Нам би вчитися у фінів!
6 грудня 2017 року Фінляндія відсвяткувала 100-ліття своєї незалежности. До 50-ліття незалежної Фінляндії український щоденник "Свобода" подав оцей вельми цікавий матеріял:
Олекса Чавурський
ОБРАЗКИ З ФІНЛЯНДІЇ
(До п'ятдесятиліття незалежности)
До першої світової війни люди небагато знали про Фінляндію. Знали, що це далека північна країна. Мало чужинців відвідували цю “країну озер". Знали, що Фінляндія має безсмертного композитора Сібеліюса і що пізніше, в 1920-му році, її прославив Пааво Нурмі своїм рекордовим бігом на Олімпійських Ігрищах. Після 1917 року, коли Фінляндія здобула незалежність, туристи стали частіше відвідувати цю країну, щоб зазнайомитися з її надзвичайним поступом.
Як це можливо, що Фінляндія, з населенням усього чотири з половиною мільйони, стала такою державою, яка може бути зразком для багатьох країн із численнішим населенням? На таке питання американського письменника Гадсона Строде відповів фінляндський міністер закордонних справ Елеян Ерко:
„Бо фіни інтеліґентні люди, а також тому, що російське панування лише скріпило всі їх чесноти, якими вони визначаються; і тому що вони постійно приборкують шкідливі вияви грубого індивідуалізму. Фіни занадто цінять свою тяжко здобуту свободу, щоб дозволяти несовісним особам шкодити загальній справі".
Загальновідомо, як по-геройськи боронили фіни свою рідну країну. В останній війні з СССР згинуло 15.000 фінляндських вояків, а багато залишилося нездібних до праці. Комуністи втратили тоді двісті тисяч убитими.
На перехресті доріг, званому Явцельке, перед селянською хатою стоїть гранітна піраміда, збудована 1931-го року. З напису на піраміді довідуємося, що на цьому місці 560 фінляндських вояків і селян 1550-го року розгромили 1.500 московських вояків.
Фінляндія довгі роки була під російським „протекторатом" (1809-1917), одначе фіни не заломилися, держалися кріпко своєї індивідуальности та духової незалежности. Двісті літ намагалися москалі змocковщити фінів, але це їм ніяк не вдалося.
У малому домику, за яких сто ярдів від советського кордону знаходиться фінляндська прикордонна сторожа. Туди веде сільська дорога, обабіч заросла зеленою травою, наче на леваді. Колись був це головний шлях, що вів до Ленінґраду. Уже п'ятдесят років ніхто не їздить цим шляхом. Кільчастий дріт протягнений впоперек решток цементового мосту, висадженого динамітом 1918 року. Тишу порушують хіба дзвіночки корів, що десь там пасуться.
По совєтському боці визирає з-поміж верхів'я дерев вартова вежа. По фінляндському боці низький пліт із кільчастого дроту загороджує потік, отінений вербами. На запит туристів, що поможе охорона, прикордонники пояснюють: цього плоту вистачає для корови, щоб не пробувала перепливати за кордон, бо там червоні її з'їдять.
У минулому столітті з Росії втекло протягом одного року 2.000 людей, переслідуваних царським абсолютизмом. Поселившись у Фінляндії, вони заснували там велике село. Тепер від того села залишилися тільки хати, що вже геть розвалюються. Так то стоїть це село, як образ нужди серед фінляндського добробуту. Нечисленні потомки давніх утікачів живуть з ганчарства, деякі плекають на невеликих нивках льон. В тому селі є церква з образом Богоматері, інкрустованим справжніми перлами. Перли під склом у селі, населення якого жило в біді...
Від міста Теріокі веде дорога до міста, а поруч ліс, де ростуть найвищі в Европі дерева. Садила їх російська цариця яких 150 років тому. Колись був це чудовий кедровий ліс. Високі стовбури, наче колони грецької святині, піддержують зелену стелю. Земля Вкрита грубим килимом моху і кущиками черниць. Одначе, ці дерева мусять бути позрізувані, бо вони вже починають від старости розсипатися, як розсипалася була 1918 року царська Росія, - кажуть фінляндці. Трохи далі, в'ється річка, в якій виловлюють перли.
