* * *
Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.
21 липня 1906 року народилася Олена Теліга (з дому Шовгеніва). Хоча, "точної дати народження Олени Теліги дослідники досі не встановили. Метричних книг не збереглося, а сама вона за життя називала різні дати — від червня 1906 до червня 1907 року." Цитую з цікавої публікації "Олена Теліга: А за мною, молодою, ходять хлопці чередою" http://vsiknygy.net.ua/person/166/.
Улас Самчук
ПОБАЧИМОСЬ У КИЄВІ
(З "Записок неполітика")
ПОБАЧИМОСЬ У КИЄВІ
(З "Записок неполітика")
"Перейдемо убрід бурхливі води".
Олена Теліга, "Поворот". 1936
Олена Теліга, "Поворот". 1936
12 липня 1941 р. Повернувся тільки що з міста. Субота. Північ. Всі вже сплять. Постіль для мене приготована в їдальні на гавчі. Не лягаю одразу, а передумую враження дня. Не вірю, що я своєю власною особою переживаю ці дні. У каварні "Бізанц", де збираються наші люди, шум, гамір, суперечки, підіймають чарки, вітаються. Всі хочуть іти на схід, і нікого, здається, не пускають.
Але це нас не зражує. Кожний має свій плян, а багато з них дуже "певний", бо мають когось там і десь там, і перебратись за невеличку річку Сян не творить їм ніяких труднощів. Але все-таки більшість з них на місці. Я не маю нікого, не маю ніякої "сильної руки". Одначе я "хочу" також перебратись на другий, східній, беріг Сяну.
Зараз я вернувся з каварні "Полтава". Там висиджують знані й відомі львов'яни за кавою, шахами й картами. Багато буває інколи сміху. Я був у великому, цікавому товаристві, там була також Олена Теліга.
Відпроваджую пані Олену додому. Краків, не дивлячись на пізню годину, в русі. Погода ясна, тепла, лагідна. Небо всипане зорями. По дорозі заходимо до ресторану Бізанца на вечерю. Замовляємо краяну ковбасу, яєшню і до всього кілька чарок.
Скоро твориться настрій, повно людей, ми без перерви говоримо, вибухи сміху здоблять наші слова. І тут ми рішаємо йти на схід, додому, до Києва. І то не чекаючи дозволу. Просто вбрід через Сян.
Плян нам цей був не чужий давно. Ми добре знали, що дозволу нам не дадуть, лишатись тут, у Кракові, ми не мали далі сили. Олена оповідає, як то вона востаннє покинула Київ. Це було вісімнадцять років перед цим2. Була тоді ще підлітком і приїхала до Чехії, до Подєбрад, де її батько був ректором Української Господарської Академії.
Не можна передати слів і настрою таких ось, дивних, хвилин, коли здається, що ми вертаємось назад.
Весь український Краків під знаком вимандру "туди". Старанно поділились на групи. Бандерівці і мельниківці. Страшні перегони - хто буде перший на місці. Бандерівці скрізь торують. Ольжич вірить в перемогу "довгого бігу", але у нього сумний, заклопотаний вигляд. Я ж не можу дарувати "їм" розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичайний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа неможлива. Веду завзяті дискусії з Сеником, Сціборським, зі своїм прекрасним господарем, паном Б. Невже немає ніяких, таки направду ніяких доріг до згоди? Бійтеся, люди, Бога! Б'є дванадцята година!
13 липня. Соняшний, сіруватий ранок. Краківські вулиці роблять багато куряви. Рано йду "на Зелену". Там вже повно народу, приїхали генерали й полковники з Варшави. Всім ніколи. Ольжич сильно занятий, але маю з ним умовлене побачення. О десятій зустрічаємось у бароковому са-льончику. Він має втомлений вигляд. Спитав, чи "їдемо". Так. Олена також? Також. Чи з нами їде д-р Є.?3 Ще не відомо. Хай їде з вами. У Ярославі маємо зголоситись на певну адресу, і там допоможуть нам перейти через Сян. До побачення. Стискаємо руки і маємо розійтись.
При лівій стіні сальончика стоїть велике, майже під стелю, дзеркало в золочених рамах. І в мент, коли ми прощаємось, дзеркало зненацька починає відділятися від стіни, я бачу, як воно нахиляється, на мент не вірю, чи не обман це зору, і поки встигаю зорієнтуватися, дзеркало падає і з сильним бренькотом розсипається на шматки. З сусідньої кімнати відчиняються двері, з-за них виглядає Сціборський, дивиться на розсипане дзеркало, хитає мовчки головою, а потім каже:
- Буде погано!
