“Дивна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що ураганами пролетіли через степ, нам лишились у спадщину самі тільки хрести та могили."
Борис Антоненко-Давидович
* 4 серпня 1899, Засулля, Полтавщина — † 9 травня 1984, Київ
Ти не шукай мене між юнаків,
Що підуть, сміючись, до бою,
Ні серед мертвих, що в бою
Лежать розкидані по полю.
Я ввесь в майбутньому,
В тих гомінких роках,
Що прийдуть пізно або рано,
Я вийду теж на битий шлях,
Щоб стати месником
Пліч-о-пліч з вами.
І як нездоланий козак,
Якого привид сіє жах,
Хай промайне тоді в степах
Моє ім'я, мов пізня кара.
І хай помститься разом з вами
За нашу смерть і наші рани.
1940-41 рр. З тюремних віршів
"Там, де тіні забутих днів.
...Є якась своя, степова туга. Її годі збагнути. Ось глянеш просто на ті безкраї обшари і твій зір потоне десь далеко-далеко, отам, де лягла чорною запаскою рілля, де зірвався з могили шуліка, де громадяться на блакитному морі вітрила хмар, щоб без мети летіти назад, у минуле, у те, що вже ніколи не вернеться, що вже не може бути. І тоді думка поринає у віки, і, здається, чуєш, як засвистіла отам, за піщаними прибережними смугами, скитська стріла, і з яру — чи то вітер повіяв, чи татарин хижо хвицьнув на коня, а десь за могилою мріється козачий спис і червоною цяткою мигтить шлик..." *
.
***
Згорни листа цього і не ридай.
Дарма, що, може, він останній,
Але ти конче його знову прочитай
У судний день великого повстання.
Тоді здалека тихо усміхнись,
І буде усмішка твоя
Мені за прапор в бою,
А покищо — живи і не журись.
Завжди, завжди з тобою -
Твій Борис
1940-41 рр. З тюремних віршів
ПРО БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
Хочеш бути большевиком — мусиш пролити кров, дав він зрозуміти 1927-го у повісті "Смерть". Згодом його звинуватили в тероризмі й запхали в Сибір. Він так і не став правильним совєцьким письменником.
Того ж 1927-го він одружився вдруге. Уперше — ще 21-річним. 1920-го він захворів на тиф. Лікарка Віра Баглій — літ на десять старша — взяла його з госпіталю додому і врятувала. У них народився син Левко. Невдовзі розійшлися. Тепер дружиною стала на рік молодша за нього Наталя Карпенко. Родом із Черкащини, була актрисою театрів ім. Франка й "Березіль", потім закінчила художній інститут. Жили в Києві. 1932-го в них народилася донька Ярина.
За два роки, коли почався терор проти українських письменників, Антоненко-Давидович подався до Казахстану. Працював в Алма-Аті у російському видавництві. Листувався з Наталею, й чекісти легко взяли його слід. У січні 1935-го арештували, повернули до Києва й тримали під слідством до осені. Він не визнав звинувачень і не обмовив нікого. Хоч багато друзів і знайомих зламалися й на очних ставках обмовляли арештанта. Його попередили: ваша голова полетить. Відповів: що ж, зате полетить чесною. Дали десять років.
Дружині на побаченні порадив назавжди забути про нього. Наталя гадала, що він це каже спеціально для вух чекістів, і зробила навпаки. Її викликали до НКВС і розповідали, що в нього є інші жінки: Килина, вдова письменника Степана Васильченка, та якась Пріся — схоже, що спецагентка чекістів. Письменник справді замолоду не цурався донжуанства й подобався жінкам. Та Наталю Карпенко так і не змусили зректися чоловіка. Її арештували 1938-го — біля постелі хворої дитини. Далі — рік тюрми, п"ять — заслання в Казахстані.
