Він народився 24 липня 1909 року в селі Стецевій Снятинського повіту на Станіславівщині.
Помер в Едмонтоні 25 квітня 1985 року.
Богдан Кравців
ЮРІЙ СТЕФАНИК - БІОГРАФ „ПОЕТА ТВЕРДОЇ ДУШІ"
"Свобода", 15 лютого 1969
Про Юрія Васильовича Стефаника я дізнався вперше весною 1928 року, в час мого головування в Союзі Української Націоналістичної Молоді й у львівській Студентській Громаді. Одного вечора в каварні Народної Гостинниці мене представили леґендарному в той час для молоді авторові „Дороги" і „Кленових листків" Василеві Стефаникові. Зразу ж після привітання, не стримуючи твердих слів і свого болю, мало що не з прокльонами, почав мені В. Стефаник докоряти: — „Ви мені синів забрали! Забрали мені синів...” Уже засівши поруч за столом, провадив далі примирливо, як дід Максим із його ж „Синів": „Молоді ви, дурні! Але я люблю вас, бо у вас ще бодай трохи крови!" При іншій зустрічі, в цій же Нар. Гостинниці Стефаник дорікав мені, як авторові виданої 1929 року збірки „Дорога", що я вкрав йому назву книжки, але ж потім, прочитавши мою збірку пластових мандрівних віршів, заявляв, що я мав право назвати так мою книжку.
Тільки згодом, уже після першої зустрічі з Василем Стефаником, я дізнався, що синами, яких забрали йому націоналісти, були Кирило і наймолодший Юрко. Арештовані 20 вересня 1927 року за приналежність до націоналістичного гурта (тепер совєтські біографи Стефаника пишуть, що метою цієї „таємної організації" було ,,воз'єднати неподільну частину держави — Східню Малопольщу — до Совєтського Союзу") обидва вони просиділи в тюрмі до травня 1928 року, коли відбувся їх судовий процес і коли їх звільнено за недостачею доказів. В час, коли Юрій Васильович був студентом у львівському університеті, я відсиджував з черги свій трирічний вирок у польських в'язницях й особисто познайомився з ним, вже після мого виходу з тюрми в 1933-му поці, перед його виїздом до Канади в травні 1936 року. Знайомість наша була коротка, ближче я товаришував із найстаршим із синів Василя Стефаника Семеном. Познайомитися з середущим Кирилом мені не довелося. Не зустрічався я з Юрієм Васильовичом і під час війни, коли він перебував у Кракові й у Львові редаґуючи видавані Українським Видавництвом твори свого батька. Було відомо мені тільки, що редактор цього видання й автор вдумливої й багатої на фактаж спроби біографії Василя Стефаника в цьому виданні Юрій Гаморак — це Юрій Стефаник, рідний син письменника,
Василь Стефаник та його сини Кирило і Юрій*
Було у Василя Стефаника, як вже згадано, трьох синів: Семен, названий так, здається, на честь діда Семена, Кирило, що унаслідував ім'я батька матері Ольги, і Юрій, що його мабуть так назвали для підкреслення дружніх взаємин із Софією й Вацлавом Морачевськими, у яких був теж син Юрій, що його Василь Стефаник любив, як рідного. У зв'язку з цим варто підкреслити. що в совєтських біографіях Василя Стефаника, виданих до 1967 року, ім'я наймолодшого улюбленого сина Стефаникового Юрія не зустрічалося — так, ніби у Василя Стефаника було тільки двох синів: Семен і Кирило. Не згадувався тим більше і Юрій Гаморак, автор біографії Василя Стефаника, надрукованої 1943 р. у львівському виданні творів Стефаника і передрукованої згодом 1948 року у реґенсбурзькому виданні, в якій насвітлено правдиво постать письменника і зокрема з'ясовано правильно і по-справжньому його взаємини з літературними колами в УССР. Не згадані обидва ці видання зокрема у складеному О. П. Кущем і виданому 1961 року у Києві бібліографічному покажчику „Василь Стефаник". В реєстрі імен до цього покажчика ім'я Юрія Стефаника відсутнє.
