"Схились до мушлі спогадів — і слухай..." Атена Пашко: спогад про Василя Стуса

Атена Пашко
І ЗУСТРІЛИСЯ ВТРЕТЄ...

За вікном вечірнє небо з вилагіднілою вже осінньою синявою, промінь призахіднього сонця визолочує все, до чого вже діткнулось крило вересня. Столик ритмічно похитується в такт коліс. Ще і ще раз відтворюю в думках вчорашній день, вчорашній київський вечір і відчуваю, що не можу не писати...

Вчора... Вчора ми йшли з Михайлиною Коцюбинською до Василя. Йшли в його київську хату на вулиці Чорнобильській (навіть назва вулиці звучить траґедією, навіть Чорнобиль поєднаний з його іменем) і несли величезні оберемки чорнобривців, що нарвали на Чорториї. Йшли, щоби бути з ним і його родиною в другу річницю його смерти... Але чи можна поняття смерть пов’язати з Василем? Хіба вмирають генії? Хіба вмирає Поет, якщо його слово належить майбутньому, хіба вмирає поезія, велич якої ні з чим не зрівняти?

Ми бачилися всього двічі... Перший раз, коли я у червні 1975 року приїхала в Барашево, що у Мордовії, на коротке побачення з Вячеславом. Василь побачив мене в щілині огорожі (знав про побачення і упізнав за фотографією). Я стояла в коридорчику, змучена, схвильована, коли раптом на якусь хвилину відчинились двері в зону, бо хтось туди заходив з наглядачів, — і я побачила чорного засмаглого чоловіка, обличчя якого сяяло усмішкою, а в очах ясніло стільки тепла і ніжности, що я метнулась до нього, а він простягнув мені букетик чорнобривців з кількома бадилинками полину... Квіти ці, оті чорнобривці, вирощені на мордовській землі, у таборі, я потім засушила. Довгі роки вони лежали на моєму столі серед Василевих віршів...

Вдруге зустрілися в Києві, на Чорнобильській вулиці, під час його короткого перебування там; напровесні 1980 року. Важкий то був час, і Василь всього себе віддав мені на допомогу. Я зрозуміла тоді, що для себе він взагалі не існував. Великий поет був великою людиною.

Так бачилися ми з ним не багато... Але ж як відчувалась йогп присутність з відстані. Писав мені вітальні поштівки. В листах від Вячеслава часто були його вітання, питання про буття, здоров’я, а одночасно в тих листах завжди багато писалося про нього, про Василя. Там були і його вірші, переклади. Читаючи їх, думала: поетові з таким розмахом крил потрібен простір всесвіту, повітря України, аудиторії університетів і... пучечок квітів, отих чорнобривців, але з рідної землі, на письмовому столі.

А втім, знайшлися у його віршах для мене рядки, подаровані добротою його серця, як і ті чорнобривці у воротах табору.

Десь посередині 70-х років я послала Вячеславові свою фотографію. І отримала відповідь на неї Василевими словами: «з обличчям першоклясниці-школярки, що перед цілим світом завинила. . .» Пізніше у Великодньому вітанні сам Василь написав мені:

Схились до мушлі спогадів — і слухай:
Усе, чого не зволиш, донесе
насторчене од начування вухо,
що як не ошукає, то спасе
і визволить із німоти і тиші
і від тяжкої, в кулаки, журби.
В глухому замурованім узвишші
туркочуть до світ-сонця голуби.
Поверне все — ні в чому не відмовить
і обдарує певністю слова
блакитна мушля, та що луни ловить
і від вслухання стала голосна.

(У присланому мені Василем оригіналі тільки незначні розходження із пізнішими передруками, які я бачила. Можливо, ці зміни зробив потім сам Василь).

Цими словами, написаними дрібним почерком на святковій білизні картки, він давав мені розраду, приходив у моє життя. Викликав на розмову. І я відповіла:

Дивись, розбили мушлю уночі,
Жбурнули в неї каменем холодним.
В півзвуках начуваються сичі,
Що загніздились в дзвоні Великоднім.

У вересні 1975 року, уже після важкого крововиливу, коли Василеве життя висіло на волосині, якось обминувши ліміти на листування, він прислав мені ще одну відкритку, яку наводжу повністю (адже кожне розшукане Василеве слово сьогодні — велика цінність):

«Дорога Атено!
Здоровлячи Вас із днем народження і зичачи Вам щонайдорожчого, прошу прийняти цей вірш як моє щире привітання.

