"Навряд чи ще в історії якої иншої літературної мови були факти такої самозреченої відданости “мовній справі”, як в історії української літературної мови! Не в одного бо діяча, а в десятків і сотень їх ця справа була головною справою в їхній діяльності, і не одну кару вони прийняли за неї!"
Василь Чапленко,
письменник, драматург, літератор, мовознавець, критик, редактор, дійсний член УВАН та НТШ. Один з найкращих знавців української мови у вільнім світі.
Василь Чапленко
ТРУДНОЩІ В БОРОТЬБІ З РУСИФІКАЦІЄЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
“Свобода”, 27 червня 1981 р.
Десь наприкінці 50-их років українським „радянським" письменникам дозволено „любити й шанувати рідну мову". Так була зформульована тема статті головного редактора „Літературної газети" Антона Хижняка, надрукована в ч. 39, з 20 травня 1958 р. - „Любімо, шануймо рідну мову!" Тоді ж таки з'явилися в ч. 5 журналу „Вітчизна" й „Нотатки про мову" Степана Ковганюка, що висловився проти зайвих русицизмів в українській мові.
Сміливіше заговорили про це на з'їзді письменників України в Києві в березні 1959 р. Тодішній голова Спілки письменників М. Бажан у своїй доповіді на цьому з'їзді сказав: „Перед українським письменником стоїть, зокрема, ще одна катеґорична вимога — це вимога чистоти мови, пошани й любови до її законів, до її лексичних фондів, до її багатства, що про нього ми часто забуваємо, а то й не знаємо, не вивчаємо, не відкриваємо"... „Треба зрозуміти, що не виявом, а, навпаки, приниженням братерства мов російської і української є знецінення мовної своєрідности, практика безграмотного „суржика". 1)
На тому ж таки з'їзді пролунав і енергійний вірш М. Рильського „Рідна мова" та виступ на оборону своєрідностей української мови О. Кундзича. У своєму вірші М. Рильський засудив не большевицьке, а ...ще царське втручання в середові (внутрішні) закони української мови, але всякому було ясно, що він хотів сказати.
О. Кундзич протестував проти „догматизму" в мовній практиці редакторів, взявши, зокрема, під оборону форму давального відмінка на -ові, -еві, та кличну форму.
Після цього з'їзду почали засуджувати „російсько-український суржик" рецензенти в рецензіях на нові видання. Напр., у ч. 8 „Вітчизни" за 1959 р. у розділі „Трибуна читача" дано декілька рецензій на видання Товариства для поширення політичних і наукових знань, а в ,,Нотатці про газетну мову" О. Пархомовська написала: ,,На жаль, працівники радіомовлення і редакції газет, замість доносити до слухачів і читачів неоціненні скарби багатющої української мови, виховувати в них почуття мови і прищеплювати любов до рідного слова, часто посилають в ефір і дають на шпальтах газет такий суржик, що стає боляче й прикро". 2).
Але суспільно-політичні умови леґальної боротьби за здійснення „любови до рідного слова" і далі залишались такі важкі, що ця боротьба не пішла так легко. Важкість і болючість цих умов відчували, напевно, й ті нечисленні одиниці із старших письменників, що взяли на себе завдання проштовхувати цю справу, що щиро хотіли відновити право української літературної мови на нормальний розвиток. От М. Рильський, взявши участь ув обговоренні в „Літературній газеті" „питань сучасної мови", зазначив, що йому просто боляче бачити, що в нашій літературі, а особливо в пресі майже зовсім - з дивовижною і навряд чи корисною послідовністю - викорінюється форма давального відмінку на -ові, -еві, - єві, а поширюється далеко менше поширені в живій мові форми на -у, -ю. 3) А коли читаєш статті О. Ільченка, що, власне, й розпочав цю „дискусію", то теж аж боляче бачити, як йому, сердешному, доводиться викручуватися між Сціллою й Харібдою. Він надрукував дві статті — „Слово, чому ти не твердая криця?" („Літературна газета", ч. 56, 14 липня 1959 р.) та „Відповідь на листи" („Літературна газета", ч. 61, 31 липня 1969 p.). Ільченкове становище було тим важче, що він узяв під оборону своєрідність української мови в лексиці, тобто ту царину, в якій найдужче нашкодили русифікатори. У цій обороні він обіперся на записку Леніна „Про очищення російської мови", що в ній Ленін виступив проти занечищування російської мови непотрібними запозикамн з чужих мов. Але те, що було дозволене для мови панівного народу, не було обов'язкове, ба й не дуже бажане було за цих умов для мови поневоленого народу. А він же (тобто Ільченко) спробував був узяти під оборону такі „контрреволюційні" слова, як „відсоток" та „книгарня", та ще й зазначив, що їх не можна викидати з української мови лише тому, що в російській мові немає таких слов'янських відповідників. А це вже той „пуризм", що його в 30-их роках викорінювали, як „націоналістичне шкідництво"!