Потім двері знову зачиняються. Ольжич посміхається й каже:
- Забобон.
Я йду до пані Олени на Славойому, але про дзеркало мовчу. Говоримо про вимарш. Олена має турботи. Потребує міцні для дороги черевики. Вона не погоджується на Є. і не може втримати реготу, як тільки згадає:
- Але дивіться! Як спізнитесь - чекати вас не буду. - Ці слова особливо їй звучать, і вона регоче до сліз.
До самого вечора йдуть приготування. Завтра о годині 4.30 швидким потягом до Ярослава.
Черевики здобуто. Я пакую наплечник. Одягаю чоботи, спортову куртку і солом'яний капелюх. Увечорі переношусь до Теліг, щоб раненько одразу на двірець. Пан Михайло помагає Олені збиратись. Він купив нову торбину і вкладає що може влізти. Легенькі сукні, дещо білизни, целюльозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить:
- І де вона то діла? Але нічого не згуби! - Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою - посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. Не забуде нічого.
Я йду до маленької кімнати побіч їдальні і лягаю, щоб "відпочити". Ще довго чую крізь двері:
- І де вона ото подіне...
Я думаю. Лежу в темноті горілиць. Боже, які думи! Невже це ми вертаємось? І вернемось? Невже будемо дома? Думи все вертаються до того місця, звідки вийшли. Думаю про все, що було. Написав ще листи до Праги дружині. Записав записник. Поговорив з ким міг. Все ще закликаю "до об'єднання", хоча знаю - мене ніхто не чує і ніколи не почує.
Голоси Михайла та Олени затихли десь у третій кімнаті. Стало тихо, тільки десь цокає будильник. А мої думи вирують без кінця, без початку, без краю. Години швидко біжать, і ось чую - вже дзвонить будильник. Це три ранку. Вставати. Я лежав невкритий, спускаю ноги і натягаю чоботи.
Це вже понеділок, 14 липня. Не треба нікого будити. Здається, і вони так само, як і я, "спали". Ми вже на ногах, Михайло готує чай, пакуємо готові канапки на дорогу. Ще рано снідати, у вікні ще сіро, в кімнаті світиться. Олена радісно вітається зі мною. Вона нічого не каже словом, але дуже багато говорять її очі, уста, чоло. Вона зовсім свіжа і розчервоніла. Помітне піднесення. Вона одягнута у легку смугнасту блюзку, спортову сіру сукню, нові черевики з короткими шкарпетками і солом'яний капелюшок "на всякий випадок", бо брати його на голову вона не збирається. Має легкий плащик - і це все. Нести має тільки легку, ручну, червону торбину.
Я маю жовтого наплечника і фотоапарат.
Доктор Є. не з'явився, і взагалі нічого про нього не знаємо. Олена цілком вдоволена, а я також. Ми маємо багато говорити. Ми у вирі фантазій, настрою і плянувань. Грубуватий скептик Є. був би нам тільки на заваді. Вертатися в такий час "додому", це хвиля, що зобов'язує.
Пів на четверту вирушаємо. Михайло пропонує вшанувати старий козацький звичай сідання. Сідаємо навантажені. Навантажений, власне, я, бо все майно Олени має в своєму посіданні Михайло. А пізніше це маю перебрати я. Сидимо і посміхаємось. Всі ми по-своєму захоплені. Пан Михайло дещо непокоїться, що пускає в таку дивну дорогу свою кохану дружину, але він вдоволений, що ми йдемо вдвох. Олена майже сяюча. Вона вже рветься йти...
Йдемо. Помічаємо кожний рух. Олена востаннє замикає свої двері, повільно ступає по довгих, подібних на лябіринт, сходах. Внизу дивиться ще раз на вікна на першому поверсі. На вулиці зовсім порожньо і тихо. Переходимо на "плянти". Свіжий, дуже виразний, літній ранок. Небо чисте й обіцяє бути ще довго таким. Візників ніде немає. Ми троє легко і радісно ступаємо в напрямку головного двірця королівського міста Кракова. Двадцять хвилин ходи, і ми на місці.
Розуміється, пан Михайло знаходить нам місце в переділі другої кляси. Потяг ще зовсім порожній, людей майже не видно. Займаємо найкращі місця. Олена, не дивлячись на недоспану ніч, свіжа і ясна. Я маю також зовсім бадьорий вигляд.
- Цікаво, чи появиться Є.? - каже Олена. І одразу передражнює, як то він обіцяв її "не чекати". Всі сміємося. Михайло сидить ще з нами.
- Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.
- Припильную, пане Михайле! - Олена радісно дивиться на Михайла і ніби поблажливо кпить з нього.