Ярина росла зі своїми бабусями. Обидві померли в окупованому німцями Києві. Аж наприкінці війни зустрілася з матір"ю — на Брянщині, де тій дозволили оселитися після заслання. Якийсь час вони не знали про долю батька й чоловіка. Строк його ув"язнення минув 1948-го. Він написав, що рушає до них із Далекого Сходу. І не доїхав. У Середній Азії зустрів першу дружину Віру й повернувся в Україну з нею. Вважав, що вона більше потребує його співчуття, бо втратила сина — Левко помер перед війною, коли сиділа в тюрмі НКВС. Оселилися в селі на Вінниччині. Антоненко-Давидович "загубив" паспорт, звався просто Антоненком, працював фельдшером. Віра була тоді вже стара і психічно хвора, чоловіка називала Левком, як сина. Невдовзі померла. А фельдшера Антоненка 1951-го знову арештували за "націоналізм" і заслали до Сибіру — довічно.
Він раптово з"явився в Києві 1956 року й зайшов у гуртожиток до доньки — вона тоді вчилася в аспірантурі. Ярині передали, що прийшов "якийсь дід". Справді, він постарів, але очі такі молоді, згадувала Ярина. "Нам із мамою ще доведеться натерпітися від суперниць!" — подумала тоді.
Сказав, що одружений знову, з молодою Галиною. Вона потрапила в Сибір як дружина бандерівця, й не повернулася до чоловіка, лишилася зі старим Антоненком-Давидовичем. У них народився син Євген. Борис просив доньку не казати матері нічого — їй буде легше думати, що він загинув.
Наталя Карпенко кохала його до кінця життя. Писала й не надсилала листів — їх він прочитав після її смерти 1967 року. Просила, як приїде на похорон, передати, що не простила його. Заповіла посадити на своїй могилі клен і горобину. Клен так буйно розрісся, що закрив доступ до могили, і його довелося спиляти.
Наталя після того часто снилася Антоненкові-Давидовичу. Казав, що це були щасливі сни. Про третю дружину, Галину, писав доньці: "Між нами не було кохання, нас звела сибірська безвихідь, але нікого я так не жалів, як її". Він пережив і Галину: вона померла 1982-го. То був тяжкий для нього рік. Його пильнували спецслужби, бо після Сибіру поводився так, ніби совєцької системи не існувало. Це подобалося молодим дисидентам — вважали його духовним батьком. Серед них письменник знайшов свою останню велику любов — на 30 із гаком літ молодшу Михайлину Коцюбинську — племінницю класика.
Він і далі писав. Мав папку з написом "Як умру, то почитайте". КҐБ полював за цими творами, їх переховували доньки. Ярина — за чоловіком Голуб, жила в Москві, та ще одна Ярина — пасербиця, донька третьої дружини. Він втрачав зір.
— Шкода лиш, що читати не можу, а дивитися на все це все одно не хочеться! — нарікав.
Кагебісти забрали в нього друкарську машинку, на якій він міг працювати наосліп. Того ж року, коли померла Галина, арештували сина Євгена — за "фарцовку". В обмін на зменшення строку він погодився свідчити проти батька. Заявив, що той — антисовєтчик, та ще й недієздатний, потребує опікунства. Це робилося, щоб відібрати в письменника квартиру, де збиралися дисиденти. Квартиру відібрали. Антоненко-Давидович помер у домі пасербиці Ярини. Коли до нього, хворого, хтось приходив, старий петлюрівець питав, чи ще не змінилася влада.
Євген помер від раку горла й похований на тому самому цвинтарі, далеко від батька.
Борисові Антоненку-Давидовичу 1935-го інсценували розстріл і "попытку к бегству". Він знав, що стріляють у потилицю, й щодня уявляв, як туди ввійде куля. Репетирував так часто, що на потилиці з"явилася маленька кругла лисина. Згодом вона заросла й до старости він мав густе волосся, хоч рано посивів.
Іще раз міг загинути в шахті, де в"язні мерли як мухи. Він там грів руки коло теплої труби. Якось лікарка не дозволила йому спускатися в шахту, залишила при медпункті. А інший в'язень хотів погрітися біля тої труби й загинув, бо через неї пустили струм.
— Кому судилося втопитись, не буде повішений, — часто повторював після того.
