Командант Леґіону УСС Мирон Тарнавський. Відень, 1917
* 29 серпня 1869, село Барилів, Радехівщина — † 29 червня 1938, село Черниця, Бродівщина
Національна честь – це керма корабля.
Держіть її в руках могучих,
Аж поки в усмішках блискучих
Не зацвіте свята земля.
Національна честь – це зірка провідна.
Ідіть вночі лише за нею,
Доки над рідною землею
В красі не спиниться вона.
Олександр Олесь
...Був вояком з крови-кости. Знав настільки знаменито своїх і так близько ними цікавився, що нпр. завжди відчував, коли їх втома та їх психічний стан поможе чи пошкодить воєнним операціям. Мав теж ту прикмету вояка, яка може не конче потрібна начальному вождеві армії, якого місією не є воювати з крісом у руці: був надзвичайно відважний, у найкритичніших хвилинах зберігав подиву гідний спокій, та не відчував взагалі почуття небезпеки для власної особи. Було теж чуже йому бажання пімсти, а супроти ворога ставився завжди з лицарською благородністю.
Ці прикмети єднали Йому загальну пошану і симпатії. Траґедією ґен. Мирона Тарнавського, як і численних інших галичан старшого покоління, було те, що опинився відразу на кермуючім становищі на тому наддніпрянсько-українському ґрунті, якого раніш не знав та який у часах воєнно-революційного хаосу представився галичанам з їх зовсім іншим вихованням та всім світоглядом — чимось дуже дивним і незрозумілим. У тій ситуації ґен. М.Тарнавський — людина взагалі політиці чужа — тримався найбільш обережно осторонь політичних справ, займаючись виключно справами Армії. Тому траґічним парадоксом можна назвати закиди, що впали на його голову за ситківську умову УГА з Денікіном, — закиди суто політичного характеру. Не тут місце вдаватись у ближчий розгляд тієї умови, яка має вже цілу свою літературу, і не будемо тут її ані боронити ані ганити. Однак не підлягає сумнівові, факт, що 1) її галицькі військові автори та сиґнатарі взагалі, зокрема ґен. Тарнавський, не мали найменших русофільських політичних тенденцій і 2) ситківська умова була подиктована тільки і виключно фанатичним бажанням зберігти за всяку ціну УГА, як зорганізований суцільний військовий масив. Нема теж сумніву, що форма, в якій притягнули за ситківську умову ґен. М.Тарнавського до відповідальности, не була відповідна, була для цього великою кривдою та була типовим прикладом, як кожна зробити жертвою обставин та людських помилок людину, шо може найменше завинила. І тому вся колишня непристойна нагінка на особу ґен. М.Тарнавського, який сам ніколи не дозволив собі на ніякий непристойний випад супроти нікого з земляків на високому військовому чи політичному становищі, не пошкодила тій пошані, що її мали всі до Його особи, — навіть ті, які ніколи не скривали свого негативного підходу до галицько-денікінської історії.
З некрологу, опублікованого за підписом Ік. у "Ділі" 1 липня 1938 р.
1916
Роман Купчинський
СОРОК ТИСЯЧ.
Золоте сонце на синьому небі, а в долі ті самі краски і на прапорах і в сорок тисячах сердець. Але ні сонце, ні прапори, ні серця не зібрались під Святоюрським Собором витати Ґенерала, а зібрались прощати Його. Бо Ґенерал відходив на Янівський цвинтар між своїх хлопців, що там поклалися на вічний сон, довгими рядами так, як колись стояли на перегляді. Там посередині чекає на Нього остання Його кватира — найспокійніша з усіх тих, які мав у воєнних походах. У ній виспиться нарешті сивий Ґенерал, відпічнуть спрацьовані руки, перестане боліти стільки разів ранене серце. У тій кватирі буде так тихо, так затишно, як ніколи. Ніякий голос людський не перерве тиші, хіба одна рідна Земля час до часу промовить. Вона одна матиме і право і обовязок.
