"Їм північні вітри гудуть, / Їм сніги замітають путь, / А вони ідуть без упину, А вони без спочину йдуть." Олекса Стефанович

“Очистьмо ж душі і серця,
Хай наші дні — для Нього канти.”
... Чужина. Ніч. Стоять атланти
І слухають свого жреця.

Олекса Стефанович

"Він був середнього зросту, з високим відкритим чолом і чорними очима. Темне, кучеряве волосся наче німбом обрамовувало його смагляве обличчя... Його вдача - скромна, замкнена в собі..., вражлива й недовірлива, тримала його завжди відсторонь від людей і не сприяла близьким зв'язкам... Був самітник по натурі... Був дуже милий, емоційний, мав тонку інтуїцію... Уникав, звичайно, великого товариства. Був ніби постійно насторожений, але разом з тим обеззброювала нас його наївність і чарівна, майже, дитяча усмішка. Стефанович страшенно бідував..."

Марина Антонович-Рудницька

МОЛИТВА
Чи на рідних полях,
Чи в чужій стороні,
Осінило чи ні
Святохреснеє рам’я,—...
Вам усім, хто поляг
За тризубовий стяг —
Вічная пам’ять!
Ви, ким ведено бій,
Вірні Симон, Євген,
Ви, без ліку і ймен,
Ти, криштальний Олеже,—
Всіх крилом вас покрий,
Михаїле святий,
Божий стратеже!
Прага, 1946

Олекса Стефанович покинув сей світ 50 років тому, 4 січня 1970-го.

Іван Багряний назвав його найніжнішим з українських поетів...
Дуже високо оцінював його творчість Юрій Шерех. "Олекса Стефанович далеко ніжніший, інтимніший [за Василя Барку], його архаїзація витриманіша, він не так охоче оперує різкими стилістичними контрастами. Навіть тема Божого гніву, тема апокаліптична, якій він приділяє багато уваги (цикл "Кінецьсвітнє"), звучить у нього радше як пересторога люблячого, ніж як вияв громового гніву над Сінаем. Джерелом поезії є радше народна пісня, колядка, щедрівка, навіть лірично-ніжна колискова, ніж складна амальгама стилю гнівного Шевченка."

Вірш “Ялинка”, переписаний і подарований Гані, 8-літній донечці Софії й Арсена Степанюків, 1948 року в Німеччині. Графіка (синім, чорним і червоним олівцем) роботи самого Олекси Стефановича

* * *
Тож у душі так тихо, як у церкві,
Коли відправиться, зомовкне крилас.
Тож скоро снігу ляже білий перкаль,
А ви приснились.

Ви чуєте, як осінь тихо, бідно
Розчісує голівки моїм віршам.
Душа тепер, як сонний лебідь срібний.
Не сніться більше!
1926

* * *
І хотів би підбігти ти:
Та чи ж можна в снігу такому?
Так помалу мусиш іти,
Мов ступінь твій по золотому.

Обізвався на річці лід.
Сутеніють снігів пустині.
Що не ступиш — глибокий слід
Хтось наллє тобі синім-синім.

Обізвався льодок — замовк.
Ще тихіше, здається, стало.
Що ти, чорне, там: заєць, вовк?
Промайнуло, не відказало.

І хотів би підбігти ти,
Та чи ж можна в снігу такому?
О, як довго іще іти!
Як далеко іще додому!
1925

КІНЦЕСВІТНЄ
Чорні, чорні пащеки прірв…
Чорні, чорні безкраї…
Хаос крилами — вздовж і вшир
Хаос, хаос шугає…

Де це раптом урвався крик?
Що там гупнуло в бурі? —
Груди в груди — гора горі?
Міста гримнули мури?

Гей, як ходить, движить земля!..
Гей, як та́рас, як та́рас!..
Зараз всю її — водна мла!
Всю заллє її зараз!

