В далекій заокеанській Канаді є під Торонтом урочище Київ. Там, на українському кладовищі, споруджено величний пам'ятник воякам Дивізії "Галичина". Проте пам'ятником літературним давно вже стала поезія Богдана Бори. І, можливо, це найдостойніший монумент усім загиблим і мученим дивізійникам, в усякому разі — монумент, тривкіший за граніт.
Леонід Череватенко
Портрет Богдана Бори намалював табірний художник. Ріміні, 1946
Богдан Бора, поет і журналіст, хорунжий дивізії «Галичина».
* 11 квітня 1920 - † 20 серпня 1997
ПІСЛЯ БРОДІВ
Сина до світу мати чекала,
Довго вдивлялася в поле бліде,
В чорнім саду по росі попетляла
Сліди.
Потім, як даль розцвіталася крином,
З бою верталася сотня живих.
Мати вдивлялася, сівши під тином,
У них.
Серце боліло і груди тремтіли.
Сина не бачила. Син не ішов.
Пахли оселі, як струпи на тілі,
І кров.
1.10.44
Сина до світу мати чекала,
Довго вдивлялася в поле бліде,
В чорнім саду по росі попетляла
Сліди.
Потім, як даль розцвіталася крином,
З бою верталася сотня живих.
Мати вдивлялася, сівши під тином,
У них.
Серце боліло і груди тремтіли.
Сина не бачила. Син не ішов.
Пахли оселі, як струпи на тілі,
І кров.
1.10.44
Леонід Череватенко:
Справжнє ім'я Богдана Бори — Борис Шкандрій. Він народився 11 квітня 1920 року в селі Павелчім (нині Павлівка), що біля Тисмениці. Старший брат його вчителював і, поза всім, допоміг Борисові освоїти й полюбити українську літературу. Втім, родина була зовсім не інтеліґентська, звичайна селянська: мати зовсім неписьменна, батько вмів трохи читати. Борис Шкандрій здобув середню освіту в Станіславові і педагогічну в Коломиї. Потяг до літератури відчув десь у п'ятнадцятирічному віці. 1940 року опублікував першого вірша в обласній газеті. Вірш називався «Поле», але з'явився під назвою «Колгоспне поле». І то була чи не найменша з несправедливостей, що їх спостеріг і звідав молодий Шкандрій за період після «золотого вересня». Тому, з чим він зіткнувся, не можна, очевидно, підшукати іншого визначення, крім «геноцид».
Зліва: Василь Попадинець, поет Борис Шкандрій (Богдан Бора), Іван Попадинець, кравець Михайло Коваль. (15 грудня 1945)
Тож немає нічого несподіваного, навпаки, все закономірне в його рішучості: Борис Шкандрій вступив у лави дивізії «Галичина». Закінчив підстаршинську і старшинську школи, здобув військове звання хорунжого. Був залишений при школі, потім служив і воював. Дивізія відступила з України, а в червні 1945 року на території Австрії здалася британським військам. Дивізійникам надали статус військовополонених і відправили в табори. Борис Шкандрій сидів у північно-східній частині Італії, в окрузі Ріміні. Наприкінці 1947 року полонених перевезли кораблями до Англії, де вони так само працювали і відбували призначений термін. Спершу звільнили італійських, потім німецьких військовополонених, а українці, за яких не було кому подбати, продовжували табірне животіння. їх випустили на волю через три з половиною роки, приблизно дев'ятсот дивізійників, загітовані репатріаційними комісіями, поїхали на батьківщину, де потрапили знову до концтаборів (совєтських) або ж були в той чи інший спосіб зліквідовані. Втім, переважна більшість (понад дев'ять тисяч) дивізійників уникла примусової репатріації. Вони переїхали — хто до США, хто до Канади. Якась часточка зосталася в Англії. Серед них опинився і Борис Шкандрій. Вийшовши з табору, він одружився і негайно влаштувався на працю. Поступово став чільною фігурою в україномовному шкільництві Великої Британії. Багато років читав лекції, викладав, друкував методологічні статті. 1970 року видав двохсотсторінковий «Нарис методики викладання української мови». Проживає в містечку Лідс. Матеріяльно забезпечений, але на світі його тримає і наснажує поезія і любов до України. «Якихось додаткових даних,— пише він у приватному листі,— тепер не можу повідомити, бо від деякого часу почуваюсь погано, тобто хворію».