Сорок тисяч людей зійшлося прощати Ґенерала з усіх усюдів. І звідси і звідти, а всі свої, рідні люди. Нема між ними ні одного, хто мусів би і тому кожний з них то тисяча людей, а разом — сорок міліонів. Ідуть перед Його домовиною, ідуть за Його домовиною зі щирим болем у грудях з достойною сльозою в оці. Ніхто того болю не жадав, ніхто тієї сльози не накликував, тому той біль золото, а сльоза брилянт.
Сорок тисяч!...
Саме стільки, скільки цвіту зівяло галичанам...
Зійшлося сорок тисяч народу прощати Ґенерала, а там десь, за золотим сонцем, у синьому небі сорок тисяч вояків зібралося витати Його.
Двацять девятого червня 1938 року, в 9.50 рано затрубів сурмач збірку. Покотився гомін сурми далеко, широко і стрепенулися хлопці, деб вони не були, як твердо не спалиб.
„До нашого Пана Ґенерала збирайтеся всі!"...
Вмить збіглися з усіх усюдів, так як колись на землі. Вмить вистроїлися в лави і завмерли в німім ожиданні.
А на переді полковник Дмитро Вітовський.
Три дні ждало товариство з отаманням на прихід Вожда.
Врешті ґенеральний марш сурмачів. Вітовський блиснув шаблею.
„Позір! В право глянь!“
Із сизої далі виринула висока, так добре всім знана Постать. Золота зубчатка блистить, булавки на рукавах миґотягь, остроги подзвонюють.
„Пане Ґенерале! Голошу слухняно; сорок тисяч людей — старшин і вояцтва, що чесно і до краю сповнили свій найбільших обовязок!"
Ґенерал проходить перед фронтом. Сотень, куренів, полків, бриґад... Кожне обличчя, кожний відділ то спомин якогось бою, а всі разом — Великої Дії.
„Позір! Почесний похід у право. Сотня ходом руш! В право глянь!!"
І рівний стукіт вояцьких ніг котиться громом по синяві.
Всміхаються сиві очі Ґенерала, хоч густі брови грізно насуплені. Хлопці машерують справно як колись... Усміхаються серцями до Ґенерала, хоч лиця як камінні. Так бувало і так має бути.
„Пане полковнику! Дякую, добре. "Спочинь" і відпровадити на кватири!"
А ці кватири такі як Ґенералова на Янівськім: два метри довгі, метер широкі і тихі-тихі...
"Діло", 6 липня 1938
ОСТАННІЙ НАКАЗ
отамана М. Тарнавського перед відходом його назад до австр. армії
П. Отаман Мирон Тарнавський, приказом Н. В. Кмди звільнений від обов'язків Команданта Леґіону УСС, видав отсей приказ:
Леґіоновий приказ ч. 8.
Лосяч, дня 8 січня 1918
З нинішнім днем передаю Кмду Леґіону УСС п. сотн. Осипові Микитці.
Відходячи з-поміж січового стрілецького товариства — дякую всім в імені власнім і в імені загальної нашої Справи за совісне сповнювання тих обов'язків, які на кождого з нас наложила отся важна хвиля, хвиля, коли постає і твориться українська держава, під якої будову клало свої кости і буйні голови стільки наших товаришів. Хвиля велика і святочна, на яку народ цілий століттями ждав! — і я вірю, що так, як досі, так і на будуче вкажеться стрілецтво гідним тої хвилі, гідним носителем тої ідеї, яка його покликала до життя. Я вірю в це і тому зі спокійним серцем покидаю стрілецькі ряди.
Дякую всім разом і кожному зокрема за ту прихильність і довір'я, яким мене всі наділяли. Той образ гарного співжиття задержу в пам'яті на завжди, а почувавбися я щасливим, якщо б серед Українського Січового Стрілецтва задержалася добра і щира згадка про бувшого отамана.
