Віктор Некрасов
* 17 червня 1911, Київ — † 3 вересня 1987, Париж
* 17 червня 1911, Київ — † 3 вересня 1987, Париж
ПРО СОРОМ
Віктор Некрасов у паризькій студії радіо "Свобода", запис 1980-х:
У Києві була вулиця Трьохсвятительська, після революції її перейменували на вулицю Жертв революції. Так і називалася вона довгі-довгі роки, поки когось раптом не осяяло: про які, власне кажучи, жертви йдеться - про тих чи цих? І перейменували вулицю на вулицю Героїв революції. Жертви. Мільйони, десятки мільйонів розстріляних, загиблих у таборах, померлих від голоду. Війна не береться до уваги - захищали не сталінський режим, а свій дім, хоча втрати перших місяців на совісті Сталіна. Точна цифра знищених совєтською владою не піддається облікові. Наведені цифри - приблизні, з точністю до одного-двох мільйонів. Але до цих оглушливих цифр не входить ще одна, досить численна катеґорія жертв. Ні, їх не вбили, їх помилували, але їх розбестили. Те, що в комунізм, у ці зяючі висоти ніхто, якщо не на Заході, то вдома не вірить - ясно всім, про це вже не говорять навіть за чаркою. Інша справа - підтримка системи мимовільна. Так-сяк, але плани все ж виконуються, хліб за допомогою студентів та викладацького персоналу не ввесь, але збирається, люди бурчать, але працюють, за працю платять. Коли про розміри цієї плати розповідаєш на Заході, ніхто не вірить. Як же на це можна прожити? А ніяк, тому й крадуть. Винятки є, але вони якраз і підкреслюють правило. До винятків належать і ті, кому платять багато, до них належать письменники, не всі, але достатнє число. Це ті, хто зрозумів, що з вовками жити, по-вовчому вити. Дехто з них самі є вовками, дехто підвиває. Що ганебніше - важко сказати.
Олександр Корнійчук був вовком, я його добре знав. Вовком усміхненим, вважався першим комедіографом країни. Комедії його лобові, примітивні, але такі, що в когось викликають сміх, йшли в усіх без винятку театрах країни. Грошей було більш ніж достатньо, постів, що їх обіймав, теж, нюх в нього був відмінний - заздалегідь знав, що треба. Будь-які вказівки зверху виконував на відмінно, кого треба бив, кого треба обіймав, тому любило його начальство, та й сам ним був.
Фадєєв теж був вовком, на його совісті було багато крови, але щось людське в ньому залишилося, тому й пустив собі кулю в лоба. Ну, а Фєдін - інтеліґентний, з колишніх, серапіоновець, із добре поставленим голосом, яким він туркотів? Ні, не вовк - опудало орла, як називали його не позбавлені гумору письменники.
А Ніколай Тіхонов, Павло Тичина, Максим Рильський, кожен по-своєму талановитий, чому вони стали підвивалами? Що розбестило їх - страх, бажання слави, почесті чи просто тихе заможне життя? Нелегко в усьому цьому розібратися. Ну, Сталіна оспівували всі або майже всі, без того не можна було - одразу в підозрілі потрапиш. Хрущова менше, але й він був, як не генієм, то дорогим і улюбленим, на його честь теж оди складалися - і Андрій Малишко складав, і той же всіма шанований, а проте міцно битий Максим Рильський. Але Сталіна і Хрущова давно вже немає, нині інша ера й пісні інші.
От про одну з них, заспіваних зовсім недавно, хочеться сказати кілька слів. Проспівана вона була 31 березня у Свердловській залі кремля того дня, коли Лєонідові Іллічу Брєжнєву поет Едуард Межелайтіс вручав Лєнінську премію.
Як це робиться - ми знаємо. На засіданні Політбюро складається список товаріщєй, які мають вітати і поздоровляти новоспеченого лавреата з нагородою, йде обговорення, список довгий, кандидати все гідні, перевірені, але треба вибрати найгіднішого - це теж нагорода. Вручати диплома і прикручувати медаль до лацкана піджака буде Ґєорґій Марков, у нього це добре виходить, а от із теплим вітанням кого? Міхаіла Алєксєєва? Непоганий, але не дуже знаменитий і зовнішність якась така, що не запам'ятовується. Вадім Кожевніков? Зовнішність нічого, але говорити не вміє. Алєксандр Чаковскій? Все добре, але він єврей. Найкраще було б, звісно, Валєнтіна Распутіна - і талановитий, і русскій, і навіть сибіряк, але ухилиться хитрун, скаже, що хворий. Ось так, перебравши всіх, і зупиняються на Межелайтісові - інтеліґентна зовнішність, член партії з 43 року, помилок не припускався, а що литовець — в тому є навіть якийсь відтінок - дружба народів.