Чорні, чорні пащеки прірв…
Чорні, чорні безкраї…
Хаос крилами — вздовж і вшир,
Хаос, хаос шугає.
Прага, 1923

КРІЗЬ СМЕРТЬ

Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.
Їм шати залляла кров,
На шмати – їх корогов,
Та кожен, кожен із них
Смертю смерть поборов.
Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.
Прага, 1933

Богдан Бойчук:
Для нас у Нью-Йорку Стефанович був напівздогадною постаттю: всі знали тільки, що він живий і живе у Боффало. Тож відлітаючи 16 грудня, 1965 року до Боффало, щоб віднайти поета, я мав тільки телефон Кобця-Варрави та двох незнаних пань. Ні Кобець-Варрава, ні ті пані не знали нічого про Стефановича. Але одна з пань дала мені телефон третьої, яка повинна була знати дослівно все у Боффало, якщо не більше. І справді, третя пані знала все: що на розі вулиць Онедей і Філмор є церква св. Миколая, зараз побіч є зелений церковний будиночок, де внизу живе о. Івахів, який притулив на другому поверсі поета Стефановича. Напроти церкви є українська крамничка, де Стефанович любить бувати і купувати сардинки і цигарки: він живе на сардинках і цигарках. Взявши з летовища таксівку, я поїхав туди. І справді, церква, зелений будиночок і крамничка існували точно так, як моя всезнаюча пані веліла. Зайшов до крамнички, купив дві пачки цигарок і пішов до зеленого будиночка. Мене попередили в крамничці, щоб не ображався, як Стефанович мене не прийме, бо таке траплялося. Натиснув дзвінок, і після деякого часу відкрилися двері, а в них з'явилася худа, вище середнього зросту людина, в окулярах, лисіюча, з довгою шиєю і гострим зором. Я сказав, хто я такий, і, на моє велике здивування, він відразу запросив мене до себе. В нього було декілька кімнат на другому поверсі, але всі вони були майже порожні. Тільки в одній кімнаті була газова пічка для огрівання, столик з книжками і газетами, а в куті — спаковані валізи і скриня. Між нами відразу зав'язалася тепла і щира виміна думок. Стефанович, не зважаючи на наглядну відсутність великої бібліотеки, був детально поінформованою людиною. Висловлювався про творчість “Шестидесятників”, говорив про деяких поетів Нью-Йоркської Групи, про книжку Юрія Шереха “Не для дітей”, про европейський екзистенціялізм та найновіші прямування европейської теології. Для нього основними силами, які штовхають людство, - це релігія, наука, мистецтво і секс. Сам він ціле життя був роздираний двома силами: поганством і християнством, що, як він твердив, ділили його творчість на дві окремі категорії. Був гостро думаючою людиною і мав тонке відчуття поезії: відразу бачив, де справжнє в поезії, а де фальшиве. Пам'ять в нього була феноменальна, цитував з пам'яті, не тільки свою поезію, а й своїх колеґ. [...]

Отець П. Івахів:
...На новому мешканні не міг п. Стефанович знести гавкання собаки на прив’язі, тому в травні 1969 року знов почав шукати за приміщенням. Мені дуже жаль було почути від поета: «Дозвольте перебути у вас у підвалі, поки не знайду мешкання». Так не може бути, сказав я собі, і завіз Стефановича до іншої парохіяльної хати; поет радо погодився перебратись туди. День перевозу був назначений на 29.V.1969р. год. 8 вечором. Ярослав Гулик, який зайняв давнє мешкання поета, мав помогти при перевозі. Поет був точний – і той факт, що о восьмій його не було, і в хаті було темно, занепокоїв п.Гулика, який, заклопотаний, прийшов до мене. Двері знадвору були закриті, господарів не було вдома, на стукіт не було відповіді. Взяли ми з парохіяльного дому драбину, і п.Гулик поліз. Щоб дістатись до хати, треба було вибити вікно; а я не мав уповноваження лізти до чужої хати, то рішив закликати поліцію, яка відкрила мешкання. Ми застали поета коло стола, роздягненого і похилого. Згодом я покликав амбулянс, і його взяли до шпиталю. Після трьох годин привезли назад і заявили: він здоровий, але недоживлений. На другий день я почав кликати наших лікарів, але нікого не було. Щойно в понеділок д-р С. Дорошак прийняв Стефановича, встановив його «здоровим, але недоживленим», – але рішив відставити до Маєр Меморіял Шпиталю. Того таки дня о 2-ій годині подзвонила поліція і питала за родиною Стефановича, бо заряд шпиталю хотів відіслати його додому. Тому що не було кому прийняти і доглядати поета, – вони залишили хворого на коридорі. Щойно рано одна з мед-сестер влаштувала його в більшій кімнаті на кілька осіб. За місяць по точних оглядинах встановлено, що Стефанович мав вилив крови в лобній частині мозку.
...Тепер, через шкоду в мозку, ум поета не працював правильно. При помочі суспільної опіки вдалося влаштувати хворого в домі для старців в Олден, Н.Й. Я був радий, що людина має приміщення, харч і лікарський догляд. Двадцять п’ятого грудня, 1969 р. зателефонували зі старечого дому, що Стефанович важко хворий. А що він був православного віровизнання, я зараз повідомив до о. М. Павлишина, щоб відвідав хворого і заніс св. Тайни. Він так зробив. А 4 січня, 1970 року Стефанович помер. Причина смерти – недомагання серця. Похорон вібувся 8.І. 1970 р. при великому снігу, прикрому вітрі та морозі…

