Коли 1959 року на зустрічі із земляками в Німеччині його запитали: "Маестро, вас знає увесь світ, але чи ви ще досі відчуваєте себе часткою України?" - він відповів лаконічно: "Панове, якби я сьогодні перестав бути українцем, то скажіть мені - ким я повинен би стати?"
Олександр Архипенко
* 30 травня 1887, Київ — † 25 лютого 1964, Нью-Йорк
“Менш ніж за 7 років він запровадив у скульптурі більше радикальних змін, аніж їх було за кілька століть”, – підсумував досягнення Архипенка його американський дослідник і колекціонер Дональд Каршн. Спочатку Архипенко підкорив Европу. Потім зачарував Америку. Амплітуда сприйняття його творчости коливалася від захоплення до заперечення. Кардинал Венеції звинувачував скульптора у спотворенні Божої подоби. А Ґійом Аполлінер захоплювався його талантом. У наші дні скульптури Олександра Архипенка експонують у топових музеях світу, а торги на авкціонах сягають семизначних цифр.
Талант у ліжку
Народився Олександр Архипенко 1887 року в Києві. Його батько Порфирій був професором-інженером Київського університету. Він швидко розгледів математичні здібності сина. Сумнівів не залишалося – у сім’ї росте ще один винахідник. Однак втрутився випадок. Катаючись на велосипеді, Олександр настільки травмувався, що лікарі готувались ампутувати йому ногу. Мама Параскевія від операції відмовилася і довірила лікування сина знахарці. При цьому хлопцеві довелося провести в ліжку майже рік. А щоби дитина менше нудилася, дід-іконописець придумав для онука розвагу. Він подарував йому альбоми з роботами Мікеланджело та Леонардо да Вінчі, яких хлопець копіював. Так математика відійшла на задній план.
Року 1902 Олександр Архипенко вступив до Київського художнього училища. Але встиг провчитися лише три роки. Його разом із тезкою Олександром Богомазовим відрахували через участь у студентських страйках. Продовжувати навчання він вирішив у Москві. Дев’ятнадцятирічний Архипенко й не здогадувався, що назавжди покидає рідне місто. Він уже тоді шукав ориґінальних форм, прагнув по-новому зображати реальність. Але не знаходив підтримки. Ані в московських викладачів, ані в паризьких, до яких поїхав згодом. Розчарований академізмом Школи витончених мистецтв, Архипенко вирішив вчитися в Луврі. При цім його приваблювали не роботи Родена чи інших визнаних майстрів, а скульптури давніх греків, єгиптян та ассирійців. Протягом кількох років він щодня ходив до знаменитого французького музею.
Без тиску викладачів Архипенко цілковито віддавався творчим експериментам. У його роботах поставало щось незвичайне. Замість реалістичности зображення — динамічні та водночас лаконічні образи. Замість випуклостей – увігнуті лінії. Замість обличчя чи живота – порожнеча.
Митець не обмежувався класичними бронзою та мармуром. У своїх роботах він використовував дерево, скло й метал. А також почав їх розфарбовувати. Публіка не завжди була готова сприймати такий підхід. Навіть українська громада Парижа відмовилася підтримати киянина. Євген Бачинський, один із паризьких українців, писав: “Я побував у студії Архипенка, але мені не сподобались його роботи, вони були гидкі, і я не хотів платити навіть 10 франків за ті речі, які він мені запропонував”.
Перший українець на Венеційському бієнале
Однак кубізм ставав дедалі популярнішим, а це означало, що з’явилося більше можливостей виставляти свої скульптури поряд із картинами. У 1912 році Архипенко вже мав свою персональну виставку, яка пройшла в Німеччині. А з кожною наступною його ім’я дедалі більше впізнавали.
Архипенко став першим українцем, який узяв участь у Венеційському бієнале 1920 року
Це була перша післявоєнна виставка, і потрапити до списку її учасників вважали за честь і удачу. Архипенкові надали окремий зал для індивідуальної експозиції. Виставлявся він у російському павільйоні, зведеному 1914 року за гроші українського підприємця й мецената Богдана Ханенка.
Посередині зали – скульптура “Гондольєр”, один із символів міста на воді. Тогочасна критика не могла дійти одностайности у сприйнятті нового мистецтва. Були навіть відверто насмішкуваті огляди. До прикладу, про “Ґондольєра” писали, що то “одночасно мітла, труба, лопасть пропелера, зламаний вуличний ліхтар чи гілка мертвого дерева”. Подивитися на роботи скандального митця прийшов і місцевий кардинал. “Спотворює створену Богом подобу людини” – таким був його вердикт Архипенковій творчості.