Але ось урочисті збори вже позаду, все пройшло добре. Звісно хвилювався, у двох місцях трохи збився, але російська все ж таки не рідна мова. А загалом це додало навіть якогось тепла, підкреслило схвильованість промовця. До Лєоніда Ілліча це дійшло, навіть посміхнувся, схвально кивнув головою, коли той говорив про те, що благородний гуманізм книг Лєоніда Ілліча, його людяність зміцнили його - Межелайтіса - вселили нові сили, впевненість і бажання й далі творчо працювати над темою людини. А справа в тім, що цілих 20 років Межелайтіс у своїй творчій лабораторії працював над темою людини - це нелегка тема. Іноді, стверджує поет, стикаєшся з такими проблемами, з такими труднощами, що не знаєш, чи потрафиш їх у своїй творчості подолати. Й коли стає дуже важко, шукаєш твердих опор і таких книг, які б допомогли подолати творчі труднощі. І от такими книгами, як з'ясовується, є саме книги комуніста, новатора і гуманіста Лєоніда Ілліча Брєжнєва.
Стоп, більше не можу цитувати всі ці найвищі ступені, всю цю явну брехню про «глибокий відгук у серцях трудящих, письменників і художників, котрим зустріли вони мудре, гуманне, бойове слово» і так далі. Здавалося б, до всього цього треба б звикнути, але коли стикаєшся знову, кожного разу питаєш себе: невже не соромно?
Уривок з передачі російської редакції радіо "Свобода" "Один час в архиве Свободы. Наши восьмидесятые" від 14.05.2013. З радіоциклу "Поверх барьеров с Иваном Толстым"
Переклад мій.
Переклад мій.
З мамою Зинаїдою Миколаївною на прогулянці в Ботанічному саду, 1962
На Малопідвальній вулиці в Києві, 1971
У Парижі
СТАЛІН ХОТІВ ОГОЛОСИТИ СЕБЕ ГЕТЬМАНОМ УКРАЇНИ
У 1947 році до Віктора Некрасова, який гостював у Москві, під'їхав автомобіль – чорний ЗІС. Киянина Некрасова щойно оголосили лавреатом Сталінської премії за роман "В окопах Сталінграда".
– Прошу, – сказав військовий у формі.
Мовчки привезли в Кремль. Завели просто в кабінет Іосіфа Сталіна.
– Я мав би боятися, бо зайшов у кабінет найбільшого вбивці в історії людства, – згадував письменник. – Однак страху не було.
– Знаєш, чого я тебе запросив? Бо задниця в мене болить, – сказав Сталін. – Всі її вилизують, а ти не став. Лише раз згадав прізвище Сталіна в романі.
Диктатор посміхнувся й показав чорні негарні зуби.
– Якщо ти увечері вільний, запрошую тебе в гості на дачу. Винця вип'ємо. В мене хороше, ще государевих підвалів.
У розмові совєтський вождь жодного разу не обізвав останнього царя "Миколкою" чи іншим образливим словом. Лише "государ".
– Слабенький государ був. Росії не такого треба.
Увечері Сталін і Некрасов пиячили на дачі в підмосковному Кунцеві. Їли карський шашлик із соусом сациві. Пили грузинські вина.
Зайшла служниця – баба росіянка.
– Ще раз підсунеш мені замість шашлика курку – відправлю, сама знаєш куди, – пригрозив диктатор.
– Та знаю, знаю, – огризнулася стара.
Сталін запропонував тост.
– За того, хто довів до перемоги!
Випили.
– Погарячкував я. Розстріляв Якіра. Залишилися Будьонний, Тимошенко й цей мудило Ворошилов. А їм не армію, а батальйон довірити не можна.
Вождь помовчав. Потім оголосив, що завтра вихідний – полетять до Біловезької пущі зубрів стріляти.
– Письменники нинішні – лайно. Не те, що Булгаков і Платонов. Я на "Білу гвардію" разів десять ходив. Бабеля Будьонний згноїв. За те, що Кінну армію не так зобразив.
