🥀
Пом'янімо...
Пом'янімо...
Михайло Сорока
† 16 червня 1971
“Доки буде панувати несправедливість, брехня, утиски – доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися. А тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, значить завжди будуть держати в заперті тих, хто виступає проти. Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже прийшлося багато страждати особисто – називається правдою. Почуття справедливости у власних вчинках завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі.
...Може, і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливости. Але не було б того, напевно б не існувало сьогодні УССР, бо ще так недавно твердили, що “Украіни нє било, нєт і нє будєт!”, а тепер ви самі є свідками того, що Україна є, та ще й не одна, а дві: офіційна і та, що бореться за свої законні права.
Наша “провина” лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту. Мимо того, що в нас забрали волю, але гідність ми зберегли, і якщо на нас не будуть нападати – безперечно нам не потрібно боронитись.”
З виступу Михайла Сороки на останньому суді, де йому винесено смертний вирок
...Може, і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливости. Але не було б того, напевно б не існувало сьогодні УССР, бо ще так недавно твердили, що “Украіни нє било, нєт і нє будєт!”, а тепер ви самі є свідками того, що Україна є, та ще й не одна, а дві: офіційна і та, що бореться за свої законні права.
Наша “провина” лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту. Мимо того, що в нас забрали волю, але гідність ми зберегли, і якщо на нас не будуть нападати – безперечно нам не потрібно боронитись.”
З виступу Михайла Сороки на останньому суді, де йому винесено смертний вирок
«Подвиг Михайла Сороки полягав у тому, що він зберіг пружність особистости, не зважаючи на довгі, довгі роки вогкого тюремного холоду, який покриває все шаром іржі. Пружина його «Я» ніколи не заіржавіла.»
Валентин Мороз, колишній в'язень
Валентин Мороз, колишній в'язень
“Якби світське суспільство поділяло своїх лицарів духу титулом святих, як це робить Церква, то серед жертв червоного людоловства першим, гідним цього звання, я б назвав Михайла Сороку. Він свідомо ніс свій хрест на Голгофу і не здався.
М.Сорока десь краще від інших знав, що значило не піддатися на спокусу. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є зрештою такі, хто шукає інших шляхів.
Коли згадуєш М.Сороку, мимоволі приходять на пам’ять такі його сучасники, як Йосип Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гарту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але насичені одним духом, вони творили сучасну історію."
Святослав Караванський, колишній в'язень
М.Сорока десь краще від інших знав, що значило не піддатися на спокусу. Знав, що за твердість треба платити життям. І він платив. Але він розумів і те, що є слабші, які не витримають, є зрештою такі, хто шукає інших шляхів.
Коли згадуєш М.Сороку, мимоволі приходять на пам’ять такі його сучасники, як Йосип Сліпий, як Роман Шухевич. Це люди одного покоління, одного гарту, одної стихії. Діючи у різних обставинах, але насичені одним духом, вони творили сучасну історію."
Святослав Караванський, колишній в'язень
"Він міг би прикрасити будь-яку державу і заснувати будь-яку державність. Я вірю, що настануть часи, коли при його імені будуть вставати з місць і стояти мовчки й урочисто, як встають американці при імені Кошута, євреї при імені Герцля."
Анатоль Радигін, колишній в'язень
Анатоль Радигін, колишній в'язень
🥀
"Ти відійшов у білих одежах, як Святослав."
ТВЕРДІ МЕЛОДІЇ
Чистій пам’яті Михайла СОРОКИ — присвячую.
Валентин Мороз
Чистій пам’яті Михайла СОРОКИ — присвячую.
Валентин Мороз
Несемо горді, твою домовину, і в нашому кроці — залізо.
Над могилою кошового не плачуть. Такі, як ти — поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово “скорбота” - не дня них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього ішли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я.
Над Україною — чорний орел: везуть кошового. Давно вже мало не битися твоє серце — за законом живих, - а воно все билося. Залізне серце виковує для себе власні закони. Мусимо жити — ним рухав Наказ. Не могло не битися — ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахували зозулі твої роки., а ти все жив, і жив — поза межами часу — і беріг у грудях залізне серце. Не відав, кому передати.
Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило?
Де віднайдуться руки, годні носити кам’яну вагу?