Показовий також той факт, що з цієї „дискусії" насправді нічого не вийшло: „люди, мабуть, побоялися в неї встрявати. Її ..припечатав" В. Русанівський черговим (бо скільки вже їх було за сорок років „радянської" влади!) викладом ленінсько-сталінських загальників про розвиток національних мов за соціялізму. Автор дав заголовок своїй статті „Нові перспективи розвитку національних мов" („Літературна газета", ч. 60, 28 липня 1959 p.). мавши на увазі хрущовську семирічку, але нічого нового проти давніших большевицьких писань на цю тему не сказав, ніяких „нових перспектив" не намітив навіть.
Трохи більші можливості щодо боротьби з русицизмами з'явилися після київської конференції з 11-15 лютого 1963 p., оскільки ця конференція була „відгуком" московської, де було висловлено таке побажання: „Згідно з заповітом В.І. Леніна, слід боротися за чистоту, нормативність та досконалість усіх літературних мов народів СССР". Правда, небезпечність для учасників цієї боротьби залишилася й надалі в силі, і на цій нараді, і в періодичних виданнях та в книжках говорено не про боротьбу з русицизмами, а про підвищення української мовної культури, та фактично це була таки боротьба з русицизмами, з „суржиком", що саме й „знижував" культуру української мови. Це була боротьба під прикриттям гасла про боротьбу за мовну культуру взагалі (а це ж ширше поняття, ніж боротьба тільки з „суржиком"), та ще й не тільки українську, а й російську на Україні. Показово, що й доповіді з київської конференції були видані у вигляді збірника під назвою „Про культуру мови", тільки в підзаголовку зазначено, що це „матеріяли наукової конференції з питань культури української мови”. А з понад двадцятьох доповідачей-авторів збірника про „суржик" як такий згадав тільки один - С. Самійленко, та й то, мабуть, лише тому, що він говорив про культуру обох мов, а М. Каранська згадала тільки про побутові русицизми – жаргонізми („цвіточний магазин", „знавець нравів"), а на властиві, силоміць накинуті українській літературній мові русицизми (такі, як „урок , „училище , “глава", „Бєлград", „льотчик" тощо) ані натякнула.
Відіграла певну ролю в цій боротьбі А. Коваль, видавши книжку „Культура української мови" (Київ, 1964), а в ній заторкнувши й питання про „запозичення з російської мови", як заголовлено один з розділів у цій книжці. І хоч вона теж почала забезпечувальною формулою про те, що „всі народи нашої багатонаціональної країни люблять і поважають велику, багату й могутню російську мову, пишаються нею перед усім світом" etc. 4), але далі зазначила таки про небажаність російських слів, коли вони дублюють українські. Чи не найбільше довелось розплутувати в галузі лексики, де найдошкульніше попорались русифікатори, бо саме в цьому складникові мови найлегше здійснювати мовнополітичні втручання. Це „розплутування" поєднали тепер насамперед із критичним переглядом слівників. особливо так званого „зеленого", тобто „Російсько-українського словника", виданого спочатку в Москві 1948 p., а потім перевиданого без змін у Києві 1956 р. Про цей слівник згадували майже всі автори, що взяли участь у цьому „розплутуванні". З фаховою критикою підійшла до цього слівника 3. Франко в статті „На нашій спільний ниві", що була надрукована в ч. З „Вітчизни" за 1963 р. Бувши змушена віддавати цьому слівникові „належне", вона зазначає: „Але разом з тим на словникові, як і на будь-якій иншій праці... відбивалась тінь і мовних віянь часів культу, коли єдиним каноном стилю епохи і еталоном мови були статті й виступи Сталіна" (стор. 195). Визнала вона й те, що „вади словника аж ніяк не можна повністю класти на карб українських лексикографів і низького рівня лексикографії. Спричинились до цього загальновідомі фактори більш об'єктивного характеру". І її висновок був: „Для української лексикографії "зелений" словник давно пройдений етап" (стор. 195). Згадала вона й академічний слівник 1924- 1933 років, хоч і з хибним поясненням його занехаяння: „Академічний чотиритомний словник 1924-1933 pp. (з якого вийшло тільки три томи) та такий же (? - В.Ч.) 1937 р. громадськість засудила — перший як націоналістичний, другий - як примітивний".