Літературознавець Іван Фізер:

23-го грудня 1970 р. в маленькому містечку Бавнд Брук був дивно погідний день. Далеко на небосхилі, де-не-де, блукали білі хмарини, а у виструнчених навколо кладовища тополях дзвеніла тиша, бо “єдино їй дзвеніти біля смерти”. В той погідний день хоронили (це був день перенесення тлінних останків поета до Бавнд Бруку) Олексу Стефановича, одного із найцікавіших сучасних українських поетів. За труною йшло тільки двоє людей – поет Рубчак та автор цих рядків. Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шукають публічного самоствердження. Перефразовуючи один із його віршів, був тільки Поет, що

“Його смертю налито ущерть,
Його смертю докраю налито,
Заціловано смертю на смерть”.

...І була Вічність.

МОЛИТВА
О, Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом ставши голубим,
Далеко в простори засяяв
Золотоглавієм своїм,
О, Найсвятішая, Єдина,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого Сина,

Щоб від одра її воздвиг!

Прага, 1926

Цвинтар у Баффало, шт. Нью-Йорк (проте О. Стефановича, швидше за все, поховали на іншому цвинтарі, в маленькому містечку. назви якого не знаходжу).

У неділю, 4 січня 1970 р., помер у старечому домі Олекса Стефанович і був похований на різдво, 8-го січня, десь на цвинтарі невеликого містечка під Боффало. Помер так само самітно, як самітно проходило його життя. Його вдача — скромна, замкнена в собі, полохлива, насторожена, підзорлива, вражлива й недовірлива, тримала його завжди відсторонь від людей і не сприяла близьким зв'язкам. На старість ці риси його вдачі, мабуть, ще загострились, так що з ним навіть було важко нав'язати контакт або побачитись.

...Він був дуже милий, емоційний, мав тонку інтуїцію. Але все ж завжди ніби ховався за мур недовір'я, підозри, скритости. Тому й уникав, звичайно, великого товариства. Приходив тільки тоді, коли переконався, що в нашій хаті нікого немає. Був ніби постійно насторожений, але разом з тим обеззброювала нас його наївність і чарівна, майже дитяча, усмішка. Стефанович страшенно бідував. З працею, навіть принагідною, було тяжко, але Стефанович і не дуже хотів зв'язувати себе обов'язками, бо любив свободу і незалежність.

...Він був середнього зросту, з високим відкритим чолом і чорними очима. Темне, кучеряве волосся наче німбом обрамовувало його смагляве обличчя Волосся якось ніколи не вкладалось на голові, а стирчало на всі боки, і через це Стефановича звали “одуванчиком”. ...

...Головна прикмета Стефановича-поета, яка перед усім різнить його від інших, це вперте і послідовне, майже неймовірно-докладне, випрацювання вірша. Стефанович буквально карбував, шліфував, цизелював не тільки кожне слово щодо точности його значення, щодо музичности кожного його складу і звуку, а ще намагався передати умисними вишуканими сполуками приголосних з голосними драматичне напруження, відповідне до змісту вірша. Він шукав для кожної теми якнайвідповіднішу форму, склад, ритміку, рими і поетичні образи. Навіть стиль і характер мови змінюються згідно з історичним тлом, добою, нагодою або настроєм, який треба було в даному творі передати. Його окремі вірші переходили десятки редакцій, варіацій та змін. Він, властиво, ніколи не переставав шукати остаточної, ідеальної форми свого поетичного вислову.

Марина Антонович-Рудницька

Зі статті-спогаду "Про поета, що не вмер увесь" (Слово, зб. ОУП, Нью-Йорк - Едмонтон, ч. 4, 1970 )

Олекса Стефанович

З Євангелії

(Мат., XXIV, 1—14, 36)

І приступили: “подивись”.