Ти був кошовим. І стояв твій кіш за Дунаєм, під чужими зорями. І там , на далекій далині, під холодними вітрами ностальгії падали найвищі. А ти підпирав їх залізним раменом, бо ти — кошовий. Багато впало б, якби не твоє залізне рамено. Кошовому - важче, ніж гетьманові. Навіть у Великому Лузі, на рідній землі. Денно і нічно - серед людей раптом дуже сильних, і раптом дуже слабих, як гірська річка, що живиться від дощів і не відає середини: то загрозливо гуркоче буйним багатоводдям, то безсило пропадає на мілинах, серед сухої ріні.
Ти знав, як бути кошовим. Ти був для того, щоб вести. І зробили тебе кошовим не люди, а голос Наказу. Бо люди недовго кланяються кумирам, що їх понаставляли самі. І у великий мороз, і в люте бездощів’я джерела твої дихали рівним пульсом — силою Вождя. І сила їх родиться не з дощу. Ти не залежав від погоди, і через те був — Вождь.
Ми, що явилися з університетських лав, багато знали про мудрість і за її критеріями цінували все на світі. Лиш ми не відали, що значить сила. Ти переплутав наші критерії. Ти чимось різнився від загалу, і ми не могли розпізнати, чим, бо школа, принесена з університету, аж ніяк не відводила для тебе місця у першому ряді. Ми зобачили Вождя, і не знали, що то, бо у світі, з якого ми вийшли, вождів не було. Там були погоничі, а ми гадали, що вождь і погонич — то сіямські браття, і щиро ненавиділи їх. Ти проказав на слово Вождь очищеним від буду, і воно задзвеніло нам, як тисячу літ не вживані гуслі. Ми принесли до тебе золоті серця. Ми лиш не відали про залізне серце, бо світ, з якого ми вийшли, не володів залізними серцями. Там було царство омертвілих сердець, і ми звикли вірити, що залізне серце — то іржаве серце, і щиро їх ненавиділи. Ти показав нам залізне серце, омите від іржі, і перший раз ми повірили, що залізо може світитися ясніш від золота. Грубошкіра долоня не була для нас раритетом, та при ній все бачили грубошкіру голову, і міцно затямили, що то невіддільне: грубошкірі долоні — і грубошкірі голови. О, цього не забракло в нашому світі: долонь, покритих мозолями. Ціла реальність наша — то була якась дерев’яна симфонія, з мозолями на місці дієзів і ключів. І кожен раз, як дітям чогось забаглося — їм показували дерев’яні пальці. І кожен раз, як вони хотіли бачити — їм затуляла світ дерев’яна долоня. Ми питали, а нам не вміли відповісти, і ховались за натруджені руки. Мозолі замінювали все — тяжкі волячі загрубілості, натерті дерев’яним ярмом на дерев’яній шиї. І вже забулось у тяжкій дерев’яності, що то від ярма.
Волячі шиї бувають дужими. Гарними — ніколи.
А ти мав гарні руки. Ти мав гарні мозолясті руки — руки борця, і вони подобались нам, хоч і були з мозолями.
Мозолі бувають гарні, - лиш не від ярма.
І все було на так, як ми рихтували. Все у твоєму житті видавалось дуже твердим, зато, що руки наші були м’якими і не годні були тримати.
Все у твоєму світі видавалось грубим, я людині, що виховала смак на бароковому розмаїтті, надто грубою видається важка монументальність надзбручанського ідола. Ми багато знали, та на долонях наших не було твердої шкіри. Ми багато знали, і нам уявилося, що знання наші — то твердий підмурівок. Час вивіяв пір’я — лишилася гора відламків на дворі корчми. Їх поназносили випадкові гості. До гурми тієї кидали хто хотів і чого хотів; а наша хата — корчма, у якій всі, хто хоче, плюють на підлогу, і наша душа — як наша хата. І вже ми знали, що підмурівку нема, і що ерудованість наша — то всього лиш величезний склад іржавого брухту, який мусимо перетопити, аби вийшов твердий моноліт. Потрібно серця, у якому плавиться залізо — а ми його не мали. Потрібен вогонь — а ми не могли загорітися. Ми тільки дивилися на купу відламків, і носили ще. Але то вже — без радості.