Насправді ж перший, академічний слівник 1924-1933 pp. був високим досягненням української лексикографи 20-их років, і його заборонили тільки тому, що тоді почався наступ Москви на українську культуру взагалі, а також розпочато русифікацію української мови; другий - це вже була русифікаторська базгранина, зроблена на швидку руку, справді ,,російсько-російський" (його уклали Василевський. Мустяца й Наум Каганович). Це ж від нього почалася історія творення того ,,суржика", що його чверть сторіччя засуджено як „пониження братерства мов російської й української".
І. навпаки, коли тепер довелося зчищати з української мови русифікаторський намул, то не в одному, мабуть, випадку отой перший, академічний слівник 1924-1933 pp. може стати в пригоді. Річ ясна, що й його запасу, через 30 років після укладення, вже не може вистачити, бо ж життя, а з ним і жива мова українського народу пішли в своєму розвиткові далі.
Обговорюючи слівники, учасники цього обговорення заторкнули й різні лексичні проблеми вужчого засягу як от співвідношення між варваризмами й неологізмами, збіднення лексики в мові, уживаній на Україні, і синонімічне багатство української народної мови. У зв'язку з першою проблемою автори відзначили появу тенденції очищення української мови від зайвих варваризмів. От М. Рильський писав, що "в сучасній російській та українській мовах частково відбувається процес заміни иншомовних термінів термінами, побудованими на рідних коренях слів". І ще: "Футболісти наші досить рішуче відмовились від англійської термінології". А далі: "Процес, безперечно, вартий уваги". Річ ясна, що така пуристична тенденція можлива стала в українській мові тільки тому, що вона з'явилась спочатку в російській. Правда. Рильський згадав і чеський пуризм, але зразу ж додав: "У нас нема ніяких підстав іти в термінологічній галузі шляхом чехів, історично у них обумовленим".
У питанні про синоніми М. Рильський в отій своїй cтаттi "Словник і питання культури мови" писав так: "Є й дивне якесь побоювання синонімів. Деяким перекладачам з російської чи иншої мови здається, що кожному слову тієї мови має відповідати тільки одно слово в українській мові. В цьому не можна не бачити серйозної небезпеки для культури нашої мови."
Перешкоджали в справі боротьби з русицизмами живі вороги української мови, то їх ніколи на Україні не збувало, а за цієї мовної політики партії вони зовсім знахабніли. За всіма ознаками, на Україні цими роками діяв чинник, що про нього я писав у першій публікації своєї статті "Чи новий етап у мовній політиці большевиків?" „Не може не підтримувати в цій справі сумнівів і збереження тенденцій влади щодо творення єдиного суспільства в межах усього СРСР. так званого "радянського народу", що безперечно, й далі чинитиме опір навіть приписами тієї ж таки „радянської влади".
Конкретно це ті мо..ксалі, русифікатори й „перестраховники", що позасідали по видавництвах та редакціях і фактично контролюють усе українське культурне мововживання. Хоч які скупі відомості про цей опір подає "радянська" преса, але все ж таки про це з неї дещо можна довідатись. Ось, наприклад, обурливий факт - боротьба з русифікованим шкільним "Орфографічним словником" М. Стефанцева, то його перевидавали щороку, але без викреслення виразних русицизмів: „лапша", "коньки", "столова" тощо. Його, цей слівничок, атакували з усіх боків, та видавництво „Радянська школа" не зважало на це. Ось як писали студенти-філологи Київського університету в журналі „Україна (ч. 5 за 1965 p.): “Нас, студентів-філологів, обурює „Орфографічний словник" М.П.Стефанцева. “Коньки", “зонтик", „парикмахер", “успівати", “частушка", “хворост", “сахар" і т.д. і т.п.
