неділя, 24 січня 2021 р.

Юліян Буцманюк: "Здається - це було вчора!"

 


Юліян Буцманюк, сотник УСС, отаман Армії УНР, живописець, графік, художник-монументаліст
* 3 липня 1885, село Сморжів, Радехівщина — † 30 грудня 1967, Едмонтон
.
«В УСС я був у сотні під проводом Дмитра Вітовського, з нею переїхав зі Львова до Стрия і далі на Закарпаття до Ґоронди. Там я перестудився. Ми ж спали по стодолах без накривал і плащів. Я дістав тяжке запалення легенів, став кашляти кров’ю. Саме тоді перебував у Ґоронді проф. Іван Боберський, член Бойової Управи і приготовлявся від’їздити до Відня. Дмитро Вітовський порозумівся з проф. І. Боберським і з проф. Михайлом Галущинським, комендантом Леґіону УСС, виставили мені необхідні документи, і я з 39 ступнями гарячки від’їхав з проф. І. Боберським до Відня, а Вітовський відійшов зі своєю сотнею на фронт. Діялось це 7-8 жовтня 1914 року. У Будапешті, на залізничій станції, пограбував нас четар, мадяр, з станційної команди, забрав наші фотографічні апарати, кліші, світлини та заарештував нас, накинувшись з великим вереском, що ми шпигуни. Тоді проф. І. Боберський і я вияснили капітанові, який розмовляв німецькою мовою, хто ми такі і ми вилеґітимувались наказом з корпусної команди. Нас відпустили, але фотоапарати, кліші, світлини пропали. Я працював як маляр, світливець і репортер Бойової Управи. Вже в грудні 1914 р. появилися в часописах мої світлини з фронту в Бескиді, а в січні 1915 року вийшла серія моїх стрілецьких карточок. У команді бриґади отаман Коссак запропонував ген. Дрді, що я намалюю його портрет, що я й зробив. Ген. Дрда зрадів своїм портретом і післанцем післав його своїй дружині до Відня. Опісля я намалював ще один портрет ген. Дрди для Бойової Управи.»
З автобіографічних нотаток Юліяна Буцманюка*




Михайло Островерха
„ЗДАЄТЬСЯ - БУЛО ЦЕ ВЧОРА!"
„Здається — було це вчора!" — так пише до мене мистець Юліян Буцманюк, згадавши, як це він у 1904 році з проф. Пітшом розмальовував деякі фраґменти склепіння у польській катедрі у Львові.
Справді, здається — недавно. А воно, бач, як призадуматися, як поглянути поза себе в ту гущавину пройдених років, то — людським метром зміривши — це вже й шмат часу!
Рік 1912. Юліян Буцманюк у роках повного юнацького розквіту і творчої мистецької снаги. А я — якраз у роках повного... море по коліна! От, тоді пізнав я мистця Юліяна Буцманюка! Як докладно сказати — то він мене пізнав. Тоді розмальовував він бічну каплицю при церкві О.О. Василіян у Жовкві; тоді захотілось йому мати мою голову, руки і стопи до янголів, що він їх малював у цій каплиці; тоді вперше в житті, я — як непосидючий хлопчисько! — пізнав правдивого мистця, побачив, як це мистецтво твориться.
Великою честю було для мене сидіти на підвищенні в робітні Ю. Буцманюка й позувати йому. Великим неспокоєм постійно бачити нові обличчя, постаті святих, ченців у цій каплиці— сповнювалась уся моя істота.
Мовчки, я дуже радів, коли тодішній ігумен о. Віталій Градюк, ЧСВС, натискав на мистця:
— Стар-и-ий! О, то вже тягнеш із мальованням тої каплиці!
— Чим довше, тим краще буде! — сміючись, відповідав мистець.
— Ну-ну-ну! Старий! Жартуй здоров! Але мене кортить бачити вже каплицю викінченою, — наполягав, ця предобра душа, ігумен.
А мистець, коли приходила ота добра хвилина надхніння, збагачував каплицю новими постатями, новими орнаментами. Вся каплиця грала живими барвами і в душу радість вносила.
Пригадую собі: на троні сидить Божа Мати із Сином на руках. Над Нею, і довкола, — херувими й серафими та святі. На одвірках грубих мурів дверей і вікон стоять божі угодники, між якими я з радістю пізнавав живісіньких ченців Василіян: о. ігумена В. Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, о. Євгена Мальчинського, братів Нестора Шеремету і Варлаама Шавалу. Я не знаю, чи мав колинебудь у житті Ю. Буцманюк таких щирих обожників його творчости і його самого, як я був тоді? Заложення, форма, стиль, композиція, фактура, кольорит, — та що все мене тоді обходило, це було для мене справжня незаписана таблиця! Очі подивляли його твори, а серце й душа раділи. Вже геть пізніше, коли, неначе відгомін, приходили перед мої очі ті постаті з тієї каплиці, тоді я — по церквах Фльоренції ходячи, по музеях твори назареністів [назарейців] оглядаючи — пригадував собі: в тих молодих роках своєї творчости Ю. Буцманюк усією своєю душею розкошувався фльорентійським ренесансом, його культурою і багатством барв, його сміливістю композицій, його досконалою красою. А як дещо й брав також із назаренізму, то не більше, як і його маестро Модест Сосенко. Бо треба тут згадати, що й незабутній Модест Сосенко інколи дався відчути у ранніх роках мистецької творчости Ю. Буцманюка.
Дещо пізніше, зустрілись ми обидва в 1915 році, чи не в Пресовій Кватирі УСС у селі Соснові над Стрипою. Юліян Буцманюк приїхав був тоді з Відня на фронт. Він уже був чотар, а я лише стрілець. Я несміливо прислухувався жартам і дотинкам його, Ромка Купчинського, Михайла Гайворонського, Івана Іванця та інших, і був я щасливий та гордий, що вони, старші за мене роками і чинами, зволили мені побувати між ними — мені фронтовикові.
А в 1936 році, я — вернувшись на короткий час із Риму — знову заглянув до Ю. Буцманюка до Жовкви. Він же розмальовував тоді там величаву церкву О.О. Василіян. Докладно оглянув я тоді його працю. Про ці стінописи написав я був тоді обширну статтю, що, з ілюстраціями, була поміщена в журналі „Обрії" Богдана Кравцева у Львові.
Тут, у цій церкві, в ці мальовила вложив мистець усю свою душу, хист, знання, любов і труд. Стилем наблизився він до старовини української візантики, змодернізувавши її, роз'яснивши її, але в її основу вклавши старовинну монументальність. Фраґментарично згадати: в цій церкві, крім основних релігійних творів, — прегарний і могутніх заложень малюнок Ісуса Христа, Пантократора — Юліян Буцманюк дав суть нашої історії: нашої Церкви — усі постаті від св. Унії починаючи на всіх наших владиках по 1936 рік кінчаючи, — і нашої Батьківщини України — усі постаті нашої визвольної війни від 1914 року почавши.
Юліян Буцманюк, за зразками старовинних майстрів Візантії і ренесансу, бажав дати нам тривалу пам'ятку-монумент для наших майбутніх століть і їх нащадків. Юліян Буцманюк, — як візьмемо ці його історичні великого розміру стінописи, — єдиний із наших мистців, що щиро прагнув стати українським Ксенофонтом.
На жаль — Андрії Боголюбські, по північній традиції, знищили ці твори!..
“Свобода”, 16 липня 1954
.