Ми підійшли до якогось бар’єру і мусіли іти даліа далі був — вогонь. Мусіли увійти, як герої Едди, до середини кола, у світ гартованих, сильних і дзвінких, де царює Одін — войовничий Бог богів. І ми бачили ясно, що хитрування з собою не допоможе, бо вогонь круглий, а світ сильних там, посередині кола. До світу сильних одна дорога — через вогонь.
Ми шукали тебе — віддавна. Навіть не вірячи, що ти можливий — і шукали.
Зрив до польоту — мусиш розігнатися на твердій дорозі.
То були наші мандри до живої води. Передчуття казало, що прийде Хтось, і викреше силу, аби нас запалити. І що мусили збагнути ще одну, найвідвертішу мудрість: азбуку гарту.
А ви, холодні, з дерев’яним чолом — не радійте! Ви добре знали, що найтяжча ноша — то бруд, і що діти надривають ноги, заким вилізуть на чисте, коли їм залишається у спадок брудна дорога від батьків. Ви все подарували б йому, аби він дозволив нарисувати на сумлінні одну-єдину пляму. Бо найдорожчий спадок, - ви добре знали! - це ті, що відходять чистими, і лишають чисту дорогу по собі.
А він, дужий і тяжкий, врізався в нашу свідомість метеоритом, що прилетів невідомо звідки.
Ти відійшов.
Ти відійшов у білих одежах, як Святослав.
Велика заграва на поминальній учті горіла дужими стовпами, і з неї вихоплювались до сонця золоті орли.
Великий вогонь на твоєму святі гоготів дужими крильми,і з нього виривались до сонця білі коні, присвячені богам.
І ми, молоді, простягали руки, щоб загартувати їх — а вони стали твердими, наче з діяманту. І ми, молоді, простягали мечі, а вони задзвонили ясно, і ми вже відали, що значить — золота зброя. А потім ми перейшли крізь ватру, з мечами і з кіньми, і вийшли, оновлені, на тамтому боці. І заговорила в нас душа вогню, і проказали клятву, а Богом своїм нарекли Вогонь — чистий вогонь на Івана Купала, і той весняний, у якому гуцули наші переганяють худобу, і переходять самі. Ми напилися із Святославових джерел, і нам задзвеніла розкішна музика: “Іду на ви!”
“Я не люблю тебе, Беркуте, за те, що маєш серце люте.”.
Але орел — то просто дужий; не його вина. Дужий — бо має силу. І доки житимуть орли на світі, - не замовкне здоровий голос: “Іду на ви!”
- Бо сила не любить сохнути без ужитку;
- бо щось не може бути нічим;
- бо найсолодшу на світі музику родить тверде залізо.
Відгоріли великі заграви на поминальній учті; розвіявся білий дим від твойого тіла, як Святославове корзно, а серце твоє не гасло — неопалиме, невмируще — і ми відшукали його на попелі. І б’ється воно тисячу літ, від сивого прачасу, де князем леґендарний Бож, і зупинитись не владне; і мусить шукати грудей, яких би воно не пропалило;, і мусить шукати долонь, годних видержати кам’яну вагу.
Мусить! - бо щезає народ, як ніхто не вміє носити залізне серце; бо гнівається Бог і забирає меча в безсилих, що не годні двигати ним.
Сипали шапками чорну українську землю на твоєму гробі... і вже час рушати. Підоймем на крісах, як благословення, твоє залізне серце. Знаємо вже, що то великий тягар. Але ти навчив нас великого маєстату; дуже тяжкого, як усі нараз камінні хрести на на світі — маєстату твердости.
Роки гарту не минулися дармо.
Маєм уже гартовані долоні.
Приймаємо з рук твоїх залізне серце.
Над могилою кошового не плачуть. Такі, як ти — поза межами плачу, поза межами болю, і узвичаєне слово “скорбота” - не дня них. Ти не вмер. Ще за життя ти став монументом; до нього ішли торкнутися, аби відчути силу. Між такими був я.
Над Україною — чорний орел: везуть кошового. Давно вже мало не битися твоє серце — за законом живих, - а воно все билося. Залізне серце виковує для себе власні закони. Мусимо жити — ним рухав Наказ. Не могло не битися — ти був серцем громади. Ти був кошовим. Давно відрахували зозулі твої роки., а ти все жив, і жив — поза межами часу — і беріг у грудях залізне серце. Не відав, кому передати.