Почали згадувати Юрія Стефаника щойно мин. року, але, мабуть, тільки випадково чи й винятково, і то про його юнацькі роки, без подання, де він і що з ним. У виданій 1938 року в-вом „Карпати" в Ужгороді книжці Василя Костащука, колишнього приятеля Василя Стефаника, „Володар дум селянських" згадується про арешт синів Стефаника в 1927 році, але ж без зазначення, котрі сини були заарештовані. Тільки далі, Василь Костащук, до речі автор добрих статтей і спогадів про Василя Стефаника, друкованих 1937 року у львівському “Вістнику" Д. Донцова та „Новому часі", присвячує Юрієві Васильовичові сторінку тексту, що її варто зацитувати в цілості для підкреслення того, чим був Юрій для батька:
„Під кінець життьового шляху — пише В. Костащук — Стефаникові довелося пережити ще одне горе, його син Юрко, не маючи надії одержати працю в Польщі, вирішив поїхати до Канади, щоб допомогти батькові в його скруті.
„В листі до Миколи Шухевича Стефаник повідомив:: „Мій Юрко за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплатити мої довги...”
„Виїзд до Канади був призначений на 5 травня 1936 року. Перед від'їздом у домі Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — „Іван з поля".
„Стефаник був пригнічений. Його промова до гостей була навіяна великим сумом:
— „До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
„Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові.
„Батько і син добре усвідомлювали, що більше не побачаться.
„Сили Стефаника вичерпуються, він ледве говорить. Семен і Лукин ідуть з ним до лікаря. Лікар після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує йому катастрофа.
— „Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина лікар.
„Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає Лукина:
— „Чого ви всі хочете від мене?
— „Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
- „Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
„Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від'їзду Юрка в далеку дорогу.
„Додому прибув ніби врівноважений, оповідав, з ким бачився у Львові, але про Юрка не згадував".
„В листі до Миколи Шухевича Стефаник повідомив:: „Мій Юрко за який місяць виїде до Канади, і тоді я буду годен поплатити мої довги...”
„Виїзд до Канади був призначений на 5 травня 1936 року. Перед від'їздом у домі Стефаника відбувся прощальний вечір. Була найближча рідня, а з чужих — „Іван з поля".
„Стефаник був пригнічений. Його промова до гостей була навіяна великим сумом:
— „До чого ми дійшли, що я свого сина, мені дорогого, мушу висилати в світ!
„Щоб не бачити прощання сина з рідною хатою, Стефаник з Кирилом поїхали раніше поїздом до Львова. Тут у сина Семена і брата Лукина чекав на Юрка, щоб побути з ним ще два дні у Львові.
„Батько і син добре усвідомлювали, що більше не побачаться.
„Сили Стефаника вичерпуються, він ледве говорить. Семен і Лукин ідуть з ним до лікаря. Лікар після короткого огляду розводить руками і радить негайно відвезти хворого додому, бо кожної хвилини загрожує йому катастрофа.
— „Я сам не знаю, чим він ще живе, — сказав до Лукина лікар.
„Стефаник, помітивши занадто велику опіку коло себе, питає Лукина:
— „Чого ви всі хочете від мене?
— „Лікар казав, що ви поважно хворі й повинні їхати до Русова.
- „Бреше! — гнівно відповів Стефаник. — Не бійтеся, я тепер ще не вмру.
„Та до Русова треба було повертатися, не ждучи від'їзду Юрка в далеку дорогу.
„Додому прибув ніби врівноважений, оповідав, з ким бачився у Львові, але про Юрка не згадував".
В описі аґонії письменника сказано ще у Василя Костащука, що „згадував (Василь Стефаник) свого сина Юрка й потрісканими від гарячки губами шептав: „Синку, мій! Синку!”, то збирався в далеку дорогу, просив принести його убрання: — Я йду до своєї хати, це не моя...”