Та й сама можливість публікації таких протестів проти калічення української мови свідчила не про що як про дозвіл партії на цю боротьбу. Але цій політиці партії, як ми бачили, чинила опір так, здавалося, незначна персона, як якийсь Стефанцев. Хто такий той Стефанцев я не знаю, але редактор цього видання В. Саженюк, напевно, якийсь українець-,"перестраховник", що оглядається на задні колеса.
Про те, що цей „саботаж" офіційної політики партії (припустім, що це так) був не єдиним випадком у виданні книжок для школи, свідчить і допис І.Пилипейка в тій же таки "Літературній Україні" (ч. 41 за 1965 р.) про мову в шкільних читанках. „А що пропонують дітям у читанках останніх років? - запитував з обуренням автор. - Ну, просто неймовірне! Кальки. Неоковирні фрази. Канцеляризми. Порушення правил граматичного керування". Автор, як бачимо, не назвав русицизмів „руси– цизмами", а "кальками", "канцеляризмами" тощо. Але з тих прикладів, що він їх навів, видно, що він під усім цим розумів таки русицизми. "На жаль. писав він, першокласники не зустрінуть у нинішніх читанках слова „ковзани" — тільки ,.коньки"; почують не „скринька", а „ящичок", „сундучок"; задачі в читанках розв'язують не „правильно", а „вірно"; тут збирають „багатий урожай хлібів", (тут) „у лисиці вушка на макушці". а "в зайця вуха чуткі"; в небі летить не „літак", а „самольот"... не „навчання", а „учоба". А звідси дописувач зробив такий висновок: „Підручники, за якими діти вперше читають художнє слово, до жахливого недосконалі; вони рясніють кричущими вадами щодо мови й стилю, огріхами, які можуть назавжди викликати в маленьких читачів відразу до художньої літератури і до яскравого самобутнього народного слова".
Можна ще згадати „матеріял" з допису Б. Ціцькевича в „Літературній Україні", ч. 56 з ІЗ липня 1965 р. „Чому „Луша"? В-во „Радянська школа" видало 100-тисячним накладом „Азбуку для навчання дітей у сім'ї" Ф. Яковенка, а в тій азбуці самі російські дитячі ймення: „Луша". „Маша". „Паша" й инші.
На підставі цих усіх фактів можна сказати, що з цього видавництва вороги української мови зробили свою нездоланну фортецю, очевидячки, розуміючи, що саме з такої фортеці можна найлошкульніше українській мові пошкодити.
Кинув виразне світло на гальмівну ролю бюрократів-русифікаторів у справі укладання українських термінологічних слівників допис до „Літературної України" (з 2 березня 1965 p. М. Чайковського. „Так ось і наш словник (математичної термінології В.Ч.) має свої вади, писав автор, їх більше ніж би нам, його авторам, бажалось. Та... якби ви знали, читачі, в яких муках родився такий словник, через руки скількох рецензентів, редакторів, коректорів він переходить, поки потрапить до вас! Він зазнає таких метаморфоз, що іноді його батьки, тобто автори, ледве пізнають своє дитя".
Про саботування цієї боротьби з „суржиком" в київському радіо писав у „Літературній газеті"(з 19 лютого 1965 р.) член-кореспондент Академії наук С. Кирилюк. Він нарікав на те, що редактори цієї радіостанції іґнорували його завваги, не відповідали на його листи. „А мова передач не поліпшується, - зазначив він, а, навпаки, погіршується.” Б. Сацюк в отій своїй нотатці про слівник Стефанцева писав також і про мову радіопередач: „Стає дуже прикро і якось незручно, коли, наприклад, в ефірі чуєш оцю гичку поганого словника: „овечки", „одіяла", „дядя Міша", „скільки завгодно", „парикмахер", „печення", „переулок". „повар", „пробка", „п'ятьорочник", „відкрити двері", „виключити світло", “стальне серце", „типографія" тощо.