Пращаючи всіх кличу: При спільній роботі, може серед кращих обставин — до побачення!
"Діло", 1 липня 1938
Мирон Тарнавський (сидить) і Володимир Старосольський. Радзивилів, 1916 p.
Андрій Кігічак
ОСТАННЯ ДЕФІЛЯДА
У 20-ті Роковини похорону Генерала Мирова Тарнавського
"Свобода", 29 травня 1958
Останнього червня 1938 року облетіла лискавкою Край сумна вістка, що помер генерал Мирон Тарнавський, який ще так недавно, бо кілька тижнів тому, йшов був в лавах „старої войни" в зеленосвятковому поході на Янівський цвинтар у Львові, щоб віддати поклін Поляглим, колишнім воякам Армії якої він був командантом.
І так, як колись без поклику, по повороті з італійського фронту, ставали в ряди Української Галицької Армії у 1918 року, так і 2 липня 1938 з'їхались без наказу з найдальших закутин Західньої України, щоб віддати останню прислугу Тому, під якого командою переживали дні слави, дні підйому, дні пepeмог, а хоча б і спільно дні невдач чи хвилевого одчаю. Сказавши інакше, того дня змобілізувалась самочинно немундурована УГА. Тому сотник Андрій Палій при прощальному рапорті при домовині, оправдуючи той здвиг, зарапортував приблизно таке: ,,Пане Генерале! Голошу слухняно, що до звіту зголосилося кільканадцять тисяч Твоїх старшин, підстаршин та мужви. Вибач, що не в одностроях, та Ти не дав такого наказу. Вибач, що не справляємо Тобі похорону з гарматніми стрілами та жалібним верблем. Нині громить жалібний вербель - наших сердець. І заплакали по Тобі трембіти нашої Верховтни".
А відбувалися похорони зі Святоюрівської Гори, в мурах якої складено в уніформі знеможене боєвими трудами тіло Генерала, перед далекою дорогою. Це господар історичної Святоюрівської Гори, Митрополит Андрей Шептицький запросив Тіло в гості, як вияв признання заслуг Покійника, на який то жест могла здобутися лише людина такого великого формату, як незабутній Князь Церкви та Духовий Володар не тільки Галицької Волості, а і всього Народу.
І на подвір'ї цієї історичної, церковно-національної твердині, робили останню збірку недобитки трьох Галицьких Корпусів перед прощальною дефілядою: 1-ий під проводом пop. P. Коника, ІІ-ий - пop. І. Поритка і ІІІ-ий сот. Г. Турка. А лопотячі на вітрі перев'язані чорними стрічками синьо-жовті прапори, нагадували ті воєнні стяги, що їх вітало населення при чортківській офензиві. Може при Панахиді заупокійне „Вічная пам'ять" на ноту „Ой та зажурились" затінило на мить багаті спогади.
А по відправлених молебнях та панахиді під проводом Митрополита, почалася на площі перед храмом св. Юрія, перед уставленою там домовиною. остання дефіляда Української Галицької Армії,
Перша дефілює' „Молода Громада", якої члени - це колишні Комбатанти та воєнний актив м. Львова, замаскований в цьому товаристві, За ними представники колишнього українського уряду, а за урядом ЗОУНР дефілюють Інваліди, що їхні протези — це ті почесні відзнаки, на які не потрібно документів ні дозволів. На святоюрівській площі та сусідніх вулицях і в т. зв. Єзуїтському городі, по саму пошту, непроглядні маси народу, яким лише меґафони передають пepeбіг похорону, співів та церемоніялу.
А коли по закінченні дефіляди перед домовиною пок. пралат о. Леонтій Куницький відчитав перше св. Євангеліє, тоді уставився похід вже на цвинтар. Відкрив його отаман д-р Ст. Шухевич із своїм адьютантом, Петром Постолюком. Д-р В. Старосольський, чот. Дм. Паліїв і пop. Роман Купчинський несли на подушках бойові відзначення Покійника, а сурмач відограв уже над відкритою могилою, прощальне стрілецьке М. Гайворонського — „На cпoчинь".
