"Дон Кіхот 20 ст. з обличчям Европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю."
Євген Сверстюк
Згадаймо...
Олекса Тихий
* 27 січня 1927 - † 5 травня 1984
Кожний чоловiк, група людей, поодинокий народ керуються певними нормами моралi. Ми, українськi полiтв'язнi, уся вина котрих полягає в оборонi рiдного слова, лiтературної творчости, вiдстоювання прав людини i свого народу, вважаємо доцiльним i абсолютно необхiдним для рятування вiд духовного i культурного знищення такi норми поведiнки для українця (-ки):
– Уживання тiльки рiдної мови на рiднiй землi i цим укрiплення себе i свого народу.
– Не вiддавати дiтей на науку до дитячих садкiв i шкiл з росiйською мовою навчання, добиватися шкiл i дошкiльних установ з рiдною мовою або вчити дiтей самим.
– Вiдмовлятися вiд навчання в школах i iнших навчальних заведеннях з росiйською мовою навчання, добиватися шкiл, технiкумiв, вузiв з рiдною мовою i вчитися самостiйно, здаючи екстерном.
– Спiлкуватися рiдною мовою не тiльки в колi сiм'ї, але й на працi, у громадськiй дiяльностi, на вулицi.
– Не вiдвiдувати театру, кiна, концертiв на росiйськiй мовi, оскiльки вони негативно впливають на культуру усної мови, особливо дiтей i молодi. Те саме стосується до теле – i радiопередач.
– Стримуватися вiд горiлки, лихословлення, курення тютюну.
– Не користуватися предметами розкошi, особливо такими, якi не мають художнього значення i не приносять користи (легковими автомобiлями, дорогими килимами, кришталевими виробами, модерними меблями, багатотомними виданнями творiв, яких нiхто не читає, фортепiянами, на яких нiхто не грає).
– Не накопичувати грошей i коштовностей заради них самих, а помагати людям, що попали в бiду, талановитим дiтям i молодi, батьки котрих не мають можливости забезпечити нормальнi умови.для освiти i розвитку творчих завдаткiв i т. д.
– Вiдмовлятися вiд працi в установах, навчальних заведеннях, громадських органiзацiях, де гребують українською мовою, традицiями народу, правами людини.
– Вiдмовлятися вiд служби в армiї поза межами України i вiд командирiв, котрi не говорять українською мовою.
– Вiдмовлятися працювати понад установлену законом норму часу – 41 годину на тиждень, i у вихiднi днi, у тому числi i в сiльському господарствi.
– Не виїжджати на роботу поза межi України.
– Вiдстоювати своє право, право iнших людей, свободу, честь, гiднiсть, вiдстоювати суверенiтет України.
– Виявляти i оголошувати якi б це не були порушення закону, вiд кого вони не виходили б.
Пропонованi вище форми опору полiтицi i практицi бюрократiї, спрямованi на духовне i культурне знищення української нацiї, не передбаченi жадним законом як злочин.
Одначе бюрократи i КДБiсти можуть переслiдувати за них звiльненням з працi, шельмуванням на зборах, пониженням на посадi i в зарплатi, залякуванням, а iнодi i судовою розправою. Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хiба пристойно жити дрижачою твариною, турботами шлунку, вирощувати дiтей, безрiдних дiтей XX сторiччя? ...
Мало нас, але нiчого,
Бiльше буде рiк за роком.
Пiтьма висить не назавжди
Над замученим народом.
(Павло Грабовський)
Олекса Тихий, член Української Групи Сприяння виконанню Гельсiнських Угод
Василь Романюк, священик (згодом Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Володимир)
1978
Олекса Тихий, середина 1970-х рр.
Василь Романюк, згодом Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Володимир
Володимир Тихий
Володимир Тихий
СЛОВО ПРО БАТЬКА
Словника покручів української мови (над яким працював Олекса Тихий – ред.) я, на жаль не маю. Всі матеріали по арешті батька були забрані в КДБ. у мене збереглися лише ті копії, які я одержав раніше й перепоховав після того, як батька забрали. Мешкав я на той час у гуртожитку. Це були копії його робіт "Думки про рідний Донецький край", "Роздуми про долю і культуру української мови на Донеччині", "Сільськи проблеми" тощо. Остання булавизнана "антирадянською пропагандою" й інкримінована йому як злочин. Вона увійшла у вирок разом із "Думками". Праця ж "Роздуми..." йому не інкримінувалася, тобто не була визнана "злочинним матеріалом". Не інкримінувалася й основна робота батька, якою він займався протягом останніх років, це збірник висловів видатних людей про мову. Це досить об'ємна книжка: десь 400-500 сторінок, якщо брати звичайний формат книги. Мені відомо, що батько передрукував її приблизно в 10-12-х відбитках. Перші 6 – на нормальному папері, решта – на цигарковому (щоб було більше копій).
Він передбачав, що це може закінчитися арештом і конфіскацією. Це так і сталося. Саме передчуваючи це, він попередньо роздав різним людям машинописні примірники своєї книжки, щоб вона збереглась. На жаль, у мене вона якраз на цигарковому папері і через це дуже важко читається. Кілька років тому її бралися друкувати, але не змогли через утруднене прочитання. Нещодавно мені таки пощастило знайти жінку, яка погодилась набрати цю книжку. Після набору я збираюся звернутись до якогось видавництва з пропозицією видрукувати її.
