Богдан Лепкий із родиною перед віллою "Богданівкою"
Орест Корчак-Городиський*
ВАКАЦІЙНІ МАНДРИ
На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого
Пам'яті Всеволода Лемехи, Євгена і Мирона Смиків
ВАКАЦІЙНІ МАНДРИ
На гостину до "Богданівки", до Богдана Лепкого
Пам'яті Всеволода Лемехи, Євгена і Мирона Смиків
“Свобода”, 19 серпня 1982
Після закінчення гімназійної науки в станиславівській гімназії багато з нас втримували поміж собою кореспонденційний зв'язок і вже було своєрідною традицією, що добрі приятелі із шкільної лавки відвідували себе взаємно під час літніх вакацій. Найчастіше запрошували своїх товаришів діти священиків.
Такі вакаційні прогулянки на наші галицькі приходства були все дуже приємні і веселі; з'їжджалося багато товаришів і товаришок і ще до сьогодні приємно згадувати ті часи.
Десь при кінці червня 1938 року запросив нас обох - покійного вже Всеволода Лемеху й мене, наш шкільний товариш Ромко Смик, який студіював медицину в Кракові, приїхати на „Петра" до Жовчева біля Рогатина. 12-го липня ціла велика родина о. Петра Смика величаво відсвятковувала день його Ангела.
На стацію в Жовчеві приїхав по нас брат Ромка - св. п. Мирон — він загинув пізніше під Бродами . Ми не були першими. Знайомимось. Дві сестри зятя о. Петра - о. Тарнавського, кузинки Лонгевичівні; студент теології Теодор Олійник з поблизького села Уїзд - розстріляний німцями в 1942 році під Кременчугом; брат Ромка Євген - застрілений вже після закінчення війни в большевицькій засідці в Рогатинщині. Знайомимось із найстаршим братом Ромка о. Богданом, з дружиною Володимирою, як і з шваґром о. Володимиром Тарнавським.
Приходство велике. Зобов'язує тут певна етикета, і хоч було дуже гаряче - бож „Петрівка" — ми не скидаємо блюзок. Тільки на прохання Ромка його тета, яка завжди сиділа на почесному місці, сестра матері пані професор перемиського дівочого інституту Гривнакова, великодушно дозволила нам, молодим, бути в сорочках. Для молоді був осібний стіл. Було весело. Після святочного обіду з відповідними промовами-побажаннями гості групками продовжували розмови чи розпочинали традиційного преферанса. Отець Володимир Тарнавський з дружиною Стефою збивали в саді круглі, вони чемпіони. Дружина о. Богдана Дьодя за фортепіяном, вона грає, а ми, молоді, підспівуємо. Найбільш популярними серед нас таки були стрілецькі пісні.
Увечорі молодь танцює допізна; старші згадують минуле, говорять про важке життя під польською окупацією, про політичну ситуацію в світі, про можливість війни у зв'язку з домаганнями' Гітлера відносно Данцігу й „Коридору" з Райху до Східніх Прус. Переважає опінія, що погрози Гітлера треба брати поважно.
Ми, молоді, спимо в саді в альтанці. Хоч ми змучені, будить нас час до часу щось, що падає на бляшаний дах. Думали, що то парубки нам перешкоджають. Рано побачили ми, що ми спали під яблунею і яблука падали і нас будили. Полягавши на запашному сіні, ми довго ще оповідали собі всякого роду жарти, час до часу сальва сміху будила й полошила заспаних птахів, дразнила сільських псів, що гавканням давали про себе знати; а й бувало, що хтось із старших радив нам таки йти спати.
Сусіди-священики пороз'їздились „усвояси" Лишилась родина. Мабуть слідуючого дня після „Петра" родина о. Петра Смика вибралась до Черча відвідати на Боцанівці Богдана Лепкого, а також і Льоня Лепкого, який був управителем курорту „Черче". Бричкою їхали їмость Ростислава з сестрою панею Гривнаковою та о. Петро Смик; може ще дехто - та не затямив.
