🥀
Був добрий і мужній…
Леонід Череватенко,
Поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист
† 9 травня 2014-го
"«Девіз мого життя – працювати, а час покаже, чого варта та праця», – часто казав він. Він справді був великим трудівником: доробок, який він по собі залишив, вражає масштабністю. Коли його питали, що в нашій державі йому подобається, відповідав: «Колір прапора – чисте небо – голубий, колір пшеничного поля – жовтий. Достойно для нації споконвічних хліборобів».
Мабуть, наслідуючи поведінку своїх благородних попередників, сам він і пальцем не поворухнув, щоб збільшити свою пенсію: вона в нього, Шевченківського лауреата, становила 1200 грн., хоча дехто вважав це ознакою закомплексованости. Працював до останніх днів на друкарській машинці. Коли ірпінська громада зібралася йому купити дешевенький комп’ютер – відмовився.
Ще любив повторювати, що патріотизм – як білизна; вона має бути чистою, але хизуватися цим соромно.
Якось іду я Хрещатиком, а назустріч мені чимчикує Леонід Васильович з «авоською», де – вісім хлібин.
– І за який час ви збираєтеся їх з’їсти? – поцікавилась я.
– Та не збираюся… Навколо мене живуть старенькі сусідки – так оце їм.
Усміхнулися один одному та й розійшлися. «Добра людина» – подумала я тоді, будучи переконаною, що відсутність цієї якости в людській душі ніякі таланти не компенсують.
І хоча останніми роками Леонід Васильович уже не зміг забезпечувати хлібом стареньких сусідок, вочевидь одна із них, спираючись на два костурика, плакала й молилася на його похороні.
Саме доброта спонукала його вимагати відокремлення рахунку Київської письменницької організації від рахунку Національної Спілки письменників, а це означало виступити проти Володимира Яворівського: на нього справило враження те, що коли ховали Мечислава Гаска, то він важив 47 кг – самотній, фактично помер від голоду в суворі 90-ті роки, коли письменникам, як і всім іншим, не платили пенсій.
Очільник НСПУ Володимир Яворівський по радіо «Свобода» привітав Череватенка з обранням на посаду голови Київської письменницької організації, а після того як пан Леонід поставив питання про окремий рахунок для Київської організації, сказав:
– Ми з вами не спрацюємося.
Будучи сам обраний 80 голосами за квоти один до десяти, аж три зібрання провів, щоб скинути Леоніда Череватенка, обраного 210 голосами. Ціною маніпулятивних технологій, відпрацьованих у Верховній Раді, головою Київської організації став інший, набравши 160 голосів.
Уже коли події були в розпалі й «Літературна Україна» поливала «розкольників, гекачепістів» брудом, із тортом і пляшкою шампанського з’явився персональний шофер Леоніда Череватенка і заявив:
– Віднині я шукаю роботу поза Спілкою письменників. Щойно висадив нового голову Київської організації з дружиною. Возити їх не буду! Катеґорично!
І це теж характеризує Леоніда Череватенка: як же треба було інтелігентно поводитися з шофером, щоб стати таким контрастом до того, хто заступив на посаду голови Київської організації НСПУ!
А якось пан Леонід звернувся до мене із пропозицією: чи не знаю я церкву, яка могла б прихистити спадок старенької іконописиці з Білої Церкви. Мазепинський храм перейшов під юрисдикцію московського патріярхату, і намальовані в козацькому стилі неканонічні ікони могли опинитися на смітнику. Я зв’язала його з Людмилою Хорошевою, і тепер ці ікони прикрашають вагончик отця Романа Мельниченка, що належить до київського патріярхату, де щовихідні правиться служба, а поряд – роками нелегко будується храм...
Його дороговказом був Микола Лукаш, і виключно зусиллями Леоніда Васильовича вийшов двотомник спогадів про Лукаша.
Тяжко хворіючи й перенісши операцію, яка, за власним висловом, зробила його «неестетичним», я не пам’ятаю, щоб він колись скаржився на самопочуття. Коли я назвала його ходячою енциклопедією, він видихнув: «Енциклопедія, на жаль, лежача».
Плани в нього були бонапартівські: сподівався видати 50 томів перекладів Лукаша й бідкався, що ніяк не знайти на них гроші. Вірші писав до останнього дня…"
Наталя Околітенко
З віршів, написаних світлої пам'яти паном Леонідом у травні-червні 2010 року, коли він лежав у Київському радіологічному центрі:
ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ
Ось тут пиши! Це острів Соловки –
Відламок фантастичної планети,
Де правлять бал чекістські пістолети,
Де хазяйнують урки-пацюки.
Тут крадуть і карають залюбки,
Тут не в пошані київські естети,
Тут важать більше фінки і кастети, –
І все одно мережаться рядки.
Потрапивши за монастирські мури,
Не погляд зустрічає він похмурий,
А руку теплу на своїм плечі!
Втім, не знімається з душі прокляття:
Все те, що написалося вночі,
На ранок він заховує в багаття.
МИКОЛА ЗЕРОВ
Народжений в козацькому Зінькові,
Чув під ногами він Елладу й Рим.
Нестримної фантазії Гольфстрим
Його в часи відносив барокóві.
А втім, судилося трудівникові
Десь раз на рік поїхати у Крим,
Пітніти в пошуках класичних рим,
Що притаманні українській мові.
Допоки постріл той не прогримів,
Шукати у полові марних слів
Тверде оте, що людям правду каже
(В пригоді може стати Буало),
Повсюдно й скрізь осмислювати наше:
Що нині є, що буде, що було.
Леонід Череватенко народився 31 жовтня 1938 року в Дніпропетровську. По закінченні філологічного факультету Київського університету навчався на Вищих сценарних курсах при Держкіно СССР у Москві. Автор сценаріїв художніх фільмів, поставлених на кіностудії ім. Довженка: «Лицар Вася», «Канал», «Скляне щастя», «Дорога на Січ», «Закон», документальних стрічок «Юрій Коцюбинський», «Ваш Леонід Первомайський».
За часів, коли міністром був Іван Дзюба, пан Леонід якийсь час був керівником департаменту кінематографії Міністерства культури, але недовго: телеграмою йому повідомили, що з посади він звільнений.
Лауреат премії Спілки кінематографістів СССР (1988) за статтю «А корабль стоїть…» був удостоєний ще й республіканської премії імені О.Білецького в галузі літературно-художньої критики. І врешті кінотрилогія «Я камінь з Божої пращі», що об’єднала кінокартини «Ольжич» https://www.youtube.com/watch?v=CpQsd0BgeE0, «Доба жорстока, як вовчиця», «Незнаний воїн», удостоєна Шевченківської премії, яку Череватенко розділив із режисером Аркадієм Микульським. На жаль, ці фільми навіть за часів української незалежности так і не вийшли на широкий екран.
Автор чотирьох книжок віршів «Скіфський степ», «Відкритий звук», «Хронологія побутова»; за останню свою збірку поезій «Закляте залізо» він був удостоєний премії «Найкраща книжка року». І вона того варта: це філософське осмислення вузлових моментів не тільки історії України, а й цілого людства...
