"Журналісти плакали на фінальній прес-конференції Порошенка в його штабі, коли екзит-поли засвідчили вже відомий факт: він програв вибори."
Файний аналітичний матеріял видання "Тексти", опублікований 6 травня:
Роман Кульчинський
ДЕВ'ЯТЬ ПРИЧИН, ЧОМУ ПРОГРАВ ПОРОШЕНКО, І ЩО ЙОМУ РОБИТИ ДАЛІ
1. Медія
Журналісти плакали на фінальній прес-конференції Порошенка в його штабі, коли екзит-поли засвідчили вже відомий факт: він програв вибори. Це лірика, а факт в тому, що понад 70% народу бере інформацію про події з телебачення. Воно, нагадаємо, належить оліґархам. І на основних телеканалах існувала негласна заборона на позитивне висвітлення реформ і змін, які відбуваються в країні.
Знаходилися різні приводи – наприклад, «тут немає історії конкретної людини», або «це не телевізійна новина, нам треба дбати про рейтинґ», або «немає інформ-приводу». Або ж на всі події, пов’язані з певною реформою, посилали журналіста, який має сильні упередження проти міністра, котрий реформу проштовхує. Бували випадки, коли дозвіл на рядовий сюжет про якийсь поточний фраґмент реформи – скажімо, судової (яка хоч і не завжди вдало, але просувалася) – керівник служби новин узгоджував з гендиректором каналу, а той, є підстави думати, – з власником.
На “одному плюс одному” каналі журналісти прямо кажуть, що на будь-який позитив, пов'язаний з діями влади, діяла пряма заборона.
А що ж показували телеканали? «Зубожіння» і «народ бідкається»: у Києві набудували новобудов, але вони порожні, бо у покупців немає грошей; усі поїхали на заробітки; пенсіонерка померла, коли отримала рахунок за газ, – це про життя країни. А навколо влади – одні скандали і корупція. На політичних ток-шоу такі ж токсичні і брехливі промови, але тут уже прицільно б’ють Порошенка.
В новинах давали слово Порошенкові, але це був офіціоз і «паркет» – як банер в інтернеті, його ніхто не помічає і не “клікає” на нього.
Невеликий прошарок незалежних журналістів, починаючи орієнтовно з 2016 року, почав вважати Порошенка ворогом, а своїм обов'язком – за всяку ціну звалити його. Хто стане наступником, цю раніше проґресивну частину журналістської спільноти не цікавило – або вона не переймалася такими питаннями.
Владі закидають, що протягом цих років вона погано комунікувала, не пояснювала, що означають ті чи інші реформи і навіщо вони здійснюються. Може й так – пояснювали не достатньо, але жодна влада досі не була настільки відкритою. Преса мала легкий доступ і до ключових осіб, задіяних у змінах, і до рядових виконавців. Пояснити суть реформ, розібратися, якщо треба, обґрунтовано розкритикувати. Це робота журналістів.
Більшість українців ніколи не чули про позитивні зрушення в країні. А якщо випадково пересічному виборцю траплялася новина чи сюжет про якусь реформу, то він її не дуже розумів, адже людина не могла побачити за такими уривчатими даними цілісну картину.
Після Майдану країна змінювалася не тільки завдяки реформам, які проводили президент і уряд, сформований за участі пропрезидентської більшости. В Києві вже стали звичними стильні кав'ярні, українські виробники одягу почали заповнювати внутрішній ринок. Якщо пройтися по Хрещатику, то магазинів українських брендів вже більше, ніж брендів іноземних. Фермери освоюють нові й дорогі культури, а дехто вже заробляє свій “мільйон з гектара”. Ви про це чули в новинах? Авжеж ні, бо наші співвітчизники люблять бачити склянку напівпорожньою, і медія їм в цьому допомагали.
Набагато більше ми всі чули з телевізора і читали про скандали, котрі практично не мали значення. Наприклад, політ на Мальдіви – цей відпочинок, без сумнівів, був зайвий, але жодній реформі не було присвячено скільки часу, як цій відпустці.