Де віднайдуться груди, яких би воно не пропалило?
Де віднайдуться руки, годні носити кам’яну вагу?
Ти був кошовим. І стояв твій кіш за Дунаєм, під чужими зорями. І там , на далекій далині, під холодними вітрами ностальгії падали найвищі. А ти підпирав їх залізним раменом, бо ти — кошовий. Багато впало б, якби не твоє залізне рамено. Кошовому - важче, ніж гетьманові. Навіть у Великому Лузі, на рідній землі. Денно і нічно - серед людей раптом дуже сильних, і раптом дуже слабих, як гірська річка, що живиться від дощів і не відає середини: то загрозливо гуркоче буйним багатоводдям, то безсило пропадає на мілинах, серед сухої ріні.
Ти знав, як бути кошовим. Ти був для того, щоб вести. І зробили тебе кошовим не люди, а голос Наказу. Бо люди недовго кланяються кумирам, що їх понаставляли самі. І у великий мороз, і в люте бездощів’я джерела твої дихали рівним пульсом — силою Вождя. І сила їх родиться не з дощу. Ти не залежав від погоди, і через те був — Вождь.
Ми, що явилися з університетських лав, багато знали про мудрість і за її критеріями цінували все на світі. Лиш ми не відали, що значить сила. Ти переплутав наші критерії. Ти чимось різнився від загалу, і ми не могли розпізнати, чим, бо школа, принесена з університету, аж ніяк не відводила для тебе місця у першому ряді. Ми зобачили Вождя, і не знали, що то, бо у світі, з якого ми вийшли, вождів не було. Там були погоничі, а ми гадали, що вождь і погонич — то сіямські браття, і щиро ненавиділи їх. Ти проказав на слово Вождь очищеним від буду, і воно задзвеніло нам, як тисячу літ не вживані гуслі. Ми принесли до тебе золоті серця. Ми лиш не відали про залізне серце, бо світ, з якого ми вийшли, не володів залізними серцями. Там було царство омертвілих сердець, і ми звикли вірити, що залізне серце — то іржаве серце, і щиро їх ненавиділи. Ти показав нам залізне серце, омите від іржі, і перший раз ми повірили, що залізо може світитися ясніш від золота. Грубошкіра долоня не була для нас раритетом, та при ній все бачили грубошкіру голову, і міцно затямили, що то невіддільне: грубошкірі долоні — і грубошкірі голови. О, цього не забракло в нашому світі: долонь, покритих мозолями. Ціла реальність наша — то була якась дерев’яна симфонія, з мозолями на місці дієзів і ключів. І кожен раз, як дітям чогось забаглося — їм показували дерев’яні пальці. І кожен раз, як вони хотіли бачити — їм затуляла світ дерев’яна долоня. Ми питали, а нам не вміли відповісти, і ховались за натруджені руки. Мозолі замінювали все — тяжкі волячі загрубілості, натерті дерев’яним ярмом на дерев’яній шиї. І вже забулось у тяжкій дерев’яності, що то від ярма.
Волячі шиї бувають дужими. Гарними — ніколи.
А ти мав гарні руки. Ти мав гарні мозолясті руки — руки борця, і вони подобались нам, хоч і були з мозолями.
Мозолі бувають гарні, - лиш не від ярма.
І все було на так, як ми рихтували. Все у твоєму житті видавалось дуже твердим, зато, що руки наші були м’якими і не годні були тримати.
Все у твоєму світі видавалось грубим, я людині, що виховала смак на бароковому розмаїтті, надто грубою видається важка монументальність надзбручанського ідола. Ми багато знали, та на долонях наших не було твердої шкіри. Ми багато знали, і нам уявилося, що знання наші — то твердий підмурівок. Час вивіяв пір’я — лишилася гора відламків на дворі корчми. Їх поназносили випадкові гості. До гурми тієї кидали хто хотів і чого хотів; а наша хата — корчма, у якій всі, хто хоче, плюють на підлогу, і наша душа — як наша хата. І вже ми знали, що підмурівку нема, і що ерудованість наша — то всього лиш величезний склад іржавого брухту, який мусимо перетопити, аби вийшов твердий моноліт. Потрібно серця, у якому плавиться залізо — а ми його не мали. Потрібен вогонь — а ми не могли загорітися. Ми тільки дивилися на купу відламків, і носили ще. Але то вже — без радості.