УКРАЇНСЬКА ОСІНЬ
Там тепер атласом небо голубіє,
Спіють помідори, пахнуть медом дні,
Біле павутиння на стерні леліє,
Клекотять лелеки в сизій далині.
Яблука рум`яні мерехтять на сонці,
Наче зоряниці в синяві м`якій...
Шкандибає літо в золотій сорочці
І ногами топче палахкий пирій.
Соняшники низько голови схилили,
Впали під калину самоцвіти в риз,
У саду схилились жовті дивосхили,
Мовчки догоряє під вікном нарциз.
Ще бринить струною бджілка медоносна,
Ще ласкаво сонце гріє - не пече...
Розкладає туга перед мною кросна
І у згадці осінь українську тче.
Там тепер атласом небо голубіє,
Спіють помідори, пахнуть медом дні,
Біле павутиння на стерні леліє,
Клекотять лелеки в сизій далині.
Яблука рум`яні мерехтять на сонці,
Наче зоряниці в синяві м`якій...
Шкандибає літо в золотій сорочці
І ногами топче палахкий пирій.
Соняшники низько голови схилили,
Впали під калину самоцвіти в риз,
У саду схилились жовті дивосхили,
Мовчки догоряє під вікном нарциз.
Ще бринить струною бджілка медоносна,
Ще ласкаво сонце гріє - не пече...
Розкладає туга перед мною кросна
І у згадці осінь українську тче.
Та повернімося в перші повоєнні роки, в Італію, де відбував покарання без вини винний молодий вояк Борис Шкандрій. Як ми знаємо, табір було розташовано поблизу Ріміні. Це старовинне італійське місто, відоме нам з дитинства історією кохання Паоло і Франчески, оспіваних самим Дантом. І XX століття уславило Ріміні, батьківщину одного з геніїв десятої музи, великого кінорежисера Федеріко Феліні. Його рідне місто ми бачили у фільмах «Телепні», «872», «Амаркорд». Але полонені навряд чи могли його побачити, помилуватися його чудовими спорудами й вулицями. Адже з полоненими, звинуваченими у найгірших гріхах, поводилися суворо і на екскурсії не водили. Проте під шурхіт хвиль Адріатичного моря народжувалися вірші. Письменник і журналіст, сотник дивізії «Галичина» Святомир М. Фостун так це змальовує:
«Довкола табору високі колючі дроти. Вони розкинулися довженними непрохідними стінами й відгородили море наметів від рухливого італійського життя. Та ще й від буйних виноградників, колосистої пшениці та розпечених воєнним лихоліттям дальнегінних шляхів.
Високі колючі дроти...
По їхніх колючках блукають ночами світляні промені яркосліпучих прожекторів, а в погідні голубі дні, які невимовно п'янять духмяністю достиглого збіжжя, на них висне безмежна туга і кривавить молоді вояцькі серця...
В такі дні, попри дротяне павутиння, блукає стежиною молодий поет і мережить на принагідно знайдених кусниках паперу густесенькі рядки. Його палить жарке сонце, й легенький вітерець грається непокірною русявою чуприною. А в тихі зоряні ночі він виходить ген, поза намети, слухає, як шумить морський прибій і шукає Чумацького Шляху.
Йде ним у своїх мріях на схід, у далеку Батьківщину, згадує свою неповторну юнь, тужить за рідною осінню, яка колись ходила з піснями по вулицях, а серце підказує йому, що, мабуть, уже ніколи зорі не глянуть так тепло і привітно в його вікно, як заглядали вони у вікна батьківської хати — там, далеко-далеко, в Україні дорогій».
Та яким би важким не було тамтешнє табірне життя, з дійсністю сталінських таборів його не порівняєш. Молодий поет міг і читати, і писати, і навіть... друкуватись. 1946 року видавництво «Життя в таборі» випустило збірку віршів Богдана Бори «В дорозі». Надрукована циклостилевим способом, на поганенькому папері, тиражем 280 примірників, то була все-таки збірка поезій — і збірка (для автора) найперша! Можна уявити собі його радість і гордість!
У передмові до цієї книжки Всеволод Богдан Будний зокрема твердив:
«Остання світова війна, що до основ порушила всі прояви нашого національного життя, не поминула в усій своїй жорстокості однієї з найбільших цінностей народу — його молоді. Не тільки не поминула. Вона завдавала їй раз у раз все сильніші удари, намагалася фізично винищити її, старалася ширити спустошення в її психічній структурі. У найбільше для цього невідповідній хвилині, бо в часі фізичного й духового дозрівання змусила її думати й діяти так, як це роблять люди зрілі; вона захитала її юнацьку віру в Ідеали; поставила їй перед очі нагу правду про життя з найгіршої його сторони; усвідомила про існування зла, а то й приневолила її бути сліпим знаряддям у свому руїнницькому ділі.