Неподалеки міста Теріокі на овиді виринає з-поза горба зеленава вежа, вкрита блискучим правдивим золотом. Це — „Гріб кохання", каплиця, яку збудував російський князь Демідов на спомин про дружину, що там похоронена.
На цьому ж цвинтарі, оточеному високим муром, похоронений знаний російський письменник Андреєв, Його гріб позначений лише скромним чорним дерев'яним хрестом. Перед каплицею сидить на скелі князева дружина, наче жива, - вилита з бронзи. Біля її ніг лежить ведмежатко, теж із бронзи.
Князь Демідов, якому пощастило втекти від комуністів з 20 слугами, звик був до марнотратства. Тому незабаром опинився без грошей, дорогоцінності попродав, слуги розбіглися, і сам він та його родина зійшли на нуждарів. Милосердні фіни дали князеві п'ять тисяч марок, щоб мав що їсти. Коли ж ті милосердні люди навідалися до князя, щоб побачити, як він користується тими грішми, князь із гордістю показав їм двох куплених ним за великі гроші пекінських щенят. У драних убраннях, але з пихою, князь і княгиня парадували з тими щенятами, яких добрі сусіди годували. Вкінці Демідов дістав працю візника, а пізніше наймитував у багатого фінляндського господаря. Одного дня, везучи гній на поле, впав із воза і зломив собі шию...
Місто Теріокі було улюбленим літнищем російських аристократів, які розкидали тут гроші, погорджуючи здачею із п'ятирублівки, купували букет диких квітів. Працьовиті фіни поглядали на тих людей з погордою, хоч не один із них забагатів завдяки марнотратним літникам.
З вибухом революції 1917-го року російські багатії позамикали свої „дачі" і вернулися до Петербургу. Тепер обабіч дороги видно ті „дачі" з вікнами. позабиваними дошками, бо власники їх уже не вернулися. Ледве десять із десяти тисяч залишилося в живих. Багаті фіни купили деякі дачі, відбудували їх і користуються ними, а деякі перевезли на інші місця. Фінлядський уряд здепонував одержані за „дачі" гроші в державному банку, але покищо нема ніякого сліду по іх власниках. Тож гроші лежать у банку, ждуть на розстріляних комуністами власників, а проценти ростуть і ростуть...
Фіни не люблять росіян. Американський письменник Гадсон Строде питався знайомих фінів, чи справді ні одна фінляндська дівчина не вийшла заміж за росіянина. „Певно, що так, - дістав він відповідь, — хіба може якась шведсько-фінська мішанка".
Цей письменник якось сказав Пальогеімо (зять Сібеліюса, що оженився з дочкою композитора Евою): “Ви з дружиною жили перед війною в Петербурзі і згадували, що бували там на забавах і мали з-поміж росіян приятелів". — „О, так, — признався Пальогеімо, — алеж це зовсім інша справа, — то було в Петербурзі!" — Коли ж Сторде згадав, що в Перу зустрівся був із колишнім російським губернатором Фінляндії бароном Корфом, і що Корф, мабуть, не був такий поганий, як інші губернатори, Пальогеімо всміхнувся і сказав: „Кожне прізвище, що кінчається двома літерами ,,ф" не є добре для фінів" (в фінляндській мові такі російські прізвища як Бобріков, Корф та ін., пишуться з двома „ф").
В 1901-му році проголошено у Фінляндії протиконституційну бранку. Фінляндські новобранці мали служити у російській армії. Коли молоді фіни відмовилися явитись на призов, губернатор Бобріков наказав обсадити найбільші міста російськими військами. Фінляндську пресу примушено мовчати. Багато знатних фінів, оборонців конституційних прав, заслано на Сибір.