Журналісти плакали. Не всі, деякі. Як відомо, не можна на прикладі кількох робити узагальнення про всіх.
Що в підсумку?
В переважній більшості журналісти розуміли, які колосальні зміни переживає країна. Розуміли, але не розказали своїй авдиторії, бо «робота є робота, в нашого ЗМІ є власник». Українська журналістика ніколи не відрізнялася глибиною аналізу й умінням зрозуміло подати складний матеріял. Але у вирішальний для країни період можна було б напружитися й рости разом із країною. На жаль, журналістика не виконала своєї місії.
Як влучно підмітив соціолог, керівник Київського міжнародного інститут соціології (КМІС) Володимир Паніотто, виборці піддалися навіюванню телевізора, що жити стало гірше, хоча це й суперечить фактам.
2. Корупція вигадана та реальна
Корупція вигадана
За часів Януковича Тетяна Чорновол розслідувала корупцію президента і його оточення та публікувала викриття на блозі Української Правди. У рубрику «статті» ці розслідування чомусь не ставили.
Тоді ще журналіст-фрілансер, Тетяна перекопувала гори матеріялу в пошуках фактів і доказів: їздила в донецькі суди для дослідження старих архівів, розмовляла зі свідками та родичами убитих. І ми на Текстах передруковували її найяскравіші знахідки. Ось, наприклад, цю http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/50715/Statti_Chornovol_Jak_zhyve_prokuror_jakyj_posadyv. Було страшно. Якось я забив у гугл заголовок такого передруку в надії, що ми загубимось серед десятків інших видань, які це поставили й собі. Лінків у пошуковій видачі було два: на оригінал у блозі УП – та на Тексти.
Після Революції Гідности розслідувачів корупції розвелося сотні – від топових і знаменитих до дрібних і нікому не відомих. Ледь не на районних сайтах пишуть про корумпованість влади. І в цих розслідуваннях навіть щодо дуже дрібних махінацій місцевих чиновників часто в тему і не в тему згадували Порошенка. Це не те, щоб усвідомлене мочилово, це якась масова пошесть.
Людям, мабуть, хочеться заявити: “Я не боюся, я розслідую корупцію та критикую самого Президента!” Як в тому анекдоті: «У нас теж можна вийти на Красну площу і закричати: Рейґан козел!»
Деякі розслідування стріляли холостими – тобто, не знаходили фактів корупції, але спричиняли ефект ядерної бомби. Перший з таких – це фільм Слідства.інфо про офшори Порошенка. По суті, журналісти з’ясували, що у Порошенка є офшорна фірма, на рахунку в якої 1000 (одна тисяча, це не описка) доларів. Тобто, розслідувачі не знайшли фактів виведення грошей в офшори. Але в своєму кіно за допомогою музики та тривожного тону обставили все так, що у значної частини суспільства склалося враження про якусь ґрандіозну корумпованість керівника держави. (Детальний розбір цього розслідування читайте тут http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/66697/Skandal_z_ofshoramy_Poroshenka_Detalnyj_analiz_brehni)
Фінальним акордом цього стилю у драмі Порошенка стало передвиборче (в сенсі, що вийшло за три тижні до виборів) розслідування Bihus.Info про корупцію в “Укроборонпромі”. Автори не назвали жодного факту причетности Порошенка до схем, але багато разів називали його прізвище й показували картинку з пірамідою на чолі з Порошенком.
До того ж, розслідувачі так і не показали громадськості ориґіналів листування, яке оприлюднили, що наводить на думку про часткову фальсифікацію оприлюднених діялогів. Як засвідчує наш аґрегований рейтинґ кандидатів, після виходу цього фільму ріст рейтингу Порошенка зупинився, а потім почав падати. Водночас, тема корупції в “Укроборонпромі” стала ударною в кампанії Зеленського (цікаво, що цю тему постійно підігрівали акції “Національних дружин”, які так само різко закінчилися, як і почалися).
