* * *
Я люблю десятчану сорочку,
Як матусю далеку свою…
Виряджала в чужу стороночку,
Виряджала й прощалась в гаю.
Гомоніла про голод, про злидні,
Про роззуте життя вдовине.
– Приїзди по весні
Хоч на три дні
Та провідай мене.
Та шануйся, шануйся, синочку,
Не заводься з чужими людьми…
А на згадку про мене сорочку
Ось візьми.
Це з своїх конопельок
І робота своя… Далебі —
Цілу зиму сукала куделю
На сорочку тобі.
Ти ж… Як будеш в неділю вдягати
Цю сорочку, – згадай:
Десь далеко в селі стара мати
Вигляда…
Видно, щось ще сказати хотіла —
Про турботне самотнє життя,
Та змарніла верба затремтіла,
Ніби хворе дитя.
Як заміривсь розхристаний вітер!
Нахилив дерева, захитав:
Він сліди зашкорублого літа
Замітав.
Я пішов, а матуся сплакнула:
– Не забудь, пам’ятай.
Темна ніч огорнула
Темний гай.
Село Дирдин на річці Вільшанці
Олександр Лан,
поет і археолог. Справжнє ім’я – Кирило Юхимович Коршак. Народився 12 травня 1897 року в селі Дирдині поблизу містечка Городища на Черкащині. Закінчив Черкаську учительську семінарію і працював учителем сільської школи. Потім вступив до Київського інституту народної освіти.
Почав друкуватися у 1924 в журналах “Нова Громада”, “Життя й Революція”, “Глобус”, “Червоний Шлях”, стає членом “Плуга”. О. Лан видав три збірки поезій: “Отави косять” (1928), “Назустріч сонцю” та “Долоні площ” (обидві – 1930).
Коли наприкінці 1920-х почалися арешти української інтеліґенції, О. Лан перестав публікуватися, а натомість захопився археологією. 1932 закінчив аспірантуру при Київському історичному музеї та Археологічному музеї ВУАН. Того ж року захистив дисертацію з археології і в 1932–1934 рр. працював науковим співробітником Інституту теорії матеріяльної культури АН УССР. Брав участь у розкопках поселення трипільської культури в 1934 та в 1936–1937 в селі Халеп'ї Обухівського району на Київщині та в 1935 - скіфських курганів у Нікополі. Був фахівцем з питань економіки суспільств епохи енеоліту та бронзового віку на українських землях.
Однак у 1937-му його звільнили з інституту, 6 листопада 1937 арештований, 12 грудня за звинуваченням у причетності до української націоналістичної терористичної організації засуджений до розстрілу. Наступного дня страчений у Биківні.
БІЛА ТИША
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:
здається
стала біла тиша
і слуха
таємничий гул.
А гул росте,
немов заграва,
і вже ступає на поріг…
– Чи скоро ж
безгомінь білява
впаде йому
до ніг?
* * *
Село закуталось
в солому —
та й спить.
А вечір із-під верб
насупивсь.
В полі голубому
хтось загубив тоненький
серп.
Тепер нікому не потрібно
його блискучого жала:
стара зима
гаптує дрібно
мережку мрійну
для села.
І спить село.
Сліпі віконця.
Степи —
до пояса! —
в снігу.
Невже чекатимуть,
щоб сонце
Збудило весняну снагу?
А я ж —
схвильований —
із міста,
Де рвійно —
день і ніч без сну —
могутній
пазуху розхристав
і сам собі кує весну!
Кує.
Не розгинає стану,
схилив напружене чоло.
Скоріше б сонце
Дніпрельстану
із-під руки
його зійшло!
Нехай би заспані
віконця
Із-під солом’яних брилів
свінули сяйвом
і без сонця
в пітьму засніжених
полів!
ЗОЛОТЕ ДИТИНСТВО
Мені наказано сидіти,
Пшеницю миту стерегти…
А на луці попові діти
Стрибають, мов коти.
В траві розлігся день червцевий,
Примружив очи голубі:
Як вільно горобцеві
Цвірінькать по вербі!
Як вільно вітрові котиться
По врунах у степу!
А ти – біля пшениці,
Мов сірий цуцик на цепу…
Покинути б тісні городи,
Та з вільним вітром – у поля!