Піднявся, попрощався і пішов спати. Письменникові постелили на кушетці у великій кімнаті. Вночі Некрасов прокинувся від того, що хтось сів у нього в ногах. Глянув – Сталін. У руках півлітра горілки. Сам у штопаній на ліктеві піжамі.
– Не спиться, капітан. Криваві хлопчики в очах.
Приніс дві склянки і тарілку огірків. Пили. Десь під ранок з'явилася баба-служниця.
– Не пийте. Забалуєтеся, почнете гостя ображати.
Сталін не звернув уваги.
– Народ російський любить царя-батюшку. Самодержця. А що? Оголошу себе Царем Польським, князем Фінляндським, еміром бухарським і ханом казанським. Або гетьманом усієї України. Булаву мені вручатимете. Келих (це слово вождь сказав українською) піднесете. Скажіть Микиті, хай булаву шукає.
Зробив паузу.
– Ти де живеш? У комунальній квартирі? Сталінський лавреат?
– Микито, – набрав телефон Хрущова. – Зараз котра година? Дев'ята? Щоб о дванадцятій був у мене.
– Таємницю тобі довірю, – звернувся до письменника. – Щоденник веду. Колись умру – тобі віддадуть. Але не зараз, згодом. Скажеш кому – язик вирву.
Віктор злякався. Приємний дідусь в одну мить перетворився на кровожерного дракона.
О 12 в двері постукали.
– А, Лис Микита! Горілки привіз. Що, не здогадався? Покараємо.
Хрущову налили чарку. Він ніяк не міг випити, бо тремтіли руки.
– Руки чого тремтять? Налий другу.
Друга пішла легше. Сталін вийшов у туалет.
– Не знаєте, чого він мене викликав? – спитав Микита Сергійович у письменника. – Що, заради булави на пам'ятнику Хмельницькому? Так ми це миттю приберемо.
Далі пили і їли. Домовилися збудувати Некрасову особняк не гірший ніж у Корнійчука. Хрущов танцював гопака. Потім зображував боротьбу з ведмедем.
Згодом з'явився Берія із таємною доповіддю.
– Ти чого зиркаєш на письменника, – спитав вождь. – Теж мені Малюта Скуратов! Салтикова-Щедріна читав? Гайда читати. Потім розкажеш мені. Марш звідси!
Тим часом Хрущов приліг на кушетку. Сталін підійшов упритул і копнув його ногою.
– Чого розлігся? Сталін тебе викликав, а ти слину розпустив.
У Хрущова справді щось побігло з рота.
– Встань, струнко, що там в Україні, доповідай.
На Микиту Сергійовича сумно було дивитися.
– Розгрібаємо завали на Хрещатику, – сказав несміливо. – Тичина ось вірша склав: "Сестричко, братику, попрацюй на Хрещатику".
– Нащо мені твій маразматик Тичина! Ти цифри давай. Що там у промисловості? Зберися з думками.
За хвилину Хрущов дістав із бокової кишені піджака кілька папірців. Почав упевнено читати. Сталін посміхнувся письменнику.
– Бачиш? Керує 50-мільйонною республікою, а всі цифри в боковій кишені.
Некрасову захотілося сказати тост. Він згадав, як солдати в окопах Сталінграда мріяли дістатися до ставки Гітлера й нагадити йому на стіл.
– Вип'ємо за тих солдатів!
Тим часом Хрущов побіг за черговою пляшкою.
– Ти дуже хитрий. Але потрапив у халепу, – у голосі Сталіна зазвучали металеві нотки. – Сталін що, по-твоєму, не брав участі у війні?
Письменник похолов.
Вождь розійшовся.
– Гітлер дурень був. Якби разом воював проти Черчиллів і Рузвельтів – ціни б йому не було. Ми би поділили ввесь світ. Але ж дурень. Однак почав гарно. Забрав Саарську область, Австрію, Чехословаччину. Остаточно вирішив "єврейське питання". Усіх цих торгашів і хапуг знищив.
Некрасов не вірив своїм вухам.
– Але ж це чистий антисемітизм. По вашому Айнштайн хапуга?
– За Айнштайна не скажу, але Каганович – точно.
– Микито, – звернувся до Хрущова, що якраз повернувся з горілкою. – Ти мені скажи. Каганович злодій?
Хрущов мовчки розлив горілку.
– Кажи!
Микита не міг із себе витиснути жодного слова.
– А давайте вип'ємо за лейтенанта Фарбера, – запропонував Некрасов.
– Не знаю такого.
– А марно. Командир 5 роти, 1047 полку, 284 дивізії.