- А ти пиши! Скрізь пиши. Де тільки можеш. Передавай людьми, як не буде пошти,- наказує Михайло.
Час швидко проходить. Появляються люди. До нашого переділу входить військовий - "Гайль Гітлер!" - і сідає. Це нас не дуже вдовольняє, але дідько з ним. На пероні вже рух. Михайло дивиться на годинник. Стрілка доходить до... Ах!
- Ну, Оленочко! Будьмо! - каже Михайло.- Побачимось... у Києві! - його уста помітно затремтіли. Я стояв і дивився на них. Мені було весело, я думав веселе, я мав безліч надій. З Михайлом за козацьким звичаєм поцілувались тричі і потиснули міцно руки.
- Побачимось в Києві!
- Побачимось в Києві!
Потяг рушив, Олена і я з вікна вітаємо Михайла, що поволі віддалявся від нас. Вітаємо його, поки була можливість, але ось потяг поволі загнув дугу, і Михайло зістався.
Ми подаємо одне одному руки, міцно потискаємо їх і поглядом без слів кажемо:
- Отже, додому! - Входимо до переділу і займаємо наші місця біля вікна. Потяг проходить через Вислу. Прощай Краків! Не хотілося б більше вертатись до тебе так, як ми є,- вигнанцями.
Який це ранок! Скільки барв! Як соковито блищить роса. Долинами тонкими верствами стелиться білий туман. Яскраве, червоне сонце одразу залило сяйвом наш переділ. Я вказую на сонце і кажу:
- Може, це воно для нас так сходить?
- Так,- каже Олена, дивиться і не надивиться на прекрасний схід, де горить це вічне світло. Ясні сірувато-пивні очі її сміються. Гарний, трохи задертий носик насторожений. Чудове з бронзовим відливом волосся переливне горить під сонцем.
- От так хочу вас схопити на плівку фільму,- кажу. Наставляю апарат і роблю кілька світлин. Олена осяяно посміхається.
Далі зав'язується і з кожною годиною все більше розгоряється завзятюща розмова... Перш за все - товариші по перу. Згадуємо всіх. По черзі. Олена регочеться з Є., наслідує його бубняву мову. Пригадує свою Варшаву. Маланюк, Липа, Крижанівський, Лівицька-Холодна, Штуль. Переходимо на інтелігенцію взагалі. Міркуємо, що робити. Згадуємо по черзі минуле і своїх рідних. Я з захопленням оповідаю про свою дружину, своїх знайомих з Праги, а особливо своїх батьків, яких вже не застану.
А сонце рве та рве і горить, мов смолоскип. Стає душно, і ми звільняємо себе від зайвого одягу. Розстеляються зелені, буйні поля, зелені луки, гаї, ліси жовтої соснини. Потяг зупиняється рідко. Перша від Кракова зупинка - Бохня. Летимо назустріч Тарнову. Це місто повне споминів. Оповідаю Олені, як то я тут військував, як ходив до Августи в селі отуди далі на південь в горах. Соковита, звучна молодість встає в уяві, все те було давно, і ось ми вертаємось і вже не ті. Хто і для чого обвів нас цією довгою обхідною дорогою, щоб звести разом і вести туди назад? А що чекає там? Щастя! Цілком зрозуміло. Війна? Чи не для нас вона сталася? Ні, ми не знаємо, що нас там чекає. Не знаємо! Заносимось в захопленні далеко, і хай нам Бог дарує. Маємо трошки права на захоплення, любимо трагічно і соняшно землю предків, яку від нас забрали. Тепер за неї люті бої ведуться, а ми - її поети - крадькома йдемо до неї, щоб бачити її, чути і сказати про неї слово. Нас там не хочуть бачити. Ні ці, ні ті. Але ми йдемо самі. Нас тягне незбагненна сила, а Бог керує нашими стопами.
О десятій тридцять в Ярославі. Це була одна мить. Невже ми приїхали? Я вже знав Ярослав. Недавно мав тут відчит і маю тут чимало знайомих. Виходимо на місто.
Сонце! Все під знаком сонця. Мої прекрасні, новенькі краківські чоботи не зовсім до цього підходять. Чорні міцні подорожні штани також. Починає дошкуляти непроспана ніч, але нерви тримаються міцно, ноги ступають бадьоро. Олена побіч наструнчена, елегантна і розсміяна. Зараз дещо міцно наснажується сонце, але українські вивіски різних крамниць надолужують невигоду. Ступаємо в напрямку Перемишля. Ще так недавно тут були гори всілякого військового майна. Зараз все те пішло далі на схід. Попадаються машини ВМ і ВЛ, але це вже так належить взагалі до стилю. Біля ринку натрапляємо на дивовижу. На хіднику стоять дві совєтські гармати. Накидаємось на них, як на сенсацію. Це перші предмети "з того боку". Дивимось і не надивимось. Не тому, що вони гарні, а тому, що вони "з того боку".