Михайло Островерха
ДРУГОВІ - ПРОЩАЙ!
ЮЛЬКОВІ БУЦМАНЮКОВІ НА ДОРОГУ У ВІЧНІСТЬ
Не так воно й давно було!
Був у Тебе ширококрисий бриль, вимовна чорна краватка при білій сорочці вільного коміру й багата, кучерява чуприна та й очі, ті очі розсміяні, зухвалі, що з сонцем і з синявою неба сперечались.
Усі ми тоді небо в серці носили, готові й з Прометеєм порівнатись. Це ж починалися часи — нові! Не встиг пролунати у Львові й по всій Україні стріл Мирослава Січинського до Андрія графа Потоцького, австрійського намісника, як наступний стріл, знову у Львові, на університеті, прошив молоде серце Адама Коцка.
Ти ж, вернувшись із Кракова, з Мюнхену, з академій мистецтва, став на руштування в церкві Отців Василіян у Жовкві, там, у каплиці Пречистої Діви Марії. І Ти, молодий, промовив там молодими, свіжими тонами. Тоді в Европі футуризм бушував — ти ж тримався краси, що її Бог дав людині. До портрету Тебе тягнуло, до студії обличчя й рук та ніг — до повної людини. І вже в тій каплиці дав Ти на стінах, на широких одвірках портрети, — нині вже покійних, — о. Віталія Градюка, о. Епіфанія Теодоровича, брата Германа Бідолаху, усі ЧСВВ. На стелі ангели простори сповнили. І одного такого ангела в мені Ти побачив.
Діялося це в 1912.
Та прийшли роки метушливі, непевні, великі: 1914 - світова війна. Ти скинув ширококрисий бриль, розлогу краватку — прийшло бо життя розлоге й буйне: Українські Січові Стрільці!
Ґоронда. Варполянка. Перші бої за Ключ, за Кобилу — верхи. І перші твої нариси-студії з цих боїв. І далі — Ти, Іван Боберський, Іван Іванець і інші, основуєте Пресову Кватиру УСС. Крім образів, Ти — разом із Іваном Іванцем, Т. Мойсейовичем, Іваном Озаркевичем та інш. — схоплюєш світлини з життя УСС на фронті, на спочинку, на вправах.
Потім — революція.
Ми — в Україні.
Втрачаю Тебе з очей.
Приходить і програна наша.
Щойно в 1936 зустрілись ми знову в Жовкві. Зустрівшись, ми зраділи собою. Ти малюсш церкву Отців Василіян.
У цій церкві дав Ти усю Твою тугу й біль за нашим недавно-минулим. На стелі й у конхах дав Ти всю історію України: події з 1917- 1921 років, портрети наших церковних і політичних діячів. Це були твори Твого неспокійного серця. Про них я й написав у „Обріях" Богдана Кравцева.
Але, прийшли такі понурі роки, що й ту Твою тугу і біль у барвах, ту історію — змели, стерли...
Та, опинившись на чужині, в Едмонтоні, у Канаді, Ти, у добряги Кир Ніля, у катедралі, даєш іще сильнішу, сміливішу задумом, формою, тоном історію нашої Церкви й Народу.
...І — відійшов Ти.
Сумирно, тихо. Напевно задивлений у те наше небо молодости, що жив Ти ним до останнього Твойого віддиху!..
“Свобода”, 20 січня 1968
.
______________
Читати цілком:
Юліян Буцманюк. "Мій життєпис"
У книжці "Юліян Буцманюк. Монографічна студія". Під ред. Михайла Хом'яка. Торонто, 1982. стор. 14 https://diasporiana.org.ua/mistetstvo/yuliyan-buczmanyuk-monografichna-studiya/

Михайло Островерха - про Юліяна Буцманюка


"Маківка"

"Маківка"

"На спомин головних боїв Українського Леґіону. 1914-18". 1918. Листівка