У зв'язку з цим треба пригадати й спогади Стефаникового лікаря, д-ра Івана Подюка, друковані вже тут на еміґрації:
„На початку грудня 1936 року Стефаник другий раз простудився, і в нього швидко розвинулося обостороннє запалення легенів. Великі Стефаникові коні привезли мене знов до Русова.
— „Добре, що ти, хлопче, приїхав! А то мало-мало не здох! Рятуй, як ще можеш. Мабуть скоро Юрко вернеться…
„Хвилину мовчав, а далі спокійно вже показав рукою , щоб я приступив ближче до нього... Всі вже бачили, що це не Стефаник говорить до мене, а його тінь тільки. Не дні його, а години були пораховані.
— „Я умру — то аби ніхто не брехав наді мною. Я хочу, щоб з вас молодих моїх приятелів, хтось кинув грудку землі, як винесуть з хати. Юркові скажи, що я на нього ждав...”
— „Добре, що ти, хлопче, приїхав! А то мало-мало не здох! Рятуй, як ще можеш. Мабуть скоро Юрко вернеться…
„Хвилину мовчав, а далі спокійно вже показав рукою , щоб я приступив ближче до нього... Всі вже бачили, що це не Стефаник говорить до мене, а його тінь тільки. Не дні його, а години були пораховані.
— „Я умру — то аби ніхто не брехав наді мною. Я хочу, щоб з вас молодих моїх приятелів, хтось кинув грудку землі, як винесуть з хати. Юркові скажи, що я на нього ждав...”
Юрко не приїхав — не міг приїхати, не був на батькових похоронах у Русові. Але ж не забув батькового заповіту, як дорогий скарб зберігає батькову спадщину, тверде й велике слово Василя Стефаника, оберігаючи його не від забуття, бо воно вічне-незнищиме, але від усієї тої злободенної піни, „порікування дрібних камінців", що ними хочуть “прибрати" Стефаникову творчість соцреалістичні специ від літератури.
Першим пам'ятником — честнем, як казав Куліш — що його поставив Юрій Стефаник-Гаморак на батькову
могилу було здійснене його ж заходами, за його редакцією і з його ж цінними своїм безпосереднім автентизмом сторінками і примітками видання Стефаникових творів — у Львові-Кракові 1943 року і згодом в Реґенсбурґу 1948 року. Те, що дав Юрій Стефаник в цьому виданні, залишиться основою стефаникознавства: правда про його слово, про його творчість, про його життя. І саме цього не можуть забути й дарувати Юрієві Стефаникові совєтські цензори й комісари від літератури.
могилу було здійснене його ж заходами, за його редакцією і з його ж цінними своїм безпосереднім автентизмом сторінками і примітками видання Стефаникових творів — у Львові-Кракові 1943 року і згодом в Реґенсбурґу 1948 року. Те, що дав Юрій Стефаник в цьому виданні, залишиться основою стефаникознавства: правда про його слово, про його творчість, про його життя. І саме цього не можуть забути й дарувати Юрієві Стефаникові совєтські цензори й комісари від літератури.
Зразком одного з розділів майбутньої монографії про Василя Стефаника може бути літературний есей про “Камінний хрест", що його надрукував Юрій Стефаник під псевдонімом Юрій Клиновий. Безпосередність й автентичність свідчень, пов'язані в цьому есеї з широким тлом історії українського села й української еміґрації першої четвертини 20-го віку.
Ще треба сказати, що Юрій Стефаник-Гаморак-Клиновий не обмежується, як літературознавець. до вивчення й дослідження біографії і творчости Василя Стефаника і його послідовників у новій українській літературі: Леся Мартовича, Григорія Косинки, Миколи Понеділка з його „Говорить лише поле".