Сильні були удари. Але куди сильнішою показалася морально здорова душа нашої молоді. З можливих доріг, які стояли перед нею, вона вибрала найкращу, хоч і найважчу дорогу боротьби за здійснення найвищих Ідеалів — Волі, Правди й Справедливости. Цю боротьбу вона веде ще й сьогодні й вестиме так довго, поки не осягне своєї мети або загине. Ми цього певні й горді з цього!»
«Довкола табору високі колючі дроти. Вони розкинулися довженними непрохідними стінами й відгородили море наметів від рухливого італійського життя. Та ще й від буйних виноградників, колосистої пшениці та розпечених воєнним лихоліттям дальнегінних шляхів.
Високі колючі дроти...
По їхніх колючках блукають ночами світляні промені яркосліпучих прожекторів, а в погідні голубі дні, які невимовно п'янять духмяністю достиглого збіжжя, на них висне безмежна туга і кривавить молоді вояцькі серця...
В такі дні, попри дротяне павутиння, блукає стежиною молодий поет і мережить на принагідно знайдених кусниках паперу густесенькі рядки. Його палить жарке сонце, й легенький вітерець грається непокірною русявою чуприною. А в тихі зоряні ночі він виходить ген, поза намети, слухає, як шумить морський прибій і шукає Чумацького Шляху.
Йде ним у своїх мріях на схід, у далеку Батьківщину, згадує свою неповторну юнь, тужить за рідною осінню, яка колись ходила з піснями по вулицях, а серце підказує йому, що, мабуть, уже ніколи зорі не глянуть так тепло і привітно в його вікно, як заглядали вони у вікна батьківської хати — там, далеко-далеко, в Україні дорогій».
Та яким би важким не було тамтешнє табірне життя, з дійсністю сталінських таборів його не порівняєш. Молодий поет міг і читати, і писати, і навіть... друкуватись. 1946 року видавництво «Життя в таборі» випустило збірку віршів Богдана Бори «В дорозі». Надрукована циклостилевим способом, на поганенькому папері, тиражем 280 примірників, то була все-таки збірка поезій — і збірка (для автора) найперша! Можна уявити собі його радість і гордість!
У передмові до цієї книжки Всеволод Богдан Будний зокрема твердив:
«Остання світова війна, що до основ порушила всі прояви нашого національного життя, не поминула в усій своїй жорстокості однієї з найбільших цінностей народу — його молоді. Не тільки не поминула. Вона завдавала їй раз у раз все сильніші удари, намагалася фізично винищити її, старалася ширити спустошення в її психічній структурі. У найбільше для цього невідповідній хвилині, бо в часі фізичного й духового дозрівання змусила її думати й діяти так, як це роблять люди зрілі; вона захитала її юнацьку віру в Ідеали; поставила їй перед очі нагу правду про життя з найгіршої його сторони; усвідомила про існування зла, а то й приневолила її бути сліпим знаряддям у свому руїнницькому ділі.
Сильні були удари. Але куди сильнішою показалася морально здорова душа нашої молоді. З можливих доріг, які стояли перед нею, вона вибрала найкращу, хоч і найважчу дорогу боротьби за здійснення найвищих Ідеалів — Волі, Правди й Справедливости. Цю боротьбу вона веде ще й сьогодні й вестиме так довго, поки не осягне своєї мети або загине. Ми цього певні й горді з цього!»
Я НЕ ЗАБУВ
Минула молодість у боротьбі,
Затоптана ногами полчищ,
Та вірний я й тепер своїй клятьбі,
А ти - як хочеш...
Я не забув. На жовтих стернях літ
Твій образ в пам`яті не стерся.
Згадки про тебе, наче горицвіт,
Тулю до серця.
Клятьбі я вірний. Прагну давніх слів
І чарів, і твоїх урочищ,
Бо я й тепер живу казками снів.
А ти - як хочеш...
Бо я й тепер, заслуханий в ходу
І в музику гнучкого стану,
Стрічаю мріями тебе в саду,
Як рань весняну.
