нічого не чули, окрім підозрілих шумів і суєтні. Розпитую Гаяускаса. Він говорить, що не раз був в одній камері зі Стусом: “Це був боєць, з тих, що завжди в боротьбі, а не з тих, що кінчають самогубством”.
Далі Гаяускас розповідає свою історію. Це було за декілька місяців до страшного 4 вересня 1985 року. Він заводить нас до робочої камери. „Отут був стіл, де я з отакою викруткою збирав і скручував деталі. Отут сидів Ромашов, колишній кримінальний злочинець, а тут він заточував викрутку. Зненацька ударом по голові він приглушив мене, я втратив свідомість, а коли бив викруткою в груди, я крикнув. Тут навпроти був зек Астра, він підняв варту. Ромашова забрали. Залізо не зачепило серця, але дві рани біля серця".
— Що зробили з Ромашов им? Забрали з зони?
— Нічого. Він далі сидів у камері. Але тут я згадав собі недавню розмову з каґебістом, який сказав: „Тебе уб'ють у лаґері, якщо не змінишся", але тоді я подумав, що вони мене переведуть у побутову зону...
Виявляється, в умовах 36-ої зони особливого режиму в 1985 році панувала безпросвітня сваволя. Темні інструкції вимовлялися вголос (все одно нікому не розкажеш), а вбивство не вважалося злочином.
Директор меморіалу запитує Б. Гаяускаса: „Якщо зек, якого треба позбутися , — у випадку Стуса спецслужбам було відомо, що його висувають на Нобелівську премію — цілком у владі спецслужб, то чи не краще було взяти його на етап, шоб звідти він не вернувся?" Б. Гаяускас відповів: „Зека супроводжує його справа. Навіт ь убивство при спробі втечі оформляється . А тут, у карцері, — все глухо. Я завжди поглядав на той карцер, як на місце, де уб'ють без сліду".
Очевидно, незримі сліди залишаються довіку.
Наш третій день у зоні випав на 1 вересня. З Горнозаводська приїхала екскурсія, вчителі з дітьми. Вони вийшли з зони приголомшені. І тут їм сказали, що сьогодні вони можуть зустрітися з тими, що тут сиділи.
— Як? Вони приїхали?! — здивувалася Ніна Василівна, вчителька, біля якої одинадцятиклясники тримаються, як діти біля мами. Моди нашого часу їх не торкнулися — ні моди, ні навіть помади.
Вони стривожено вслухалися в мою розповідь. Потім вчителька несміливо запитала:
— Скажіть, а вас судили в Україні, чи тут? — У Києві. — А таких лаґерів у вас не було? — Ні. Політичні лаґери для всіх народів — тільки тут, в Мордовії.
На закінчення вона попросила у мене якусь книжку, хай і українською мовою — хотіла, щоб була пам'ять у їхній школі. А потім сказала : „Як мені соромно за мою батьківщину! Неначе якесь прокляття висить над нами. І як врятувати від цього оцих дітей? Але вони повинні все це знати"...
...Коли входиш у той коридор, який веде до місця вбивства Василя Стуса, відчуваєш, що тут жити не можна було. А коли заходиш у той карцер — мимоволі хасаєшся, наче доторкаєшся до знаряддя вбивства. Як тут тісно, холодно і безпросвітно!
У зоні-музеї є „живий експонат" — прапорщик Кукушкін. Він тут заробляє. Покірно-лукавий, довготелесий, з потупленими очима, він і тепер свідчить про „самогубство Стуса", про його активне неприйняття режиму. Хоча сам Кукушкін тоді тут не конвоював, а ніс свою службу в іншій зоні.
Мені не хочеться згадувати про підступність цього мужичка, який писав на замовлення рапорти на мене навіть без мого відому.
— Якщо зек повісився в камері, то навіщо говорити, що потім, коли знімали, від ударився головою об батарею? Значить від самого початку вас хвилювало, як пояснити пролом черепа? Та й приміряйте до себе той шнурок — ви вдаритеся ногами, плечима, а не головою ж?
„Свідок" мовчить.
— Якщо зек повісився, то за це відповідають наглядачі. А ви кажете, що усі три наглядачі навіть не були покарані, а далі несли службу, наче нічого не трапилося.
Мовчить.
Далі — більше. Виявляється, що ніяких документів про В. Стуса, навіть фальшивого акту про „сердечний приступ", у Пермі нема. Тут показують представникам меморіалу розписи, за якими документи відіслали до Москви, а з Москви — відповідь: ніколи документи про Василя Стуса сюди не надходили.
Поховали Василя Стуса без акту експертизи — за один день до приїзду дружини. Перепоховання організували вночі, де представник судової експретизи стояв лише як конвоїр...
Отже, не тільки поета Василя Стуса і його останньої збірки „Птах душі" немає сліду. Навіть самого зека Стуса наче тут ніколи не було!
Присутній тут Левко Лук'яненко (відсидів 27 років) і Баліс Гаяускас (відсидів 37 років!) в той час сиділи у глухих камерах і нічого не чули, окрім підозрілих шумів і суєтні. Розпитую Гаяускаса. Він говорить, що не раз був в одній камері зі Стусом: “Це був боєць, з тих, що завжди в боротьбі, а не з тих, що кінчають самогубством”.