"Сталін подивився на мене так, що я зрозумів – зараз кінець", – писав згодом Віктор Платонович. "Потягнувся до телефонної трубки".
– За таке знаєш, що буває? – сказав він так, ніби кожним словом забивав цвях. - Не знаєш? Так ось, узнаєш. Берію до мене!
Виникла страшна пауза. Мовчали й не рухалися всі: Сталін, Хрущов і Некрасов.
"В очах Сталіна спалахнули червоні вогні, як у кішки вночі", – згадував письменник. "За його спиною відчинилися й зачинилися двері. Я зрозумів, що це кінець. Випив залпом склянку горілки. У вухах задзвеніло. Все сильніше. Я впав. Склянка покотилася підлогою. Ніби крізь сон почув:
– Слабенький хлопчина попався. А я ще з ним на брудершафт випити хотів.
Далі письменник провалився у небуття. Очуняв у готелі.
У 1947 році Віктор Некрасов витратив усю Сталінську премію на купівлю інвалідних візків для ветеранів війни. У 1969 написав листа на захист В'ячеслава Чорновола. За три роки його виключили із КПСС. У 1974 його змусили покинути СССР. Жив у Франції. Помер у 1987 році й похований на кладовищі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.
– Прошу, – сказав військовий у формі.
Мовчки привезли в Кремль. Завели просто в кабінет Іосіфа Сталіна.
– Я мав би боятися, бо зайшов у кабінет найбільшого вбивці в історії людства, – згадував письменник. – Однак страху не було.
– Знаєш, чого я тебе запросив? Бо задниця в мене болить, – сказав Сталін. – Всі її вилизують, а ти не став. Лише раз згадав прізвище Сталіна в романі.
Диктатор посміхнувся й показав чорні негарні зуби.
– Якщо ти увечері вільний, запрошую тебе в гості на дачу. Винця вип'ємо. В мене хороше, ще государевих підвалів.
У розмові совєтський вождь жодного разу не обізвав останнього царя "Миколкою" чи іншим образливим словом. Лише "государ".
– Слабенький государ був. Росії не такого треба.
Увечері Сталін і Некрасов пиячили на дачі в підмосковному Кунцеві. Їли карський шашлик із соусом сациві. Пили грузинські вина.
Зайшла служниця – баба росіянка.
– Ще раз підсунеш мені замість шашлика курку – відправлю, сама знаєш куди, – пригрозив диктатор.
– Та знаю, знаю, – огризнулася стара.
Сталін запропонував тост.
– За того, хто довів до перемоги!
Випили.
– Погарячкував я. Розстріляв Якіра. Залишилися Будьонний, Тимошенко й цей мудило Ворошилов. А їм не армію, а батальйон довірити не можна.
Вождь помовчав. Потім оголосив, що завтра вихідний – полетять до Біловезької пущі зубрів стріляти.
– Письменники нинішні – лайно. Не те, що Булгаков і Платонов. Я на "Білу гвардію" разів десять ходив. Бабеля Будьонний згноїв. За те, що Кінну армію не так зобразив.
Піднявся, попрощався і пішов спати. Письменникові постелили на кушетці у великій кімнаті. Вночі Некрасов прокинувся від того, що хтось сів у нього в ногах. Глянув – Сталін. У руках півлітра горілки. Сам у штопаній на ліктеві піжамі.
– Не спиться, капітан. Криваві хлопчики в очах.
Приніс дві склянки і тарілку огірків. Пили. Десь під ранок з'явилася баба-служниця.
– Не пийте. Забалуєтеся, почнете гостя ображати.
Сталін не звернув уваги.
– Народ російський любить царя-батюшку. Самодержця. А що? Оголошу себе Царем Польським, князем Фінляндським, еміром бухарським і ханом казанським. Або гетьманом усієї України. Булаву мені вручатимете. Келих (це слово вождь сказав українською) піднесете. Скажіть Микиті, хай булаву шукає.
Зробив паузу.
– Ти де живеш? У комунальній квартирі? Сталінський лавреат?
– Микито, – набрав телефон Хрущова. – Зараз котра година? Дев'ята? Щоб о дванадцятій був у мене.
– Таємницю тобі довірю, – звернувся до письменника. – Щоденник веду. Колись умру – тобі віддадуть. Але не зараз, згодом. Скажеш кому – язик вирву.
Віктор злякався. Приємний дідусь в одну мить перетворився на кровожерного дракона.