На великому драбинястому возі зайняла свої місця на веретами позастелюваних сидженнях молодь. Скільки всіх нас було — не пригадую. Було багато. Хор створили ми гарний: співи, жарти. Віз підскакує на вибоїнах пільних доріг. Минаємо Данильче, ідемо біля Чортової гори, Пуків; зачіпаємо трішки Рогатин, і вже скоро Черче.
Такі вакаційні прогулянки на наші галицькі приходства були все дуже приємні і веселі; з'їжджалося багато товаришів і товаришок і ще до сьогодні приємно згадувати ті часи.
Десь при кінці червня 1938 року запросив нас обох - покійного вже Всеволода Лемеху й мене, наш шкільний товариш Ромко Смик, який студіював медицину в Кракові, приїхати на „Петра" до Жовчева біля Рогатина. 12-го липня ціла велика родина о. Петра Смика величаво відсвятковувала день його Ангела.
На стацію в Жовчеві приїхав по нас брат Ромка - св. п. Мирон — він загинув пізніше під Бродами . Ми не були першими. Знайомимось. Дві сестри зятя о. Петра - о. Тарнавського, кузинки Лонгевичівні; студент теології Теодор Олійник з поблизького села Уїзд - розстріляний німцями в 1942 році під Кременчугом; брат Ромка Євген - застрілений вже після закінчення війни в большевицькій засідці в Рогатинщині. Знайомимось із найстаршим братом Ромка о. Богданом, з дружиною Володимирою, як і з шваґром о. Володимиром Тарнавським.
Приходство велике. Зобов'язує тут певна етикета, і хоч було дуже гаряче - бож „Петрівка" — ми не скидаємо блюзок. Тільки на прохання Ромка його тета, яка завжди сиділа на почесному місці, сестра матері пані професор перемиського дівочого інституту Гривнакова, великодушно дозволила нам, молодим, бути в сорочках. Для молоді був осібний стіл. Було весело. Після святочного обіду з відповідними промовами-побажаннями гості групками продовжували розмови чи розпочинали традиційного преферанса. Отець Володимир Тарнавський з дружиною Стефою збивали в саді круглі, вони чемпіони. Дружина о. Богдана Дьодя за фортепіяном, вона грає, а ми, молоді, підспівуємо. Найбільш популярними серед нас таки були стрілецькі пісні.
Увечорі молодь танцює допізна; старші згадують минуле, говорять про важке життя під польською окупацією, про політичну ситуацію в світі, про можливість війни у зв'язку з домаганнями' Гітлера відносно Данцігу й „Коридору" з Райху до Східніх Прус. Переважає опінія, що погрози Гітлера треба брати поважно.
Ми, молоді, спимо в саді в альтанці. Хоч ми змучені, будить нас час до часу щось, що падає на бляшаний дах. Думали, що то парубки нам перешкоджають. Рано побачили ми, що ми спали під яблунею і яблука падали і нас будили. Полягавши на запашному сіні, ми довго ще оповідали собі всякого роду жарти, час до часу сальва сміху будила й полошила заспаних птахів, дразнила сільських псів, що гавканням давали про себе знати; а й бувало, що хтось із старших радив нам таки йти спати.
Сусіди-священики пороз'їздились „усвояси" Лишилась родина. Мабуть слідуючого дня після „Петра" родина о. Петра Смика вибралась до Черча відвідати на Боцанівці Богдана Лепкого, а також і Льоня Лепкого, який був управителем курорту „Черче". Бричкою їхали їмость Ростислава з сестрою панею Гривнаковою та о. Петро Смик; може ще дехто - та не затямив.
На великому драбинястому возі зайняла свої місця на веретами позастелюваних сидженнях молодь. Скільки всіх нас було — не пригадую. Було багато. Хор створили ми гарний: співи, жарти. Віз підскакує на вибоїнах пільних доріг. Минаємо Данильче, ідемо біля Чортової гори, Пуків; зачіпаємо трішки Рогатин, і вже скоро Черче.