Лікарка, що тоді врятувала його від смерти, закохалася в нього. Вона була теж із засланців — вдова чекіста, розстріляного своїми. Згодом Антоненко-Давидович зізнавався доньці, що все це його тішило:
— Той чекіст зламав моє життя, розстріляв моїх друзів, а тепер мене кохає його красуня-дружина! Хіба це не справедливо? І хто мене осудить?
Народився 5 серпня 1899 в сім"ї залізничника Давидова в Ромнах. Гімназію скінчив в Охтирці. Згодом повернув собі прізвище Давидович — так прозвали його давнього предка Антоненка, який задавив голими руками ведмедя.
1918, весна — покинув Харківський університет, пішов служити в армії Української Народної Республіки. Спочатку в Запорізькій дивізії полковника Болбочана, потім — Селянській. Учився в Юнацькій військовій школі, був комендантом Маріуполя. Із тодішніх вражень постало оповідання "Шурабуря".
1920 — вступив до КП(б)У, через рік вийшов. Був ув'язнений у Лук'янівській тюрмі в Києві.
1923–1934 — написав драму "Лицарі абсурду", повісті "Смерть", "Тук-тук" та інші.
1935 — арешт, ув"язнення. Реабілітований 1956-го, поновлений у Спілці письменників. У партії "поновлюватися" не захотів. Написав роман "За ширмою", цикл "Сибірські новели".
Похований у Києві на Лісовому кладовищі.
(с)
Малюнок Алли Горської, початок 1960-х.
Борис Антоненко-Давидович
"Я люблю нашу історію. Я люблю її буйну, далеку, неповоротну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов`ю в своїх літературних вправах і може я передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ладен геть зовсім зіпсувати свій — і без того тут зайвий — рефрен, що б тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами." *
Біля могили Бориса Антоненка-Давидовича. Друга ліворуч Ольга Стокотельна, промовляє Михайлина Коцюбинська; далі праворуч Ярина Тимошенко, Люба Хейна, Лариса Скорик, Лідія Сверстюк, Льоля Світлична.
ПОХОРОН БОРИСА АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА
11 травня ми** поховали Бориса Антоненка-Давидовича. Помер він 8 травня, не доживши до 85 літ три неповні місяці. Його день народження 5 серпня.
Похорон був урочистий і теплий, якщо так можна сказати про похорон. Лежав він у гробі гарний, не зважаючи на свою старість і неміч, навіть елеґантний, знов таки, якщо так можна висловитися про покійного.
Кілька місяців до смерти його доглядала пасербиця. Дружина його померла в психіятричній лікарні півтора року тому. Враження таке, що доглядала вона добре, жертвенно і віддано, не шкодуючи своїх сил. На похорон прилетіла і його рідна дочка, яка не живе в Києві, а десь далеко з своїм чоловіком-професором.
Нам довелося дуже довго чекати, поки привезуть тіло Бориса на цвинтар. Зібралося там багато людей різного віку, багато молоді, і всі чекали.
Домовину Бориса провезли по тих вулицях, де він жив, і по тих, де любив ходити, потім виїхали на набережну Дніпра і провезли берегом попри Володимирську Гірку, на якій стоїть пам’ятник св. князя Володимира і після того вже на Байковий цвинтар.
Під час похорону була якась особлива урочистість і якась особлива тиша, відчувалася пошана і любов до людини, яку зараз опустять у землю. На мертвому обличчі Бориса відбивався давно жаданий, але недосяжний спокій, пролунала пісня ’’Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій...” .
У Києві цвіли каштани, бузок і багато інших квітів. Стояв п о гід ний соняшний день, та Борис уже цього сонця не міг відчути, як не міг бачити і квітів, та на могилі його була гора вінків.
Так відійшов з життя останній член літературної організації ’’Ланка”.
Перед звільненням із заслання, 1957 р.
Борис Антоненко-Давидович
ПУРГА
Та треба йти: розвод пробито
І коло вахти жде конвой.
Уже нарядчик, матюкнувшись,
Кричить в барак: “Арлы, за мной!”
“Орли” підводяться. Підбиті крила,
і пообсмикані “хвости”.