Але скульптор мав авторитетного прихильника. Ґійом Аполлінер – поет і найшанованіший критик Франції – вихваляв новаторське бачення скульптора. Познайомилися вони ще 1908 року, коли разом жили в леґендарній мистецькій колонії Ля Рюш (“Вулик”) у Парижі. “Мені шкода тих людей, які не можуть відчути краси й елеґантности цього ґондольєра”, – писав француз.
У 34 роки Олександр Архипенко міг похвалитися кількома десятками виставок у европейських столицях. Тож вирішив, що настав час передавати досвід молодшому поколінню. За рік він відкрив школу в Берліні. У нього прагнули навчатись не лише початківці, а вже й знані німецькі скульптори. Серед них і Анґеліка Шмітц, чиї роботи мали грубі лінії, що уподібнювало їх до доісторичних скульптур. Роман з Анґелікою незабаром переріс у шлюб. Тут би й можна було остаточно пустити коріння, втім навіть проґресивний Берлін став надто тісним для українця. До того ж виснажена Першою світовою війною Европа дедалі менше цікавилася мистецтвом, інфляція з’їдала зароблені кошти, й подружжя замислилося про переїзд за океан. Сумніви остаточно розвіяли новини, що у Нью-Йорку публіка схвально сприйняла його виставку. У 1923 році на пасажирському лайнері Мongolia подружжя дісталося до країни можливостей.
Архипентура й білборди
Сім’я помалу обживалася – купили автомобіль, завели собаку. Українця запрошували викладати в університети Нью-Йорка, Чикаґо, Лос-Анджелеса. Архипенко запевняв, що США – “це країна, що найбільше розпалює його уяву”. І вона справді допомогла проявити його інженерний хист. У 1927 році скульпторові спало на думку створювати механічні картини – він назвав їх за власним ім’ям “архипентури”. У них спеціяльний механізм прокручував кольорові смужки таким чином, щоби утворювалося нове зображення. Тоді це була справжня новинка, за яку митець навіть отримав патент на 17 років. Подібну технологію тепер використовують у білбордах.
Зароблені гроші подружжя вкладало в будівництво дому. У 1929 році вони купили п’ять гектарів у містечку неподалік Нью-Йорка. На цьому сайті викладено фотоальбом Анґеліки, у якому можна відстежувати увесь процес: https://www.aaa.si.edu/collections/items/detail/angelica-archipenko-photograph-album-woodstock-ny-13118 . Поряд із будинком постала і простора майстерня – це не лише для себе, а щоб було місце й для студентів, яких можна було би вчити додатково до контрактів з університетами.
Попри репутацію новатора та ориґінальність ідей, роботи українця з часом почали втрачати ефект новизни. До того ж їх часто копіювали. Відповідно, кількість замовлень зменшувалася. Гнітив брак грошей і хотілося більшого визнання. Тому студенти були такими бажаними в його домі – не лише як стабільне джерело доходу, а й щоб відчувати себе потрібним. Архипенко легко перемикався поміж різьбленням по дереву, виливанням металевих форм, розрізуванням пластику, нанесенням олійних фарб і витесуванням каменю. Тому й учням одразу давав складні завдання. Якось серед них був і сліпий чоловік.
Останнє кохання
Старість підкрадалася поступово, дружина важко хворіла. І коли Архипенко вже не розраховував на емоційний сплеск, то закохався. Як і колись в молодості – у студентку своєї літньої школи. Почуття до 19-річної Френсіс Ґрей виявилися взаємними. У 68-річному скульпторі юна американка побачила ту автентичність, цілісність та розум, яких бракувало в однолітках. Роман був таємним, а коли перша дружина померла, закохані поїхали до Франції й одружилися. Для батьків Френсіс це стало справжнім потрясінням – їхній тесть був на кілька десятиліть старшим від них самих. Українець завжди ніяковів, коли Френсіс запрошувала їх в гості. Дивлячись на себе у дзеркало, сумно запитував: “І що ти знайшла у цьому старому псі?”.