Добродія, якого нам давали адресу, немає дома. Коли буде? Невідомо. До побачення.
- Я так і знала,- каже Олена. Нічого. Дамо собі раду. Маємо голову й ноги, а Сян ось тут на досяг руки. Побредемо.
Йдемо містечком, годинники вказують, що вже ось обід, питаємо, де, власне, можна виконати цей ритуал. Виявляється, що з обідом тут не особливо... Десь там...- вправо, вліво, просто, якась їдальня, і, може, там щось дістанемо. Карток не маємо, і нащо вони нам, коли ми йдемо в країну хліба, сала, сметани з варениками.
Є. Це ніби ресторація. Порожньо тут, бо ще рано, а також, мабуть, тому, що нічого тут не можна дістати. Обід дістанемо за годину. Що дістанемо? Юшку з рабарбару та котлети з... рабарбару. Дуже гарно. Тим часом п'ємо лімонаду з сахариною і пишемо листи. Я дружині до Праги, Олена - Михайлові до Кракова.
"Дорогий Михайлику!
Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід з ресторані. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Добре. Надіємося, що все буде гаразд, і ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно.
Твоя Олена.
Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам."
Адреса: Геррн Інж. М. Теліга, Кракау, Гауптштрассе 30, В. 12а.
З другого боку краєвид Ярослава. Схил горбка, розкидані по долині будиночки, і на обрії костел з двома вежами. "Ярослау: Гезамтанзіхт. Ярослав: Загальний вид".
Великі, лапаті, менш зграбні, ніж рука, що їх ставила, літери. Сміємося без перерви. Находимо все нові причини таких вибухів. Спочатку це рабарбар. Далі кельнер з дуже поважною міною. Ще далі лімонада з присмаком вугілля. Після ж - літографія на стіні з страшною жінкою, що має назву "фея". Пізніш переходимо на партії, на доктора Є., на таємничого зв'язкового, якого не застали дома, і невідомо, чи застанемо.
Година минає, і ми дістаємо "зупу" з рабарбару. Просимо шматок хліба. Нема. Просимо соли. Дістаємо сіль, солимо, сьорбаємо і сміємось. Дістаємо "котлети" з картоплею. Рабарбар змішаний з шпінатом чи буряковою гичкою. Смак кислий, запах трави. Поїдаємо і замовляємо ще. Це без карток і без обмеження. Двох порцій вистачає, я плачу дуже багато, і ми дякуємо за гостину.
Робимо ще раз спробу застати дома таємничого зв'язкового. Знов даремно, але маленька надія є. О шостій по обіді, можливо, він буде. Це ще багато часу і, коли зважити нагальність сонця, то воно зовсім не дуже привабливо. Не чуємось ані свіжими, ані виспаними, ані ситими. Йдемо на базар, де можна купити багато всяких речей: гребінці, шнурки до черевик, барвистий папір на квіти, коробочки і... нічого їсти. Дістаємо дещо червоних порічок і пожираємо їх з виразом голодних тигрів. З мене постійно тече піт, і я так само постійно здіймаю то накладаю свого солом'яного капелюха. Олена витримує без капелюха, і її волосся переливається відблиском червоної міді.
Олена купує кілька гумок і кілька непотрібних інших речей, які ми дуже скоро викидаємо. Шукаємо місця, де б нам уникнути соняшної зливи, і йдемо десь на луку, за місто, де можна бодай присісти на траві під вербою та розвантажити наплечник. Так і робимо. Це лука, де я ще не так давно ходив зі знайомими до Сяну, щоб поглянути на "той бік". Сян був обплутаний колючими дротами з хитромудрими лябіринтами. Зараз все те вже не актуальне, і ми з Оленою знаходимо бажану вербу.
Розвантажуємось, лягаємо на свіжій траві, дивимось у синє, вже українське, небо і співаємо:
Дівчинонько люба, де будеш ти спати,
На Вкраїні далекій!
В степу під вербою, аби, серце, з тобою,
На Вкраїні далекій.
[...]
Але це нас не зражує. Кожний має свій плян, а багато з них дуже "певний", бо мають когось там і десь там, і перебратись за невеличку річку Сян не творить їм ніяких труднощів. Але все-таки більшість з них на місці. Я не маю нікого, не маю ніякої "сильної руки". Одначе я "хочу" також перебратись на другий, східній, беріг Сяну.