І Він поглянув на споруди:

“Кажу вам: каменя колись

На каменеві тут не буде”.

- “Коли ж це станеться, скажи,

І дай нам знак свого приходу”.

- “Остерігайтеся, мужі,

Як будете серед народу”.

Бо їх багато ще прийде,

Щоб зводити і діять чари.

Почуєте у врем‘я те

Про війни, розрухи і свари.

То тільки початок скорбот.

Бо ось любові на наругу

Народ повстане на народ,

Потуга піде на потугу.

І буде голод на землі,

І потрясуться доли й гори,

І кинуться хвороби злі.

Так починатиметься горе.

Тоді гонимий буду я -

І зненавидять нас усюди

І будуть за моє ім‘я

Вбивать і мучить, як не люди.

Тоді брат брата запродасть,

Брат ненавидітиме брата;

Багато виплодить нещасть

Доба, неситістю багата.

І братимуть по всій землі

Велику владу лжепророки,

Ще зменшаться серця малі,

Ще більш помножаться пороки.

В той час напастей і тривог,

В те люте врем‘я беззаконне

І в сильних душах багатьох

Любов і віра прохолоне.

Перетерпілий до кінця,

Єдино той з людей спасеться.

Тоді Євангелія ця

По всьому світу пронесеться.

Лише тоді прийде кінець,

І навіть ангельські дружини

Ні дня не знають, ні години, -

Це відає лиш мій Отець”.

Баффало, 1951

***

Жабиний хор не дасть собі спокою,

Стави дзвенять, стави дзвенять — гудуть:

Не комишем вони, не осокою, —

Позаростали струнами, мабуть.

А місяць став і світить, як найнявся,—

Тече вогнем, спадає, як роса...

Він через те так важко й підіймався,

Що стільки срібла ніс у небеса.

Вгорі горить, палає світлоликий,

Внизу гудуть, видзвонюють стави —

І ніч пливе під п’яную музику,

Облита сріблом з ніг до голови.

Прага, 1927

***

Як півень червоний на сідалі,

Моститься сонце на заході спати.

У річку навіщось багато-багато

Бурякового квасу червоного вилили.

На церкві хрести — наче села багаті

З щирого золота вилили.

Щиро червінців одсипали — видали.

Не чули берези й не відали,

Як їм загорілися шати.

Кублиться сонце червонее спати

У хмарах на сідалі.

***

Ким це намальовано

На вікнах срібний сад?

Ким це заціловано

Лиця у дівчат?

Хто це улаштовує

З криштальної гори

Сковзання санковеє,

Баль для дітвори?

Прага, 1926

Олег Шупляк. "Коляда"

КОЛЯДА

Підлили в лямпаду масла,

Щоб лямпада не погасла,

Щоб світила з неба, ясна,

Та на ясла.

Біля ясел — Мати Божа,

Мати Божа, Панна гожа,

Панна чистая, хороша,

Наче рожа.

В ясла глянула, розквітла,

І на мить немов осліпла,—

Стільки впало в очі світла,

Стільки срібла!

"Тепле — сіно, та не досить,—

Загорнути Його в коси-б..."

Теплу ніч у Бога просить

Йому Йосип.

Просиш, Йосипе, не всує —

Круторогі у хліву є,—

Нім — язик, та вухо чує:

Бог вартує.

Ось вони все ближче, ближче,

Сиві, гливі і які ще...

На дитину кожен дише,

Щоб тепліше...

Як лямпада повномасла,

Світить Панна чиста-красна.

Повні срібла, світять ясла.

Ноче ясна!

Прага, 1936

***

Хати біліше сорочок дівочих...

Немає кращих мазальниць у них,

Як ці наскрізь прозорі зимні ночі,

Коли і місяць світиться і сніг.

Задурно все — і глина і лязурок...

Так тихо білять, що й не чути їх...

Хати біліше казкових Снігурок,

Коли і місяць світиться і сніг.

Прага, 1925

Такою українську зиму бачить і художник Олег Шупляк...

***

Там дзвонять на вежах.

Там дзвони кричать у безмежжя!

Там червоно-червоно. Червоно без меж! –

Там попруги пожеж

Усе небо пережуть!

Там зойки і крики.

Там плач підійнявся великий!