Молюсь до тебе ще й тепер здаля,
Вітаю привид твій охоче,
Хоч путь до тебе терням заросла.
А ти - як хочеш...
26.7.45
Минула молодість у боротьбі,
Затоптана ногами полчищ,
Та вірний я й тепер своїй клятьбі,
А ти - як хочеш...
Я не забув. На жовтих стернях літ
Твій образ в пам`яті не стерся.
Згадки про тебе, наче горицвіт,
Тулю до серця.
Клятьбі я вірний. Прагну давніх слів
І чарів, і твоїх урочищ,
Бо я й тепер живу казками снів.
А ти - як хочеш...
Бо я й тепер, заслуханий в ходу
І в музику гнучкого стану,
Стрічаю мріями тебе в саду,
Як рань весняну.
Молюсь до тебе ще й тепер здаля,
Вітаю привид твій охоче,
Хоч путь до тебе терням заросла.
А ти - як хочеш...
26.7.45
І947 року те ж саме таборове видавництво надрукувало (циклостилевим способом, тираж 200 примірників) другу збірку віршів Богдана Бори «У вирію». Авалізуючи її, Валер'ян Ревуцький, зауважив:
«Ідеал віри — один з основних мотивів нової збірки молодого поета «У вирію». Тверде й тяжке життя на чужині не заломлює душу Б. Бори. Він вірить у краще майбутнє. (...) Зневіри не мусить бути. Густому морокові сьогоднішньої ночі поет протиставляє ясну синяву завтрашнього дня. (...)
Поет — це журавель, що проживає у вирію й тужить за рідним краєм. Туга Б. Бори не є тугою морально зломаної душі, а тугою молодої людини, що залишила на батьківщині частку свого серця і щастя. (...)
Третій величний мотив збірки — поетова ненависть. Він відчуває жах доби тотального матеріалізму, жах крові, звірства і зради. (...) У екстазі ненависти поет вказує, що причиною нашого лихоліття і кровопролиття є «голодні вовки», «люттю засліплені гади» та «кров'ю упоєні кобри». Але поет оптиміст. (...)
Б. Бора — вояк. Його, разом з іншими побратимами, воєнна хуртовина кинула на чужину. На батьківщині залишилося все: дитинство, юність, рідне гніздо. А все ж таки поет врятував найбільший скарб — душу».
Стаття Валер'яна Ревуцького так і зветься: «Поезія туги, віри й ненависті». Але останнє Богдан Бора (у приватному листі) заперечив: «...ненависти в моїй поезії немає. Є презирство, відраза й погорда до ворога. На цю тему я висловився ясніше у третій збірці. Там, у поезії «Вдячність», я дякую батьківщині, що в моїй душі
«Ідеал віри — один з основних мотивів нової збірки молодого поета «У вирію». Тверде й тяжке життя на чужині не заломлює душу Б. Бори. Він вірить у краще майбутнє. (...) Зневіри не мусить бути. Густому морокові сьогоднішньої ночі поет протиставляє ясну синяву завтрашнього дня. (...)
Поет — це журавель, що проживає у вирію й тужить за рідним краєм. Туга Б. Бори не є тугою морально зломаної душі, а тугою молодої людини, що залишила на батьківщині частку свого серця і щастя. (...)
Третій величний мотив збірки — поетова ненависть. Він відчуває жах доби тотального матеріалізму, жах крові, звірства і зради. (...) У екстазі ненависти поет вказує, що причиною нашого лихоліття і кровопролиття є «голодні вовки», «люттю засліплені гади» та «кров'ю упоєні кобри». Але поет оптиміст. (...)
Б. Бора — вояк. Його, разом з іншими побратимами, воєнна хуртовина кинула на чужину. На батьківщині залишилося все: дитинство, юність, рідне гніздо. А все ж таки поет врятував найбільший скарб — душу».
Стаття Валер'яна Ревуцького так і зветься: «Поезія туги, віри й ненависті». Але останнє Богдан Бора (у приватному листі) заперечив: «...ненависти в моїй поезії немає. Є презирство, відраза й погорда до ворога. На цю тему я висловився ясніше у третій збірці. Там, у поезії «Вдячність», я дякую батьківщині, що в моїй душі
Вона погорду виплекала сильну
До тих, що в'язням тешуть домовину».
До тих, що в'язням тешуть домовину».