При цьому, підозри у виведенні мільярдів доларів вкладів Коломойським з “Привату”, схеми Януковича, фінасування Росією проросійських ЗМІ в Україні та багато інших корупційних і захопливих тем залишилися практично поза увагою антикорупційної спільноти.
Що в підсумку?
Завдяки реформам, серед яких очищення банківської системи, запровадження прозорих процедур у держзакупівлях, зміна схеми фінансування медицини, відмова від купівлі газу в Росії (це до 2014 року завжди була ду-у-у-у-уже корупційна сфера), запровадження електронного повернення ПДВ, введення корпоративного управління в деяких великих держпідприємствах, а також низки менш масштабних змін, корупції де-факто в країні стало менше (як висвітлюються реформи – дивіться попередній розділ).
Але завдяки постійним актикорупціним «розслідуванням», у котрих до знайдених і не знайдених фактів часто намагалися приклеїти Порошенка, у суспільства склалося враження, що корупції стало більше, ніж навіть при Януковичі, а очолює її Порошенко.
Корупція реальна
«"Система" в Україні грунтується не на так званій корупції – а на стосунках типу патрон-клієнт (щось на кшталт «свої люди»), на конкуренції між учасниками процесу та на змовах – а передусім, на домінуванні малої оліґархії та на підпорядкуванні закону грошам і владі. Ця система з її здатністю до пристосування вже відтворилася після Помаранчевої революції та Революції гідности», - так діаґностує нашу реальність http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/93321/Stane_Zelenskyj_novym_jetapom__chy_figovym?a_offset= один з найпроникливіших експертів по Україні Джеймс Шерр.
Один бізнесмен, який започаткував успішний стартап, заснований на відкритих даних, якось у приватній розмові розповів мені, що починав працювати в компанії, яка займалася оптовою торгівлею пивом. Там крали усі – від вантажників до топ-менеджерів. А найбільше крав головний бухгалтер. Власник про все знав. Для того, щоб боротися з дрібними крадіжками, найняв мого співрозмовника, а на нечесного бухгалтера дивився крізь пальці.
Думав приблизно так: «Я знаю, скільки він краде, але він моя людина. Коли виникнуть проблеми – він знає, як їх вирішити. Це надійніше, ніж брати якогось понтового фахівця із сторони». Та «свій» бухгалтер нічого не вирішив у потрібний момент.
Це логіка українського бізнес-середовища та управлінської еліти, з яких і вийшов Порошенко. Він діє так само, як цей оптовий торговець пивом. Він укладав угоди з впливовими й грошовитими, але хижацькими й дискредитованими реґіональними елітами.
Багато говорили про союз Порошенка з одіозним мером Харкова Геннадієм Кернесом і не менш одіозним керівником Одеси Геннадієм Трухановим. У менших містах Порошенко зробив ставку на таких самих персонажів. І несподівано – хоча й цілком закономірно – вибухнула історія з убивством Катерини Гандзюк. Як і з пивною кампанією, в критичний момент, тобто під час виборів, ці васали нічого не вирішили, не додали жодного голосу, хоч і обіцяли як не додати, то вкинути. Через свою одіозність вони тільки зменшили підтримку Президента. В кращому випадку, просто відійшли вбік, а в гіршому – грали на користь опонентів Порошенка.
«Договорняк і шантаж силою» – це сіль українських стосунків у владі. Вони чудово описані у нашій статті "Уроки поразки" http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/93276/Uroky_porazky_Shhob_vratuvaty_krajinu_Poroshenko_virtuozno?a_offset=.
«Система» склалася не при Порошенкові і навіть не при Кучмі. Так жив Совєтський Союз, а до нього – Російська імперія. Ми родом звідти, і з покоління в покоління передаємо засвоєні практики.