І рушив вулицями Львова повагом жалобний похід, якого довжині, здавалося не було кінця. Серед німої тиші хтось у військових рядах піддавав півголосом до перших кроків протягаюче, повільне: “рааз, дваа, трии, чотири”, і т. д. І вдарив хор могутнє Нижанківського „Святий Боже", а десь з-позаду долітало не менш могутнє Матюка потрясаюче до глибини: „Помииилууй, помиилуй наас".
А над городом княжого Львова Духи Предків. Коли вдарили по всіх церквах дзвони, то почали розповідати не тільки історію своїх церков, а пригадувати і всіх володарів, королів, гетьманів, князів, треба тільки їх мову розуміти... Перший, то обїзвався з храму св. Юрія, фундованого нашими князями Руриками, де слухав Служби Божої Великий гетьман Богдан, коли облягав Львів. З-під Замкової Гори обізвались дзвони св. о. Николая, де молилися колись князь Данило, й його син Лев та їхні потомки, аж до останнього Юрія ІІ, втроєного найнятими злочинцями. Відозвався із найбагатшої у Львові Успенської церкви історичний „Кирило", який неначе б повагом пригадував, що життя дочасне, але вбожество не перешкоджає великим ділам, коли наші предки будували цей величавий храм у добі великого лихоліття. Сумний хоровід під звук хорів, оркестр, посувався у прекрасну погоду в сторону цвинтаря, а дзвони дзвонили і продовжували історію княжого Львова. Забрали голос і з церкви оо. Василіян, під яких опікою вкрилась славою ваша наука, якої відгомін доходить до Академій цілого світу, дармащо не чують її інколи і найближчі. Заговорила і церква-кріпость св. П'ятниць, в якій хоронилися колись наші предки, в добі лихоліття, в добі наїзду ворогів на город. Поза дзвонами св. Преображення, церкви св. Петра і Павла на Личакові, та оо. Редемптористів, і дерев'яної Чина оо. Студитів відозвалась, неначе б діточе сопрано на тлі того великого хору дзвонів, своїми дзвіночками, положена на окраїнах міста, церковця-сирітка ім. св. Володимира, сина Святослава, внука Ольги, родоначальника всіх фундаторів, і всіх жертводавців наших церков.
Заки дзвони видзвонили історію Львова, то кондукт зайшов на Янівське цвинтарище. І неначе б здрігнулися цементові хрести на могилах Українських Оборонців Львова, на прийняття у свої ряди свого Командаита. Вийшла назустріч із засвітів булава на чолі з полковником Bітовським. Побіч нього отамани Дудинський, Восвідка, Горук, сотники з Будзиновським. поручники з Нагайлом та Ннкораком, підстаршини з Мережком, та мужва з Цястечком на чолі. А за ними всі. про яких пісня говорить, що “пропало галичанам сорок тисяч цвіту".
Та і Новоприбулий мусів відповісти на прийняття контр-звітом, що ті, які Його сьогодні тут відпровадили „не схиляють вниз прапора". У тому же часі по надгробних відправах о. кан. Лаба прощав Покійника іменем Кир Андрея, д-р Кость Левицький від народу, а полковник Бізанц, у своєму останньому звіті запевнив військовим тоном про вірність ідеалам Генерала.
І спустили вниз домовину.. Під останній салют „на позір", сурмач відограв „на спочннь", а на домовину посипались грудки землі. Між ними і з урн принесених спеціяльними штафетами з родинного Генералові Радехова, з могили його батьків. З Mapкіянової Гори, з Маківки, Лисоні, та інших призабутих по стільки роках місцевостей. І сипали землю, як символ тієї Української Землі, за яку боролися полки, під командою Покійника. Смеркалося, коли докінчували записувати скромний вояцький гріб, як і скромним було життя Генерала. А трембітарі зпід Чорногори сповіщали своєю елегією „Вмерлої", що відійшов у засвіти Великий Ґазда, Великий Баца — Українського Войська.