Вірші Богдана Бори — не лише лірична сповідь про себе, про злигодні й поневіряння молодої української людини,— це сповідь цілого покоління, скупаного у вогні та крові другої світової війни. Ось чому з таким захватом спріїйліали Борині вірші його ровесники, чому він одразу став улюбленим поетом дивізійників, які завчали його рядки напам'ять, цитували у своїх щоденниках і листах. «Все-таки закид співучасти у злочинах нацизму, хоч який несправедливий і безпідставний, глибокою раною довгі роки ятрився в душах дивізійників і їх поета»,— писав Юрій Клиновий. Це звинувачення вони з обуренням відкидали, але їм знову просто в обличчя жбурляли ще лихіші слова. Ось тут підтримкою й опертям постійно була їм поезія Богдана Бори. Невипадково накладом Братства колишніх вояків 1-ї української дивізії УНА. 1982 року видано збірку «Буремні дні» (Торонто — Лондон). Туди ввійшли дві перші Борині збірки, що встигли вже стати бібліографічною рідкістю (і навіть — через повоєнну якість паперу — пожовкли, потрухли і спорохнявіли), у «Слові до другого видання» видавці задекларували:
«Чуттєвої мотивації та глибокого переконання про свою правду не заступить воякові і найкраще технічне устатковання. Любов до своєї батьківщини, патріотизм, любов до свого народу, почуття відповідальности за долю сучасних і майбутніх поколінь — оце ті духові вартості і джерела сили, без яких не можуть успішно діяти і навіть існувати жадні армії.
І власне такі вартості й сили знаходимо у бездоганних формою поезіях Богдана Бори. Це глибокі почування і переживання, пов'язані з трагічною долею нації і з надією на краще завтра — краса рідної землі, ненависть до ворога, що все дороге руйнує, турбота за рідних, золоті спогади дитинства і юного кохання, воєнні спогади, туга за минулим і багато інших тем, і мотивів, та вдумливих рефлексій про різні проблеми нашої дійсности.
Ми видаємо збірку, бо віримо, що вона — справжня поезія, а зокрема ще й така, що може скріпляти у вояків глибоке переконання про правильність і конечність вояцької жертви».
До книги «Буремні дні» потрапив також великий цикл (точніше, збірка) «Щирість», куди увійшли вірші 70-х — початку 80-х років. Поки що це підсумкова Борина книжка.
В 1947—1957 роках поет написав дві збірки віршів («Моя доба» і «Голубі далі»), в 1957—1967 роках він створив збірку «Любов і гнів». Усі три збірки вийшли в Лондоні 1972 року під назвою «Твердь і ніжність» (тираж 750 примірників). Цю книгу оформив художник Роберт Лісовський, колишній киянин, учень самого Георгія Нарбута.
Вже згаданий вище д-р Святомир М. Фостун таку характеристику дав цим поетовим збіркам: «У них він виразно бачить наростання духової кризи, яка огортає людство, все ще не отрясене від примарних і тривожних залишків та наслідків жорстокої війни, й думає про сучасність як про велику та страшну добу.
Це епоха, яка брутально вдирається в душу людини, сколихує її державними й соціяльними організмами, викликає глибокі психологічні злами та послаблює драматичний споконвіку зудар Добра зі Злом. У тій епосі стоїть вітчизна поета, мов Богоматір під хрестом».
В цих збірках Богдан Бора виявив себе як володар вишуканих класичних способів віршування, передусім сонетного, «який вимагає не тільки самого поетичного дару, але й особливого знання композиції вірша, виявлення ідей та образів свого творчого натхнення, висловлення почуттів, які інколи мають глибинні філософські думки. Він класик і суворо зберігає складні принципи й закони сонетного віршування, бо, як говорив М. Зеров, «сонет — це архітектурний принцип, а не декорація».
Маємо й критичні закиди на адресу Бориного доробку. Юрій Клиновий: «Хоч Бора постійно намагається йти своїм власним, непозиченим шляхом, в його поезії помітні впливи цілої плеяди добрих майстрів української поезії, починаючи від І. Франка, а далі через О. Олеся і Г. Чупринку до неокласиків, головно М. Рильського, і «вісниківців», головно Є. Маланюка.
Богдан Бора, таке до болю знайоме явище в української літературі,— талант без середовища, якому, на жаль, не вдалося вирости на цілу свою потугу. Йому так і ніколи не пощастило обтертися об справжнє українське літературне мілье, побувати з ньому, він ріс і творив на безлюдді, на периферіях нашого літературного життя. Коломия, Станіславів, місцевості, де проходив вишкіл з Дивізією, а далі табори полонених і така ж периферійна Англія (тут, очевидно, маємо на увазі українське літературне середовище) — це географічні етапи його життя».