Там упала біда. Там упала на села біда!

Там лютує орда.

Там наїхали дикі!

………………………………………

За гуннами гунни –

І лунають чугуннії луни.

Дуднява тупотів: гуди у груди твої.

(Ой ви, струни мої,

Не жахайтеся, струни!)

За хмарами – хмари,

То як ніч, то багряних отари.

Ще не запала за обрій, ще муром одна,

А вже друга стіна

Встає, щоб ударить.

Віквічно в облозі,

У борні, у тривозі, знемозі.

Серце криваве в степах десь вітрами рида:

Ой біда, ой біда

Тій чайці-небозі...

Прага, 1927.

Життєпис Олекси Стефановича такий же неординарний, як і його вірші.

Народився він 5 жовтня 1899 року в селі Милятині Острозького повіту на Волині в родині православного священика о. Короната. Закінчив духовну школу в Клевані (1914), потім духовну семінарію в Житомирі (1919). У 1920—1921 вчителював у селі Садках. З 1922 мешкав у Празі.

Навчався на філософському факультеті Карлового університету (1922—1928), у 1930 захистив докторат із філософії, тема дисертації — «Метлинський як поет». Викладав на філософському факультеті Українського вільного університету (1928—1930).

У 1939—1941 працював домашнім учителем.

У 1944 році, коли до Праги підійшли совєтські війська, Олекса Стефанович, рятуючи власне життя і волю, залишає Прагу й еміґрує до Німеччини, де мешкає до 1949 року, а відтак у США, в місті Баффало. Працював на фабриці, а після виходу на пенсію (з 1962) - учителем в українській православній суботній школі.

Ось уривок з прекрасного біографічно-літературознавчого есею світлої пам'яти Михайла Слабошпицького, де дано відповідь на неминучі "чому"...

ОЛЕКСА СТЕФАНОВИЧ, САМІТНИК ІЗ БАФФАЛО

У нього було два похорони.

Перший – 8 січня 1970 року, коли налетів густий снігопад на Баффало.

Отець П. Івахів зберіг для нас імена вісімнадцяти людей, які були на похороні. Дев’ятнадцятий – Вольфрам Бурґард із Канади – через негоду запізнився на кілька годин. Він потрапив уже на закидану снігом могилу.

Другий похорон був 23 грудня того ж року.

В історію він ввійшов як день перенесення тлінних останків поета до Бавнд Бруку, на український право­славний цвинтар із собором святого Андрія Перво­званного.

Стояв погідний день. З-поміж лінивих білих хмар навіть виглянуло сонце.

За труною ступало двоє людей. Поет Богдан Бойчук і літературознавець Іван Фізер. Усе це ще раз нагадало про велику самотність Олекси Стефановича і за життя. Таким самотнім був хіба що Тодось Осьмачка, який також уже упокоївся на цьому цвинтарі. Вони виявилися тими рослинами, які не прижилися на американському ґрунті.

«Не було тут ні помпезного ритуалу, ні поминальної тризни, ні тих, що в годину смерти інших шукають (собі. – М.С.) публічного самоствердження» (І. Фізер).

Очевидно, Бойчук і Фізер уже тоді відчули, що вони свідчитимуть для історії українського письменства.

Коли Стефанович ще був живий, то про нього знали, що він – живий. І – не більше.

Поет давно мовчав. Він став уже майже спогадом, сторінкою з історії літератури, ба навіть літературною леґендою.

Богдан Бойчук навів про нього довідки у грудні 1965 року. Не відразу йому пощастило з’ясувати: у Баффало «на розі вулиць Онедей і Філмор є церква св. Миколая, зараз побіч є зелений церковний будиночок, де внизу живе о. Івахів, який притулив на другому поверсі поета Стефановича. Навпроти церкви є українська крамничка, де Стефанович любить бувати і купувати сардинки і цигарки; він бо живе на сардинках і цигарках...».

Сардинки й цигарки додавали хоч трохи відчуття реальності існування поета.

Так почалася спроба Богдана Бойчука знову зробити Стефановича дійовою особою літератури. Бо ж був він присутній у ній лише своїми давніми текстами. Так, як поети минулих епох, що давно вже завершили свій земний шлях.