Ми підійшли до якогось бар’єру і мусіли іти даліа далі був — вогонь. Мусіли увійти, як герої Едди, до середини кола, у світ гартованих, сильних і дзвінких, де царює Одін — войовничий Бог богів. І ми бачили ясно, що хитрування з собою не допоможе, бо вогонь круглий, а світ сильних там, посередині кола. До світу сильних одна дорога — через вогонь.
Ми шукали тебе — віддавна. Навіть не вірячи, що ти можливий — і шукали.
Зрив до польоту — мусиш розігнатися на твердій дорозі.
То були наші мандри до живої води. Передчуття казало, що прийде Хтось, і викреше силу, аби нас запалити. І що мусили збагнути ще одну, найвідвертішу мудрість: азбуку гарту.
А ви, холодні, з дерев’яним чолом — не радійте! Ви добре знали, що найтяжча ноша — то бруд, і що діти надривають ноги, заким вилізуть на чисте, коли їм залишається у спадок брудна дорога від батьків. Ви все подарували б йому, аби він дозволив нарисувати на сумлінні одну-єдину пляму. Бо найдорожчий спадок, - ви добре знали! - це ті, що відходять чистими, і лишають чисту дорогу по собі.
А він, дужий і тяжкий, врізався в нашу свідомість метеоритом, що прилетів невідомо звідки.
Ти відійшов.
Ти відійшов у білих одежах, як Святослав.
Велика заграва на поминальній учті горіла дужими стовпами, і з неї вихоплювались до сонця золоті орли.
Великий вогонь на твоєму святі гоготів дужими крильми,і з нього виривались до сонця білі коні, присвячені богам.
І ми, молоді, простягали руки, щоб загартувати їх — а вони стали твердими, наче з діяманту. І ми, молоді, простягали мечі, а вони задзвонили ясно, і ми вже відали, що значить — золота зброя. А потім ми перейшли крізь ватру, з мечами і з кіньми, і вийшли, оновлені, на тамтому боці. І заговорила в нас душа вогню, і проказали клятву, а Богом своїм нарекли Вогонь — чистий вогонь на Івана Купала, і той весняний, у якому гуцули наші переганяють худобу, і переходять самі. Ми напилися із Святославових джерел, і нам задзвеніла розкішна музика: “Іду на ви!”
“Я не люблю тебе, Беркуте, за те, що маєш серце люте.”.
Але орел — то просто дужий; не його вина. Дужий — бо має силу. І доки житимуть орли на світі, - не замовкне здоровий голос: “Іду на ви!”
- Бо сила не любить сохнути без ужитку;
- бо щось не може бути нічим;
- бо найсолодшу на світі музику родить тверде залізо.
Відгоріли великі заграви на поминальній учті; розвіявся білий дим від твойого тіла, як Святославове корзно, а серце твоє не гасло — неопалиме, невмируще — і ми відшукали його на попелі. І б’ється воно тисячу літ, від сивого прачасу, де князем леґендарний Бож, і зупинитись не владне; і мусить шукати грудей, яких би воно не пропалило;, і мусить шукати долонь, годних видержати кам’яну вагу.
Мусить! - бо щезає народ, як ніхто не вміє носити залізне серце; бо гнівається Бог і забирає меча в безсилих, що не годні двигати ним.
Сипали шапками чорну українську землю на твоєму гробі... і вже час рушати. Підоймем на крісах, як благословення, твоє залізне серце. Знаємо вже, що то великий тягар. Але ти навчив нас великого маєстату; дуже тяжкого, як усі нараз камінні хрести на на світі — маєстату твердости.
Роки гарту не минулися дармо.
Маєм уже гартовані долоні.
Приймаємо з рук твоїх залізне серце.
Владімірська тюрма, 1971 - 1972
Джерело:
Валентин Мороз. "Тверді мелодії", 1980, Клівленд
Це есе вміщено теж у книзі Лесі Бондарук “Михайло Сорока. До 90-річчя від дня народження і 30-ліття від дня смерти”
