Лондон після бомбардування. Бліц, 1940
У ПОШУКАХ ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ
Ми з декількох напрямків заходили на тему фактичного початку Другої Світової війни і однозначно доходимо висновку, що початок її 1 вересня 1939 року - дуже умовний, оскільки цього дня Німеччина напала на Польщу, але саме цього дня ні Велика Британія, ні Франція не оголошували війни Німеччині. Де-юре вони оголосили війну 3 вересня, а фактично вступили у війну через 9 місяців, у травні 1940 року й то - вимушено, оскільки Німеччина почала наступ на Францію. Між тим, совок напав на Польщу 17 вересня 1939 року, а США офіційно вступили у війну лише у грудні 1941 року і теж - вимушено, після нападу Японії на базу ВМФ Перл-Гарбор на Гаваях.
Проте, аґресори - Німеччина, Італія, Японія і СССР - вже вели бойові дії або захоплювали території інших країн ще до 1 вересня 1939 року. Тому саме цю дату можна вважати початком Другої Світової війни чисто умовно. Саме ця умовність і дозволила совкові висмикнути з усього масиву подій лише момент, коли почалася його війна з Німеччиною. А проте, якщо уважно придивитися до перебігу тих подій, то з'ясується багато цікавого. Треба тільки забути про умовності і не впиратися в шаблони. Між іншим, це дасть можливість оцінити деякі масштабні події під зовсім иншим поглядом.
Наприклад, ще з часів совка існувало якесь байдуже ставлення до Ленд-лізу*, який у совку звели до поставок тушонки. Відштовхуючись від такого дивного постулату, Путін дійшов до того, що «русскіє» перемогли б Німеччину без цих самих Ленд-лізів, союзників і навіть українців, оскільки ніякий Вермахт не зміг би зламати їхнього величезного сортиру з діркою в підлозі і вигрібною ямою під ним. Але фокус тут у тім, що ця угода про військові поставки не була розроблена саме під совок. Совок був настільки розчавлений і перманентно перебував у такій паніці, що просто був не в змозі щось таке розробляти і обговорювати і просто отримав від американців те, що було. Договір був готовий і тільки треба було підставити в нього реквізити і поставити підписи та печатки.
Це тому, що цей договір був складений за рік перед тим і не для совка, а для Великої Британії, яка формально залишилася один на один із Німеччиною та її союзниками, в першу чергу - Італією, і, на їхньому тлі, - з вішистською Францією. Британії немає сенсу витрачати часу на ідеологічні викрутаси з історією, і період кінця 1940 року британські історики описали відверто похмурими фарбами, з чого вони дійшли гідного поваги висновку. Станом приблизно на листопад 1940 року, економіка Великої Британії вийшла за межу стійкости і почала валитися. Це стало предметом переговорів між Лондоном та Вашинґтоном, і частково до цієї теми підключалася Канада, що вже брала участь у бойових діях на боці Великої Британії, як і все те, що входило у Британську імперію.
Сама постановка питання на цих переговорах свідчила сама за себе. Британія відверто описала своє тяжке становище американцям і те, що без сторонньої, бодай матеріяльної допомоги, вона більше не зможе протистояти Німеччині. Між іншим, у Берліні прекрасно знали про те, в якому стані перебуває економіка Британії, а тому намагалися відрізати її від ресурсів, котрі допомагали їй триматися на плаву. Тому, коли з низки причин довелося відмовитися від операції «Морський лев» - операції з фізичного захоплення Британських островів, Гітлер мав усі підстави вважати, що за кілька місяців Британія дозріє і капітулює. Між іншим, це саме йому казали військові, які мали численну аґентуру у британському уряді і промисловості. Вони запевняли його в тім, що немає сенсу вдаватися до такого ризикованого заходу на тлі того, що британська промисловість стрімко згасає і скоро просто не зможе забезпечувати навіть мінімальних потреб оборони.