Вони давно уже пінґвіни,
А дехто й просто — хробаки.
З усіх республік, з різних націй -
Це справжній інтернаціонал,
Що, легко судячи, немов би на сміх,
Його зібрав тут трибунал.
Цей — за крадіжку, той — за сина,
Що потай за кордон утік,
Цей — нишком мріяв про Вкраїну,
А цей — і мріяти не встиг.
Однаково, тепер додому
Повернуть їх хіба лиш сни.
Суд елястичністю закону
Замкнув їх тут довіку днів.
Десь на Вкраїні добрий дядько
Надвір не вигнав би і пса.
А ми йдемо, щоби до ранку
“Комуністичні чудеса”
Творить рід ляскіт батога.
Мете пурга, мете стара...
Із купи снігу і голки
Жбурляє відьма навкруги.
Біжить, регоче вдалині:
Немов всі демони землі
Спішать на раду у Кремлі,
Щоб всесвіт весь у табори
Загнать під варту, затопить.
Ось ми прийшли. Ґранітні скелі,
Що їх призначено зрівнять,
Понуро в сніговій пустелі,
Як перед розстрілом, стоять.
О скелі, мовчазні й холодні,
Вам тільки раз один вмирать,
А нам, обдертим і голодним,
Ще стільки років вас довбать...
І ми працюєм. Сірі тіні -
Пародії замість людей,
Собі будують на чужині
З кісток свій власний мавзолей.
О ти, прикутий Прометею,
І мученики всіх ідей,
Чи снилось вам, щоб таке зло
Під вашим іменем прийшло?
Чи думав хто, що ті слова,
Які підносили серця,
Вели до поступу в борні,
Тепер — лиш вивіска тюрми?
Нерон, чи Ірод, чи Пілат,
Тьєр, королі і весь царат,
Ви просто янголи були,
Як порівняти вас із тими,
Що нас загнали до тюрми.
І ось ми знову почали.
І знову кайла і лопати
Нам рвуть криваві мозолі,
А присмерк ночі волохатий
Серед принишклої тайги
Не може подолать пурги.
Мете пурга, мете яга.
Гадюкою вліза в рукава.
Штовхнула в груди і тіка,
З розпуки вре в бушлаті дірку,
Немов би Сталін і її
Заплянував у п'ятилітку.
Нехай мете і замітає
Тут наші трупи і сліди.
Однаково — весна настане,
Розтануть криги і сніги.
Хай нас тоді уже не буде -
Ми спочиватимем у вічнім сні,
Та хоч не ми, а інші люди,
А діждуться тої весни,
Коли впадуть криваві зорі,
Куранти спиняться в Кремлі,
І вже ні Сталін, ні Єжови
Не запаскудять більш землі.
Мети ж, пурго, мети!
1933-1934
* * *
Застигло висохле латаття,
Іскриться в золоті сага,
І плесо — мовби скло розляте,
Лиш очерет, старий козак,
Безсило звісив свої руки,
І водяний тендітний мак
Ховає в пелюстки розпуку.
Його душа — прозоро чиста,
Пелюстки — лебедя крило,
А він згорнув їх у лахміття,
Щоб не бруднити знов об дно.
Піднісся він до світла днини,
Але слизьке, брудне стебло
Уперто гасить його мрії
І тягне знов його на дно.
У затінку, під осокою,
Лиш промінь сонця там впаде,
Він мовчки бореться з собою
І безнадійно чогось жде.
Чого? Щоби людська рука,
Що звісилась з човна недбало,
Його зірвала й жартома
Жбурнула в човен на поталу?
О водяний наївний мак!
Ми побратими вдвох з тобою:
Я теж підвівсь, але не так
Боровся я колись з собою.
Ти ще вагаєшся, а я — в огні,
Я рвусь вперед, все вище й далі,
Де линуть в небі літаки,
Здолавши страхи і печалі.
Ти сам пірви своє стебло,
Щоб попливти вперед рікою,
Хай тобі буде за стерно
Твоя мета і хіть до бою.
Хай тебе схоплять й на віконце
Поставлять в глечику вмирать, —
Ти бачив день, ти бачив сонце,
Дарма!