Коли губернатор Бобріков спитав одного фіна, скільки часу треба буде, щоб його земляки навчилися говорити по-російськи, він відповів: „Бачите, більше як півсьома століть ми були тісно зв'язані із шведами, але лише десять відсотків з-поміж нас говорить по-шведськи".
Фінляндські учні відмовилися вивчати в школах російську мову. Сім довгих років висиджували вони на годинах російської мови похмурі, ворожі, і кінчали школу майже зовсім не знаючи тієї зненавидженої мови.
У квітні 1903-го року цар надав генеральному губернаторові надзвичайні повновласті на три роки. Бобріков мав „право" накладати заборону на всякого роду видання, розв'язувати клюби та приватні товариства, замикати книгарні, готелі, торговельні та промислові установи.
Одного липневого дня 1904-го року колишній молодий урядовець, боязкий та приглухуватий, застрілив губернатора Бобрікова на вулиці і тут же покінчив своє життя самогубством. Цей патріот звався Евген Шавман. У кишені самогубця знайшли лист до царя, у якому він присягався на Бога, що не було нікої змови, що він сам вирішив убити губернатора. „Я пожертвував своє життя власною рукою, щоб переконати Вашу Величність у тому, яке страшне зло розпаношилося у Великому Князівстві Фінляндському". Шавмана похоронили як героя.
Фіни вчили своїх дітей ненавидіти Бобрікова. Дочка Сібеліюса, Єва Пальогеімо. згадувала, що коли її мати дитиною повела до дентиста, вона ніяк не хотіла розкрити уст. Тоді пані Сібеліюс сказала: „Єво, не забувай Бобрікова!" Дитина в ту ж мить розкрила уста і, коли дентист вирвав їй зуб, навіть не скрикнула з болю, бо думала лише про Бобрікова. „О, - говорила Єва, — нас усіх виховували в патріотичному дусі!”
Фіни називають себе „молочною нацією": на трьох мешканців Фінляндії припадає одна корова. Молоко коштує тут 4 центи кварта, а в Ляпляндії, фінляндській провінції, - 6 центів. Завдяки кооперативній системі — фіни давно позбулися посередників для закупу молока.
Дуже цікаву систему мають фіни задля штучного плекання лососів. У пивницях ставлять вони великі корита з водою, у яких помаранчевого кольору кульочки перетворюються. на малесеньких лососів. Коли вони мають завдовшкн яких три цалі, їх переносять надвір у прямокутні ставки із свіжою водою.
До рухливого життя притотовляють лососів у зиґзаґуватій річці, перетиканій невеличкими скелями. Коли струмінь води спадає вниз, лагідним маленьким водоспадом, лососенята мають добру нагоду для потрібного їм руху, бони стараються плисти проти течії, увихаються поміж скелями, скачуть у спадаючу вниз воду. В жовтні вони почуваються, як удома в прудкій ріці, а за два роки готові відбути далеку подорож у морі.
Лосось росте перших три роки. Директор одного з таких закладів виплекав мільйон лососів за один рік.
Фінансовий стан ляпляндця можна оцінити, з того, скільки має він будинків, крім хати. На подвір'ї стоять у нього стайня для корови, шопа на сіно, савна (купальня - парня) і землею вкритий будиночок для картоплі та іншої ярини. Крім того є тут колодязь з журавлем.
Хата ляпляндця складається з одної великої та двох менших кімнат. Вікна великі, подвійні. У вікнах фуксії й інші квіти. Заслони й килими домашнього виробу, в приємних ясних кольорах. У кухні, накладена кафлями велика піч із відкритим вогнищем і місцем для варення. Така піч займає приблизно шосту частину кухні. В окремому куті спіжарня і посудомийня.
Ляпляндці у ясні місяці працюють по шістнадцять годин денно.