Він же наводить приклади з засміченої мови вчителів („лагер". „любимий", „морожене", „конешно") та артистів („резина", „сахар", „юпка", „частушка"). Як бачимо, всі ці автори не вживають назви „русицизм", але борються з русицизмами. Сама ця „анонімність" теж про щось свідчить...
Можна відзначити ще й такі груднощі з русицизмами, що редактори й автори–практики не виконували „приписів" мовознавців-теоретиків. От, наприклад, справа з формою іменників чоловічого роду типу „батько", „кінь" Як я відзначив у статті “Стан русифікації української літературної мови", у давальному відмінку цих іменників з 30-их років запроваджено російську форму „батьку", „коню". У своїй доповіді на київській конференції д-р філологічних наук М. Жовтобрюх виразно висловився проти цієї форми і запротестував проти іґнорування живомовних закінчень давального відмінка -ові. -сві".
Але цей „припис" мало подіяв: і після конференції в газетах уперто вживають російських закінчень. Навіть „Літературна Україна", що звичайно вела перед у боротьбі з русицизмами. гут не була вийнятком. Ба більше: у працях самих філологів, що, здавалось би, повинні вести перед у боротьбі з цим каліченням української мови, форми на -у, -ю переважають.
У солідній праці Л. Махнівця „Гумор і сатира української прози ХVІ-ХVІІІ ст" теж форми на -у, -ю переважають. Любов Забашта у вірші „Мрія" написала: „віддати легінику, хлопцю, моєму Іванку". Тільки журнал “Українська мова й література в школі" лише інколи порушує цю форму, а здебільшого вживає українських закінчень. Особливо „бояться" українських закінчень у чужомовних іменах та назвах: не „де Голлеві”, а „де Голлю", не „Вілсонові", а „Вілсону" тощо. Або ось цілий „букет" із журналу „Україна", ч. 27 за 1965 p.: „звеліли Дональду Рейду Кабралю, вихованцю..." (стop. 21). Або в ч. 30 за 1965 p. : „Кожному митцю по слівцю" (стор. 22). замість „митцеві по слівцеві".
Я не кажу вже про те, що й самі мовознавці не завжди виявляють наукову мужність та толерують явні русицизми. От узяти, наприклад, питання про „націоналістичне" „Ґ". Один доповідач на київській нараді М. Наконечний, хоч говорив про завдання в ортоепії, але питання про „ґ" просто обминув, инший М. Жовтобрюх, хоч і заторкнув його, та скерував арґументацію так, щоб склалося враження, що цей звук взагалі непотрібний.
Чимало проблем, зв'язаних з дерусифікацією української мови, ніяк не заторкнуто цими роками. Видавництва писали тільки „твори в п'яти томах", а ніколи „в п'ятьох, шістьох". Ніхто й не натякнув на виправлення конструкцій з прийменником „по" („комітет по В'єтнаму") і відновлення відповідних українських конструкцій, вироблених ще в 20-их роках. Не згадувано й питання про передминулий час.
Проте певну вільність у цьому розумінні цими роками письменникам таки дано, і якість мови чималою мірою вже залежить від автора чи редактора. Одні автори краще знають мову й сміливіше користуються даною пільгою, инші гірше знають і більше, сказати б, оглядаються на задні колеса.
Якщо мати на увазі журнали, то це треба сказати про нормативно витриману мову журналу „Українська мова й література в школі" (головний редактор П. Мисник). Не погана мова й у літературних журналах, в таких, як „Вітчизна", „Прапор", хоч у них і трапляються зриви, особливо щодо форми давального відмінка.
Є певна якість мови й у науково-технічних виданнях.
Підбиваючи підсумки сказаному, можна сміливо ствердити, що попри страшні перешкоди й труднощі в боротьбі з русифікацією нашої мови, вона досягла вже такого високого розвитку, па якому ніколи не була. Її плюси: а) всеукраїнська єдність (від Закарпаття й Пряшівщини аж до Кубані, де її почасти дозволено), б) нормативна впорядкованість, в) вислівна всеосяжність, наявність усіх можливих у культурній мові мовостилів (жанрів). І коли тамтешні мовознавців (напр.. І. БІЛОДІД) називають її однією і найрозвиненіших мов світу, то це вже відповідає дійсності.