В принципі, якщо брати вузький підхід нинішніх українських антикорупціонерів, то практично все життя в Україні пронизане корупцією. Жоден будинок не побудований без корупції, більшість телефонів ввезено контрабандою. Але якщо дивитися ширше, то це цілий спосіб існування суспільства, певні традиції та культура. Порочні традиції і культура. І їх потрібно змінювати. Порошенко цього робити не наважився. І тут залишається відкрите питання: чи можливо одночасно з війною проти Росії вести війну проти внутрішньої феодальної системи? Скоріше ні. Але можна було б розбудовувати сильні і не корумповані інститути. Наприклад, прокурори, хоч і позбавилися за часів Порошенка статусу елітних рекетирів, але до повноцінної роботи ГПУ ще далеко, і Президент не форсував побудови сильних інституцій.
Хоча всі вище розкритиковані розслідувачі не накопали нічого конкретного на Порошенка, але вони відчували гнилу суть системи і повідомляли про неї. Не завжди професійно, на жаль. Бо одна справа – відчувати, а інша – знайти факти, які дають розуміння, як усе влаштовано.
Що в підсумку?
Намагання зберегти керованість країною, використовуючи звичні й традиційні для України інструменти влади, сприймалися суспільством, західними союзниками, антикорупціонерами й журналістами-розслідувачами як спроби повернути країну в минуле. Виборці хоч і відтворюють ці вікові корупційні традиції в своєму житті – водночас мають величезний запит на демонтаж цієї культури.
Порошенко не захотів ризикувати під час війни втратити керованість країною та стати реальним, а не декларативним лідером у цьому процесі. Нульова толерантність до натяків на корупцію в ближньому колі була б частковим виходом із ситуації. Та тут постає нова проблема: хто б у такому випадку захотів лишатися в команді Президента (не тільки Порошенка і не тільки Президента, а й будь-якого політичного лідера)? Що робити? Розкажемо нижче.
3. Із Росії з ненавистю
Я подарував мамі смартфон. Якось беру його, а там десятки відкритих вкладок якихось абсолютно диких новин у стилі «П’яний Порошенко втік від виборців» чи «Експерт прогнозує масову відмову плати комунальні послуг».
– Ма, що ти читаєш?
– Воно само з’являється, я не можу його ніяк закрити.
Я витратив 20 хвилин на те, щоб позакривати усі вклади, але так і не розібрався, як зробити, щоб вони самі не вискакували на перший екран. На яку кількість людей ведеться така масована атака брехнею?
Наше дослідження засвідчило http://texty.org.ua/d/2018/mnews/, що лайносайти, які пишуть вигадані новини, і на яких можна опублікувати будь-яку найдикішу фантазію, мають 50 мільйонів заходів щомісяця (і ми взяли далеко не повний їх список).
Але дезінформацію поширюють не тільки вони. Згідно з моніторинґом ІМІ http://texty.org.ua/d/2018/media-ranking/ (дослідницька організація, котра моніторить медіа) , із ТОП-50 найпопулярніших інтернет-видань лише 10-15 намагаються дотримуватися журналістських стандартів і не публікують відверті маніпуляції. Та й то частина з них протягом останніх років послуговувалася анипорошенківською риторикою.
Хоча російські ЗМІ та соцмережі в Україні забанені, але кремлівська пропаґанда діє настільки розгалужено й потужно, що зуміла нав’язати українському суспільству свої наративи. Меми “тарифний геноцид”, “Порошенко – алкоголік”, “влада наживається на війні” вже перекочували з груп ненависти в Фейсбуці, які ми досліджували у 2016 році, та низькопробних ЗМІ – до виступів політиків загальнонаціональних на ток-шоу, на трибуни Ради і в передвиборчу риторику. Старі мислевіруси ефективно доповнюються новими, такими, як “доктор Смерть” (це про Уляну Супрун).
Про методи та цілі російської пропаґанди ми писали багато разів. Нагадаємо, що її основною метою є довести, що українцям не потрібна своя держава, адже нею завжди керують покидьки, корупціонери й неадеквати. Ворожа пропаґанда також постійно намагається протиставити народ і владу. Під час гарячої фази війни активно вкидалася інформація, яка нацьковувала рядових бійців на керівників Армії. «Нас вивели з санаторію, де ми базувалися під Маріком, там зроблять ремонт – і буде база для дружин генералів», – розказав мені якось один доброволець.