Але господар
Не дозволя:
Бо мати на поденній полють —
Зо мною на харчах…
…А попинята очи колють —
– Старча, старча!
Дивись, коліна драні.
А бриль носив мабуть ще дід.
– Ну, подождіть ви, куцоштані,
Дійду я літ!
Я позбираю – до галузки —
Дитячі болі й збережу.
І вже напевне вам мотузку
З них золоту зв’яжу!
З Антології українських поетів, які загинули насильницькою смертю, “Розіп'ята муза”. Уклав Юрій Винничук. Львів, 2011.
ЧЕРЕПАШКА UNIO ЯК ПЕРВІСНЕ ГАНЧАРСЬКЕ ЗНАРЯДДЯ
Кирило Коршак
Хроніка археології та мистецтва, 1931, ч. 3
(Уривок)
Первісні ганчарі, як відомо, ліпили свій посуд просто руками. Ганчарське коло стало відоме тільки геть-геть пізніше, десь аж за доби металю. Проте, вже й за неоліту на енеоліту, вироблюючи посуд, вживали, різного допомічного знаряддя. На підставі археологічних та етнологічних даних можна стверджувати, що на те, щоб полегшувати виліплювання посуду, а також щоб надати йому потрібної конфігурації, первісні майстрі користувалися з плетених підставок, кам'яних правл, моделів у вигляді людських черепів, плодів, мушлів та наметнів і нарешті форм — плетених (кошики), в'язаних (сітки) і тканих (ворочки); щоб вирівнювати та вигладжувати стінки посуду, вживали віхтики трави та шліхувальні камінці; нарешті, щоб орнаментувати, в руках первісної людини був цілий арсенал різноманітного знаряддя — кістки, різної форми дерев'яні палички, пір'я, стебла трав, камінці, нитки, мотузки тощо.
Коли ми уважно розглянемо перераховане знаряддя, то легко помітимо, що чималу його частину становлять речі, які потрапили на місце передісторичної стації або як рештки їжі (кістки), або як покидь якогось виробництва (камінці, нитки, мотузки), або, нарешті, цілком випадково — як речі близького природного оточення стації (палички, стебла трав)” до цього треба додати, що вживано ці випадкові речі, як вироблювано посуд, чи в своєму натуральному вигляді, чи злегка пристосованими поверховим обробленням. І тільки небагато первісного ганчарського знаряддя спеціяльно припасовувано до потреб виробництва (інтересні, між іншим, глиняні палички, щоб орнаментувати посуд, знайдено біля села Заболотова на Конотіпщині). Звідси можна зробити висновок, що первісні ганчарі за допоміжне знаряддя мали здебільшого речі, що потраляли до їх рук цілком випадково, і тільки в процесі праці їх обробляли відповідно до завдань виробництва.
Серед матеріялу, що його знаходять на передісторичних стаціях, не останнє місце належить черепашкам unio. Ця порода м'якунів трапляється в солодких водах по всій землі і первісна людина, що залюбки оселялася на прибережних - особливо дюнних — стаціях, не могла не звернути на неї уваги. І справді, за приступними нам літературними даними, черепашку unio констатовано на місцях первісних людських осель по цілому просторі Европи, а щодо часу, то людина була обізнана з цим м'якуном від раннього палеоліту аж до залізної доби. Коли ми візьмемо до уваги, що палеолітична — та значною мірою й неолітична — людина жила з того, що привласнювала готові дари природи і що за один з об'єктів цього привласнювання — для споживання — була unio, - то присутність на її передісторичних стаціях цілком зрозуміємо.
НЕМАЄ СЛІВ
Немає слів, а хочеться сказати,
мов білим цвітом процвісти: —
Яка прекрасна ти, о земле-мати!
Яка прекрасна ти!
Немає слів, а тільки в скроні стука
гаряча кров.
Яке то щастя, біль і мука —
земна любов!
– Люблю тебе, блакитна зоре,
подруго мила! Та чи ж любиш ти?
– Як радісно в пшеничнім морі
вперед, вперед пливти!
Немає слів, а хочу прогриміти,
мов голос травневих дощів:
– Не заважайте нам весніти,
бо блисне гнів!
