вівторок, 29 грудня 2020 р.

Лист Олега Лисяка, звітодавця 1 УД УНА, до молодшого друга

 


Обкладинка грудневого 1951 р. - січневого 1952 р. числа "Вістей Братства колишніх вояків 1 УД УНА"


Олег Лисяк,
звітодавець 1 УД (Німеччина)
ЛИСТ ДО МОЛОДШОГО ДРУГА
Молодий приятелю!
Тобі щойно 16 (а може, вже й 17?) років, і для Тебе ці речі, про які я Тобі хочу сьогодні сказати, може, навіть не матимуть значення першої вартости. Ти, я знаю, покинув батьківщину вже більш за 8 років тому — пожди, - коли справді це було, коли Тебе і Твою матір витягнули з біди наші хлопці з левиками на рукавах, там коло Банської Шавниці, невдовзі перед Різдвом? Ти був тоді маленький і тримав своєю ручкою руку Твоєї мами, але Ти не плакав, коли з вас перед тим насміхались червоні партизани. Так казала твоя мама. Вона сказала тоді ще й це, що Ти будеш подібний до Твого батька.
Видиш, і я тут власне хотів би сказати Тобі, що — я знав його. Я не мав нагоди Тобі про це говорити, ні тоді, в днях воєнної завірюхи, ні опісля, коли Ти з мамою і сестрою перебували у таборах. Я знав Твого батька ще тоді, коли він був моїм другом перед війною; я бачив його опісля, того погідного літнього дня 1943 року, коли ми прощали його, і він сідав до замаєного зелінню ваґону, на якому крейдою хтось нашвидкоруч написав: “Слава Україні!”
Ти дивився в поважне, хоч усміхнене лице твого батька і пробував відчитати нашвидко намазані на стіні ваґону слова, що були змістом життя Твого батька, слова, що були змістом життя тих тисяч, що разом з ним одягли сірий однострій, слова, що від віків є змістом життя людей Твоєї нації...
Ти не плакав теж і тоді, коли Ти знав, що Твій батько Тебе залишає. Не плакала й Твоя мати, хоч, може, її серце вже й тоді передчувало те, що мало статись за рік.
А за рік я стрінув Твого батька ще раз. Він був уже у військовому однострої, і ми, роз’їжджаючись в два протилежні боки, махнули собі лише руками на привітання. На привітання, сподіваючись, що внедовзі знову побачимось... На жаль, за декілька тижнів пізніше Твій батько, якого Ти не бачив від того липневого дня минулого року на залізничній стації, - не повернувся. Він не повернувся з-під Бродів, так, як не повернулись тисячі його друзів.
Подумай, мій молодий друже: не лише Твій батько, але тисячі батьків, братів, синів не повернулись. Не повернулись з-під Бродів, з обложеного Тернополя, з-під Кам’янки, з-під Лопатина, з-під Банської Бистриці, з-під Фельдбаху... Все це були друзі-товариші Твого батька, все це були батьки, молоді сини, брати... Вони йшли з Турки, Станиславова, з Добрівлян і Дулів, з Криворівні і Грибович, зі львівського Замарстинова і з стрийських Ланів. Вони йшли до Дивізії, щоб сповнити роками, десятиліттями мріяну мрію про холодний металь зброї в українських руках, вони йшли, бо хотіли нарешті почути залізний ритм кроків українського реґулярного війська, вони в уяві чули гук наших важких гармат, клекіт наших кулеметів. Вони йшли, бо вони знали, що їх кров’ю і потом, разом з кров’ю і потом їх братів, вояків Української Повстанської Армії, буде збудоване те, про що мріяли покоління. А як вони навіть не доживуть до того, - то й що ж?
Вони йшли, ці сини галицької землі, і стрічали в рядах Дивізії своїх друзів, своїх братів із Харкова, з Київа, з Одеси. Ах, не думай, молодий друже, що те, що я пишу Тобі, це лише звичайні патріотично-соборницькі фрази. Ні, знай, що в цій галицькій з назви дивізії зустрілись сини всіх українських земель. Я добре тямлю вояків волинського леґіону, ніхто з нас не забуде командира важкого артилерійського дивізіону майора Палієнка, що закінчив своє вояцьке життя на підбрідських ланах, в очах наших матимемо завжди смерть хороброго сина Наддніпрянщини сотника Залеського під Фельдбахом, того самого, що не один большевицький танк вислав чортові в зуби. Хто з тих, хто знав козака, поручника Поспіловського, одесита десятника Стасенка, що лежить разом із шесткою своїх товаришів у братській могилі недалеко від замку Ґляйхенберґ, коло села Ґнас у Штаєрмарку, - забуде їх будьколи?
Бачиш, всі вони, і ті з старшого вже сьогодні покоління, і ті, молоді, що мали тоді, коли йшли до дивізії, стільки ж років, скільки Ти тепер, - ішли не для себе, йшли не для еполет, відзначень, парад, вітань після перемоги, - вони знали, що за зброю, яку їм дається, треба буде дорого заплатити. Ми не йшли до дивізії по те, щоб заощадити поту й крови військової служби вам. Нема нічого в світі більш гордого, ніж іти служити рідному краєві зі зброєю в руці, і тому цього обов’язку ми не хотіли й не хочемо вам заощадити. Ми йшли, бо ми хотіли, щоб ті, що мали тоді лише шість чи сім років, щоб ті, що сьогодні мають лише шість чи сім років, - не мусіли одягати чужої уніформи.
Ви маєте прийти по нас, або ще й навіть піти разом з нами. Ви, ті, що мали тоді, коли ми носили зброю, по шість і сім років, і ті, що мають стільки ж років тепер. Ви прийдете по нас, вони прийдуть після вас, і так буде завжди, - доки приходитимуть на світ сини, і доки правдою будуть слова, що “краще вмерти стоячи, - ніж жити на колінах!”
Сьогодні в святочний різдвяний час, коли і в Твоїй рідні, на далекій від Рідного Краю другій півкулі земній, і в рідні тієї сивої пані (пам'ятаєш її з табору? Це та, що жила з донькою в сусідньому бльоці), що її двоє юнаків, гордість її життя, не повернулись з-під Бродів, і в хаті Твого друга в Аделяїді, в Австралії, чи може, в Буенос-Айрес, - коли в цей різдвяний час запалають різдвяні свічки, і коли знайомий родинний круг засяде до Святої Вечері, - на кожному столі повинне лишитись одне порожнє місце, одна порожня тарілка. Це буде місце, що його кожна українська хата, кожна українська родина має лишити вільним для українського воїна. Українського воїна, Твого Батька, чийогось Сина, чийогось Дружини, чийогось Брата. Це місце для тих, що не пошкодували свого життя під Бродами, в Чорному Лісі, в повстанських рейдах, в лавах Дивізії, в рядах УПА, - в рядах українського війська.
Твоїм, якраз твоїм обов’язком є подбати сьогодні, щоб не забули при святковому столі про українського вояка. Я знаю, що Ти цього не занедбаєш. Вірю в це і здоровлю Тебе з Різдвом Христовим.
Твій старший друг
Надруковано у грудневому 1951 р. - січневому 1952 р. числі "Вістей Братства колишніх вояків 1 УД УНА".