В Черчу ми з Всеволодом вперше.
Бачимо курортників біля цілющих вод. Старші панове попивають собі мінеральну водичку, приговорюють, жартують. І ми напились „Льоні"; на що вона помагала в тому часі, ми не довідались, проте бути в Черчі і „не напитись цілющої води" — таки не випадало. Алеями проходжуються якісь визначні громадяни, які здоровкаються, зупиняються, погуторять і продовжують свій прохід.
На вечерю ціле товариство запрошене на Богданівку до Богдана Лепкого. Ми з “Льоком" Лемехою вперше матимемо змогу зустрітись і пізнати визначного нашого поета й письменника, — тож і не дивниця - ідемо в дещо піднесеному настрої.
Ромка мама, Ростислава, тіточна сестра Богдана й Льоня Лепких, а Ромко, студіюючи в Кракові, жив у Лепких. Марія Гривнах, їмость Ростислава, о. Петро й старші за нас попереду, і ми, молоді, замикаючи похід, входимо на сходи Богданівки, де вже зібране товариство. Стисьо Лепкий, син Богдана, вітає гостей на сходах віллі, а проф. Богдан Лепкий сердечно вітається з рідними. Ромко представляє нас — своїх шкільних товаришів.
Молодь має свій стіл. Знайомимось із дочкою сенатора Остапа Луцького, який сидить між старшими, з Христиною Назаревич, з якою ми з Льоком були познайомилися кілька років тому під час нашої гімназійної прогулянки у Львові.
Старші зайняті актуальними політичними розмовами, Богдан Лепкий в більшості прислухається розмовам. Обговорюють питання евентуальної війни; яке буде наступне потягнення Гітлера; українська проблема, — оце головні теми підслуханих розмов. Хоч Гітлер загрожував Польщі, то в розмовах, що вдалось мені зачути і затямити, не відчувалось якогось захоплення політикою Гітлера. Хтось покликався на якусь статтю у „Фолькішер Беобахтер", хтось інший оповідав про розмову з кимось, хто недавно приїхав з Берліну до Львова.
Ми старались забавляти панночок при нашому столі. Дочка Богдана Софія принесла на стіл паруючий банячок кулеші, другий глечик був з густим і холодним квасним молоком, і була мисочка з розтопленим смальцем з шкварками. До сьогодні мені здається, що такої смачної кулеші я не їв, а ті шкварки...
Нас не затримували. Старші виявили велике вирозуміння до нас, молодих. Подякувавши професорові за гостину, ми оглянули ще дуже гарну збірку ікон, що їх зібрав і ними опікувався син Богдана Стисьо. Визбирав він по дооколишніх селах багато цікавих, а за його словами, й цінних стародавніх ікон. Що сталось з ними? Чи збереглись?
Проходжуємось і ми алеями парку; досить багато курортників. Смеркає — всі ми, молодь, заходимо до палатки, де „Ябцьо" - Яблонський з своєю оркестрою приграє до танцю. Опікункою нашого молодого столу є пані професор М. Гривнакова.
Професор Лепкий має свій сталий стіл. Зібралося тут велике товариство. Зауважую редактора Дмитра Палієва, є сенатор Луцький, є голова УНДО Дмитро Левицький, є ще хтось із кооператорів. Є невідомі мені священики. Та чи затямити всіх! Розмова спокійна, хоч сидять „противники", сказавши сьогоднішньою термінологією.
Типовим для себе жвавим тоном висказує свої погляди редактор Д. Паліїв. Хоч ми й не чули всього, про що йшла розмова, то з уривків можна було знати, що темою розмови була Чехо–Словаччнна, Карпатська Україна, німецькі домагання до Польщі і яке місце в тих подіях є для української справи.
Ябцьо виграє найновіші „шляґери"; старше громадянство обсервує молодих, що кружляють під звуки танґо чи вальса. Чудовий настрій.