Зараз я вернувся з каварні "Полтава". Там висиджують знані й відомі львов'яни за кавою, шахами й картами. Багато буває інколи сміху. Я був у великому, цікавому товаристві, там була також Олена Теліга.
Відпроваджую пані Олену додому. Краків, не дивлячись на пізню годину, в русі. Погода ясна, тепла, лагідна. Небо всипане зорями. По дорозі заходимо до ресторану Бізанца на вечерю. Замовляємо краяну ковбасу, яєшню і до всього кілька чарок.
Скоро твориться настрій, повно людей, ми без перерви говоримо, вибухи сміху здоблять наші слова. І тут ми рішаємо йти на схід, додому, до Києва. І то не чекаючи дозволу. Просто вбрід через Сян.
Плян нам цей був не чужий давно. Ми добре знали, що дозволу нам не дадуть, лишатись тут, у Кракові, ми не мали далі сили. Олена оповідає, як то вона востаннє покинула Київ. Це було вісімнадцять років перед цим2. Була тоді ще підлітком і приїхала до Чехії, до Подєбрад, де її батько був ректором Української Господарської Академії.
Не можна передати слів і настрою таких ось, дивних, хвилин, коли здається, що ми вертаємось назад.
Весь український Краків під знаком вимандру "туди". Старанно поділились на групи. Бандерівці і мельниківці. Страшні перегони - хто буде перший на місці. Бандерівці скрізь торують. Ольжич вірить в перемогу "довгого бігу", але у нього сумний, заклопотаний вигляд. Я ж не можу дарувати "їм" розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичайний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа неможлива. Веду завзяті дискусії з Сеником, Сціборським, зі своїм прекрасним господарем, паном Б. Невже немає ніяких, таки направду ніяких доріг до згоди? Бійтеся, люди, Бога! Б'є дванадцята година!
13 липня. Соняшний, сіруватий ранок. Краківські вулиці роблять багато куряви. Рано йду "на Зелену". Там вже повно народу, приїхали генерали й полковники з Варшави. Всім ніколи. Ольжич сильно занятий, але маю з ним умовлене побачення. О десятій зустрічаємось у бароковому са-льончику. Він має втомлений вигляд. Спитав, чи "їдемо". Так. Олена також? Також. Чи з нами їде д-р Є.?3 Ще не відомо. Хай їде з вами. У Ярославі маємо зголоситись на певну адресу, і там допоможуть нам перейти через Сян. До побачення. Стискаємо руки і маємо розійтись.
При лівій стіні сальончика стоїть велике, майже під стелю, дзеркало в золочених рамах. І в мент, коли ми прощаємось, дзеркало зненацька починає відділятися від стіни, я бачу, як воно нахиляється, на мент не вірю, чи не обман це зору, і поки встигаю зорієнтуватися, дзеркало падає і з сильним бренькотом розсипається на шматки. З сусідньої кімнати відчиняються двері, з-за них виглядає Сціборський, дивиться на розсипане дзеркало, хитає мовчки головою, а потім каже:
- Буде погано!
Потім двері знову зачиняються. Ольжич посміхається й каже:
- Забобон.
Я йду до пані Олени на Славойому, але про дзеркало мовчу. Говоримо про вимарш. Олена має турботи. Потребує міцні для дороги черевики. Вона не погоджується на Є. і не може втримати реготу, як тільки згадає:
- Але дивіться! Як спізнитесь - чекати вас не буду. - Ці слова особливо їй звучать, і вона регоче до сліз.
До самого вечора йдуть приготування. Завтра о годині 4.30 швидким потягом до Ярослава.
Черевики здобуто. Я пакую наплечник. Одягаю чоботи, спортову куртку і солом'яний капелюх. Увечорі переношусь до Теліг, щоб раненько одразу на двірець. Пан Михайло помагає Олені збиратись. Він купив нову торбину і вкладає що може влізти. Легенькі сукні, дещо білизни, целюльозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить:
- І де вона то діла? Але нічого не згуби! - Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою - посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. Не забуде нічого.
Я йду до маленької кімнати побіч їдальні і лягаю, щоб "відпочити". Ще довго чую крізь двері:
- І де вона ото подіне...
Я думаю. Лежу в темноті горілиць. Боже, які думи! Невже це ми вертаємось? І вернемось? Невже будемо дома? Думи все вертаються до того місця, звідки вийшли. Думаю про все, що було. Написав ще листи до Праги дружині. Записав записник. Поговорив з ким міг. Все ще закликаю "до об'єднання", хоча знаю - мене ніхто не чує і ніколи не почує.
