Ірина Домбчевська (1886-1964), просвітянка, управителька шпиталю Українських Січових Стрільців, опікунка здоров'я Івана Франка, опублікувала 1958 року спогади про свої відвідини в часі Першої світової війни табору військовополонених-українців у Фрайштадті, Верхня Австрія. Яке добірне товариство діячів СВУ вона там застала!
ФРАЙШТАДТСЬКИЙ ТАБІР ОЧИМА ЖІНКИ
(Уривок з книги: „Фрайштадтська республіка")
… В ювілейному році „Союзу Визволення України" хочу пригадати про працю в таборі полонених українців у Фрайштадті. Фрайштадт — це мале, старе, але чарівне місто у Горішній Австрії, що стало центром великої праці полонених українців з-над Дніпра й Дністра у першій світовій війні.
В липні 1914 року покликано мого чоловіка, д-ра Романа Домбчевського, до військової служби. Декілька поштових військових карток це - ціла переписка між нами.
Містечко Янів біля Львова стало місцем постою для мадярських та чеських полків, що спішили до Перемишля. Нашу хату, як і багато інших, пограбовано і спалено. Тоді втратили ми велику бібліотеку. що її складали два покоління. Москвофільськи настроєні чеські старшини повісили кількох свідомих українців без ніякої вини.
Я поїхала у село Домажар, де батько був парохом. Церкву та хату, які стояли на високій горі, було видно з Гошинця, що стогнав під важкими підводами та стукотом важких чобіт змучених далекою дорогою вояків. Не було тоді ще для транспортів автомашин.
Одного понурого дня побачили ми на дорозі вже якесь інше військо. В грубих сірих шинелях, юхтових чоботах - це вже було російське військо. Було його непроглядна сила. Ціль маршу — оволодіти Перемиською твердинею. Це були переважно українські полки, що розмовляли нашою мовою.
Церковця на горі була дороговказом для втомлених вояків. Під час спочинку заходили вони до нашої хати. Ми гостили їх всім, чим була змога. Під час розмови з ними нас зворушувала чудова українська мова, бо це були сини Київщини, Полтавщини й Слобожанщини! Часто ночували в нас хворі. Моя мама мала під руками всі ліки і допомагала їм, як могла! В той час думали ми й про своїх: про мого рідного брата, чоловіка та родичів, порозкиданих по Австро-Угорщині.
По святах та неділях російські вояки ходили до церкви і просили в мого батька дозволу поспівати на Службі Божій. Це були селяни. Але як вони чудово співали! Вся церква була зачарована тим богонадхненним співом!
Часто ночували в нас і старшини-українці, що довгими, зимовими вечерами переводили з нами розмови на різні теми, а ранком покидали нас.
Все це я пишу тому, що воно має зв'язок із працею Союзу Визволення України, про який ми ще тоді мало знали...
Зимою 1914 року дістала я поштову картку з Болгарії від нашого приятеля д-ра Левка Ганкевича ось такого змісту: „Ромко здоровий. Живе у гірському містечку. Працює так, як любить. Відвідай мою маму та знайомих". Це була для мене велика потіха.
Час ішов, а з ним змінилась і військова ситуація. На допомогу австрійцям прийшли німці, що по важких боях викинули російське військо і забрали Львів! При першій змозі я поїхала провідати свою родину. Я вже знала, що моїх дядьків, Костя Паньківського та Степана Федака, вивезено, як закладників, у глиб Росії, а їхні сини на війні.
Догоряли ще бориславські нафтовища, вкриваючи Львів попелом. Ранені вояки лежали на вулицях, бо москалі пограбували шпиталі та забрали з них все устаткування. Якраз в той час забрано мене до Львова, де жінки зорганізували допомогу раненим та хворим українським воякам. Розпочався вишкіл медсестер для шпиталів, що дав добрі наслідки.
...Українські Січові Стрільці у Львові. Одразу постала „Українська Самаритянська Поміч", а з її рамени — Захист для Українських Січових Стрільців. Разом з іншими жінками призначено мене впорядкувати „Захист". А в липні 1915 року я вже була його управителькою.
Переписка з мужем відбувалась нормально. У своїх листах чоловік описував працю Союзу Визволення України у Фрайштадтському таборі. Просив висилати українську клясичну літературу та нотну партитуру. Пригадую, що я роздобула ноти „Вечерниці" Ніщинського і надіслала їх для таборового хору.
Минали дні й місяці. Після Різдва я дістала відпустку і дозвіл австрійської військової влади на подорож до Фрайштадту.
Полагодила всі справи в „Захисті" і залишила під доброю опікою Івана Франка, що перебував тоді серед Стрільців на лікуванні, в оточенні моїх заступників: д-ра Щуровського та ідейного працівника УСС — Івана Озаркевича. Вони висилали мені звідомлення до Фрайштадту.