Біля півночі Льоньо Лепкий бере скрипку, ще хтось із курортників перебирає інший інструмент, і починають грати настроєві стрілецькі пісні. Молодь не перестає танцювати, а заля підхоплює відомі мелодії і розпочинається чудовий імпровізований концерт. Заля і оркестра створили одну велику родину.
Світло починає меркнути. Звуки із скрипки Льоня виходять тихіші, удари бубна ледве чутні, вже тільки маленьке жевріюче світельце... Льоньо грає ще тихіше, і вже при повному безсвітлі прощає гостей — бажає доброї ночі.
Як святоіванські огники, так блимають світла ручних лямпок по алеях курорту. Ми прощаємось із нашими партнерками, бо нам стелиться ще дальша нічна дорога до села Дички, де парохом був шваґер Ромка — о. Володимир Тарнавський. Роман, Євген і Мирон Смики, Всеволод Лемеха і я ідемо по півночі пішки. Ґенко мав знати дорогу. Як пригадую собі - ніч була темна, навіть на „головній" дорозі нікого не було. Перелякали ми фірманів валки возів, які мабуть їхали по товар для кооператив до рогатинського Союзу.
По кількох кілометрах прийшлось ,,підкачати" штани аж до колін і зняти черевики, бо була сильна роса. Не було то дуже вигідно іти „босаком", та кожний з нас дещо був привик ходити босоніж.
Десь по третій годині вночі — вже був майже світанок - ми добились до Дичок. Отець В.Тарнавський з дружиною Стефою були здивовані такими ранніми гостями, але багато не розпитували. В короткому часі наша п'ятка спала міцним сном, бо то були часи безжурної молодости.
Бачимо курортників біля цілющих вод. Старші панове попивають собі мінеральну водичку, приговорюють, жартують. І ми напились „Льоні"; на що вона помагала в тому часі, ми не довідались, проте бути в Черчі і „не напитись цілющої води" — таки не випадало. Алеями проходжуються якісь визначні громадяни, які здоровкаються, зупиняються, погуторять і продовжують свій прохід.
На вечерю ціле товариство запрошене на Богданівку до Богдана Лепкого. Ми з “Льоком" Лемехою вперше матимемо змогу зустрітись і пізнати визначного нашого поета й письменника, — тож і не дивниця - ідемо в дещо піднесеному настрої.
Ромка мама, Ростислава, тіточна сестра Богдана й Льоня Лепких, а Ромко, студіюючи в Кракові, жив у Лепких. Марія Гривнах, їмость Ростислава, о. Петро й старші за нас попереду, і ми, молоді, замикаючи похід, входимо на сходи Богданівки, де вже зібране товариство. Стисьо Лепкий, син Богдана, вітає гостей на сходах віллі, а проф. Богдан Лепкий сердечно вітається з рідними. Ромко представляє нас — своїх шкільних товаришів.
Молодь має свій стіл. Знайомимось із дочкою сенатора Остапа Луцького, який сидить між старшими, з Христиною Назаревич, з якою ми з Льоком були познайомилися кілька років тому під час нашої гімназійної прогулянки у Львові.
Старші зайняті актуальними політичними розмовами, Богдан Лепкий в більшості прислухається розмовам. Обговорюють питання евентуальної війни; яке буде наступне потягнення Гітлера; українська проблема, — оце головні теми підслуханих розмов. Хоч Гітлер загрожував Польщі, то в розмовах, що вдалось мені зачути і затямити, не відчувалось якогось захоплення політикою Гітлера. Хтось покликався на якусь статтю у „Фолькішер Беобахтер", хтось інший оповідав про розмову з кимось, хто недавно приїхав з Берліну до Львова.
Ми старались забавляти панночок при нашому столі. Дочка Богдана Софія принесла на стіл паруючий банячок кулеші, другий глечик був з густим і холодним квасним молоком, і була мисочка з розтопленим смальцем з шкварками. До сьогодні мені здається, що такої смачної кулеші я не їв, а ті шкварки...