«Замість біографічної довідки подати лише дату мого народження», – писав він у відповідь на прохання розповісти про себе. Не хотів, щоб про нього в передмові до поетичної публікації мовилося хоч щось, крім цього скупого рядка. Життєву біографію Стефановича ще треба бережно реставрувати й написати. Народився він 5 жовтня 1899 року в селі Милятині Острозького повіту на Волині в родині православного священика Короната. Мати Олександра була з роду Літославських. Від юних літ ступає в батькові сліди й, очевидно, за іншого розвитку подій, а головне – якби його не спокусила муза поезії, теж став би священиком. У 1914 році закінчив духовну школу в Клевані на Рівненщині, 1919-го – Волинську духовну семінарію в Житомирі. З 1922-го по 1929-й навчався на філософському факультеті Карлового універ­ситету в Празі, що завершилося докторською дисертацією на тему «А. Метлинський, як поет». Далі він два роки відві­дував літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Цей високий, худий, вузькоплечий анахорет дивував своєю очитаністю в філософії, історії та в теології. Все найважливіше в його житті було не на поверхні, бо загалом життя його бідне на зовнішні події.

В спогадах Галини Лащенко про нього в Празі наголошено: «Любив бувати там, де багато людей, але лишався збоку. Був самітник по натурі, тому не одружився, навіть лякався думки про одруження».

Він переховувався від світу. Втікав у самотність, у слово. Для нього, здається, просто не існувала сучасність – він жив у часах глибинно давніх, реконструйованих його уявою. Для нього ставало мукою звичайне буденне спілкування, в яке йому інколи доводилося вступати. Як мовиться, на рівному місці виникали комічні колізії. У спогадах Марини Антонович-Рудницької є такий анек­дотичний епізод з празького періоду його життя: «Прибігає якось ранком, ми якраз снідаємо. – «Стефа­нович, випийте з нами кави!» – «О, ні, ні, я вже снідав», – відповідає засоромлено скромний поет. – «Стефанович, коли ж ви встигли поснідати?» – Довга пауза... «Чи ви сьогодні поснідали?» – «Ні, не сьогодні – позавчора», – нарешті признається він і, після довгих церемоній, випиває горнятко кави...».

Антонович-Рудницька згадує і такий епізод. В одній із найбільших концертових зал Праги мала відбутися жалібна академія пам’яти Симона Петлюри. Бідний, як церковна миша, Стефанович не мав пристойного вбрання й звернувся до найфрантовитішого в празькій богемі Василя Хмелюка, відомого художника й менш відомого поета, з проханням позичити йому на цю подію одяг. Хмелюк йому відмовив і написав такого сатиричного вірша:

До мене по штани прийшов поет, –

Бо в бідолашного свої подерті...

Немає в чому продирчать сонет

На святі з приводу одної смерти.

«Стефанович цей інцидент дуже переживав і гнівався на Хмелюка. Що ж до дирчання віршів – то це відповідало правді. Голос поета був низький і досить глухий, ковнір плаща завжди піднятий довкола обличчя, і він бубонів у той ковнір щось абсолютно нерозбірливе. До того ж у Празі тоді взагалі була мода скандувати, рубати вірші, а не рецитувати; тому з авторських читань було тяжко щось второпати. Справжню красу поезії Стефановича можна було відчути, читаючи її, а не слухаючи його бу-бу-бу в ковнір...»

Стефанович приїхав до Америки з табору переміщених осіб у Міттенвальді (Баварія) наприкінці 1949 року. Його переїздом опікувався парох церкви св. о. Миколая о. Олександр Стеранка. Тривалий час Стефанович мешкав у Баффало в одному з парафіяльних будинків. Його влаштували на фабрику. Згодом перейшов нічним сторожем у м’ясарню. На кілька років раніше вийшов на пенсію. Майже не брав ніякої участи в громадському українському житті. В нечисленних спогадах знайомців з Баффало наголошується: поет самував і ховався від світу.

Михайло Лоза в спогадах «Останній період життя Олекси Стефановича» пише: «Дуже часто сторонні люди, знаючи, що в Баффало проживає Олекса Стефанович, робили закиди українській баффалівській громаді, мовляв: громада не виявляє належної уваги до поета. Обвинувачувати громаду не слід. Олекса Стефанович був людиною психічно хворою. У нього була – коли висловитися популярною мовою – манія переслідування. Любив жити самітньо. Дуже часто господарі, в яких винаймав він мешкання, не мали дозволу заходити до його мешкання. На загал поет ставився до людей з недовір’ям, підозріваючи, що хтось може зробити йому кривду...».

