Відійшов "у той куточок неба, / Де пішли усі, кого любив." Петро Сорока

Петро Сорока

† 5 червня 2018

* * *

Літа ніби й не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Синім громом за село.
А так щедро обіцяло
Щось високе і тривке,
Та лиш золотом обдало
І за обрієм пропало.
Що ж це, Господи, таке?!
Що ж це, Боже мій, за світ,
Де не можна зупинити
Найвабливішої миті,
Не кажу вже, кращих літ?!
Відмовляюсь розуміти
Ці життя шалені ритми
І приймати.
Боже мій!
Я лишень збирався жити
А вже старість біля вій.
І життя як не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Тінню зморшок на чоло.

З ДЕННИКІВ 2007 РОКУ

Відчуття віри дається як благодать Божа.
Цього не можна набути, як не можна сказати собі силою волі: я вірю.
Це має впасти з Неба, як Дар Святого Духа.

*
Коли хворію, мені здається, ніби не знаю, що таке життя без болю. У мене навіть вихоплюється означення: життя – це біль.
Але насправді я спізнав щасливе і безболісне життя. Тільки пролетіло воно, як мить.
А старіння приходить з болем. Входження в старість – це входження в біль.
Ось де лихо.
Поступово ти зживаєшся з болем, бо мусиш годити йому – він твій пан.
Лагідна спокійна старість без мук і страждань – ось ідеал. Якби доля подарувала мені її, тоді можна було б сподіватися на щось велике і вічне. Бо є досвід, майстерність, відчуття слова і все інше.

*
Знавіснілий москаль не заганяв мене до колгоспу, не бив по лиці й не плював межи очі, не вимахував під носом пістолетом і не погрожував Сибіром. Я не мучився в холодних льохах з пекельною думкою, підписати заяву вступу в комуну чи ні. Мене не мордували по тюрмах, я не знаю, як то нидіти і гнити заживо у кам’яному мішку, як то бути безвольним в’язнем без найелементарніших людських прав. Мені не запихали під нігті сірники, не ламали кості й не відбивали нутрощі. Мої пальці, нирки і печінка цілі. Мої руки і ноги не поламані. Мій череп не протрощений садистом-наглядачем, волосся не вирване, шкіра не здерта й очі не виколоті. Я не сидів в очікуванні смертного вироку в камері-одиночці й не знаю, як це милостиво замінюють розстріл 25-річним засланням на Соловки чи Маґадан. Я не їхав телячим вагоном через неісходиму Московію у сибірову безвість, не вмирав дорогою від голоду і холоду. Не будував бараків у тайзі, не рив замерзлу землю і не валив ліс. Мені не тикав осатанілий наглядач пальцем в сніг і не казав: «Ось тут будуй свою Україну!»
Я не знаю, як то іти в строю, коли «крок вліво, крок вправо – куля в потилицю», я не замерзав у карцері, не відчував себе «твариною безсловесною».
Але все це живе десь глибоко в моїй душі, бо в мене є уява, совість, пам’ять генів і крові. І я завжди говорив собі: якщо це робили з твоїми дідами й батьками, то можуть зробити з тобою і твоїми дітьми.
Тому я ніколи цього не забуваю і не забуду!

* * *
Як помру, не зміниться нічого
На землі цій грішній ні на гріш.
Може, лиш посивіє дорога,
По якій я бігав босоніж.
Буде все як завше, як одвіку,
Хоч безсмерття є ще де-не-де,
Та до мене відійшло без ліку,
Й після мене стільки ж відійде.
Чим тут перейматися? Не треба!
Бог для нас не пожаліє див.
Відійду у той куточок неба,
Де пішли усі, кого любив.
Хтось зрадіє, хтось, можливо, ахне,
Будуть сміх і сльози, і жалі…
І напевно праці не забракне,
Як не бракувало на землі.