Хай стануть стратою тобі вікно й земля,
Ні сліз не буде, ні пісень,
Лише у боротьбі горіння…
Та будь-що-будь — чи смерть, чи день,
Аби не дно і жабуриння!
Табір Букачача
З поезій, пересланих з України для публікації після смерти автора
ЛИСТ У НЕВІДОМЕ
Давно загоївсь біль останньої розлуки,
Де був широкий шлях, трава там вироста.
Та пам'ятаю все:
заломлені в розпуці руки,
кричущі очі і німі вуста.
І пам'ятаю ще - дозорець різко:
“Побачення скінчилось. Ну, рушай!”
Навіки двері зачинились і ти пішла. Прощай!
І лиш здалека десь: „Не забувай...”
Надовго зачинились двері,
Тюремні двері, хмурі, як віки.
І в каламутній річці часу
Змішались місяці, роки...
Минуле - видиво, ляклива тінь.
Чи так було, чи тільки снилось,
Не знаю. Не одне життя зломилось,
А я живу.
У синю далечінь летить Земля,
А з нею я, моя тюрма, мої думки,
І тільки образ твій коханий
Являється мені вві сні.
Моя кохана! Так далеко
Порозкидало нас життя.
Немов би з іншої плянети,
Крізь квадрильйони кілометрів,
Твій голос рідний та далекий
Часом немов вчуваю я...
* * *
Сибір, Чіта, чужа земля.
Колись давно тут дeкaбристи
Пройшли на схід свій хресний шлях,
Мене ж і досі вабить місто,
Що потонуло ген в гаях.
Старезне місто. Вічний Київ
Такий могутній і безсилий враз,
Скільки разів в диму чужих наїздів
Стогнав ти з болю, кривд, образ!
Скільки разів в вечірній час,
Коли заходить сонце за горами,
Мені здавалось: присмерк, мла
І ніч оця, як сніг напровесні, розтануть,
І день ясний, новітній день,
Наш день визволення настане.
Зливалося... Давно надії, жаль і віру,
Розпуку, paдість і любов
Розвіяв вітер по Сибіру.
І стихло серце, мов спинилась кров.
Такий байдужий на чужині,
Хотів би я лише одно -
Аби хоч вмерти на Вкраїні,
Коли вже жити не дано.
Аби хоч раз востаннє глянуть
На ті поля, де ми ішли,
Де палали і знов вставали,
Немудрих прадідів кляли,
І кров'ю з ран своїх списали
Рахунок рідної землі,
Щоби колись, як нас не стане,
Як навіть слід наш час знесе,
Нащадки пізні, довгождані
Заплату справили б за все.
Та то колись. А покищо занадто мляво
Рушає десь наш провесень,
А хижий вітер з-за Байкалу
Співає все сумних пісень:
“Ждала, ждала навісна,
Мине осінь і весна,
Нема, нема козаченька,
Вже й не чуть.
Злії люди-воріженьки
Все кують:
Не вернувся козаченько,
Помер на чужині,
Поховали чужі люди
В чужій домовині”
* * *
Знаю: ти мене ще дожидаєш,
Бачу сум в твоїх очах,
Але терном заростає
Мій додому шлях.
Мила, люба, милий друже,
Вже мене не жди.
Що було - не буде вдруге,
Зрозумій і не тужи!
Не тужи, що обірвались
Наші спільні дружні дні.
Без борні життя зламалось,
Без війни ми в полоні.
* * *
Хай спереду повільне завмирання,
І вічна тиша, морок, тлінь,
Однаково у день повстання
Я вчую ваш на сполох дзвін,
І буду там з потужними полками,
Що вийдуть враз на битий шлях,
І пройдуть ним від Сяну до Кубані!..
______________
* Борис Антоненко-Давидович. «Землею українською: літературний репортаж». Київ, 1930
** Інформація з Києва про смерть і похорон Бориса Антоненка-Давидовича, отримана в Нью-Йорку від друзів, які були на його похороні. — Ред.
"Сучасність", серпень 1984