Будь-яка спроба контакту зі Стефановичем закін­чувалася нічим. Він завжди був сам по собі, майже не маючи ніяких стосунків із тамтешньою українською громадою. Спробувавши раз, і вдруге, й утретє зорга­нізувати його літературні вечори й наткнувшися на його глухий опір, Стефановича лишили в спокої. Щоправда, поетові забезпечили фінансову допомогу місцевого відділу Українського конгресового комітету Америки. Завдяки підтримці земляків мав він і безкоштовне медичне обслуговування та безкоштовне мешкання. А їх, до речі, поет міняв одне за одним.

М. Лоза згадує, що останнє мешкання Стефановича було в будинку Андрійчуків. Але й його він швидко забажав поміняти. Захотів знову жити в парафіяльному домі. Переїзд відклали через свята. Поет мав сам обізватися – він готовий до переїзду. Але ніяких вісток од нього не було. Тоді група людей пішла до нього. Ніхто не відповів на їхній стук. Покликали поліцію. Один із поліцаїв пробрався в приміщення через вікно й відімкнув двері. Вони зайшли всередину й побачили непритомного поета. Його відвезли до шпиталю.

Сьогодні вже важко з’ясувати, що стало причиною його знепритомнення. В одних спогадах говориться, що це було від фізичного й психічного виснаження. В інших ідеться про крововилив у мозок.

Стефановича в шпиталі пробували навідувати – він нікого не хотів бачити. Приносили йому харчі, але він нічого ні в кого не брав – як і Осьмачка, підозрював, що його хочуть отруїти. Боявся і шпитальної їжі. Але знайшлася жінка на ім’я Надія Волинець, якій він довіряв і яка виходила його.

Зі шпиталю поета забрали до спеціяльного притулку в містечку Оден* поблизу Баффало. Там він і зустрів свою останню хвилину, попрохавши про сповідь. Сталося це 4 січня 1970-го. Мав не одну хворобу, але смерть спри­чинила пневмонія.

Мабуть, з усіх українських письменників у США лише Осьмачка був таким самотнім і неприхищеним. Але Осьмачка – вічний мандрівець – утікав од себе й од демонів пере­слідування, шукав прихистку розтерзаної і знеможеної душі у зміні місць, а Стефанович зачаївся, затамував подих, творчо занишк у цьому невеличкому містечку. Його також викінчували манії та фобії. Як Осьмачка вважав, що в нього краде образи Павло Тичина, так і Стефанович був свято переконаний, що Маланюк переписує його «Кінецьсвітнє».

[...]

http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv5.html

* Напевне, одруківка: неподалік Баффало є містечно Оґден, Ogden.

Олекса Стефанович

СПОМИН

В рожевій куряві дорога,

Рожеві села в далині...

О, як дзвінко, голоснорого

Ти відкликаєшся мені!

Ще вітряки — як на долоні,

Твої крилаті вітряки,

Та наче п’яні наші коні,—

Борзокопитнії такі...

Летіте, голуби ви сизі,

Переганяй верству верства,

Бо я везу отут у книзі

Дорогоцінного листа!

Дорога рівна така, гладка...

Мигнули Тесова хатки,

Й не зоглядівся, коли Садки

Свої розкинули садки.

... І от я сам на ціле поле,

З твоїм листом нарешті сам,

Лише пшениці наоколо

Про щось нашептують житам.

Лише хліба, хліба доспілі,

Та місяць сріблом оплива...

І задзвеніли твої милі,

Твої хорошії слова.

І заспівали твої строфи...

Той незабутній перший спів!..

Не передати ані трохи,

Як безбережно я радів!

Не передать, яка щаслива,

Яка то гарна була мить, —

Лише хліба своїм приливом

Могли б про неї прошуміть!—

Лише пшениці ті безкраї,

Лише ті давнії жита...

Та місяць міг би ще засяять

Про тебе, хвиле золота!

. . . . . . . . . . . . . .

Далекий вечоре рожевий,

Пшениці місячні, ясні,

Куди запалися ви, де ви,

Чому згадалися мені?

Прага, 1925

ХРЕСТ

Хрест степи собі на перса

Із доріг кладуть.

О.С.

І

В пустелі безлюдній встаєш на дорозі укрутній...