Саме в такому критичному становищі Британія і звернулася до США за прямою військовою допомогою. І тут треба розуміти, що в самих Штатах після Першої Світової війни суспільна свідомість не була готова вступати в нову бійку чи навіть якимось чином долучатися до пов’язаних із нею заходів, хоча багатьом вже було зрозуміло, що уникнути цього не вдасться, оскільки військові моряки вже мали кілька збройних сутичок з японцями. Між іншим, саме тому США визнали уряд Віші у Франції. Коротше, президентові Рузвельтові довелося йти проти тренду, і Ленд-ліз для нього не був легкою прогулянкою.
Це тим паче мало значення, коли обговорювався й ухвалювався договір про термінову військову допомогу совкові. Якщо Британія була союзником у Першій Світовій війні, то комуністичний лепрозорій ніяк не можна було зарахувати до «давніх союзників», як, до речі, згодом і Китай. Але той хоч воював проти Японії. Тим паче, це сталося це вже тоді, коли на такому ж забезпеченні перебувала Велика Британія.
А все це означає, що Штати погодилися допомагати совкові тільки тому, що той був у такій же халепі, як Британія наприкінці 1940-го, або й у значно гіршій - практично у стані катастрофи й розвалу. Простіше кажучи, якби в той момент США не взяли на себе критичну частину совкового воєнно-промислового комплексу, то жодного Сталіна, «На Берлін» і «Можем павтаріть» не було б. Тобто, восени 1941 року совок мав припинити існувати. Просто Британія про це говорить відкрито і з вдячністю, а совок, як завжди, справляє нужду в руку, яка його годувала.
Але повернімося до питання про те, хто й коли де-факто вступав у цю війну. З цією метою розглянемо дії США саме на західному напрямку, оскільки про війну в Тихому океані ми писали не раз і висвітлювали події, що мали місце як до 7 грудня 1942 року, так і після цієї дати.
А почалося все з того, що Британія звернулася до США з проханням про поставки сировини та продукції для потреб обороної промисловости. Рузвельт дуже добре розумів, куди рухається ситуація, і внутрішньо був готовий, але грати треба було дуже тонко, оскільки поставляти таку продукцію неможливо непомітно, й це могло стати приводом для оголошення Гітлером війни США. Хоча постфактум ми знаємо напевне, що він всіма силами намагався уникнути вступу Штатів у війну.
Проте, всім було зрозуміло, що Німеччина має страхувальним варіянтом економічну блокаду та удушення Великої Британії, а коли так, то будь-які спроби прорвати цю блокаду Берлін міг розглядати як ворожі дії. Про важливість таких поставок говорять усі історики, а між тим, у той же час совок постачав приблизно ту ж саму номенклатуру товарів та сировини Німеччині у дедалі більших об’ємах. Простіше кажучи, 1941 року США забезпечували постачання критичними товарами Великої Британії, а совок — практично до 22 червня 1941-го те ж саме гнав до Німеччини. Люфтваффе вже бомбили Київ, а ешелони з усім потрібним Німеччині для війни ще йшли на захід.
Президент Франклін Д. Рузвельт і держсекретар Корделл Галл, 1940
Для того, щоб визначитися, що і як треба робити у цій ситуації, Рузвельт провів закриту нараду за участю військового керівництва і держсекретаря Корделла Галла (Cordell Hull). Нарада пройшла дуже конструктивно - виявилося, що всі її учасники поділяють думку президента. Притім військові зазначили, що їм потрібен запас часу, щоби привести війська в готовність до майбутньої війни, а тому всі рухи треба робити так, щоб не підняти протестів ізоляціоністів всередині США і не викликати оголошення війни з боку Німеччини передчасно.
По суті, керівництво США ухвалило здійснити гибридний відхід від позицій нейтралітету. Тобто, перейти до дій, які безумовно можуть сприйматися як casus belli, але робити це м'яко і непублічно. Саме непублічність цих заходів, їхнє прикриття забезпечував держсекретар Галл. Згодом, у в своїх мемуарах «The Memoirs of Cordell Hull», які вийшли у 1948 році, Галл докладно описує вузол проблем, пов'язаних із Ленд-лізом для Британії і особливо - для СССР, і присвячує великий розділ своїм переговорам з цього приводу з послом СССР у США Уманським. Галл пояснював послові, що у США ставлення до комуністичної країни варіює від настороженого до вкрай неґативного, й тому це питання не може бути вирішене легко, але посол наполягав, наголошуючи на тому, що без цієї допомоги СССР не зможе воювати далі і буде змушений капітулювати перед Німеччиною.
