Ігор Римарук
ЗИМА
Дорога сиплеться з коліс,
з усіх боків линяє ліс,
зима, оточена ріднею,
переверта доверху дном
річки, заковані сріблом,
і празникує: поруч з нею
ми опинились за столом.
Якою силою звело
нас на бенкет цей? Що змогло
обличчя наші розтопити,
з’єднати їх в зимовий лик,
огранити сріблом із рік,
тяжким туманом вгородити
і снігом замести навік?
Біліє, скаженіє кров.
Безсоння підповзає знов.
Мороз підпалює шипшину.
І душі змерзлись, як на гріх,—
тепер одна душа на всіх.
Її, облізлу, в кожушину
закутав пелехатий сніг.
Вона, вже дихаючи на
морозний ладан, крижана,
дзвенить прозорими зубами,
проштовхується в людний рай
і вносить сутінки в трамвай,
і дітлашня сніги ногами
вчиняє — мов на коровай.
Потому ходить кружкома,
лічилку бубонить... Зима
стає до гри, кружля до ранку.
І небо сходить із узвиш,
і відсуває чимскоріш.