Голоси Михайла та Олени затихли десь у третій кімнаті. Стало тихо, тільки десь цокає будильник. А мої думи вирують без кінця, без початку, без краю. Години швидко біжать, і ось чую - вже дзвонить будильник. Це три ранку. Вставати. Я лежав невкритий, спускаю ноги і натягаю чоботи.
Це вже понеділок, 14 липня. Не треба нікого будити. Здається, і вони так само, як і я, "спали". Ми вже на ногах, Михайло готує чай, пакуємо готові канапки на дорогу. Ще рано снідати, у вікні ще сіро, в кімнаті світиться. Олена радісно вітається зі мною. Вона нічого не каже словом, але дуже багато говорять її очі, уста, чоло. Вона зовсім свіжа і розчервоніла. Помітне піднесення. Вона одягнута у легку смугнасту блюзку, спортову сіру сукню, нові черевики з короткими шкарпетками і солом'яний капелюшок "на всякий випадок", бо брати його на голову вона не збирається. Має легкий плащик - і це все. Нести має тільки легку, ручну, червону торбину.
Я маю жовтого наплечника і фотоапарат.
Доктор Є. не з'явився, і взагалі нічого про нього не знаємо. Олена цілком вдоволена, а я також. Ми маємо багато говорити. Ми у вирі фантазій, настрою і плянувань. Грубуватий скептик Є. був би нам тільки на заваді. Вертатися в такий час "додому", це хвиля, що зобов'язує.
Пів на четверту вирушаємо. Михайло пропонує вшанувати старий козацький звичай сідання. Сідаємо навантажені. Навантажений, власне, я, бо все майно Олени має в своєму посіданні Михайло. А пізніше це маю перебрати я. Сидимо і посміхаємось. Всі ми по-своєму захоплені. Пан Михайло дещо непокоїться, що пускає в таку дивну дорогу свою кохану дружину, але він вдоволений, що ми йдемо вдвох. Олена майже сяюча. Вона вже рветься йти...
Йдемо. Помічаємо кожний рух. Олена востаннє замикає свої двері, повільно ступає по довгих, подібних на лябіринт, сходах. Внизу дивиться ще раз на вікна на першому поверсі. На вулиці зовсім порожньо і тихо. Переходимо на "плянти". Свіжий, дуже виразний, літній ранок. Небо чисте й обіцяє бути ще довго таким. Візників ніде немає. Ми троє легко і радісно ступаємо в напрямку головного двірця королівського міста Кракова. Двадцять хвилин ходи, і ми на місці.
Розуміється, пан Михайло знаходить нам місце в переділі другої кляси. Потяг ще зовсім порожній, людей майже не видно. Займаємо найкращі місця. Олена, не дивлячись на недоспану ніч, свіжа і ясна. Я маю також зовсім бадьорий вигляд.
- Цікаво, чи появиться Є.? - каже Олена. І одразу передражнює, як то він обіцяв її "не чекати". Всі сміємося. Михайло сидить ще з нами.
- Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.
- Припильную, пане Михайле! - Олена радісно дивиться на Михайла і ніби поблажливо кпить з нього.
- А ти пиши! Скрізь пиши. Де тільки можеш. Передавай людьми, як не буде пошти,- наказує Михайло.
Час швидко проходить. Появляються люди. До нашого переділу входить військовий - "Гайль Гітлер!" - і сідає. Це нас не дуже вдовольняє, але дідько з ним. На пероні вже рух. Михайло дивиться на годинник. Стрілка доходить до... Ах!
- Ну, Оленочко! Будьмо! - каже Михайло.- Побачимось... у Києві! - його уста помітно затремтіли. Я стояв і дивився на них. Мені було весело, я думав веселе, я мав безліч надій. З Михайлом за козацьким звичаєм поцілувались тричі і потиснули міцно руки.
- Побачимось в Києві!
- Побачимось в Києві!
Потяг рушив, Олена і я з вікна вітаємо Михайла, що поволі віддалявся від нас. Вітаємо його, поки була можливість, але ось потяг поволі загнув дугу, і Михайло зістався.
Ми подаємо одне одному руки, міцно потискаємо їх і поглядом без слів кажемо:
- Отже, додому! - Входимо до переділу і займаємо наші місця біля вікна. Потяг проходить через Вислу. Прощай Краків! Не хотілося б більше вертатись до тебе так, як ми є,- вигнанцями.
Який це ранок! Скільки барв! Як соковито блищить роса. Долинами тонкими верствами стелиться білий туман. Яскраве, червоне сонце одразу залило сяйвом наш переділ. Я вказую на сонце і кажу:
- Може, це воно для нас так сходить?