Таку ж тактику протиставлення народу та «буржуїв», солдатів та офіцерів використовували большевики в 17-му році. Вербуючи зрадників серед бандерівців, енкаведисти протиставляли тяжкі умови, в яких жили рядові бійці, санаторію, куди з'їздив підлікуватися Шухевич, – останній приклад яскаво описаний у муарах підпільниці Марії Савчин “Тисяча доріг”. Метод старий, як світ: ще давньокитайські стратеги перед нападом на іншу державу рекомендували налаштувати народ країни-жертви проти своїх керівників.
В Україні така пропаґанда має особливо благодатний грунт. Експерти кажуть, це пов'язано з тим, що ми довго були під окупацією й не довіряємо владі, бо вона завжди була чужа. Можливо й так. Але правда також і в тому, що впродовж років незалежности ворожа пропаґанда підкреслювала різницю між «ними» і «нами». Це глибоко вкорінене переконання. «Я стану такий самий, як вони. Я втрачу довіру народу», – переказує слова Зеленського в інтерв’ю УП юрист його штабу Богдан.
Насправді ж чинна влада – найближча до людей за всю історію України. Безліч активістських ініціятив реалізовувалося, безліч громадських діячів пішли у владу, приймалися закони, розроблені активістами чи написані за їхньої суттєвої участі.
Звичайно, у владі залишалося багато «совка», але оцей елемент співпраці між народом і владою взагалі не потрапляв у лінзу суспільної уваги (знову читаємо перший розділ про медія). Натомість, зі збільшуваним склом дивилися на те, що може розділити “їх” і “нас”.
Зручною мішенню для дискредитації є політичне керівництво нашої країни, і на нього завжди спрямовуються потоки брехні, звинувачень і ненависти. Порошенкові дісталося особливо багато, адже він воював з Росією. І ця ненависть з Росії поступово заражувала все більшу кількість українців. Вона стала частиною українського політичного дискурсу. «Ховайте ваші руки», – говорить одне з правил http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/89724/Znajdit_korysnogo_idiota_7_zapovidej_rosijskoji_dezinformaciji проведення російських дезінформаційних операцій.
Всі ці мислевіруси поширювалися трьома «роями»: соцмережі, лайносайти, респектабельні проросійські видання в Україні. Нещодавно Фейсбук заявив, що Росія перейшла до нової тактики дезінформації в соцмережі. Замість використання ботів наймають живих людей, які розганяють потрібні меседжі.
Але стару аґентурну практику ніхто не скасував. У книзі «КҐБ у Франції» описано, як совєтська спецслужба використовувала своїх аґентів серед журналістів, правих активістів, інтелектуалів тощо для впливу на громадську думку. Сподіватися, що в Україні зараз немає таких аґентів впливу як мінімум нерозумно.
Що в підсумку?
Російська дезінформаційна машина зуміла нав'язати інтелектуальні рамки внутрішньополітичної дискусії, і чимало акторів нашої політичної сцени – політиків, журналістів, експертів – почали жити в створеному росіянами наративі, повторювати, поширювати та вдосконалювати його. Відповідно, актори грали фальшиво, і виборці не могли зрозуміти реальности.
Далі - такі розділи:
4.“Не я хороший, а Порошенко поганий”
5. Позбавлені корита
6. Кучма-стайл Порошенка
7. Мова ненависті порохоботів
8. Штаб Порошенка
Один знайомий політтехнолог якось жартував, що вони, тобто політтехнологи, ні на що не впливають: якщо йде карта, то йде і без них, якщо насувається провал, то його не відвернеш.
Але штаб Порошенка провал тільки наближав. Виборчої кампанії фактично не було. Гасло «Армія Мова Віра» – абсолютно правильне, правильними були й ТБ-ролики та борди з Путіним. Але це лише один елемент кампанії. Навіть у розпал боротьби ні штаб, ні сам Порошенко не реаґували на виклики дня. Вони мовчали.
