Вражаючі спомини про Битву під Бродами

Полк. В. Кравець
У 20-ЛІТТЯ БРОДІВ

На весні 1944 р., головне німецьке командування довго призадумувалось над питанням, де саме І Українська Дивізія мала б зайняти місце в загальній боротьбі. На західньому фронті в ніякому разі, бо вона швидко опинилась би по стороні альянтів. На східньому — (фронт проходив тоді вже від Підкарпаття до лінії Тернопіль-Броди) — може перейти до УПА. На румунський чи мадярський відтинок посилати Дивізію було б теж небезпечно, бо українці мають і старі й нові порахунки з одними й другими.

Хтось із командування звернув слушну увагу — з військового погляду — увагу, що навіть найкраще вишколену, але свіжу формацію, ще без боевого досвіду, треба заправ­ляти поволі, найкраще в офензивних операціях. Коли ж загальна ситуація виглядала тоді так, що німці були в дефензиві на всіх відтинках фронту, тому рішено поставити Дивізію на відтинку повільніших акцій, на Підкарпаття (Станіславів-Коломия). Хоч це рішення було тайною військової дисльокації, вояки Дивізії одержали цю вістку для внутрішнього вжитку.

Загальній радості та поважно-набожному скупченню почувань дивізіонерів із-за свідомости, що йдуть на галицький фронт, не було меж. Тим більше це зрозуміле, що частину галицької землі вже наново окупував ще страшніший, східний тоталізм, та посувався в глибину краю. Отож була ре­альна перспектива боронити направду свої землі, своїх батьків, матерей, дітей, братів, сестер та решту народнього майна й націо­нальних цінностей.

Таким чином, у перших днях липня 1944 р. Дивізію кинули на фронт. З великим здивуванням та тривогою Дивізія прийняла вістку, що вже в дорозі на фронт диспозицію відносно розташування Дивізії змінено і вона буде вжита під Бродами. Чому прийшло до такої наглої зміни — до цього часу невідомо. Існують два здогади: 1. Підкарпаття мало тоді найбільше змасовані сили УПА, ото ж панічний страх перед можливістю поповнення рядів УПА — наказав відступити від загально прийнятих засад боевого заправлення свіжих частин. 2. Катастрофальний брак живих резерв, що їх конче потребував 13-тий Корпус, розміщений під Бродами, де готувалась нова совєтська офензива, та некорисні настрої »вермахту« (можливість чужонаціонального, українського еле­менту оздоровлююче впливе на здеморалізо­вані німецькі частини) наказували не числитися з ніякими засадами. В першому тижні липня ціла Дивізія станула на відтинку під Бродами, як безпосередня резерва 13. Кор­пусу, з завданням, змінити передові частини »вермахту«. Зрештою, питання, чи Коломия, чи Броди, суттєво загалу Дивізії не тривожило. Важним було, щоб станути на фронті безпосередньої оборони рідної землі. Проте український старшинський корпус Дивізії дуже затривожився, коли запізнався з ситуацією на відтинку 13. Корпусу та його конфігурацією, як на самому відтинку, так і на продовженнях. Відтинок уявляв собою дещо видовжений сак, з найглибшим і найвужчим його дном якраз під Бродами, на відтинку Дивізії, з багнистим і невигідним до оборони тереном. Таке розміщення становищ Дивізії, навіть малодосвідченому у війні старшині, не говорило про ніщо добре. Якраз Дивізія мала найбільше загрожені становища, була наражена на дуже легку можливість відрізання дна саку, а у випадку цілковитого окруження — замкнення третьої сторони трикутника становищ 13. Корпусу від сторони Золочева. В добавок, кількаденне тільки перебування в резерві 13. Корпусу дало змогу познайомитись з моральним станом »передових частин вермахту«, які були наставлені не на витривалу боротьбу, але... на »гаймат«*. Отже на боєвий »камерадшафт« нових товаришів зброї не можна було покладати ніяких надій. Крім того, бу­ли ще інші тривожні симптоми: брак активного німецького летунства при постійному діянні совєтського, брак муніції, наявність величезних таборів з зайвим не боєвим май­ном, а найбільше — розгубленість та скомплі- кованість командного апарату Дивізії. Тому, що німецькі старші командири Дивізії, як цього слід було сподіватися, заховались на своїх боєвих становищах, як тимчасові гості та постійно трималися своїх авт; українські старшини подвоїли свою увагу та сумлінне відношення до обов’язків та вояцтва. Вчинити більше нічого не могли. Щоб направи­ти щось в цьому всьому, не могло бути й мови.

В днях 7-8. липня Дивізія зайняла бойові становища в першій лінії. При цьому всьому на значній довжині відтинка, в часі, в якому займали нові позиції, наші сотні застали становища порожніми, або навіть зайнятими ворогом, з яким, неочікувано і без приготування, мусіли вступати в бій. Відділи »вермахту« покинули свої місця надовго перед наказаним часом. Однак Дивізія, мимо того, що її німецьке командування та командири окремих частин показалися не­ здібними, опанувала та вдержала призначену їй боєву лінію. З цієї хвилини розпочинається завзятий безпереривний бій з переважаючими силами ворога, який вже передше заповідав, що Дивізію Галичина за всяку ціну мусить знищити. Завзяті наступи вдень і вночі чергувалися з закликами до піддачі, виголошуваними через гучномовці. Ані перше, ані друге не принесло ворогові успіхів.

Перший імпульс удару на відтинок 13 Корпусу був спрямований на лінії Дивізії і обчислений на те, щоб відрізати Дивізію від решти саку. По кількаденних невдалих спробах в цьому напрямку, ворог поширив лінію наступу і поза крила Дивізії, які до половини липня йому вдалося значно стиснути, головно на півночі, і далі намагався замкнути їх. Це вдалося ворогові тимлегше, що в ході операції дивізіонери були позбавлені всякої інформації. Вони, замість діста­вати інформації від командування, згори, — про положення Корпусу довідувалися від зустрічних старшин »вермахту«, про положення Дивізії на окремих відтинках — від ранених вояків, або провідників муніційних валок. При тому, старшини »вермахту«, досвідчені і загартовані в боях вояки, на основі звітів команди Корпусу, з великим признанням відзивались про бойову витривалість та стійкість Дивізії. Хоч в основному Диві­зія в днях 16. по 17. липня втримала позиції, то потерпіла важкі втрати вбитими, а головно раненими, із-за бойової недосвідчености вояків. В тому часі (17. по 20.7.), при визначному співдіянні летунства, змасованими силами панцерних частин, ворог повів наступ на ширині цілої Галичини. Німецькі лінії заломилися. На відтинку 13. Корпусу ворожий натиск теж посилився, так, що на день 19.7. Корпус опинився в замкненому перстені Буськ—Ожидів—Олесько—Підгірці— Гута—Майдан—Опаки—Буда—Хильчиці—Княже—Красне. Вночі з 19. на 20. липня Корпус під натиском переважаючих сил ворога стиснувся ще більше, пересуваючи центр перстеня, в якому він був, до місцевости Білий Камінь. В тому самому часі стягалась і Дивізія, завзято обороняючи узгіря на схід від шляху Підгірці — Золочів. В цей спосіб замкнений Корпус, а особливо шляхи відступу Дивізії та скупчення розбитків і таборів, що концентрувалися в лісі Гаварщина, большевики піддали безустанному і основному бомбардуванню. Рівночасно тиснула й піхота, відсуваючи завзятих оборонців Дивізії в південно-західньому напрямку, на Білий Камінь. За цілий час з німецького боку не показався ані один літак. Цей день був днем остаточного розпорошення Корпусу, а разом з ним Дивізії. Німецькі частини, які більш за все турбувалися вивезенням ранених (лише німецьких!), відходили майже без спротиву. Вийнятком були хіба відділи артилерії і танків. Причиною відходу мав бути ніби брак муніції, бо свої муніційні бази німці вивезли раніше, або покинули, тоді, коли дивізійні ввесь час мусіли стояти до диспозиції. Центр бойового відтинка Дивізії в ході операцій пересунувся на південний схід від шляху Підгірці—Золочів. На терен розположення дивізійного шпиталю співночі найшли частини »вермахту«. Німці ніколи, навіть у відношенні до бойових товаришів- не-німців, не вирікалися засад »вищости раси«, а команда Дивізії числила себе її елі­тою. Отже ніхто й не думав про долю дивізійного шпиталю, ані перед замкненням перстеня, ані в часі відступу, і шпиталь з близько чотириста раненими залишився в селі Конти. Цікаво, що ні один з німецьких ранених старшин не залишився в окруженні.