- Так,- каже Олена, дивиться і не надивиться на прекрасний схід, де горить це вічне світло. Ясні сірувато-пивні очі її сміються. Гарний, трохи задертий носик насторожений. Чудове з бронзовим відливом волосся переливне горить під сонцем.
- От так хочу вас схопити на плівку фільму,- кажу. Наставляю апарат і роблю кілька світлин. Олена осяяно посміхається.
Далі зав'язується і з кожною годиною все більше розгоряється завзятюща розмова... Перш за все - товариші по перу. Згадуємо всіх. По черзі. Олена регочеться з Є., наслідує його бубняву мову. Пригадує свою Варшаву. Маланюк, Липа, Крижанівський, Лівицька-Холодна, Штуль. Переходимо на інтелігенцію взагалі. Міркуємо, що робити. Згадуємо по черзі минуле і своїх рідних. Я з захопленням оповідаю про свою дружину, своїх знайомих з Праги, а особливо своїх батьків, яких вже не застану.
А сонце рве та рве і горить, мов смолоскип. Стає душно, і ми звільняємо себе від зайвого одягу. Розстеляються зелені, буйні поля, зелені луки, гаї, ліси жовтої соснини. Потяг зупиняється рідко. Перша від Кракова зупинка - Бохня. Летимо назустріч Тарнову. Це місто повне споминів. Оповідаю Олені, як то я тут військував, як ходив до Августи в селі отуди далі на південь в горах. Соковита, звучна молодість встає в уяві, все те було давно, і ось ми вертаємось і вже не ті. Хто і для чого обвів нас цією довгою обхідною дорогою, щоб звести разом і вести туди назад? А що чекає там? Щастя! Цілком зрозуміло. Війна? Чи не для нас вона сталася? Ні, ми не знаємо, що нас там чекає. Не знаємо! Заносимось в захопленні далеко, і хай нам Бог дарує. Маємо трошки права на захоплення, любимо трагічно і соняшно землю предків, яку від нас забрали. Тепер за неї люті бої ведуться, а ми - її поети - крадькома йдемо до неї, щоб бачити її, чути і сказати про неї слово. Нас там не хочуть бачити. Ні ці, ні ті. Але ми йдемо самі. Нас тягне незбагненна сила, а Бог керує нашими стопами.
О десятій тридцять в Ярославі. Це була одна мить. Невже ми приїхали? Я вже знав Ярослав. Недавно мав тут відчит і маю тут чимало знайомих. Виходимо на місто.
Сонце! Все під знаком сонця. Мої прекрасні, новенькі краківські чоботи не зовсім до цього підходять. Чорні міцні подорожні штани також. Починає дошкуляти непроспана ніч, але нерви тримаються міцно, ноги ступають бадьоро. Олена побіч наструнчена, елегантна і розсміяна. Зараз дещо міцно наснажується сонце, але українські вивіски різних крамниць надолужують невигоду. Ступаємо в напрямку Перемишля. Ще так недавно тут були гори всілякого військового майна. Зараз все те пішло далі на схід. Попадаються машини ВМ і ВЛ, але це вже так належить взагалі до стилю. Біля ринку натрапляємо на дивовижу. На хіднику стоять дві совєтські гармати. Накидаємось на них, як на сенсацію. Це перші предмети "з того боку". Дивимось і не надивимось. Не тому, що вони гарні, а тому, що вони "з того боку".
Добродія, якого нам давали адресу, немає дома. Коли буде? Невідомо. До побачення.
- Я так і знала,- каже Олена. Нічого. Дамо собі раду. Маємо голову й ноги, а Сян ось тут на досяг руки. Побредемо.
Йдемо містечком, годинники вказують, що вже ось обід, питаємо, де, власне, можна виконати цей ритуал. Виявляється, що з обідом тут не особливо... Десь там...- вправо, вліво, просто, якась їдальня, і, може, там щось дістанемо. Карток не маємо, і нащо вони нам, коли ми йдемо в країну хліба, сала, сметани з варениками.
Є. Це ніби ресторація. Порожньо тут, бо ще рано, а також, мабуть, тому, що нічого тут не можна дістати. Обід дістанемо за годину. Що дістанемо? Юшку з рабарбару та котлети з... рабарбару. Дуже гарно. Тим часом п'ємо лімонаду з сахариною і пишемо листи. Я дружині до Праги, Олена - Михайлові до Кракова.
"Дорогий Михайлику!
Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід з ресторані. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Добре. Надіємося, що все буде гаразд, і ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно.