Зажурених двоє віч,
криві терези рамен,
гербарій сухих долонь
з ночі.
А де той іскріє край,
котрий назирає муж?
Об схід той, мов об багнет,
жалься.
Якісь переплески, блиск —
переймами досвітку —
і вже попливла-пливла
вічність.
Бо серце оговтати,
добігти до пам’яти,
немов на побачення, —
годі.
Дякую!
Василь
Вересень, 1975 р.»

Коли я збиралася до Києва, знайшлася ще одна відкритка (було їх більше...). Уже без поезії. Але й у ній Василь такий, яким він був — весь у турботах про інших, про тих, кого він прийняв у своє серце. Він писав:

«Атено!
Вітаю Вас зі святом 8 березня, з весною. Зичу Вам щастя і хочу, — щоб Ви знали, що кожного разу, згадуючи Вас, зичу Вам добра. А це моє весняне зичення, як і годиться, — від початку (бо ж весна — і є початок, і шкода, що новий рік перенесли на зиму, замість лічбу починати від струмків березневих). Зі Славком, здається, все гаразд? Дуже просив би Вас — коли-неколи (не смію зазіхати на Ваш час) давайте знати, як він там мається. Дуже мені шкода, що мимохіть забрав від нього всі чисті зошити (а передати тяжко: покладуть йому в речі й не дадуть до користування). Як йому рука, як живеться? Отак нас і розлучили — і бозна на який час. (...).
25.2.76 р. Василь».

Такі були наші розмови з Василем.

І ось ми з Михайлиною йшли тепер до нього. Квіти не поміщалися в руках, у вагоні метро люди цілими легенями вдихали їхній гіркуватий аромат. Казали: «Це найкращі квіти України!», «Які гарні чорнобривці!», «Это же цветы Украины, я их очень люблю»...

На Чорнобильській було урочисто і сумно. На Чорнобильській було свято живущої, життєдайної і життєствердної поезії. Друга річниця Василевої смерти...

Валя в чорному з дуже блідим обличчям. І знову:

Прости мені, що ти така свята,
як та свіча, що на вогні горіла.
О, як та біла білота болила,
о, як болила біла білота!

Портрет. Лицарсько-мужнє, дуже вольове обличчя. Прониклий погляд, освітлений скорботною усмішкою. Чорно-червоно вишитий рушник... Гіркавість чорнобривців. На тому вівтарі страждання і поезії горіла воскова свічка.

Вдовина Валина хата наповнилася людьми і притишеними голосами, як у храмі.

Зустріч без потиску руки, зустріч з жалобною стрічкою на портреті, відчуття неймовірної втрати.

В кінці столу син Дмитро, змужнілий і дорослий. Така схожість з батьком. . . Поруч — дружина. Є онук у Василя. Його сюди не привели, він ще маленький. Але ж просто у Василя онук!

Валя заклопотана прийомом гостей. «Мамо, не відходь, хвилинку. Я дуже люблю татову поезію, але найбільше, мабуть, оцей вірш:

Ти десь за білим забуттям і навіть далі-далі
все важиш молодим життям у молодій печалі.
На бережечку самоти, на жовтому пісочку
Кого лишив — не осягти: дружину, а чи дочку.
Як вимінилося життя! Все сніння огортає,
і той, хто прагнув вороття, вже й стежки не вгадає».

Валині очі наповнюються сльозами і стають чорними озерами печалі.

Натхненно читають Василеві вірші Михайлина Коцюбинська, Ріта Довгань. Деякі з них чую вперше. А коли слухали вірш Євгена Сверстюка, Василь постав перед нами, як живий — зі своєю великою любов’ю, несхитною принциповістю. Зворушена урочистістю хвилини, сказала Світляна Кириченко:

— Він — найбільший поет України 20-го століття!

І яким же жорстоким виявилося це 20-те століття до свого поета, що так довірливо увійшов у нього від своєї хлібодарної землі, щоб:

...Запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить...».
Київ — Львів
3 вересня 1987 р.

* * *
Ця смерть — неминучість сучасна.
Єднання між нами живими.
Приймімо її як причастя,
Спитаймо себе: так жили ми?
7.IX .1985 р.

Опубліковано у квітневому за 1989 рік числі "Визвольного шляху" - видаваного у Лондоні суспільно-політичного і науково-літературного місячника.

Світлина зі сторінки Василь Стус.