Богдан Бора завжди поводився гідно, тримався осторонь галасливих літературних зборищ та ігор. Мабуть, через те і не удостоївся бути заведеним до славнозвісної антології «Координати». Не знаходимо його і в тих численних «обоймах», котрі кожне угруповання, кожна групка силкуються нав'язати громадськости як єдиноможливі, найпоступовіші, найоптимальніші. Бора завжди був «сам по собі». Його вірші — явище своєрідне і цікаве. Без Бориного доробку не може бути певною картина української поезії XX століття: його треба знати і студіювати.
«Чуттєвої мотивації та глибокого переконання про свою правду не заступить воякові і найкраще технічне устатковання. Любов до своєї батьківщини, патріотизм, любов до свого народу, почуття відповідальности за долю сучасних і майбутніх поколінь — оце ті духові вартості і джерела сили, без яких не можуть успішно діяти і навіть існувати жадні армії.
І власне такі вартості й сили знаходимо у бездоганних формою поезіях Богдана Бори. Це глибокі почування і переживання, пов'язані з трагічною долею нації і з надією на краще завтра — краса рідної землі, ненависть до ворога, що все дороге руйнує, турбота за рідних, золоті спогади дитинства і юного кохання, воєнні спогади, туга за минулим і багато інших тем, і мотивів, та вдумливих рефлексій про різні проблеми нашої дійсности.
Ми видаємо збірку, бо віримо, що вона — справжня поезія, а зокрема ще й така, що може скріпляти у вояків глибоке переконання про правильність і конечність вояцької жертви».
До книги «Буремні дні» потрапив також великий цикл (точніше, збірка) «Щирість», куди увійшли вірші 70-х — початку 80-х років. Поки що це підсумкова Борина книжка.
В 1947—1957 роках поет написав дві збірки віршів («Моя доба» і «Голубі далі»), в 1957—1967 роках він створив збірку «Любов і гнів». Усі три збірки вийшли в Лондоні 1972 року під назвою «Твердь і ніжність» (тираж 750 примірників). Цю книгу оформив художник Роберт Лісовський, колишній киянин, учень самого Георгія Нарбута.
Вже згаданий вище д-р Святомир М. Фостун таку характеристику дав цим поетовим збіркам: «У них він виразно бачить наростання духової кризи, яка огортає людство, все ще не отрясене від примарних і тривожних залишків та наслідків жорстокої війни, й думає про сучасність як про велику та страшну добу.
Це епоха, яка брутально вдирається в душу людини, сколихує її державними й соціяльними організмами, викликає глибокі психологічні злами та послаблює драматичний споконвіку зудар Добра зі Злом. У тій епосі стоїть вітчизна поета, мов Богоматір під хрестом».
В цих збірках Богдан Бора виявив себе як володар вишуканих класичних способів віршування, передусім сонетного, «який вимагає не тільки самого поетичного дару, але й особливого знання композиції вірша, виявлення ідей та образів свого творчого натхнення, висловлення почуттів, які інколи мають глибинні філософські думки. Він класик і суворо зберігає складні принципи й закони сонетного віршування, бо, як говорив М. Зеров, «сонет — це архітектурний принцип, а не декорація».
Маємо й критичні закиди на адресу Бориного доробку. Юрій Клиновий: «Хоч Бора постійно намагається йти своїм власним, непозиченим шляхом, в його поезії помітні впливи цілої плеяди добрих майстрів української поезії, починаючи від І. Франка, а далі через О. Олеся і Г. Чупринку до неокласиків, головно М. Рильського, і «вісниківців», головно Є. Маланюка.
Богдан Бора, таке до болю знайоме явище в української літературі,— талант без середовища, якому, на жаль, не вдалося вирости на цілу свою потугу. Йому так і ніколи не пощастило обтертися об справжнє українське літературне мілье, побувати з ньому, він ріс і творив на безлюдді, на периферіях нашого літературного життя. Коломия, Станіславів, місцевості, де проходив вишкіл з Дивізією, а далі табори полонених і така ж периферійна Англія (тут, очевидно, маємо на увазі українське літературне середовище) — це географічні етапи його життя».