До цього призвели чинники, які діяли незалежно від зиґзаґів офіційної мовної політики большевиків, а саме: а) досвід 20-их років на Наддніпрянщині й Кубані, б) 50 років української школи, в) державна функція (хоч і з певними обмеженнями), її мінус - неповне очищення віл русицизмів.
1) „Літературна газета", ч. 20, з 11 березня 1959 р. „Суржик" у слівнику Б. Грінченка пояснено як суміш зерна (або борошна з такої суміші), напр., пшениці з житом, жита з ячменем, ячменю з вівсом, тощо. Людина мішаної раси теж може називатись „суржиком". М. Бажан, либонь уперше приклав це слово до мовної ділянки, хоч у побутовій мові його вживано з таким значенням і раніш.
2) „Вітчизна", ч. 8, 1959, Стор. 207.
3) „Літературна газета", ч. 56, 14 липня 1959 р.
4) „Культура української мови", стор. 34.
Із книжки "Мовна політика большевиків на Україні в 1950-60 рр,,Чикаґо, 1974 (в скороченні).
[На жаль, суржик, який так обурював автора 40 років тому, все ще широко вживаний у сучасній українській літературній мові - в нас, приміром, усе ще домінує форма давального відмінка на -у, -ю (кажуть і пишуть, приміром, "сказав братУ" замість "... братОВІ", "всипав вівса конЮ" замість "... конЕВІ"), вживають силою накинуті нашій мові русицизми, як-от „училище , “глава", „льотчик" тощо. - Л. П.-С. ]
Василь ЧАПЛЕНКО - патріот, який крізь усе життя проніс любов до України та рідного слова. Попри арешти за націоналізм, не схилив голови перед гнобителями українськости, мужньо відстоював права свого народу знати й шанувати свою мову. Професор Яр Славутич говорив:
“Я справді шанував і шаную Василя Кириловича як найкращого знавця нашої говірної мови. Серед усіх посейбічних письменників йому справді належить пальма першости як практичному мовознавцеві. І я прислухався до його лексики, відвідував його, щоб ще раз почути народну мову Січеславщини, бо так говорили вдома”.
Василь народився в невеличкому селі Миколаївці на Катеринославщині. Батько Кирило розписував місцеві церкви. Син завжди крутився біля нього. А ще була бабуся, яка змалечку бавила онука народними піснями, казками, леґендами. Малому здавалося, що вона знає їх безліч, адже ніколи не повторюється. Усвідомити себе українцем йому допоміг Шевченків “Кобзар”. Чапленко все життя згадуватиме: “Мені тоді наче в голові розвиднілося!”
Освіту здобув у двокласній міністерській школі, потім вступив до Павлоградської вчительської семінарії, яку закінчив у 1920. Саме тут Василь розпочав свою творчу діяльність. Потроху писав вірші й оповідання. Дебютував у павлоградській газеті “Плуг и молот”.
Трохи повчителювавши, вступив до Інституту народної освіти (нині ДНУ ім. Олеся Гончара) на філологічне відділення. Його викладачами були видатні науковці того часу. Особливо Василя захоплювали лекції з українського письменства, читані братом академіка Сергія Єфремова Петром:
“Я цінив у ньому безкомпромісового носія дорогої для мене ідеї українського відродження, людину чесну, розумну й щиро віддану своїй виховно-педагогічній роботі серед української молоді. І ця моя симпатія дедалі більше зростала на силі, як також і він чимраз більше прихилявся до мене, свого учня”, – згадував Чапленко.
Саме Єфремов познайомив Василя з невичерпними багатствами українського слова та порадив вступити до аспірантури науково-дослідної катедри українознавства, очолюваної професором Дмитром Яворницьким. Далі за сприяння того ж Єфремова став членом літературної організації “Плуг”, редколегії журналу “Зоря”. Тоді ж молодий письменник познайомився із Миколою Зеровим, Валер’яном Підмогильним, Григорієм Косинкою. У 1927-му вийшла друком перша збірка письменника “Малоучок” із восьми оповідань, головна тематика яких – працевлаштування селян у місті.
1929 року його друга повість “Братов’я” побачила світ на шпальтах часопису “Червоний шлях”. Але вже 9 серпня 1929-го Василя заарештували, до речі, втретє (перші два ув’язнення за український націоналізм, адже говорив виключно українською, носив вишиванку). Цього разу інкримінували приналежність до “Спілки визволення України”. Заґратували його після доносу про контакти з Петром Єфремовим, якого арештували разом з братом Сергієм і розстріляли. Через сім місяців Василя відпустили – кати не змогли довести його провину.