Протеж першочерговим завданням у літературознавчій діяльності Юрія Стефаника була й залишається біографія і творчість Василя Стефаника. Не тільки тому що вона батькова. Цього вимагає і загально-українська вага Стефаникової творчости, зумовлена актуальною ситуацією в Україні, де життя і твори цього письменника, як і інших українських клясиків, перебувають під безупинним тиском намагань представити його постать і творчість в односторонньому, тенденційному насвітленні, як „великого друга" совєтського режиму з перших уже років його існування.
Цілі книжки вже можна писати про ці намагання. Щоб не забирати часу й уваги читачам, варто пригадати хочби такі приклади, крім згаданого вище промовчування всього того, що пишеться українськими літературознавцями поза Україною про Василя Стефаника, в тому ж і писань Стефаникового сина Юрія. Друкуються, правда, в київських виданнях творів Стефаника вже всі його твори, не виключаючи „Синів" і „Марії". Але ж такі важливі речі, як наприклад, присвяту новелі „Роса" Товариству „Просвіта", присвяту новелі „Межа" Миколі Хвильовому чи “Морітурі" Володимирові Дорошенкові, консеквентно викреслюється і навіть не згадується в примітках. З великими рестрикціями і пропусками друкуються або й тільки цитуються листи Василя Стефаника. Так, наприклад, сливе чи не в усіх совєтських виданнях про Василя Стефаника і навіть в акад. „Іст. укр. літ." 1957 р. цитується відомий його лист совєтським письменникам з 1927 року. В найновішій такій публікації “Літературно-меморіяльний Музей В. С. Стефаника", Київ, 1965, авторів-упорядників цього путівника - в тому й письменникового сина Кирила, який є тепер директором названого музею в Русові, - примушено друкувати наступну версію цього Стефаникового листа:
„Всім організаціям і товаришам з Радянської України... кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки... Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас… Стою ж на вуглі і з любов'ю чекаю на вас, і ноги мені не болять. Тяжко вас розсаджувати коло великого дубового стола у моїй хаті. Ех, якби я міг мрію перевести в порядок, вітав би вас усіх, як бідні люди вітають сонце...”
Насправді ж інкримінований лист Стефаника звучав багато повніше й виразніше і звучить сьогодні як важке обвинувачення на адресу совєтського режиму:
„ „Плугові", Григорієві Косинці, Іванові Лизанівському кажу, що стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки. Поздоровте від мене всі дужі таланти у вас і привітайте Олену Пчілку та тіні Лесі Українки і Михайла Коцюбинського. Ви молоді передайте мій найнижчий поклін Михайлові Грушевському, Сергієві Єфремову і Аґафангелу Кримському...”
Коментувати фальсифікацію цього листа зайво. Вистачить ствердити, що „Плуг" і його провід розгромлено, що загинули Григорій Косинка й Іван Лизанівський, що помер у тюрмі Сергій Єфремов, що були знищені без сумніву й Михайло Грушевський і Аґатангел Кримський, що помирала в злиднях і за совєтського режиму в жовтні 1930 року Олена Пчілка — мати Лесі Українки.
Ще для зілюстрування совєтських літературознавців методів треба пригадати справу автобіографії Василі Стефаника. Написана ним для совєтського видання творів 1926 року й переслана І. Лизанівському, ця автобіографія виявилася невистачальною і в 1956 році сфабриковано нову, подиктовану нібито Василем Стефаником 1929 і 1931 року троюрідному братові Іванові Матвійовичу Степаникові, русівському вчителеві. Для однієї тільки мети — щоб показати Василя Стефаника ще „більшим другом" російського народу й атеїстом вставлено в нову фіктивну, мабуть, автобіографію речення про те, що він з товаришами читав у гімназії “соціялістичну літературу, українську і польську з Жечеви, Герцена, Чернишевського", що особливо цікавився атеїстичними висловлюваннями різних осіб тощо.