Укопано стали сталеві копита коня...

Похмурий, безрукий,— мов з муру ти викут, могутній;

Мов з муру ти викут, піднятий над заходом дня.

Майбути, од віку цим нетрям нічого не треба....

Ні гір ані веж із орлиним перекликом — "стеж!.."

Далеко-далеко доходить у дроготах небо,

Сперезане за-день напругами лютих пожеж.

В яку задуднити,— куди із цього перехрестя?

Здається, од віку папруги пламен і доріг

Цю землю карають — пережуть і крають і хрестять...

Давно в середхрестя цей камінь злоречий заліг!

Вправоруч — погроза, ще тяжча погроза — вліворуч,

А просто — пропасти, покласти себе і коня.

Загусла в повітрі,— не плине полинова горич...

За зґраєю зґрая, і кряче і гра вороння...

Не здійметься вітер,— отруєних трав не сполоще...

Там кості між ними, а там — нежива голова...

Неначе живая, в зубів засміялася ощер

І ящером з ока метнула, неначе жива.

Давно би рушати... Упало багровеє коло,—

Вороже навколо стає щохвилини темніш...

Піднявшись горою, захмаривши думою чоло,

У дикому полі на злім роздоріжжі стоїш.

ІІ

"Нехай усе тобі вороже,

Нехай жорстокий буде бій,—

Не гоже, лицарю, не гоже

Замислюватися тобі.

Ти бачив цюю Україну! —

Лиш полини, лиш бур’яни...

А мала вибуяти крином

Благоуханної весни!

А мала квітнути, багата! —

Не крови гіркої ріка,—

Із неї мали витікати

Річки медів і молока.

Де розсипатися оселям,

Немов веселим намистам,—

Неісходимая пустеля

Глухими заростами там...

Чорнопапруге роздорожжя

Та чорнокрилявини грай...

Це дика сила зловорожа

Занапастила світлий край.

Це хижа сила положила

З своїх доріг на ньому хрест,

Щоб не піднявся із могили,

Щоби ніколи не воскрес.

Щоби довіку, як підлога,

Земля рипіла і гула,

Стогнала — скаржилась, небога,

Людей і Бога прокляла.

Щоб захлиналася у крові

І розвиднялася вночі

Од місяців яробагрових,

Що сходять, вгору не йдучи.

Щоб за навалами навали

На неї кидали свій шал,

Щоб шквали ґвалтів не вгавали,

За валом взвихрюючи вал.

Щоб крики, зойк і голосіння,

Щоби довіку Дивій спів —

В криваве заходу кипіння

Роздертий клекотами зів...

Це злі, непроханії гості

Проклали просторами хрест —

Й лежить між травами, де кості,

Де б’ються ворони з-за решт.

Лежить на тілі України,

Її проклятіє, злодух,

І до сьогоднішньої днини

Несе їй чорную біду.

Лежить, упершися у перса,

Кінці, мов крила, розпростер —

І що творилося тут перше,

Те саме твориться тепер...

Колеса, ноги і копита —

Без переліку, без числа —

Й гуде, тратованая, бита,

Як і колись вона гула...

І стугонять степи і стогнуть

Од тяжкотупотних стоног —

І дні, здригаючися, лохнуть

І ночі в дроготах тривог...

Те, що у давні було роки,

Те — уторік, позаторік...

Жорстоким хрест оцей широкий

Із уторованих доріг!

Одкриті сарани неситій,

Із давніх давен — сарани,—

Таким, як ти, вони закриті,

Таким заказані вони.

Встаєш отут — і проти тебе

Злоречий камінь вироста...

Та слухати його не треба,

А треба вирвати з хреста!

О, чує, знає дика сила,

Якій скипіти боротьбі,

Які принесли тебе крила,

Що завіряється в тобі!

Нехай ворожить, зловорожа,

Ляка загибіллю нехай,—

Ти розв’яжи це роздорожжя,

Хреста навіки розрубай!

Ти вирви, виверни цей камінь,—

Здвигни з хреста його "амінь",—

Розкавалкуй, розбий скалками —

І порохом його розкинь!

І рушся, сурмлячи у простір,—

Давно вже рушити пора...

Твоя дорога — тільки просто,—

Лиш просту лицар вибира.

Лише у простую дорогу

Веде ясна його мета.

Назад несе він перемогу —

Або ніколи не верта".

Прага, 1929