Іван Балюк, поет, четар Леґіону УСС

До 125-ліття уродин поета-усусуса

"Хочу, щоб сонце запалало
Вогнем, вогнем..."

Іван Балюк, четар УСС

Народився 13 березня 1894 у селі Трибухівцях на Тернопільщині. Гімназію закінчив у 1914 в Бучачі. Під час навчання в гімназії був головою таємного драгоманівського гуртка, членом повітового проводу “Просвіти”, “Січі”. 

У серпні 1914 зголосився добровольцем до УСС. Брав участь у боях за гору Маківку. 15 квітня 1915 нагороджений австрійською срібною медаллю.

Дебютував віршами у стрілецькому журналі “Шляхи” (1915). Разом із Василем Бобинським, Романом Купчинським, Володимиром Кучабським, Іванам Іванцем і Левом Ґецем випускав стрілецькі рукописні часописи.
Творча спадщина Івана Балюка складається з кількох статтей, військових спогадів, щоденника та з десятка верлібрів.
Пройшов з Леґіоном шлях від Карпат до Дністра і Золотої Липи. Загинув 27 липня 1915 біля села Завалова, що на правому березі Золотої Липи, на Тернопільщині, при наступі на московські окопи. Прожити судилося лише 21 рік...

Село Трибухівці колишнього Бучацького повіту Тернопільського воєводства, де народився Іван Балюк.

Церква Святої Параскевії у Трибухівцях, де його хрестили.

Річка Золота Липа, притока Дністра. Десь на цих берегах він склав свою голову...

СКОШЕНИЙ ЦВІТ

Я чую в собі силу, міць прибиту, утаєну
і жду, діждатись не можу я тієї хвилини, коли вона озветься і стово своє скаже...
Та се тепер неможливо... Війна гіпнотизує
і мов кайдани вкладає на душу. Ціла духова
культура людности немов здавлена тою воєнною
гіпнозою і не скоро отямиться!
Я чую, що я не жив іще. Лиш в своїх хвилях
проглянув горизонти та простори.
куди простелились шляхи мої самотні,
дороги мої тернові...
Далеко-далеко думка шибувала...
А границі просторів губилися
в Безконечності і Вічності...

Самотня пісня спить, заклята, глибоко затаєна...
Пісне моя єдина, царство моє найдорожче!
Пісне моя, скарбе мій єдиний!
Коли ж та хвиля прийде, що Ти кайдани скинеш?
Коли настане хвиля визволення Твойого?
Приспали Тебе, пісне, сі хвилі життєвії...
Прикрили Тебе пиллю, глибоко притоптали...
О, не ворушся, пісне...
Зажди, зажди, зажди ще...
Бо не завітав ще той час,
Що Ти повстанеш...
О, не ворушся пісне...
Чого тремтиш з жалю?
Засни, засни, кохана...

Тяжкі, глибокі рани, обмиті, загояться...
І ті зневагою побиті, обломанії віти
Зазеленіють знову буйними паростями...
Зажди, зажди ще, пісне...
А як завчасу смерть прийде і в гріб мене положить,
тоді, моя пісне невиспівана, кохання моє єдине,
лети зоряними шляхами в простори безконечні,
куди шибує вдень з тугою самотня думка моя...

З укладеної Юрієм Винничуком антології "Розіп'ята муза", Львів, 2011.