За вбитого ведмедя уряд платить сто марок, а сусіди–власники оленів — також по сто марок, що дорівнює приблизно сорока долярам. Ловці ведмедів запевняють, що супроти цього звіра треба бути дуже обережним. Дорогою він біжить наче кінь, а скаче на двадцять стіп. Після зимівлі часом нападас на худобу й людей.
В темні зимові дні діти ляпляндців збираються гуртками й ідуть до школи, присвічуючи собі дорогу малими смолоскипами. У негоду батьки доставляють найменших дітей до школи на своїх плечах, їдучи лещетами.
Держава платить школі за дитину 90%, а громада покриває лише 10% видатків. Діти незаможних ляпляндців дістають у школі даровий харч, інші платять за харчі по чотири центи. На сніданок дістають вони густу зупу й молока скільки завгодно, хліб, конфітури або свіжі овочі. Учитель або вчителька живуть при школі, лікар приїздить двічі на тиждень для оглядин школярів.
В руханковій залі діти щодня відбувають вправи. Кожна дівчинка мусить навчитися варити й пекти, провадити дім та доглядати дітей. Кожний хлопець мусить навчитися якогось ремесла, без огляду на те, чи з нього буде фармер, адвокат чи письменник.
За 531 милю від столиці Ляпляндії стоїть стовп з таблицею, на якій написано чотирма мовами: „Напапіірі, Польціркель, Поляркрайс, Арктіс Сиркел". Тут же найдалі на півночі розташована дослідна стація. Колись було це велике приватне господарство. Рівні поля простягаються між двома озерами, оточеними чатинними деревами. На тих полях росте пшениця, жито, овес, ячмінь і картопля. Аґрономи виплекали тут спеціяльну породу пшениці, що визріває протягом короткого ляпляндського літа, і створили штучні погної, що найкраще надаються для слабкого, тонкого грунту. Полярна картопля має дуже гарний запах. У серпні на півночі вона все ще цвіте, і тому треба садити її з початком червня. Науковці сподіваються виплекати таку картоплю, яка витримувала б найбільші морози. В полярних околицях нема комах-шкідників і сонце світить 22 години на добу. Тож на дослідній стації збирають найбільші у Фінляндії врожаї картоплі. При домі директора стації є город із грядками моркви, буряків, петрушки, шпінаку, фасолі, солодкого гороху. Фасоля у Ляпляндії не вспівас за літо розвинутися у стручки.
Про Фінляндію кажуть: можна дивуватися, що вона взагалі існує. На таку сумнівну заввагу відповідають, що фіни — це індивідуалістичний, упертий, витривалий, відважний нарід.
Фінляндія вела сорок дві війни проти Росії. Кожну програла, але з кожної зуміла вийти щасливо. Фінляндія зазнала чимало лиха, протягом понад 600 років належавши до Швеції і протягом ста років бувши „великим князівством" Росії. Фіни пережили громадянську війну, яка вибухнула в 1917 році, пережили війну 1939-40 pp. з СССР, вийшли щасливо з другої світової війни, хоч були в союзі з гітлерівською Німеччиною. Фінляндія після світової війни не була окупована альянтами, але втратила 12% своєї території, мусіла заплатити большевикам 500 мільйонів долярів воєнного відшкодування і примістити у себе 420.000 втікачів.
І цим разом фіни зуміли нещастя обернути на свою користь. Щоб могти сплачувати Москві відшкодування, вони набудували величезні фабрики, завдяки яким скріпилася їх економіка. Тепер Фінляндія далеко багатша країна, ніж Польща і Чехо-Словаччина. Фінляндія - це наче зразковий „супермаркет", що розташувався побіч старого, втомленого сусіда.
У війні з СССР ніхто не допоміг Фінляндії, і це зробило з фінів крайніх реалістів. Вони розуміють, що пуста балаканина не змінить обставин.