Приведені приклади показують, як багато сьогодні треба зробити для відчищення Стефаникової біографії з цього роду „матеріялів" і причинків", для встановлення правдивого й вірного образу Василя Стефаника - „поета твердої душі". як назвав добре Д. Донцов. „володаря дум селянських", як його називає тепер Василь Костащук. Дещо для цього на еміґрації зроблено: згадати б тільки писання д-ра Луки Луцева http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/6600-lutsiv-l-vasil-stefanik-spivets-ukrayinskoyi-zemli/, чи спогади д-ра І. Подюка, Мих. Бажанського, видану востаннє Томою Кобзеєм в Канаді книжку матеріялів про Стефаника. Але ж головне ще перед нами: треба дати велику й добру монографію про Василя Стефаника. Покликаний виконати це завдання тільки єдиний – Юрій Васильович - той, що унаслідував батькову любов до слова і прізвище матері Гаморак. Цього чекаємо і ми тут і сподіваються на здійснення цього великого почину наші земляки в Україні, для яких Василь Стефаник завжди, не зважаючи на все, живий, великий і могутній, як його герої селяни — Іван Дідух з „Камінного хреста" чи старий Максим зі Стефаникових „Синів".
…У Русові, у своїй садибі, Василь Стефаник прожив 26 літ. Тут минуло дитинство трьох його синів — Семена, Кирила і Юрія. Все життя прожив у селі його Кирило, хоча скінчив Торговельну школу у Львові. Він допомагав по господарству батькові, який останніми роками тяжко хворів. А згодом, коли 1941 року в батьківській садибі було створено Літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, безкоштовно віддав половину хати під експозицію. І був директором музею впродовж 46 років.
Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — правники. Після війни Семен Стефаник співпрацював із совєтами: його неодноразово обирали до Верховної Ради СССР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УССР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіяльного музею Івана Франка.
Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Народився в селі Стецевій біля Снятина на Покутті, а виховувався в рідному селі батька, сусідньому Русові. Навчався у школі села Русова, у Коломийській гімназії. 1935 закінчив юридичний факультет Львівського університету маґістром права (1935). У пошуках роботи у травні 1936 виїхав до Канади, де працював журналістом у газеті "Українські вісті". Не зміг провести в останню путь батька.
Повернувся до Львова 1938; став співробітником часопису "Життя і знання", редактором часопису "Новітній ремісник".
Став членом Організації українських націоналістів, через що був заарештований у вересні 1940, але звільнений у травні 1941 завдяки втручанню К.Студинського і П.Франка. 1939—41 був науковим співробітником Інституту літератури АН УССР у Львові, підготував повне видання творів батька з ґрунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері), передав АН УССР його архів; викладав українську мову у Львівському ветеринарному інституті. 1941—44 — редактор "Українського видавництва" у Львові; як учасник Похідних груп ОУН у Східну Україну був заарештований ґестапо, із лабет якого вдалося вирватися. 1944 еміґрував до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював до пенсії юристом у "Рublіс Тrust", займався видавничою, редакторською і дослідницькою працею. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям» http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/2371-klinoviy-yu-moyim-sinam-moyim-priyatelyam/ — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Боровся за впровадження української мови в сепаратних школах Едмонтона. З 1971 очолював письменницьку організацію "Слово", був редактором однойменного збірника (зб. 4—9). Видав твори Л. Мартовича. Один із засновників курсів українознавства, де викладав українську мову (1956—70). Численними науковими працями про творчість батька заклав основи "стефаникознавства"; автор літературно-критичних праць про письменників України та діяспори (Г. Косинку, Л. Мартовича, У. Самчука та ін.), передмов, некрологів і спогадів. Організатор наукових конференцій і літературних вечорів (Т. Осьмачки, Д. Нитченка та ін.).
Нагороджений Комітетом українців Канади медаллю 100-річчя поселення українців у Канаді.
Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова й поховала поруч із могилою батька. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.