А вона, щоби підбадьорити чоловіка, неодмінно одягала червону сукню, пошиту із тканини, яку він привіз зі Швайцарії. Попри поважний вік, Архипенка переповнювала енергія – він продовжував творити. А поміж тим лагодив дім, гуляв із собакою, грабав пожовкле листя, постійно щось вивчав. Їм не судилося довго прожити разом. Через чотири роки після весілля Архипенко помер. Йому було 77. Поховали його, між іншим, разом із першою дружиною, під одним пам’ятником. А Френсіс присвятила своє життя систематизуванню робіт і колекцій свого першого і єдиного чоловіка. Дружиною вона більше не стала, а от мамою – чотири рази, щоразу з іншим обранцем.
З Україною у серці
“Українська земля, український хліб, український дух свободи та індивідуальности лягли в основу моєї креативности”, – цитував Архипенка часопис The Ukrainian Weekly 1954 року. На той момент минуло пів століття, як він востаннє був у рідному Києві. Однак завжди залишався активним учасником української громади. Розробляв пам’ятники Іванові Франку,Тарасові Шевченку та Володимирові Великому.
Коли 1934 року українська діяспора вирішила подарувати скульптуру "Ма" Національному музеєві у Львові, Архипенко знизив її вартість до тисячі доларів. "Я дуже щасливий, що моя робота буде зберігатися близько до українського серця”, – писав скульптор Іларіонові Свєнціцькому, директорові музею. Коли Радянський Союз окупував Західну Україну, цю скульптуру та ще кілька сотень мистецьких творів заховали в так званому спецфонді. У 1952 році їх вивезли з музею і знищили. Про Архипенка не згадували. Він з’явився у мистецькій літературі СССР лише наприкінці 1980-х років.
У 2000-х роках чотири його скульптури зібрали семизначні суми на авкціонах Christie’s. “Жінку, що розчісує волосся” продали за понад 2 млн доларів. “Блакитну танцівницю” – за 1,7 млн доларів. “Голлівудський торс” – за 1,5 млн доларів.
Сьогодні роботи Архипенка можна оглянути в топових музеях світу – Метрополітен та Соломона Ґугенгайма в Нью-Йорку, Центрі Помпіду в Парижі, галереї Тейт у Лондоні, а також у музеях Берліна, Стокгольма та Тель-Авіва. В Україні чотири скульптури та дві літографії Архипенка належать фондам Національного художнього музею. Нещодавно цю колекцію поповнили ще 13 літографій 1921 року. На німецькому авкціоні їх придбав український
меценат.
Джерело:
Марко Р. Стех: «Очима культури» № 71 про ще одного велетня світового модерного мистецтва, який вийшов з України і української культури. Це розповідь про українця ОЛЕКСАНДРА АРХИПЕНКА, чий вклад у розвиток модерної скульптури великий і незаперечний. Сам Архипенко до кінця життя зберігав українську самототожність і велику симпатію до України. На жаль, його творчість та особа ще досі надто віддалено, «по чужому» сприймається на його батьківщині, а в його рідному Києві досі жодної вулиці чи навіть провулку не назвали ім’ям того відомого на весь світ українця. Чому саме? Хіба ж вже не час змінити таку ситуацію?..
2016
Ось «Очима культури» № 71: https://www.youtube.com/watch?v=DVOllULsPPw
Про долю трьох творів Олександра Архипенка.
Клівленд. Український культурний парк (город), що був заснований 1939 року як частина унікального проєкту - Федерації культурних городів. Так звані культурні городи є частиною великого Рокфелерського парку.
Площа Рокфелерського парку становить 254 акри. Він був подарований Клівленду Джоном Рокфелером у 1896 році.
"Ми входимо до славного Українського городу культури... На невеликій площі, посередині, - скульптура Лесі Українки... А дальше, в глибині городу, - пам’ятник Володимиру Великому. Зліва є частина городу, де під крислатими деревами стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. А справа від пам’ятника Лесі Українці знову бачимо іншу частину городу, де є бюст Івана Франка. Ці частини городу називають двориками."
Український культурний город у Рокфелерському парку урочисто відкрито в 1940 році. "Його великою славою стали три бюсти з бронзи: князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка. Їх автор -- відомий скульптор Олександр Архипенко. Замовником пам’ятників були Українські з’єднані організації у Клівленді.
В середині сімдесятих років, коли в Америці відбулися заворушення, різні бунти, у майже всіх культурних городах, в тому числі в українському, було вчинено акти вандалізму. Злочин, здійснений вандалами ХХ століття, дуже важкий. Зникли, мабуть, назавжди два бюсти з бронзи, зокрема: князя Володимира Великого і Тараса Шевченка. А це ж була робота скульптора світової слави!..