Богдан Бора завжди поводився гідно, тримався осторонь галасливих літературних зборищ та ігор. Мабуть, через те і не удостоївся бути заведеним до славнозвісної антології «Координати». Не знаходимо його і в тих численних «обоймах», котрі кожне угруповання, кожна групка силкуються нав'язати громадськости як єдиноможливі, найпоступовіші, найоптимальніші. Бора завжди був «сам по собі». Його вірші — явище своєрідне і цікаве. Без Бориного доробку не може бути певною картина української поезії XX століття: його треба знати і студіювати.
Богдан Бора упокоївся у Лідсі, Велика Британія 20 серпня 1997 року.
ТИ ТВЕРДО СТІЙ
Устань і в темну ніч іди.
Дивися: у крові півсвіту.
По небу їде грім. Гляди:
Порвали коні поводи,
Викрушують огонь з граніту.
Чи бачиш? Небо все горить,
А грім дере його на шмати.
Чи чуєш? Світ увесь дрижить,
Розсиплеться на дрізки вмить...
Гляди: нашестя йде прокляте!
Горять огні і їде грім,
Пустивши чвалом коні в небі.
Що він везе в ридвані тім?
Загибель чи спасіння всім?
Гляди: направив вістря в тебе!
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
Ударив грім: земля дрижить,
Все небо порване на шмати...
Над пропастю життя кричить,
Уп`явши нігті у блакить,
Твоя, сповита димом, Мати.
Поглянь: ятриться в небі шрам,
А чорна ніч - труна розрита.
Стоїть, немов Месія сам,
Відкривши рани всім вітрам,
Твоя вітчизна, градом збита.
Поглянь: стоїть з лицем страшним,
Уся скривавлена й зім`ята,
А з рук, мов з віхтів, в`ється дим,
Забута й Господом самим,
Найбільша мучениця - Мати.
І знову грім, мов пекла злість,
Об землю б`ється твердо, лунко.
Крізь чорне руб`я світить кість.
Ось вітер клапті слів доніс...
Чи чуєш?
- Визволу! Рятунку!.
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
1.10.45
Устань і в темну ніч іди.
Дивися: у крові півсвіту.
По небу їде грім. Гляди:
Порвали коні поводи,
Викрушують огонь з граніту.
Чи бачиш? Небо все горить,
А грім дере його на шмати.
Чи чуєш? Світ увесь дрижить,
Розсиплеться на дрізки вмить...
Гляди: нашестя йде прокляте!
Горять огні і їде грім,
Пустивши чвалом коні в небі.
Що він везе в ридвані тім?
Загибель чи спасіння всім?
Гляди: направив вістря в тебе!
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
Ударив грім: земля дрижить,
Все небо порване на шмати...
Над пропастю життя кричить,
Уп`явши нігті у блакить,
Твоя, сповита димом, Мати.
Поглянь: ятриться в небі шрам,
А чорна ніч - труна розрита.
Стоїть, немов Месія сам,
Відкривши рани всім вітрам,
Твоя вітчизна, градом збита.
Поглянь: стоїть з лицем страшним,
Уся скривавлена й зім`ята,
А з рук, мов з віхтів, в`ється дим,
Забута й Господом самим,
Найбільша мучениця - Мати.
І знову грім, мов пекла злість,
Об землю б`ється твердо, лунко.
Крізь чорне руб`я світить кість.
Ось вітер клапті слів доніс...
Чи чуєш?
- Визволу! Рятунку!.
Ти твердо стій! Очей не мруж!
У цю хвилину будь гранітом
І груди в сталь закуй чимдуж!
Затям: ти месник, витязь, муж,
Синівства символ перед світом!