В січні 1915 року виїхала я до Відня. Там перебула кілька днів. Застала свого чоловіка разом з професором-дириґентом Євгеном Турулою з Теребовлі. Відвідала Станицю УСС і резиденцію Союзу Визволення України. Як я була рада, коли побачила своїх давніх знайомих за такою великою працею. Були там наш кооператор Андрій Жук, директор бібліотеки НТШ у Львові — Вол. Дорошенко, видатний політичний діяч Маркіян Басок-Меленевський, д-р Всеволод Козловський, д-р Євген Любарський-Письменний і багато інших бадьорих, надійних та ідейних. То була для мене велика втіха! Пригадала наш Львів. Розпитували мене всі про наступ та відступ москалів, про події у Львові, а найбільше про здоров'я нашого найбільшого поета-письменника, науковця й громадянина Івана Франка.
Разом з проф. Євг. Турулою відвідали ми Віденську оперу, оглянули музеї та різні пам'ятки, а тоді виїхали до Фрайштадту. Дивні діла Твої, Господи, а шляхи Твої незнані! І це невеличке містечко під альпійськими горами, під небом чужим, стало, як колись Запорізька Січ, фортецею національного освідомлення наших єдинокровних братів з Великої України.
... У таборі я близько познайомилась з професорами Просвітнього Відділу. Маючи серед полонених сприятливий ґрунт, кожний з них працював із захопленням. Полонені жадали знань і всім цікавились, а професори раді були вкласти їм свою душу, щоб здібні учні якнайбільше скористали!
Застала тут із Західньої України й Буковини: лагідного професора-лінґвіста Василя Сімовича, що його полонені охрестили „дядьком Василем", гарячого парляментарія д-ра Йосипа Охримовича, композитора Євгена Турулу, маґістра богословії о. Омеляна Гнідого, поета-художника й науковця - Миколу Голубця, поета Василя Пачовського, проф. математики Миколу Чайковського, тихого джентлмена. парляментарія д-рa Вол. Левицького, радикального посла до Віденського парляменту Яцька Остапчука, організатора СВУ д-ра Романа Домбчевського і ін. Та ще з Великої України президента СВУ Ол. Скорописа-Йолтуховського, скульптора Мих. Гаврилка, соціолога д-ра Йосипа Безпалка, із полонених: художника Юрка Балицького (син поміщика з Херсонщини, якого розстріляли денікінці в домі батьків на хуторі, як завзятого українського націоналіста, а батьків його помордували). оперового співака Івана Птицю, „прімадонну" театру — військовика Павла Дубрівного, історика — Миколу Лозовика, художника Федора Шевченка (внука геніяльного Тараса), поета - Олексу Кобця, Костя Слобідського та ін. Всі вони були різної вдачі, темпераменту та здібностей, але всі були задивлені в одну мету: Самостійна й Суверенна Україна.
Командантом табору був поміщик-німець з Поділля, генерал Льонгард. Це був своєрідний тип німецького барона, що кожного дня прогулювався із своїм псом-бернардином до невеличкого підгірського містечка. Пізніше він став прихильником українських визвольних ідей!
Частенько до нас заходили на розмову або в справах полонені українці: Юрко Балицький, що виготовляв великі декорації для театру, режисер Іван Птиця, „прімадонна" Павло Дубрівний, що позичав у нас жіночі одяги для сцени, Федір Шевченко, поет Олекса Кобець, артисти театру М. Садовського в Києві: Мих Славінський, Стах Драбинястий, Сергій Антоненко та інші.
Проф. д-ра Степана Смаль-Стоцького тоді в таборі ще не було.
Не раз я мала нагоду бути на виставах і концертах, що давали велику естетичну насолоду таборовикам та гостям і стояли на високому рівні сценічно-мистецького виконання. Драматично-Музичне Товариство складалося тоді з 242 осіб, а в Національному Таборовому Хорі співало 250 хористів. Отже, до півтисячі артистів виступало на таборовій сцені. Це була — велич!
Часто проф. Василь Сімович з захопленням розповідав, як полонені цікавилися його викладами з історії, мови та літератури України. А назва „дядько Василь", що йому дали полонені, залишилася за ним на все життя, бо й пізніше у Львові, де він редаґував журнал „Життя і Знання", його називали не інакше, як „дядько Василь". Товстий, кремезний, він дійсно нагадував нашого заможного сільського дядька.
З моїх повідомлень полонені вже знали, що в захисті Українських Січових Стрільців у Львові перебуває тяжко хворий Іван Франко, і при виїзді передали для нього багато власних видань.