Твоя Олена.
Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам."
Адреса: Геррн Інж. М. Теліга, Кракау, Гауптштрассе 30, В. 12а.
З другого боку краєвид Ярослава. Схил горбка, розкидані по долині будиночки, і на обрії костел з двома вежами. "Ярослау: Гезамтанзіхт. Ярослав: Загальний вид".
Великі, лапаті, менш зграбні, ніж рука, що їх ставила, літери. Сміємося без перерви. Находимо все нові причини таких вибухів. Спочатку це рабарбар. Далі кельнер з дуже поважною міною. Ще далі лімонада з присмаком вугілля. Після ж - літографія на стіні з страшною жінкою, що має назву "фея". Пізніш переходимо на партії, на доктора Є., на таємничого зв'язкового, якого не застали дома, і невідомо, чи застанемо.
Година минає, і ми дістаємо "зупу" з рабарбару. Просимо шматок хліба. Нема. Просимо соли. Дістаємо сіль, солимо, сьорбаємо і сміємось. Дістаємо "котлети" з картоплею. Рабарбар змішаний з шпінатом чи буряковою гичкою. Смак кислий, запах трави. Поїдаємо і замовляємо ще. Це без карток і без обмеження. Двох порцій вистачає, я плачу дуже багато, і ми дякуємо за гостину.
Робимо ще раз спробу застати дома таємничого зв'язкового. Знов даремно, але маленька надія є. О шостій по обіді, можливо, він буде. Це ще багато часу і, коли зважити нагальність сонця, то воно зовсім не дуже привабливо. Не чуємось ані свіжими, ані виспаними, ані ситими. Йдемо на базар, де можна купити багато всяких речей: гребінці, шнурки до черевик, барвистий папір на квіти, коробочки і... нічого їсти. Дістаємо дещо червоних порічок і пожираємо їх з виразом голодних тигрів. З мене постійно тече піт, і я так само постійно здіймаю то накладаю свого солом'яного капелюха. Олена витримує без капелюха, і її волосся переливається відблиском червоної міді.
Олена купує кілька гумок і кілька непотрібних інших речей, які ми дуже скоро викидаємо. Шукаємо місця, де б нам уникнути соняшної зливи, і йдемо десь на луку, за місто, де можна бодай присісти на траві під вербою та розвантажити наплечник. Так і робимо. Це лука, де я ще не так давно ходив зі знайомими до Сяну, щоб поглянути на "той бік". Сян був обплутаний колючими дротами з хитромудрими лябіринтами. Зараз все те вже не актуальне, і ми з Оленою знаходимо бажану вербу.
Розвантажуємось, лягаємо на свіжій траві, дивимось у синє, вже українське, небо і співаємо:
Дівчинонько люба, де будеш ти спати,
На Вкраїні далекій!
В степу під вербою, аби, серце, з тобою,
На Вкраїні далекій.
[...]
Читати далі: http://ukrlife.org/main/minerva/teliha_samch.htm?fbclid=IwAR3rP-6cfnTIVnAsVVJn4Kiz--Ct3uqhQXeIKuZn9T3MR043dhKO7BUDlDY
Ось вірш, рядок з якого Самчук узяв за епіґраф:
ПОВОРОТ
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини — гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо — до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря — тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини — гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо — до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря — тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
НА П’ЯТІМ ПОВЕРСІ
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Та прийде вечір — завтра чи позавтра,—
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях»...
Все та ж потіха: «Може, якось буде»...
Все так же — в мозок найгостріший цвях.
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух,
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
А покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає крізь моє вікно.
Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвінко й гостро вимовлять устам.
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
«Відпливаймо!» — беру весло,
«Небезпека!» — не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло,
Всі шляхи: і пісок, і брук!
А завтра зрання — та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх,
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг...
Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще міцніше, аж за горло стисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.
Та прийде вечір — завтра чи позавтра,—
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.
І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях»...
Все та ж потіха: «Може, якось буде»...
Все так же — в мозок найгостріший цвях.
Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух,
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.
А покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь,
Перепливає крізь моє вікно.
Ти теж веселий і юнацьким кроком
Обходиш покій тут і знову там.
«Буенос-Айрес! Африка! Марокко!» —
Так дзвінко й гостро вимовлять устам.
Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик
Залітає до нас в шатро.
«Відпливаймо!» — беру весло,
«Небезпека!» — не зложу рук,
Все разом: і добро, і зло,
Всі шляхи: і пісок, і брук!
А завтра зрання — та ж незмінна пісня,
Все так же набік чорний капелюх,
І аж до ночі не спаде, не звисне
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг...