Але це було згодом, а наразі йшлося про непряму воєнну допомогу Британії, ще без зброї і боєприпасів. Розповідаючи про те, які умови доводилося враховувати, вирішуючи такі питання, адмірал Семюел Еліотт Морісон так описував стратегію Рузвельта: «В президента у голові була політична обчислювальна машина - інструмент, в якому Ґеллап проводив опитування; де містилися дані про чисельність збройних сил і ймовірність виживання Англії; особистості губернаторів, сенаторів і конґресменів; особистості Муссоліні, Гітлера, Черчилля, Тодзьо тощо; де звучали голоси ірландців, німців, італійців та євреїв... »
Тобто, простих рішень тут не було й не могло бути; всі заходи ухвалювалися з ініціятиви президента і за підтримки як військових, так і зовнішньополітичного відомства. Очевидно, що для здійснення зазначених вище поставок потрібно було розгорнути морські і військово-морські операції в північній Атлантиці, і очевидно, що саме практичне здійснення таких планів було зав'язане на ВМФ США.
І тут треба зауважити, що ще до того, як Британія потрапила у скрутне становище, військові вже почали робити певні дії, передбачаючи початок бійки в Европі. Наприклад, у січні 1939 року, ще до офіційного початку Другої Світової війни, ухвалено посилити флотське угруповання на Східному узбережжі США. На той момент там перебували сім крейсерів і сім есмінців. А до вересня 1939 року вже була сформована Атлантична ескадра, куди з Тихого океану були переведені додаткові кораблі. На той момент військово-морське угруповання вже складалося з авіяносця, чотирьох лінкорів, дивізії крейсерів і ескадри есмінців.
Це було не безцільне перекидання кораблів, а наповнення флотського угруповання для забезпечення прикриття США від Ньюфаундленду на півночі до Південної Америки на півдні. І ввесь цей морський простір оголошено зоною патрулювання ВМФ США. А тепер треба врахувати вкрай важливу обставину. У травні 1939 року, в умовах найвищої секретности, британське Адміралтейство відрядило до Вашинґтона офіцера з відділу планування для обговорення англо-американських військово-морських диспозицій на випадок, якщо Британія опиниться у стані війни з Німеччиною. В перебігу обговорення узгоджено, що «командування в західній і південній Атлантиці має забезпечувати флот Сполучених Штатів».
Ще раз, йдеться про травень 1939 року, коли до формального початку Другої Світової війни залишалося ще три місяці і ще рік залишався до вторгнення вермахту у Францію і до початку бомбардувань Британії. Що характерно, ще тоді було вирішено, що саме до США у разі війни Британії з Німеччиною переходить загальне флотське керівництво в Атлантиці. Чи не правда, дуже цікава деталь, яка представляє всі подальші події в зовсім иншому світлі?
Це було у травні, а в червні при особистій зустрічі президента США з королем Ґеорґом VI, Рузвельт розповів королеві про допомогу, яку він планує надати Британії в разі війни. Президент виклав свою ідею про створення західноатлантичного патруля. Суть його зводилася до того, що залучені до цієї операції сили базуватимуться у Тринідаді і на Бермудських островах. Зона його дії поширюватиметься в радіусі 1000 миль (1,6 тис км) по морю і в повітрі. Цей план Рузвельта мав здійснюватися протягом двох років після його введення. Через кілька тижнів після того, в липні, Рузвельт таємно, але прямо запропонував британському МЗС, щоб Сполучені Штати встановили патрулювання над Західною Атлантикою у рамках зазначених планів.