А якщо Порошенко щось і казав, то пізно й так, що його мало хто чув у вирі нових скандалів. «Штаб має знати, з якими заголовками вийде завтрашня преса», – вчили американці в далеку доцифрову добу працівників апарату Народного Руху України часів Чорновола. Штаб Порошенка не тільки не знав про те, що скажуть про нього завтра, – він не чув, що сказали вчора.
Дивно, але ніхто не спробував розповісти українцям, яких колосальних реформ вдалося досягти і як це було важко, як разом над ними працювали громадськість і влада.
Ми публікували список із 21 досягнення за п’ять років після Майдану. А якщо детально розбирати кожну галузь економіки та сферу громадського житя, то можна скласти список на сто чи й двісті пунктів. Проте, виборці про ці досягнення не знали. Порошенко та його штаб сховалися за формалізмом: “Говоримо тільки про те, за що відповідає Президент”. Але Блок Петра Порошенка сформував коаліцію й привів до влади свій уряд – навіть два уряди. В кожного були і є свої успіхи й провали, і не варто було від них ховатися.
Порошенка підтримали практично всі інтелектуали і багато культурних діячів, а хто про це знав? Робота з реґіональними ЗМІ теж не велася, аґітатори в одних місцевостях, а в інших – люди не отримали жодної порошенківської газети.
Реклама в соцмережах у Зеленського була на порядок ефективнішою. Зеленський набирав більше, ніж йому давали соцопитування. Це означає, що він зумів мобілізувати своїх виборців у день виборів. Мобілізація в день виборів мала стати сильною стороною Порошенка, а виявилося навпаки.
Що в підсумку?
Виборча кампанія йшла самоплином. Навіть штабісти Зеленського дивуються, чому українцям не показали всі сильні строни Порошенка. “Багато хто міг би дізнатися про нього (Порошенка) багато цікавого протягом виборчої кампанії і полюбити його заново", – говорить в інтерв'ю виданню Ліга.net Михайло Федоров, куратор діджитал-кампанії Зеленського.
9. Ціна на газ і західні союзники
Близько половини україніців чекає від новго президента зниження ціни на газ. З цього можна зробити висновок, що ця ціна стала ключовим фактором для тих, хто мало розбирається в політиці. Газ має бути дорогим, це стимулює економіку працювати ефективно. Але з боку МВФ вимагати підвищення ціни напередодні виборів – а останнє підвищення відбулося восени 2018 – це постріл у спину тодішній владі, крок ризикований і нерозумний, бо період політичної невизначености може закінчитися тим, що Україна або не платитиме боргів, або набере їх ще більше. Навіть сицилійська мафія, коли підопічний бізнес стикається з проблемами, йде на поступки. Не з гуманности. А щоб зберегти курку, яка несе золоті яйця.
Що з цим усім робити Порошенку?
Другий тур перетворив Порошенка на трибуна, який опирається в першу чергу на своїх прихильників. Цей напрямок і потрібно розвивати.
Досі весь політичний істеблішмент перед виборами мислив категорією «проєктів». Створили «проєкт», найняли політтехнологів, придумали красиву назву, запустили рекламу, найняли аґітаторів, пройшли в Раду, перед новими виборами створили новий проєкт.
Така стандартна схема. В ній криється суть проблем першого терміну Порошенка, про які ми писали вище:
1. Немає кадрів – катастрофічно немає ніде, і взяти їх нізвідки.
Починається залучення до ближнього кола своїх бізнес-партнерів, друзів і друзів друзів. І це логічно, бо на відповідальних посадах мають бути люди, яким довіряєш. Опираєшся на місцевих і галузевих феодалів, купуєш їхню лояльність і підтримку деяких реформ в обмін на недоторканність.
2. Про те, що ти робиш, ніхто не знає.
Немає центру, який пояснює смисл політики. Прес-служби Президента і Мінстеця недостатньо. Потрібна неурядова організація, котру не можуть звинуватити у використанні держресурсу для піару політика. Можна створити свій канал, але це дорого й малоефективно у морі інших каналів. Можна спробувати "віджати" канал у когось іншого чи з ним домовитися. Але "віджати" – це скандали, а домовленості порушуються. Та й контролювати канал – це мало, потрібно розуміти, що сказати людям, які проблеми їх хвилюють.