Десь ще років за три Іван Драч пропонував мені заздалегідь написати замовлення на публікацію, але я, на жаль, цього не зробив, бо не мав тоді матеріалу. Була, відверто кажучи, ще одна причина, з якої війшла затримка. Декілька років тому мені здавалось, що такий матеріал вже втратив свою актуальність, що проблема української мови й культури вже вирішується законодавчо на державному рівні... Але останнім часом стало очевидним, що ці проблеми ще дуже далекі до остаточного вирішення й актуальності своєї не втратили. До того ж, ця книга відбиває дуже широкий спектр думок людей різних поколінь з питань, які будуть надзвичайно важливими для усіх, а насамперед для вчителів. Вона, ця книжка, й була задумана як посібник для вчителів. Щоб вони, користуючись нею, могли нести ці думки широкому учнівському загалу. Звичайно, ніякого ворожого системі змісту ця праця не містила. Єдиний, хто знайшов у ній "глибоко захований націоналістичний зміст", "вороже нутро" і таке інше, це професор Стебун, який виступив на суді як експерт. Перед тим він двічі давав у КДБ "експертні заключення" на цю працю. Якраз він і написав, що ця книжка (попри ту суттєву "ваду") зовні цілком гарно укладена і має відповідне значення, й навіть могла б бути рекомендованою до друку. Це, до речі, те, що зробили його колеги з Донецького держуніверситету. Кафедра української мови ДонДУ та відділ національних відносин інституту філософії АН України рекомендували цю книгу до друку.
Буквально за місяць до арешту її машинопис з указаними рекомендаціями був поданий до видавництва "Радянська освіта". І, як пізніше стало відомо, прямо з видавництва все це пішло в... архів КДБ. Там він і донині. Зараз я все ж сподіваюсь остаточно вирішити проблему з друком, і ця дорога мені праця батька побачить нарешті світ.
Мені хотілось би дещо додати про перше ув'язнення батька. Це було 1957 року.Суд був закритий, нікого туди не пустили. Йому інкримінували листи до Президії Верховної Ради СРСР, де він піддав критиці радянську демократію й висловлював сумнів у тому, що в Радянському Союзі будується комунізм. Трудящі не живуть а животіють, а українська мова на Донеччині не розвивається, а душиться. Одночасно там був протест проти введення радянських військ в Угорщину 1956 року. Це все було визнано "антирадянською агітацією і пропагандою". Було підкреслено, що ці матеріали розповсюджувалися й поширювалися. Батько, дійсно, ніби робив фотокопії своїх листів. Напевне я цього не знаю, бо був тоді ще малий (коли батька забирали, мені було 4 роки). Я пам'ятаю цей обшук. Все, як було, пам'ятаю. Залишилися в пам'яті і табори в Мордовії. Нещодавно я був у Сосновці й пізнав ті табори, де я був шестирічною дитиною. Там усе лишилося як і було тоді, хоча зараз, ніби, цю зону ліквідували.
У додаток до сказаного про батька п.Василем (Овсієнком) хотілось би зауважити, що батько дійсно був людиною, яка повністю зробила себе. Він сам себе виховав морально, загартував волю, яку не вдалося зломити табірним катам. Він не поступався ні в чому, не йшов на компроміси з режимом, хоча розумів, що міг би в чомусь непринциповому і поступитись. Але він не міг дозволити собі цього. І в Гельсінську Спілку він вступив через те, що бачив саме там своє місце. Щодо молодшого покоління, то основним завданням, на його думку, повинна бути освіта та виховання. Тобто тільки за допомогою освічених і свідомих громадян можна підняти культурний рівень, досягти значних перетворень у суспільстві.
Я його бачив десь днів за десять до смерті. Нам дали побачення напередодні операції через те, що не було ніякої впевненості у її успіхові. Важив він біля 40 кг – не міг нічого істи. Поховали ми його поряд із начальником відділу режиму цієї тюрми (така іронія долі). У похованні брали участь четверо: заступник начальника тюремної лікарні, водій вантажівки, якийсь капітан і я. Ховали на звичайному цвинтарі в тюрмі, там, де пізніше був похований В.Стус поряд із заступником начальника цього табору. Фактично, всі вони були зеками режиму – одні сиділи, другі їх стерегли, перші були катованими, другі – катами. То щось страшне, це Кучино! Я двічі там був, але жодного разу не дали побачення з батьком. Спочатку обіцяли, а потім знаходили якусь зачіпку, якусь "провину", і товариш Фьодоров пояснював, що "мы не можем дать свидание" або "мы не можем взять передачу" з тоъ чи іншої причини. Там, у Кучино, була досить цікава історія з тією операцією. Якраз тоді вивезли Плюща й обміняли на "радянських шпіонів" Щаранського, Орлова та ін. Про це може докладніше сказати п.Василь Овсієнко. Справа у тім, що КДБ боявся, що батько помре під час операції і ця подія набуде розголосу. Тож й після операції його почали сумлінно лікувати і витягли, фактично, з коматозного стану, навіть обіцяли, що після його "актують", тобто звільнять, як безнадійно хворого. Але поступово на політичній арені пристрасті вгамувалися, й та обіцянка була "забута".
З виступу на науковій конференції, присвяченій пам'яті О.Тихого,
23 січня 1994, Дружківка