Це треба враховувати з огляду на те, що приблизно в той же самий час Москва інтенсивно вела переговори з Берліном і вже відкинула пропозицію Великої Британії приєднатися до антинімецької коаліції. Щоправда, офіційно це ще не оголошувалося, але по закритих каналах інформація пішла з Кремля до Берліна, де була сприйнята з великою цікавістю, оскільки Гітлерові було вкрай важливо розуміти конфіґурацію сил, які братимуть участь у майбутній війні. На той момент для нього все складалося ідеально, США тримали нейтралітет, а совок - схилився на бік Німеччини.
Цей план і далі шліфувався і узгоджувався, але, через два дні після оголошення Англією і Францією війни Німеччині, США заявили про введення в дію плану прикриття США з тією самої зоною патрулювання, яка мала, проте, дещо іншу конфігурацію. Вона простягалася на 300 миль від узбережжя США і тягнулася аж до Карибського басейну. У цій зоні було оголошене морське патрулювання, і будь-які операції чужих ВМФ вважалися ворожими, з усіма наслідками, що випливають.
У ставці Гітлера серйозно поставилися до такого розкладу в Атлантиці, оскільки це треба було враховувати в уже запланованих операціях Кріґсмаріне в реґіоні. Але на той момент керівники Райху не знали, що це - узгоджений захід урядів США і Великої Британії, а тому - вирішили, що Англія і Франція проіґнорують його й де-факто він буде нечинним у принципі, бо американці навряд чи топитимуть англійські і французькі кораблі, що увійшли в зону патрулювання.
Буквально наступного дня Рузвельт видав розпорядження про зняття з консервації та введення в дію 110 есмінців, яким наказано висунутися в зону патрулювання. Згодом американці передали 50 з них Королівському флотові Великої Британії. А вже 2 жовтня підписано «Панамський Акт», за яким більшість країн Північної і Південної Америки взяли на себе зобов'язання спільними зусиллями обороняти Східне узбережжя Америки.
Але, по суті, йшлося не стільки про те, що в заходах з патрулювання зони безпеки братимуть участь кораблі флотів американських країн, а про те, що ВМФ США отримував повноваження оперувати вздовж усього узбережжя Північної та Південної Америки. Це зрозуміло, адже тільки США мали сили, які могли адекватно виконувати поставлені завдання. Їхнім ядром була дивізія лінкорів: USS New York, USS Texas, USS Arkansas і авіяносець USS Ranger.
Авіяносець ВМФ США USS Ranger
З таким-от розкладом США опинилися в перші місяці Другої Світової війни в Атлантиці. І тут треба відзначити, що називаючи спочатку «зону патрулювання» оборонним засобом, уряд США транслював таку формулу саме своїм громадянам, оскільки проти оборони майже ніхто не виступав, але суть заходу виходила далеко за рамки чистої оборони.
Насправді, навіть у цій фазі операції американські ВПС і ВМС працювали на користь Британії. Дані про все, що було виявлене в морі за межами зони патрулювання і належало Німеччині, негайно передавалися британському флотові, і вже той розпоряджався цією інформацією, як вважав за потрібне. Британські кораблі або обходили небезпечний район, або влаштовували пошук і знищення виявлених субмарин. Але, у принципі, американські військові не провадили самостійних бойових дій поза зоною патрулювання, а німецькі субмарини або кораблі хоч іноді і заходили в неї, але не вели активних дій саме там.
Видимість нейтралітету зберігалася до квітня 1940 року, коли Німеччина окупувала Данію і Норвегію. Одразу після цього силами Кріґсмаріне був організований десант на Ґренландію, яка має важливе стратегічне значення для контролю морського сполучення між Америкою і Англією. Місцева влада Ґренландії, після короткої наради, попросила військової допомоги у США, і Штати її надали, закріпившись там на десятиліття. Ну, а потім - відбувся знаменитий бліцкриґ із захопленням Бельгії, Люксембурґу і Нідерландів, а потім і Франції.