О 12 в двері постукали.
– А, Лис Микита! Горілки привіз. Що, не здогадався? Покараємо.
Хрущову налили чарку. Він ніяк не міг випити, бо тремтіли руки.
– Руки чого тремтять? Налий другу.
Друга пішла легше. Сталін вийшов у туалет.
– Не знаєте, чого він мене викликав? – спитав Микита Сергійович у письменника. – Що, заради булави на пам'ятнику Хмельницькому? Так ми це миттю приберемо.
Далі пили і їли. Домовилися збудувати Некрасову особняк не гірший ніж у Корнійчука. Хрущов танцював гопака. Потім зображував боротьбу з ведмедем.
Згодом з'явився Берія із таємною доповіддю.
– Ти чого зиркаєш на письменника, – спитав вождь. – Теж мені Малюта Скуратов! Салтикова-Щедріна читав? Гайда читати. Потім розкажеш мені. Марш звідси!
Тим часом Хрущов приліг на кушетку. Сталін підійшов упритул і копнув його ногою.
– Чого розлігся? Сталін тебе викликав, а ти слину розпустив.
У Хрущова справді щось побігло з рота.
– Встань, струнко, що там в Україні, доповідай.
На Микиту Сергійовича сумно було дивитися.
– Розгрібаємо завали на Хрещатику, – сказав несміливо. – Тичина ось вірша склав: "Сестричко, братику, попрацюй на Хрещатику".
– Нащо мені твій маразматик Тичина! Ти цифри давай. Що там у промисловості? Зберися з думками.
За хвилину Хрущов дістав із бокової кишені піджака кілька папірців. Почав упевнено читати. Сталін посміхнувся письменнику.
– Бачиш? Керує 50-мільйонною республікою, а всі цифри в боковій кишені.
Некрасову захотілося сказати тост. Він згадав, як солдати в окопах Сталінграда мріяли дістатися до ставки Гітлера й нагадити йому на стіл.
– Вип'ємо за тих солдатів!
Тим часом Хрущов побіг за черговою пляшкою.
– Ти дуже хитрий. Але потрапив у халепу, – у голосі Сталіна зазвучали металеві нотки. – Сталін що, по-твоєму, не брав участі у війні?
Письменник похолов.
Вождь розійшовся.
– Гітлер дурень був. Якби разом воював проти Черчиллів і Рузвельтів – ціни б йому не було. Ми би поділили ввесь світ. Але ж дурень. Однак почав гарно. Забрав Саарську область, Австрію, Чехословаччину. Остаточно вирішив "єврейське питання". Усіх цих торгашів і хапуг знищив.
Некрасов не вірив своїм вухам.
– Але ж це чистий антисемітизм. По вашому Айнштайн хапуга?
– За Айнштайна не скажу, але Каганович – точно.
– Микито, – звернувся до Хрущова, що якраз повернувся з горілкою. – Ти мені скажи. Каганович злодій?
Хрущов мовчки розлив горілку.
– Кажи!
Микита не міг із себе витиснути жодного слова.
– А давайте вип'ємо за лейтенанта Фарбера, – запропонував Некрасов.
– Не знаю такого.
– А марно. Командир 5 роти, 1047 полку, 284 дивізії.
"Сталін подивився на мене так, що я зрозумів – зараз кінець", – писав згодом Віктор Платонович. "Потягнувся до телефонної трубки".
– За таке знаєш, що буває? – сказав він так, ніби кожним словом забивав цвях. - Не знаєш? Так ось, узнаєш. Берію до мене!
Виникла страшна пауза. Мовчали й не рухалися всі: Сталін, Хрущов і Некрасов.
"В очах Сталіна спалахнули червоні вогні, як у кішки вночі", – згадував письменник. "За його спиною відчинилися й зачинилися двері. Я зрозумів, що це кінець. Випив залпом склянку горілки. У вухах задзвеніло. Все сильніше. Я впав. Склянка покотилася підлогою. Ніби крізь сон почув:
– Слабенький хлопчина попався. А я ще з ним на брудершафт випити хотів.
Далі письменник провалився у небуття. Очуняв у готелі.
У 1947 році Віктор Некрасов витратив усю Сталінську премію на купівлю інвалідних візків для ветеранів війни. У 1969 написав листа на захист В'ячеслава Чорновола. За три роки його виключили із КПСС. У 1974 його змусили покинути СССР. Жив у Франції. Помер у 1987 році й похований на кладовищі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.
Юрій Стригун