Далі Гаяускас розповідає свою історію. Це було за декілька місяців до страшного 4 вересня 1985 року. Він заводить нас до робочої камери. „Отут був стіл, де я з отакою викруткою збирав і скручував деталі. Отут сидів Ромашов, колишній кримінальний злочинець, а тут він заточував викрутку. Зненацька ударом по голові він приглушив мене, я втратив свідомість, а коли бив викруткою в груди, я крикнув. Тут навпроти був зек Астра, він підняв варту. Ромашова забрали. Залізо не зачепило серця, але дві рани біля серця".
— Що зробили з Ромашов им? Забрали з зони?
— Нічого. Він далі сидів у камері. Але тут я згадав собі недавню розмову з каґебістом, який сказав: „Тебе уб'ють у лаґері, якщо не змінишся", але тоді я подумав, що вони мене переведуть у побутову зону...
Виявляється, в умовах 36-ої зони особливого режиму в 1985 році панувала безпросвітня сваволя. Темні інструкції вимовлялися вголос (все одно нікому не розкажеш), а вбивство не вважалося злочином.
Директор меморіалу запитує Б. Гаяускаса: „Якщо зек, якого треба позбутися , — у випадку Стуса спецслужбам було відомо, що його висувають на Нобелівську премію — цілком у владі спецслужб, то чи не краще було взяти його на етап, шоб звідти він не вернувся?" Б. Гаяускас відповів: „Зека супроводжує його справа. Навіт ь убивство при спробі втечі оформляється . А тут, у карцері, — все глухо. Я завжди поглядав на той карцер, як на місце, де уб'ють без сліду".
Очевидно, незримі сліди залишаються довіку.
Наш третій день у зоні випав на 1 вересня. З Горнозаводська приїхала екскурсія, вчителі з дітьми. Вони вийшли з зони приголомшені. І тут їм сказали, що сьогодні вони можуть зустрітися з тими, що тут сиділи.
— Як? Вони приїхали?! — здивувалася Ніна Василівна, вчителька, біля якої одинадцятиклясники тримаються, як діти біля мами. Моди нашого часу їх не торкнулися — ні моди, ні навіть помади.
Вони стривожено вслухалися в мою розповідь. Потім вчителька несміливо запитала:
— Скажіть, а вас судили в Україні, чи тут? — У Києві. — А таких лаґерів у вас не було? — Ні. Політичні лаґери для всіх народів — тільки тут, в Мордовії.
На закінчення вона попросила у мене якусь книжку, хай і українською мовою — хотіла, щоб була пам'ять у їхній школі. А потім сказала : „Як мені соромно за мою батьківщину! Неначе якесь прокляття висить над нами. І як врятувати від цього оцих дітей? Але вони повинні все це знати"...
ІІІ
Меморіяльний музей Перм-36 заснований пермським обласним відділом Міжнародного правозахисного, історико-просвітницького і доброчинного Товариства „Меморіал", а також адміністрацією Пермської области. До речі, в Пермі височить пам'ятник жертвам репресій з написом:
Меморіяльний музей Перм-36 заснований пермським обласним відділом Міжнародного правозахисного, історико-просвітницького і доброчинного Товариства „Меморіал", а також адміністрацією Пермської области. До речі, в Пермі височить пам'ятник жертвам репресій з написом:
О люді, люді с номєрами,
Ви билі люді, нє раби!
Ви билі вишє і упрямєй
Своєй траґічєской судьби.
(Жигулін)
Ви билі люді, нє раби!
Ви билі вишє і упрямєй
Своєй траґічєской судьби.
(Жигулін)
Власне, це єдиний у країні Архіпелаґу Ґулаґу свідок минулих злочинів. Страшно подумати: у країні, вкритій політичними зонами, наче залізничною сіткою, нема свідчень минулого! Говорять про півмільйона у братніх могилах в Семипалатинську. Говорять про Норильськ, Воркуту, Комсомольськ, майже всі будови Півночі — на кістках зеків. А від страшних лаґерів смерти, яка чекала на молодого хлопця чи дівчину у зоні не довше одного-двох років — від них не залишилося нічого, крім кісток під землею.
Закордонні кореспонденти шукають з телекамерами і знаходять лише залишки зогнилих бараків у бур'янах.
А тим часом в Західній Европі на кожному історично зафіксованому місці — Освєнцім, Дахау, Бухенвальд... Музей на місці концтаборів, що проіснували тільки пару років воєнного часу — момент в історії нацизму...
В той час, коли з репродукторів одної шостої земної кулі постійно гудів фальшиво-патетичний баритон:
Закордонні кореспонденти шукають з телекамерами і знаходять лише залишки зогнилих бараків у бур'янах.
А тим часом в Західній Европі на кожному історично зафіксованому місці — Освєнцім, Дахау, Бухенвальд... Музей на місці концтаборів, що проіснували тільки пару років воєнного часу — момент в історії нацизму...
В той час, коли з репродукторів одної шостої земної кулі постійно гудів фальшиво-патетичний баритон:
Ето раздайотся в Бухєнвальдє
Колокольний звон, колокольний звон!
Колокольний звон, колокольний звон!
А в ту пору тисячі таких бухенвальдів в СССР душили „дітей різних народів" — без обліку і жодного дзвону, підла тишина і підлий шепіт таємних інструкцій! І все це не тільки в сталінські часи. Могили Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса виросли вже в роки перебудови — при Горбачові. „Чорні вовки" мали карт-бланш у ту найчорнішу годину, що перед світанком. ...Їх були сотні тисяч, що виносили і виконували вироки. Вони працювали револьверами і наручниками. Що вони посіяли, окрім злости, будяків і кропиви?
"Свобода", 23 жовтня 1998
Знимки з нарису Лесі Бондарук і з газети "День".