Мало хто знає, але коли почалася ця битва, за офіційними даними, до Лісабону висунувся крейсер USS Vincennes, але в Лісабоні він не з'явився, а натомість 10 червня він опинився в порту Касабланки (французьке Марокко), де виконав секретну місію. Він прийняв на борт частину золотовалютного запасу Франції - 660 ящиків золотих злитків і 3.129 мішків золотих монет, загальною вартістю 241 мільйон доларів. Справжній, а не вішистський уряд вирішив евакуювати ці кошти до США, що і було успішно зроблено.
І от, із падінням Франції, почалася справжня битва за Атлантику. Німеччина отримала у своє розпорядження всі порти північної і західної Франції, починаючи від Бордо на південному заході і закінчуючи сумно знаменитим Дюнкерком на північному сході. Особливо цінними виявилися порти у Біскайській затоці, від Бордо до Бреста. Саме там були розміщені «вовчі зграї», graue Wölfe, адмірала Деніца, оскільки звідти був найкоротший і безпечний шлях для перехоплення конвоїв, що йшли зі США.
Спочатку німецькі підводні човни дотримувалися обмежень як щодо операційного району, який не поширювався на оголошену США трьохсотмільну зону безпеки, так і щодо прапорів, нападаючи лише на британські кораблі і судна. Насправді, на самому початку битви за Атлантику Кріґсмаріне мали близько десятків підводних човнів, проте, в період з червня до вересня 1940 року підводні човни потопили 274 судна, причому Кріґсмаріне втратили тільки дві субмарини. Число потоплених торгових суден союзників підскочило з 60 у червні аж до 98 у вересні 1940 року.
Проводка конвою
З урахуванням того, що Королівський флот мав протистояти німцям і італійцям у Середземному морі, американці почали перебирати на себе дедалі більше обов'язків з проводки конвоїв. Одночасно американський військово-морський флот вів постійні навчання екіпажів з дій у конкретних ситуаціях. З суті цих навчань було зрозуміло, що екіпажі готуються до реальних умов відкритої бійки з німецьким флотом. Нагадаємо, що тоді до 7 грудня 1941-го - нападу японців на Перл-Гарбор - залишалося ще півтора року. У міністерстві оборони вже вважали неминучим вступ США в поточну війну і прагли того, щоб до того моменту флот у цілому і моряки, від матросів до адміралів, знали, що і як треба робити. Тож не можна казати, що американський флот до 7 грудня 1941 був у розслабленому стані. Готовність була, причому - зовсім незла. Моряки розуміли, що вони вже втягнулися в неоголошену війну, і їх це не сильно бентежило.
Моряки американської берегової охорони спостерігають за вибухами глибинних зарядів, за допомогою яких вдалося відігнати німецький підводний човен і зупинити напад на великий конвой. Квітень 1943
І от наприкінці 1940 року Британія опинилася за межею економічного виснаження, і, якщо США збиралися залишити Британію на плаву, то їм треба було міняти пропорції участі Штатів у забезпеченні конвоїв, і у зв'язку з цим, командувач Атлантичного угруповання Адмірал Старк провів серію переговорів зі своїми британськими колєґами, в результаті чого став зрозумілий обсяг сил і засобів, які знадобляться для зміни формату американського флоту в цій операції. Як наслідок, з Тихого океану на схід були перекинуті авіяносець USS Yorktown, три лінкори - USS New Mexico, USS Mississippi, USS Idaho і кілька крейсерів та есмінців.
Таке розширення функцій американського флоту збіглося із запуском програми Ленд-ліз у березні 1941 року. Перед тим, як закрутилася нова карусель подій, адмірал Старк попередив військове керівництво про те, що де-факто, виконуючи всі заходи, передбачені планом взаємодії з британськими союзниками, США вже перебувають у стані війни з Німеччиною. Причому, зазначив він, іншого шляху для виконання поставлених завдань він не бачить, але керівництво має розуміти, у що все може вилитися. Керівництво відповіло, що воно все розуміє і теж не бачить іншого варіянту розвитку подій, і тому треба діяти згідно із затвердженими планами.