Найбільш проречистою є їхня мовчанка. У День Незалежности, коли тисячі молодих фінів у Гельсінках із смолоскипами маршують під білими прапорами із синім хрестом, вони ступають мовчки, і їх хода притишена снігом. Не чути музики, ні голосу сурм чи барабанів. Тихо ступає молодь, а їй похмуро приглядаються із хідників тисячі старших людей, які пригадують усе пережите.
Мовчазливість фінів зображена в народному оповіданні про селянина, який думав, що його син народився глухо-німий. Ні слова не промовив він за двадцять літ. Одного дня, коли обидва працювали в полі, син зачепив плугом об камінь і надщербив леміш. „Ах, до чорта!" — скрикнув він іспересердя. Зчудований батько спитав, чому він досі нічого не говорив. — „Я чекав, аж матиму щось сказати", — відповів син.
Фінляндське слово „сісу" тяжко віддати чужим словом, його відповідником було б менш-більш слово „відвага", „завзяття". Фін пояснив це слово співробітникові „Нюйоркера" Бейнбриджеві так: „Коли хтось повалить вас на землю, а ви знаєте, що він повалить вас знову, коли ви підніметеся з землі, але все таки підніметеся, це буде — ,,сісу".
Фіни свідомі того, що вони чомусь не дорівнюють шведам, і це їх болить. Вони здають собі справу, що шведи багатші, більше освічені, але рівночасно вважають себе вищими за москалів, хоч не забувають, що залежать від Москви.
Надусе люблять вони лещета, коли ж нема снігу, з'їжджають з пагорбів по смерековому чатинні.
Фіни належать до найбільше грамотних народів і мають до книжки незвичайну пошану. У Фінляндії виходить 110 часописів накладом два мільйони. Це справді подивугідна цифра, коли зважити, що ця країна має всього 4.500.000 населення.
Перед першою світовою війною багато фінляндських міст із дерев'яними домами, немощеними вулицями та хмарами куряви, яку піднімали вози, запряжені кіньми, подобали на сибірські села. Воду для пиття привозили в бочках. Тепер ті самі міста наче збудовані на світову виставку: чистенькі, білі, і це найбільше впадає в очі чужинця. Тут бачить він нові доми, фабрики, урядові будинки, школи, театри, готелі. Після війни постали в Фінляндії міста Рованіємі, Ваза та Кіопіо. Місто Лятті називають „американським" містом. Тапіоля, славна частина Гельсінок — це чи не найдосконаліший і найкращий у світі будівельний проєкт.
В частині Ляпляндії ніч триває майже два місяці. Північне сяйво, що часом роз'яснює тоді небо, це справжні чари. Вкінці з'являється сонце і починається 1.732-годинний день.
У Ляпляндії живе 200.000 фінів. Під час війни вони були змушені покинути Ляпляндію. Повернувшись, збудували нове місто Рованіємі, що мас 25.000 населення. Сподіваються, що за десять років воно матиме 35.000. Природний приріст людности у північній Фінляндії майже вдвоє більший, як у південній. Фінляндія має 60.000 озер, які взимку замерзають так туго, що творять природні шляхи, якими можуть їздити вантажні авта й танки. Цей лабіринт озер, засіяних малесенькими острівцями, сягає далеко на південний схід.
Найбільшим парадоксом Фінляндії є те, що її народ, який майже пів століття ставив незламний спротив московським зазіханням на своє національне життя, дає немалу підтримку комуністам. У парламентарних виборах 1966 року комуністи здобули більше як п'яту частину всіх голосів, хоч число комуністичних послів упало з 47 на 41.
Є дві причини цього явища: залишки з прикрих днів громадянської війни, коли багато людей вірило, що комуністи — це оборонці робітників проти „білої реакції". І друга причина: комуністичних кандидатів піддержали виборці з тих округ, у яких питання безробіття все ще залишилося актуальним. Ті виборці вважали комуністичних кандидатів націоналістами, а не аґентами СССР. Багато червоних брали участь у війні проти Москви.
"Свобода", числа 1, 2 і 3 за 1968 рік