1.10.45
Пам'яті поета-дивізійника
В дні 20-го серпня ц.р [1997], відійшов у вічність по довгій недузі в місті Лідс у Великій Британії член Товариства Українських Літераторів у Великій Британії, світлої пам'яти поет Борис Шкандрій — Богдан Бора. Б. Шкандрій народився 11-го квітня 1920 року в селі Павелчі (сьогодні Павлівка) Станиславівського повіту. У 1940 році закінчив українську гімназію у Станиславові, згодом навчався на педагогічних курсах у Станиславові і Коломиї. Де 1943 року вчителював у рідному селі, коли зголосився до Дивізії „Галичина", де після вишколів в ранзі хорунжого виїхав на фронт. Богдан Бора почав писати ще в гімназії. У 1940 році вийшла друком його перша збірка поезій „Поля". У полоні в Ріміні написав дві збірки поезій: „В дорозі" та „У вирію", що були видані в таборі на цикльостилі. У 1947 році переїхав до Великої Британії, де після звільнення з полону включився у громадське життя, ставши головою Спілки Українських Учителів і Виховників; для шкіл українознавства написав методичний підручник. У 1972 році Союз Українців у Великій Британії видав повну збірку його поезій під заголовком „Твердь і ніжність" із передмовою д-ра Святомира М. Фостуна http://diasporiana.org.ua/poeziya/10666-bora-b-tverd-i-nizhnist/, який високо оцінив його творчість. У 1982 році накладом Братства кол. Вояків 1 УД-УНА в Торонто і Об'єднання кол. Вояків-Українців у Великій Британії вийшла друком чергова збірка поезій під заголовком „Буремні дні" http://diasporiana.org.ua/poeziya/10665-bora-b-buremni-dni/. Чимало його віршів були друковані в „Українській Думці", у „Визвольному Шляху" в Лондоні й інших часописах і журналах.
Похорону довершив 27-го серпня в місті Лідс о. Якуб'як і виголосив обширну прощальну проповідь, а в домі покійного відбулась тризна.
Богдан Бора залишив дружину Ольгу, синів — Мирослава, професора славістики у Вінніпегу, та Олега, економіста, і п'ятеро внуків.
Покійний був прикладним патріотом, поетом з Божої ласки, творчість якого високо оцінила літературна критика.
Б. Шарко
Український щоденник “Свобода”, четвер 6-го листопада 1997 р.
Похорону довершив 27-го серпня в місті Лідс о. Якуб'як і виголосив обширну прощальну проповідь, а в домі покійного відбулась тризна.
Богдан Бора залишив дружину Ольгу, синів — Мирослава, професора славістики у Вінніпегу, та Олега, економіста, і п'ятеро внуків.
Покійний був прикладним патріотом, поетом з Божої ласки, творчість якого високо оцінила літературна критика.
Б. Шарко
Український щоденник “Свобода”, четвер 6-го листопада 1997 р.
РОЗЛУКА
Сліди поросли. Спорохнявіли верби,
Постарівся сад,
Ще липи шумлять коло греблі
На знаний нам лад.
Сліди поросли. Спорохнявіли верби,
Постарівся сад,
Ще липи шумлять коло греблі
На знаний нам лад.
Здичавілі трави гуляють під тином,
В городі лопух.
Я знаю: там пахне тепер лиш полином
Широко, вокруг...
В городі лопух.
Я знаю: там пахне тепер лиш полином
Широко, вокруг...
Ще, може, в долині над бродом зеленим
Вистукує млин:
“Все йде, все минає...”, а згорблені клени
Співають за ним.
Вистукує млин:
“Все йде, все минає...”, а згорблені клени
Співають за ним.
“Все йде, все минає...” Так сталось на яві.
Він правду співав.
Весна віддзвеніла і дні кучеряві,
Лиш спомин оставсь.
Він правду співав.
Весна віддзвеніла і дні кучеряві,
Лиш спомин оставсь.
Постарівся сад. Спорохнявіли верби.
Сліди поросли...
На захід мандрую. Тебе через дебри
На Схід повели.
Січень 1946
Сліди поросли...
На захід мандрую. Тебе через дебри
На Схід повели.
Січень 1946
МОЯ ДОБА
Моя доба така велика,
Моя доба така страшна,
Мов ніч розгнуздана і дика,
То знов як райдуга ясна.
Моя доба така велика,
Моя доба така страшна,
Мов ніч розгнуздана і дика,
То знов як райдуга ясна.
Моя доба...
Моя ж вітчизна
Мов тепла матері рука,
То знов як львиця люта, грізна,
Як гострий ніж Залізняка.
Моя ж вітчизна
Мов тепла матері рука,
То знов як львиця люта, грізна,
Як гострий ніж Залізняка.
Моя доба...
Моя вітчизна
Мов Богоматір під хрестом,
То знов як буря ненависна,
Як присуд Правди над Гріхом.
Моя вітчизна
Мов Богоматір під хрестом,
То знов як буря ненависна,
Як присуд Правди над Гріхом.
Моя доба така прекрасна,
Моя доба така страшна,
Мов райдуга над світом ясна,
То знов як в погребі труна.
Моя доба така страшна,
Мов райдуга над світом ясна,
То знов як в погребі труна.