Могила генерала Мирона Тарнавського на Янівському цвинтарі у Львові між могилами Василя Беня і Костя Левицького
Знимкував п. Ігор Мончук
Було вже доволі темно, бо в місті позапалювали вже світла, а над свіжим гробом ще стояли Його вояки. З-поміж хрестів у липневу ніч неслася лебедина вояцька історична пісня: „Ой поховали пана отамана в сирую землю, глибоко". А з-під цвинтарної брами відходили члени Української Галицької Армії, яка відбула в дні 2 липня свою останню дефіляду.
Родина генерала
Історія родини славетного генерала Мирона Тарнавського нагадує історію України. Усі члени родини були учасниками визвольного руху, зазнали репресій.
У Мирона Тарнавського було четверо дітей: двоє синів і двоє дочок.
На Янівському цвинтарі, неподалік від могили генерала Мирона Тарнавського поховано його дружину Марію Тарнавську та старшу дочку Марію.
У секретних матеріалах МГБ, що знаходяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про кулацьку сім'ю, виявлену в Бродівському районі 15 травня 1949 року.
„ Голова сім'ї - Тарнавська Марія Густавівна, 1882 року народження, проживає у Черниці Підкамінського району разом із внуками Коцюбою Яромирою Степанівною (1926 р.н.) та Коцюбою Зоряною Степанівною (1931 р.н.)", - йдеться у документі.
У графі „краткая економическая и политическая характеристика кулака" вказано: „Тарнавская М.Г. в с. Черница Подкаменского района Львовской области имела имение, где содержала постоянно несколько батраков, является женой генерала Тарнавского, который командовал в 1918 году Петлюровской армией при взятии гор. Киева. Дочь - изменница родины. Зять - Кацюба С.М. немецкий ставленник и активный бандпособник, осужден в 1949 году к 25 годам". Цей документ із написом „совершенно секретно" підписано тодішнім начальником Бродівського РО МГБ гвардії підполковником Губенком.
Така „небезпечна сім'я кулаків" безперечно підлягала виселенню.
Старший син Мирона Тарнавського Омелян у 1924 році поїхав на Східну Україну, де у той час проходила так звана українізація. Здобув в Одесі фах інженера. У 1937 році був заарештований і розстріляний.
Молодший син Мирон Зімовіт був студентом празької Політехніки, був знаний у "Пласті". Одружився з брідщанкою Ярославою Шуст. Пізніше працював інженером та директором електростанції в Бродах. Був у дивізії „Галичина". А після поразки під Бродами перейшов до УПА. Провів у совєтських концтаборах 10 років. Помер у Владімірській області.
Про те, що він був в УПА, свідчать спогади Миколи Григоровича Батенчука 1919 р.н. з села Дубини Бродівського району. Він згадував, що зимою 1944 року, коли була облава, втік до лісу. „І ззаду нараз: „Руки вверх! - розповідав п. Микола. - Тридцять конів нарахував прив'язаних там. З другої хати через дорогу переходить їх двоє. Один з них каже: „Ви - Батенчук? Що Ви тут робите? Я глянув : „Гей, де я тебе видів?" А він був при есесах капітаном, Тарнавський фамілія його. Був при есесах - в мене в саду штаб мав. Він мене впізнав і визволив. Він був з партизанами волиняками кіньми.
Наймолодша донька Мирона Тарнавського Анна була лікарка. У 1940 році заарештовано її чоловіка, Романа Яновича, який був сином священика. А у вересні 1945 року Анну замордували совєтські солдати.