Ґренландія. Американські солдати взяли в полон персонал німецької метеостанції Edelweiss II
У березні американські морські офіцери прибули до Великої Британії з тим, щоб вибрати у Шотландії місця базування для американських есмінців. 17 березня американський катер берегової охорони USCGC** Cayuga вийшов з Бостона з ґренландскою дослідницькою експедицією, South Greenland Survey Expedition, на борту, завданням якої було знайти і облаштувати на півдні Ґренландії аеродроми, бази гідролітаків, радіостанції, метеорологічні станції і навіґаційні засоби, а також надати гідрографічну інформацію з Ґренландії.
І от, згідно з домовленостями, в пакеті яких був і Ленд-Ліз, з 4 квітня американські верфі Східного узбережжя стали доступними для британських і союзних суден і кораблів для потреб ремонту і модернізації. Всього через п'ять днів після цього, британський лінкор HMS Malaya прибув до Нью-Йорка для ремонту, оплаченого із коштів Ленд-лізу***. Починаючи з 7 квітня, на території Британії та її колоній ВМФ США почав вводити в експлуатацію свої військово-морські бази, почавши з бази на Бермудах. А через два дні, 9 квітня, США оголосили фактичний протекторат над Ґренландією. 18 квітня Військово-морський департамент санкціонував будівництво бази есмінців у Лондондеррі, Північна Ірландія, і ще однієї - на західному узбережжі Шотландії, а також баз гідролітаків у Північній Ірландії і північній Шотландії.
Коротше, без оголошення війни, США почали розгортати свої війська вздовж усієї траси конвоїв, але все це відбувалося без прямого протистояння з Німеччиною аж до 20 червня 1941 року, коли підводний човен Кріґсмаріне U-203 на кордоні «зони патрулювання» спробував торпедувати лінкор USS Texas. Сплутати таку велику ціль було ні з чим, і стало очевидно, що Німеччина відмовилася враховувати прапори кораблів і суден і розпочала тотальну війну в Атлантиці. Це підтвердилося 27 червня, коли німецька субмарина торпедувала і потопила вантажне судно SS Robin Moore, яке йшло під американським прапором.
Німецький підводний човен U-71 торпедував і потопив американський танкер Dixie Arrow поблизу мису Гаттерас. 26 березня 1942
Торпеда, випущена з німецького підводного човна U-804, поцілила есмінець ВМФ США USS Fiske (DE-143) і розламала його навпіл. Серпень 1943
7 липня в Ісландії висадилася велика група морської піхоти США, аби не дати німцям окупувати цю стратегічно важливу позицію в Північній Атлантиці. Коротше, про жоден нейтралітет йтися вже не могло, а під час особистої зустрічі Черчилля і Рузвельта, останній прямо сказав: «Я вестиму війну, але її не оголошуватиму».
Таких прикладів можна наводити безліч, але ми зупинимося саме в цьому місці для того, щоби порівняти дві ситуації, а потім - дати відповідь на просте запитання. Отже, США постачали Британії сировину, обладнання, матеріяли, а потім - зброю, боєприпаси і техніку. Крім того, йшов миттєвий і прямий обмін розвідувальною і оперативною інформацією - і це не вважається вступом у війну. Франція і Британія, з дня нападу Німеччини на Польщу, не постачили їй жодного патрона, а до середини травня 1940 не вели активних бойових дій з Німеччиною. Проте перше не вважається війною, а друге - вважається. Чи є в цім логіка?
На наш погляд, неоголошена війна не перестає бути війною, і тому формалізація початку Другої Світової війни датою 1 вересня 1939 року - досить умовна і явно не відповідає реальному перебігові подій. Щось подібне відбувалося не тільки на Західному напрямку, але й на Східному, але це - инша тема для иншої оповіді.
Джерело: “Лінія оборони”
______________________
* Lend-Lease https://en.wikipedia.org/wiki/Lend-Lease
** United States Coast Guard Cutter.
*** Вартість матеріялів, постачених США союзним державам у рамках Ленд-лізу - $ 48.395,4 млн. З них Велика Британія отримала допомоги на суму $ 31.387,1 млн., СССР — на суму $ 10.982,1 млн.
What Was Life Like for Sailors During the Battle of the Atlantic? (Яким було життя моряків під час битви за Атлантику?)