Нас не затримували. Старші виявили велике вирозуміння до нас, молодих. Подякувавши професорові за гостину, ми оглянули ще дуже гарну збірку ікон, що їх зібрав і ними опікувався син Богдана Стисьо. Визбирав він по дооколишніх селах багато цікавих, а за його словами, й цінних стародавніх ікон. Що сталось з ними? Чи збереглись?
Проходжуємось і ми алеями парку; досить багато курортників. Смеркає — всі ми, молодь, заходимо до палатки, де „Ябцьо" - Яблонський з своєю оркестрою приграє до танцю. Опікункою нашого молодого столу є пані професор М. Гривнакова.
Професор Лепкий має свій сталий стіл. Зібралося тут велике товариство. Зауважую редактора Дмитра Палієва, є сенатор Луцький, є голова УНДО Дмитро Левицький, є ще хтось із кооператорів. Є невідомі мені священики. Та чи затямити всіх! Розмова спокійна, хоч сидять „противники", сказавши сьогоднішньою термінологією.
Типовим для себе жвавим тоном висказує свої погляди редактор Д. Паліїв. Хоч ми й не чули всього, про що йшла розмова, то з уривків можна було знати, що темою розмови була Чехо–Словаччнна, Карпатська Україна, німецькі домагання до Польщі і яке місце в тих подіях є для української справи.
Ябцьо виграє найновіші „шляґери"; старше громадянство обсервує молодих, що кружляють під звуки танґо чи вальса. Чудовий настрій.
Біля півночі Льоньо Лепкий бере скрипку, ще хтось із курортників перебирає інший інструмент, і починають грати настроєві стрілецькі пісні. Молодь не перестає танцювати, а заля підхоплює відомі мелодії і розпочинається чудовий імпровізований концерт. Заля і оркестра створили одну велику родину.
Світло починає меркнути. Звуки із скрипки Льоня виходять тихіші, удари бубна ледве чутні, вже тільки маленьке жевріюче світельце... Льоньо грає ще тихіше, і вже при повному безсвітлі прощає гостей — бажає доброї ночі.
Як святоіванські огники, так блимають світла ручних лямпок по алеях курорту. Ми прощаємось із нашими партнерками, бо нам стелиться ще дальша нічна дорога до села Дички, де парохом був шваґер Ромка — о. Володимир Тарнавський. Роман, Євген і Мирон Смики, Всеволод Лемеха і я ідемо по півночі пішки. Ґенко мав знати дорогу. Як пригадую собі - ніч була темна, навіть на „головній" дорозі нікого не було. Перелякали ми фірманів валки возів, які мабуть їхали по товар для кооператив до рогатинського Союзу.
По кількох кілометрах прийшлось ,,підкачати" штани аж до колін і зняти черевики, бо була сильна роса. Не було то дуже вигідно іти „босаком", та кожний з нас дещо був привик ходити босоніж.
Десь по третій годині вночі — вже був майже світанок - ми добились до Дичок. Отець В.Тарнавський з дружиною Стефою були здивовані такими ранніми гостями, але багато не розпитували. В короткому часі наша п'ятка спала міцним сном, бо то були часи безжурної молодости.
Джерело знимкок: https://galinfo.com.ua/…/mistse_na_galychyni_kudy_pryizdyly…
_______________________
* Орест-Іван Корчак-Городиський,
пластун, курінь “Лісові чорти”; перекладач при 17-й армії Вермахту, десятник Волинського леґіону самооборони (Українського шуцманшафт-батальйону число 204), в його складі 1945 року перейшов до 1-ї Української Дивізії Української Національної Армії - як писав про себе згодом, “колишній бунчужний 1 УД УНА”; історик, публіцист, дійсний член НТШ, співзасновник і перший голова Братства колишніх вояків дивізії "Галичина", лицар Воєнного Хреста.* 15 липня 1918 - † 30 березня 2014