Старша дочка Марія та її чоловік Степан Коцюба також мали медичну освіту. Марія була лікаркою УПА. За це її було заарештовано на 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Її чоловік Степан Коцюба працював головним лікарем Бродівської районної лікарні. Згадують, що він був веселий, енергійний і життєрадісний. На вигляд як дві краплі води схожий на класика української літератури М. Коцюбинського. В кінці 30-х років років Степан та Марія працювали у різних містах. Він - у Бродах, вона в Радивилові. Подружжя мало великий авторитет та повагу в місті та районі. Доктора Коцюбу за те, що лікував вояків УПА, було ув'язнено на 25 років. Він помер у таборі. Дружину та дочок також заарештовано. Вони перебували в різних таборах і нічого не знали одна про одну.
У секретних матеріялах МҐБ, що містяться у фондах Бродівського історико-краєзнавчого музею, є довідка про стан оперативної роботи Бродівського райвідділу МҐБ Львівської області. Тут під грифом „совершенно секретно" сповіщається, що заарештований „активно разрабатывавшийся кадровый националист - Кацюба, пробравшийся на должность заврайздравотделом и систематически оказывавший медицинскую помощь бандитам...". У цих же документах йдеться і про те, що доктор Коцюба входив у комісію, що набирала добровольців до дивізії військ СС "Галичина".
Родина генерала Тарнавського довший час жила у Золочеві, на вулиці Січових Стрільців. Будинок Тарнавських було зруйновано під час другої світової війни. Найдовше у цьому будинку жила донька генерала Марія Коцюба, мати Зоряни Колодницької та Яромири Коцюби.
„Пригадую собі цю тендітну, худорляву, вже немолоду жінку з енергійним виразним обличчям, з сивою косою, що віночком обвивалась навколо голови, з проникливим вдумливим поглядом добрих очей, які випромінювали мудрість і спокій, викликали довіру. - Так описує доньку генерала у газеті „Народне слово" за 1997 рік Христина Присяжна. І ще, - То була людина віддана благородній справі, людина високих моральних засад, великої культури і ерудиції, донька своєї землі, свого часу". Залишивши хворого чоловіка та двох доньок з бабусею, Марія Коцюба пішла в УПА. Як лікар, врятувала не одного вояка. Схопили її якраз тоді, коли Марія рятувала життя дівчині-партизанці. А потім були тортури, сталінські концтабори, непосильна праця у шахті. Пізніше, коли була лікарем у табірному шпиталі, рятувала знесилених в'язнів, ставлячи їм фальшиві діяґнози. Завдяки їй не один в'язень мав змогу набратися сил у шпиталі, де харчування було дещо кращим від табірного. Померла Марія Коцюба у 1976 році.
Нині з найближчої родини генерала Тарнавського залишилася тільки онука - Зоряна Колодницька, дочка Марії Коцюби. Зоряна добре пам'ятає, який вигляд мало генералове обійстя у Золочеві, бо вона деякий час жила тут разом з бабусею. Згадує також, яким було помешкання у Черниці. Пам'ятає тогочасні Броди і гімназію, у якій навчалась.
На фасаді сучасної гімназії ім. Івана Труша у Бродах встановлено пам'ятну дошку з написом про те, що тут навчався славетний генерал. Її виготовив скульптор Андрій Возницький.
Зоряна Колодницька також була на засланні. Її, молоду дівчину, яка тоді навчалась у Львівській політехніці, було вивезено на 10 років. Нині Зоряна живе у Львові, має троє дітей, п'ятеро онуків. Усіх їх намагається виховувати в національному дусі. Над ліжком одного з онуків висить портрет генерала Мирона Тарнавського. „Кожного ранку, - говорить п. Зоряна, - коли внук пробуджується, я кажу йому: „Скажи добрий день своєму прапрадідові".
З книги Олега Панькевича "Генерал Мирон Тарнавський" http://shron1.chtyvo.org.ua/Pankevych_Oleh/Heneral_Myron_Tarnavskyi.pdf