Після в’язниці Василь влаштувався на робітфак Дніпропетровського металургійного інституту. Чапленко продовжував залишатися українським патріотом і поборником української справи попри всі тортури та випробування в тюрмі. Так у 1931-му ініціював перепоховання Тараса Шевченка на Канівській горі.
“Він дав нам твори українських письменників, завдяки яким студенти підготували доповіді й організували урочисті зібрання, присвячені генію української нації, на яких читались вірші та співались пісні, написані на вірші Тараса Шевченка, Михайла Петренка, Степана Руданського та инших українських поетів”, – згадував член Національної спілки письменників України, учень Василя Чапленка Іван Максимович Шаповал.
Звісно, що це не могло пройти непоміченим, і Василя вкотре звинуватили в націоналізмі й примушували розкаятися у скоєному. Та письменник не вбачав у своїх діях ніякої контрреволюції. Навпаки, намагався пояснити, що вшанування рідної мови, традицій і культури це невідривне право кожного народу.
Зрештою Чапленка звільнили з посади. Йому довелося покинути місто й шукати роботу деінде. Сталіно (нині Донецьк), Луганськ, Ашхабад, Ставрополь, П’ятигорськ – така була географія вчителювання Василя. Де б не працював – усюди гуртував молодь, навертав студентів до вивчення мови й літератури, популяризував українських письменників.
У роки німецько-совєтської війни повернувся до Дніпропетровська, влаштувався викладачем української мови у Транспортному інституті. Але вже 1943-го виїхав до Німеччини. Звідти за декілька років еміґрував до США.
Спочатку українець чимало гарував на фабриках та шпиталях. До того часу в рукописах вже зібралася чимала купа його невиданих творів. Заручившись підтримкою инших еміґрантів, Чапленко, вже під псевдонімом "Чапля" видав твори: роман “Чорноморці”, повісті “Люди в тенетах”, “На узгір’ї Копет-Дагу”, “Півтора людського”, “Українці”, “Загибель Перемітька”, “Його таємниця”, збірку “Драматичні твори”, а ще вірші та оповідання. Найвизначнішими мовознавчими працями є: “Українська літературна мова XVIII століття до 1917 року” https://diasporiana.org.ua/movoznavstvo/2233-chaplenko-v-ukrayinska-literaturna-mova-xvii-1917r/ та “Історія нової української літературної мови” https://diasporiana.org.ua/movoznavstvo/3227-chaplenko-v-istoriya-novoyi-ukrayinskoyi-literaturnoyi-movi/. Загалом, ще у 1975 році його творчий доробок нараховував понад 800 праць.
У 1952-1953 роках працював головним редактором недільного додатку до газети “Свобода”, водночас видавав часопис “Всесвіт”. Окрім того, створив при УВАН “Постійну комісію для збереження літературної та мистецької спадщини Володимира Винниченка”. Також займався дослідженням походження слов’ян і вивчав українізми в творчості Миколи Гоголя.
Жив Василь Чапленко у Брукліні. Помер у Матавані (штат Нью-Джерсі). Свій вічний спокій знайшов на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Перша дружина — Марія Балко, педагог, в 1920-х друкувалася в ж. «Зоря». Мати двох синів письменника — Юрія і Ярослава. Померла в Києві.
Син від першого шлюбу Юрій Чапленко (нар. 1924) — автор двох книжок, виданих у повоєнній Німеччині. Друкувався під псевдонімом Юрій Балко. 1949-го разом з батьком переїхав до США. Був одружений першим шлюбом з донькою художника Юхима Михайлова Тетяною (померла 1989), видав монографію «Юхим Михайлів. Його життя і творчість» (укр. і англ. мовами, Нью-Йорк, 1988).
У Дніпрі є вулиця Василя Чапленка, а на будівлі колишнього металургійного робітфаку, де працював письменник, відкрито меморіяльну дошку на його честь.
Оцифровані книжки Василя Чапленка https://diasporiana.org.ua/?s=%D1%87%D0%B0%D0%BF%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE
