Евстахій Загачевський,
старшина Першої Української Дивізії Української Національної Армії, письменник, громадський діяч, графік і живописець.
старшина Першої Української Дивізії Української Національної Армії, письменник, громадський діяч, графік і живописець.
«Я народився 28 квітня 1919 р. у Львові. Батько мій помер у 1925 р. як політичний в'язень у польській тюрмі – був підстаршиною, чотовим в Українській Галицькій Армії. До школи я ходив спершу до української приватної ім. Б. Грінченка у Львові, звідки після закінчення 7 кляс вступив до польської технічної школи при Снопківській вул., та вже після двох років мусів закінчити навчання через матеріяльні труднощі. Аж до вибуху польсько-німецької війни я працював по різних споживчих крамницях як помічник склепового. З приходом большевиків я втік, як і багато інших, до «Генерального Губернаторства», звідки в 1940 р. виїхав до Німеччини на роботу. В початках 1941 р., коли вже доволі голосно говорено про недалеку німецько-большевицьку війну, я та ще декількох українців зголосився добровольцем до Українського Леґіону, що то згідно з поголосками мав творитися в Нойгаммері. Бувши тоді в Ляйпціґу на роботах, ми зголосилися на поліцію, де й заявили, що хочемо вступити добровольцями в «українську армію». Чейже тоді про це так і говорено. За декілька тижнів нам прийшли покликання до вербункової комісії і вже з початком червня ми були вислані до військової частини в Ольденбурґу на німецько-голляндському кордоні. Яке ж було наше розчарування, коли замість українських старшин і загалом українського вояцтва ми зустрілися лише з німцями. Про «українське військо» тут ніхто нічого не чув. Був якийсь підстаршина-українець, що подавав себе за колишнього вояка УГА та вів з нами перевишкіл. Якось воно терпілося, бо чейже ми були переконані, що все таки колись нас приділять до «української армії», чим і потішав нас цей підстаршина. Було нас там українців щось близько сорока чоловік.
22-го червня вибухла так довго очікувана нами українцями війна поміж большевиками й німцями. Скоро наспіла вістка і про події з 30-го червня у Львові, а з тим і про арештування...
Наш вишкіл набирав повного розмаху, на вправи ми вже ходили із сотнею новобранців-німців. Поки ще ці тривожні вістки про арештування ґештапом серед українців не були підтверджені, ми ще не були аж надто занепокоєні. Та прийшов час, що це підтвердження прийшло. Серед нашої групи українців загуло. Ще тієї ж ночі з казарм «зникла» майже половина нашої групи. Вранці, коли про те довідалося німецьке командування, нас решту відокремлено та поставлено біля наших кімнат варту: ми бути інтерновані. На переслуханнях окремо кожного з-поміж нас пройшло ще декілька днів. Після того прийшов – карний військовий табір у Дахаві, звідки я вийшов аж у січневих днях 1942 р., зголосившися на службу вже в німецькій армії... Зі мною пішли майже всі ті, що й прийшли були разом зі мною до цього карного табору. Із прізвищ пам'ятаю: Івана Шагуту з Холмщини, Сваричевського із Скалатщини, Залевського з Франції, – решта прізвищ уже призабулася. В початках лютого 1942 р. нас привезли до вишкільного табору есесівських частин біля Дембіци, до т. зв. Гайделяґру. В тому місці власне й починаються мої спогади...
Не хочу в них осуджувати одних чи оправдувати других. Не беруся судити, чи було воно правильно творити чи ні всі ті бойові частини, складені з українців, а які билися пліч-опліч з німцями на східньому фронті. Хай своє слово оправдання чи осудження скажуть тут ті, що були спобудниками чи й організаторами цих бойових частин. Пишу ці слова як вияснення на неслушний закид нам, в тому числі й мені, у злочині, що його ми не вчинили, – у злочині «національної зради», «співпраці з нацизмом». Пишу про все простими словами так, як я це переживав і відчував. Я один з-поміж тих тисяч молодих українців, що брали участь у минулій світовій війні в лавах німецької армії та були розкинуті по всіх відтинках довжелезного східнього фронту. Я один з-поміж тих тисяч українців, що хоч у чужих мундирах, але з вірою в краще завтра свого народу, гинули безіменні на побойовищах під Севастополем, Ржевом, Ленінґрадом, Сталінґрадом і, Бог зна, ще яких. Один з-поміж тих мільйонів українців, що з надіями на краще завтра та майже з радістю прийняли перші розриви бомб у вересневі дні 1939-го. Я один з-поміж тих народжених під час останніх Визвольних змагань, вихованих у любові до своєї батьківщини, а які вже на своїй шкурі зазнали благ чужих займанщин. Я один з-поміж тих, що захоплювалися традиціями Визвольних змагань, що були свідками чи сучасниками різних пацифікацій, політичних процесів, плянових штучних голодів.
Моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом. І власне ці слова, ці спогади пишу в пошану тих, що так, як і я, вдягли осоружний чужий мундир, та їм доля не судила пережити цієї воєнної хуртовини й вони залишились там, на побойовищах Східньої Европи...»
З передмови до книжки Євстахія Загачевського “Спогади фронтовика”
22-го червня вибухла так довго очікувана нами українцями війна поміж большевиками й німцями. Скоро наспіла вістка і про події з 30-го червня у Львові, а з тим і про арештування...
Наш вишкіл набирав повного розмаху, на вправи ми вже ходили із сотнею новобранців-німців. Поки ще ці тривожні вістки про арештування ґештапом серед українців не були підтверджені, ми ще не були аж надто занепокоєні. Та прийшов час, що це підтвердження прийшло. Серед нашої групи українців загуло. Ще тієї ж ночі з казарм «зникла» майже половина нашої групи. Вранці, коли про те довідалося німецьке командування, нас решту відокремлено та поставлено біля наших кімнат варту: ми бути інтерновані. На переслуханнях окремо кожного з-поміж нас пройшло ще декілька днів. Після того прийшов – карний військовий табір у Дахаві, звідки я вийшов аж у січневих днях 1942 р., зголосившися на службу вже в німецькій армії... Зі мною пішли майже всі ті, що й прийшли були разом зі мною до цього карного табору. Із прізвищ пам'ятаю: Івана Шагуту з Холмщини, Сваричевського із Скалатщини, Залевського з Франції, – решта прізвищ уже призабулася. В початках лютого 1942 р. нас привезли до вишкільного табору есесівських частин біля Дембіци, до т. зв. Гайделяґру. В тому місці власне й починаються мої спогади...
Не хочу в них осуджувати одних чи оправдувати других. Не беруся судити, чи було воно правильно творити чи ні всі ті бойові частини, складені з українців, а які билися пліч-опліч з німцями на східньому фронті. Хай своє слово оправдання чи осудження скажуть тут ті, що були спобудниками чи й організаторами цих бойових частин. Пишу ці слова як вияснення на неслушний закид нам, в тому числі й мені, у злочині, що його ми не вчинили, – у злочині «національної зради», «співпраці з нацизмом». Пишу про все простими словами так, як я це переживав і відчував. Я один з-поміж тих тисяч молодих українців, що брали участь у минулій світовій війні в лавах німецької армії та були розкинуті по всіх відтинках довжелезного східнього фронту. Я один з-поміж тих тисяч українців, що хоч у чужих мундирах, але з вірою в краще завтра свого народу, гинули безіменні на побойовищах під Севастополем, Ржевом, Ленінґрадом, Сталінґрадом і, Бог зна, ще яких. Один з-поміж тих мільйонів українців, що з надіями на краще завтра та майже з радістю прийняли перші розриви бомб у вересневі дні 1939-го. Я один з-поміж тих народжених під час останніх Визвольних змагань, вихованих у любові до своєї батьківщини, а які вже на своїй шкурі зазнали благ чужих займанщин. Я один з-поміж тих, що захоплювалися традиціями Визвольних змагань, що були свідками чи сучасниками різних пацифікацій, політичних процесів, плянових штучних голодів.
Моїм гарячим бажанням було стати воїном за нашу державу. Тим самим бажанням горіли ми всі ті, що в різних фазах цієї 2-ої світової війни серед різних обставин схватили в руки зброю – хоч і дану часто нашим ворогом. І власне ці слова, ці спогади пишу в пошану тих, що так, як і я, вдягли осоружний чужий мундир, та їм доля не судила пережити цієї воєнної хуртовини й вони залишились там, на побойовищах Східньої Европи...»
З передмови до книжки Євстахія Загачевського “Спогади фронтовика”
Євстахій Загачевський
28. 03. 1919, Львів – 17. 09. 1998, Рочестер, шт. Нью-Йорк
Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=15150
Евстахій Загачевський. Прорив із Брідського котла
https://lesinadumka.blogspot.com/2019/07/blog-post_65.html