Відпустка добігала до кінця. Треба було кидати Фрайштадтську Українську Республіку. Стискалося серце. Шкода було. Може якраз у тій республіці були наші знайомі вояки з Великої Ўкраїни, що побували у моїх батьків. А вони таки там були!
Виїхала я повна нев'янучих вражень до Львова, щоб оповісти Франкові та всім хворим Українським Січовим Стрільцям про ту велику національну працю в таборі, яку я бачила, чула й переживала!
Вліті 1916 року була я у Фрайштадті вже довший час. Тоді вже не було ні проф. Є. Турули, ні проф. Василя Сімовича, бо Союз Визволення України послав їх на працю до Німеччини. Зате приїхав до Фрайштадту невтомний діяч і науковець проф. Степан Смаль-Стоцький.
Дуже мене зацікавила праця професорів і полонених у Фрайштадтському таборі: дискусії, віча, театр, видавництво, різні курси, студії, гуртки, товариства, церква, військові формації... Всіх їх злучила в один моноліт спільна ідея служби українському народові.
Весною 1917 року, якраз на Великдень, з табору виїздила українська Дивізія Сірожупанників. Це було величне, неповторне й незабутнє враження. Тисячі полонених таборян провожали своїх побратимів із залізничої стації. В сірих, коротеньких, рясних жупанах, широких шараварах, в чобітках, стрункими рядами крокували колони козацького війська, попереду прапороносці. Ось прокладає дорогу найперший прапороносець, що підніс високо жовтоблакитний прапор — Юрко Балицький, за ним інші хорунжі дивізії. Над горами, лісами, гаями, долинами котиться могутня українська пісня: „Ми гайдамаки, всі ми однакі..." А тоді змінюється і в такт маршу гримить:
Соколи, соколи, ставайте в ряди
Нас поклик до зброї єднає.
Боротись будемо соколи всі ми
За нашу святу Україну!
Залізничі вагони на стації були закосичені зеленими ґірляндами з написами: ,Хай живе Самостійна Україна!", „Хай живе Українська Народна Республіка!" „Вже воскресла Україна і слава і воля!", „До Золотоверхого Києва!"
Потяг рушив! На площі, у вагонах козаки, публіка, оркестра, хори — злилися в одному могутньому національному гимні: „Вже воскресла Україна!.."
Поїхали на боротьбу з українськими споконвічніми ворогами, за Волю України!..
У таборі життя попливло іншим руслом. Я виїхала на батьківщину. А чоловік в мій по ліквідації табору, вліті 1918 року, переїхав до Праги працювати в посольстві Української Народної Республіки, разом з послом проф. Степаном Смаль-Стоцьким.
...В 1940-му році д-р Роман Домбчевський був вивезений большевиками в незнане і пропав безвісти!..
Не стало: проф. Смаль-Стоцького, проф. Василя Сімовича, проф. Миколи Чайківського і ще багатьох ідейних людей, що працювали на всіх ділянках національного визволення.
...Минуло чверть століття! В 1944 році я з родиною залишила дорогий, незабутній Львів. По дорозі заїхали ми до Грацу, який безперервно бомбардовано. Захотіла ще раз побачити Фрайштадт. Поїхала. Оглянула місця, де був колись табір, церковця, цвинтар. Тут вони лежать і спочивають... Вічная пам'ять всім! Не застала ніякого сліду того, що тут колись було. Ходила по слідах минулого. Все було засніжене. Все поринуло в снігу. Лише бистра ріка, як і тоді — спадала водоспадами та засніжені дерева нагадували давноминулі, повні змісту й пориву, молодечі літа! Як живі, постали в уяві постаті ентузіястів Союзу Визволення України: школи, редакції, концерти, вистави, дивізія „сірих" і стотисячна армія полонених з Великої України, що пройшла школу національного освідомлення в „Українській Фрайштадтській Республіці”. Праця ентузіястів-борців намарне не пішла!
14 березня 1957 року. Княже Село біля Ню Йорку.
“Свобода” з дня 30 вересня 1958
На знимках: військовополонені українці у Фрайштадтському таборі, 1915.
З виставки “Війна у місті, Фрайштадт 1914-1918”, Mühlviertler Schlossmuseum, 28 червня — 24 серпня 2014 року https://www.ooegeschichte.at/epochen/der-erste-weltkrieg/der-krieg-in-der-stadt/das-leben-im-lager-freistadt/?fbclid=IwAR28UREdDWcBfdfxI0gtolyQN4Gzbwy-r79HhONxVDKprVTDAjs9IJqwARE. За цим посиланням є ще кільканадцять фотографій українських бранців і їхніх художніх виробів.