3. Зазнаєшся і не розумієш прагнень та настроїв людей.
Коли в США вибори виграє кандидат від Республіканської або Демократичної партії, в нього цих проблем немає. Партія має великий кадровий потенціал – це й працівники партійного апарату, і високопоставлені чиновники, які вже колись працювали на посадах та після відставки залишилися в партії. В нас ці люди кудись зникають. Не треба домовлятися з трухановими, коли в тебе є сильна партійна структура.
Партія може мати аґітаційно-інформаційний відділ, який не обмежений державними й організаційними рамками, як різні прес-служби в органах влади. Партія зможе виробляти інформаційну стратегію, й уже не доведеться наймати різних пройдисвітів від піару для гасіння репутаційних пожеж.
Рядові члени партії ідейно за тебе, вони не бездумно відроблятимуть години, вони розбиратимуться в політиці і пояснюватимуть її нюанси іншим. Їх просто треба постійно інформувати про те, що відбувається, давати партійну інтерпретацію подій і заяв опонентів.
Але є декілька ключових умов:
1. Реальна партійна демократія
Партія, яку збирається створити Порошенко, має бути «жива» – тобто, з реальними членами, реальною внутрішньопартійною демократією. Порошенко має створити таку партію, яка одного дня скаже так, як консерватори колись сказали Тетчер: “Дякуємо, але тепер нашим лідером буде інший”. І це сприймется не як переворот, а як можливість для партії взяти більше голосів, а попередньому лідеру – допомагати їй своїм досвідом.
2. Самостійність в аґітаційній роботі парторганізацій
Порошенко звик все контролювати. Йому треба відмовитися від цієї риси й довіритися своїм прихильникам. Дати партійним організаціям максимум самостійности. Щоправда, є ризик, що партійні структури рейдернуть або місцеві князьки, або ворожі аґенти. Тут варто продумувати запобіжники, але надмірна централізація вбиває всю енергію.
3. Диверсифікація фінансування
Спочатку буде важко, бо всі звикли, що Порошенка багатий Буратіно і має плати за все. Та згодом вийде налагодити фінасування з мінімальними вливаннями від Порошенка. Це питання партійної демократії – а яка може бути демократія, якщо за все платять Порошенко, Кононенко і Грановський?
Тому батьки-засновники нової партії мають чітко і жорстко, як у бізнес-плані, прописати графік відмови від грошей свого лідера і його оточення. На всякий випадок нагадаю, що продаж місць у списку чи висування по мажоритарці від імені партії – теж не варіянт. Це вбиває довіру, нищить волонтерство, і зрештою нічого довговічного з таким фінансуванням не вийде.
Якщо Порошенко дотримається цих трьох умов, то нова партія стане однією з сил, яка утримуватиме українську державу під час різних бурь і потрясінь. Навіть коли перебуватиме в опозиції. Бо коли тобі протистоїть чисельна й організована сила, а не черговий передвиборчий проєкт – це стимулює владу працювати конструктивно.
Всі умови створення справжньої партії зараз є, їх треба правильно використати.
Після обрання Ющенка теж вирував величезний підйом, прихильники масово записувалися в партію «Наша Україна». Але не тільки прості люди. Шахраї, бізнесмени й місцеві феодали теж квапилися туди вступити. В моєму рідному місті до партії приєднався власник базару, записав у члени всіх торговців і мав більшість на конференції. Згодом він став нардепом і розширив свій бізнес. Чим закінчила «Наша Україна», відомо всім.
Порошенко чимало зробив. Він може зробити і справжню партію, яка стане чимось більшим, ніж просто черговий проєкт для здобуття посади.
Повний текст http://texty.org.ua/pg/article/hohobi/read/93496/Devjat_prychyn_chomu_prograv_Poroshenko_i_shho