Правда, тоді було врятовано тільки бюст Івана Франка, який забрала міська влада до сховища і в 2001 році повернула її власнику -- українській громаді у Клівленді. Оригінал роботи О. Архипенка, тобто єдиний збережений бюст Івана Франка у бронзі, що стояв з 1940 року в Українському культурному городі, тепер представлений для огляду відвідувачам Українського музею-архіву у м. Клівленді."
Так писала 2011 року Лариса Дармохвал з Болехова. http://www.unwla.org/PDF/2011/Uk%20Park%20Cleveland%20OH.pdf Проте вона помилилася, Архипенкові Володимир Великий і Тарас Шевченко віднайшлися. Цитую сайт The Cleveland Cultural Gardens Federation:
Клівленд. Український культурний парк (город), що був заснований 1939 року як частина унікального проєкту - Федерації культурних городів. Так звані культурні городи є частиною великого Рокфелерського парку.
Площа Рокфелерського парку становить 254 акри. Він був подарований Клівленду Джоном Рокфелером у 1896 році.
"Ми входимо до славного Українського городу культури... На невеликій площі, посередині, - скульптура Лесі Українки... А дальше, в глибині городу, - пам’ятник Володимиру Великому. Зліва є частина городу, де під крислатими деревами стоїть пам’ятник Тарасові Шевченку. А справа від пам’ятника Лесі Українці знову бачимо іншу частину городу, де є бюст Івана Франка. Ці частини городу називають двориками."
Український культурний город у Рокфелерському парку урочисто відкрито в 1940 році. "Його великою славою стали три бюсти з бронзи: князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка. Їх автор -- відомий скульптор Олександр Архипенко. Замовником пам’ятників були Українські з’єднані організації у Клівленді.
В середині сімдесятих років, коли в Америці відбулися заворушення, різні бунти, у майже всіх культурних городах, в тому числі в українському, було вчинено акти вандалізму. Злочин, здійснений вандалами ХХ століття, дуже важкий. Зникли, мабуть, назавжди два бюсти з бронзи, зокрема: князя Володимира Великого і Тараса Шевченка. А це ж була робота скульптора світової слави!..
Правда, тоді було врятовано тільки бюст Івана Франка, який забрала міська влада до сховища і в 2001 році повернула її власнику -- українській громаді у Клівленді. Оригінал роботи О. Архипенка, тобто єдиний збережений бюст Івана Франка у бронзі, що стояв з 1940 року в Українському культурному городі, тепер представлений для огляду відвідувачам Українського музею-архіву у м. Клівленді."
Так писала 2011 року Лариса Дармохвал з Болехова. http://www.unwla.org/PDF/2011/Uk%20Park%20Cleveland%20OH.pdf Проте вона помилилася, Архипенкові Володимир Великий і Тарас Шевченко віднайшлися. Цитую сайт The Cleveland Cultural Gardens Federation:
"Погруддя зникли з Городу у 1970-і роки, і тому багато хто вважав, що вони були знищені або вкрадені. І лише в 1990-ті їх виявлено в клівлендському міському гаражі, куди їх помістили на зберігання. З тих пір, для Городу зроблено копії погрудь зі скловолокна. Ориґінали ж тепер зберігаються і їх можна побачити в Українському музеї-архіві в районі Tremont Клівленда." http://www.clevelandculturalgardens.org/gardens/ukrainian-garden/
Щодо скульптури Лесі Українки в Рокфелерському парку. Лариса Дармохвал: "Урочисте відслонення пам’ятника відбулося 24 вересня 1961 року. На цьому великому святі були і автор, скульптор Михайло Черешньовський, і сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова. Вінок до п’єдесталу пам’ятника поклали його ініціатори-замовники, а саме: Огайська філія Союз Українок Америки."
Джерело світлин http://www.clevelandpeople.com/groups/ukrainian/ukrainian-garden.htm
Справжній Архипенко:
спогади вдови геніального українського скульптора. Відео
У штаті Нью-Йорк була його літня школа. У будинку, зведеному Архипенком власноруч, тепер - Фундація його імені. Нею керує вдова митця - Френсис Архипенко-Ґрей. Цього серпня вона зустрілася із нашими журналістами і поділилася спогадами про життя із Архипенком і захопливу особистість скульптора.
2019