Семен і Юрій Стефаники закінчили Львівський університет. За фахом — правники. Після війни Семен Стефаник співпрацював із совєтами: його неодноразово обирали до Верховної Ради СССР, певний час він обіймав посаду заступника голови Ради Міністрів УССР, багато років очолював Львівський облвиконком, а в останні роки працював директором Львівського меморіяльного музею Івана Франка.
Юрко Стефаник — єдиний із синів Стефаника, котрий успадкував від батька літературний хист. Народився в селі Стецевій біля Снятина на Покутті, а виховувався в рідному селі батька, сусідньому Русові. Навчався у школі села Русова, у Коломийській гімназії. 1935 закінчив юридичний факультет Львівського університету маґістром права (1935). У пошуках роботи у травні 1936 виїхав до Канади, де працював журналістом у газеті "Українські вісті". Не зміг провести в останню путь батька.
Повернувся до Львова 1938; став співробітником часопису "Життя і знання", редактором часопису "Новітній ремісник".
Став членом Організації українських націоналістів, через що був заарештований у вересні 1940, але звільнений у травні 1941 завдяки втручанню К.Студинського і П.Франка. 1939—41 був науковим співробітником Інституту літератури АН УССР у Львові, підготував повне видання творів батька з ґрунтовною вступною статтею, яку підписав псевдонімом Юрій Гаморак (дівоче прізвище матері), передав АН УССР його архів; викладав українську мову у Львівському ветеринарному інституті. 1941—44 — редактор "Українського видавництва" у Львові; як учасник Похідних груп ОУН у Східну Україну був заарештований ґестапо, із лабет якого вдалося вирватися. 1944 еміґрував до Німеччини, 1948 — до Канади. Працював до пенсії юристом у "Рublіс Тrust", займався видавничою, редакторською і дослідницькою працею. Досліджував і популяризував творчість батька. Його старанням виходили твори Стефаника українською і англійськими мовами. Видав ґрунтовну працю «Моїм синам, моїм приятелям» http://diasporiana.org.ua/literaturoznavstvo/2371-klinoviy-yu-moyim-sinam-moyim-priyatelyam/ — про творчість батька та українських письменників 30-х років ХХ ст. Боровся за впровадження української мови в сепаратних школах Едмонтона. З 1971 очолював письменницьку організацію "Слово", був редактором однойменного збірника (зб. 4—9). Видав твори Л. Мартовича. Один із засновників курсів українознавства, де викладав українську мову (1956—70). Численними науковими працями про творчість батька заклав основи "стефаникознавства"; автор літературно-критичних праць про письменників України та діяспори (Г. Косинку, Л. Мартовича, У. Самчука та ін.), передмов, некрологів і спогадів. Організатор наукових конференцій і літературних вечорів (Т. Осьмачки, Д. Нитченка та ін.).
Нагороджений Комітетом українців Канади медаллю 100-річчя поселення українців у Канаді.
Згідно із заповітом, дружина Юрія Стефаника Олена перевезла його прах до Русова й поховала поруч із могилою батька. У Канаді залишилися сини Юрія Василь і Корнелій.
Юрій Клиновий (Стефаник). 80-РІЧЧЯ Д-РА ІВАНА ПОДЮКА
в публікації "Д-р Іван Подюк: Я був лікарем Василя Стефаника"
Юрій Клиновий. Перше кохання Василя Стефаника
Юрій Стефаник. Свідомий своєї великости
в публікації "Нескорений Тодось Осьмачка"
Василь Стефаник. СИНИ https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=341
Авдіозапис. Новелю читає Галина Стефанова https://www.youtube.com/watch?v=CdeL_xdzTFI
___________________
* Знимка зі статті Галини Терещук "150-літній ювілей Василя Стефаника. Совєтській владі не вдалося «приручити» письменника – дослідники" https://www.radiosvoboda.org/a/stefanyk-modernist-tsenzura-holodomor/31253883.html