До часу остаточного замкнення Дивізії не залишився при частинах майже ні один командир німець. Молодші німецькі старшини теж у гнітучій більшості подались невідомо куди. З вояками залишилися лише українські старшини, яких дуже багато полягло. Тяжко ранені дострілювалися. Від 16.7. майже перестало існувати загально-дивізійне наказодавство, а зв’язок між частинами перервався ще раніше. Поведінка частин »вермахту« в такій ситуації видавалась досить дивною та незрозумілою. В днях 19. — 20.7. малі, німецькі частини намагались пробити окружения на Золочів, одначе безуспішно. Як пізніше виявилось, ті спроби робив полк, який в цілости, включно з командиром, пе­рейшов до ворога. Через цілий день 20.7., а найбільше вночі з 20 на 21 липня, разом з розпорошеними частинами »вермахту«, в напрямі Золочева безупинно тягнулись розбитки Дивізії. Тим групам досить легко вдалося вирватись з окруження. Більшість розбитків, виснажених майже двотижневими безпереривними боями, а також легше ра­нені, не випускаючи з рук зброї, готувалися в лісі Гаварщина. Тут українські старшини організували легкі пробойові групи. Всі до­роги, головні і пільні, що вели в напрямку на Білий Камінь, були так завалені колонами різного роду танків, що треба було ждати на можливість, щоб вирушити з лісу.

Щойно перед світанком 21.7. була деяка змога для скупчення більших відділів в то­му лісі, щоб рушити в напрямі Білий Камінь-Белзець-Почапи. На світанку того дня по­чався дальший розгром згаданих непроглядних колон ворожими літаками. А що від лісу Гаварщина і через Білий Камінь, Белзець, майже до Почап терен незаліснений — цілоденне жниво ворожих літаків було жахливе. Усі дороги та поля і луки на тому просторі були повні палаючих самоходів і різного роду возів та встелені людськими і кінськими трупами, особливо обабіч невели­кого мосту в Білому Камені.

До ночі залишилось ще три години. Був час організувати людей, вибирати до пробоєвих груп усіх сильніших, пояснити їм положення, усвідомити про те, що цієї ночі чекає найтяжка проба, забезпечитися в найліпшу зброю і муніцію, при денному ще світлі простудіювати карту. Тимчасом пільна дорога на Почали затолочувалася все густіше всякого роду возами — від найбільш тяж­ких гармат, самоходів, кінних запрягів, до малого, однокінного муніційного візка. Все те повзло поволі дорогою в чотирьох-п’ятьох рядах. Тут були обози цілого Корпусу. В Почапах не можна було навіть пішки про­ сунутись сільською вулицею, ані проїхати верхом.

До того надзвичайного потоку вливалися також обози деяких наших частин. Вони забрали наших ранених. Перед заходом сонця почали стягатися згуртовані пробоєві відділи. Минаючи повзучі колони, прямували вперед. Тимчасом перед і поза Почапами велася перестрілка з передніми ворожими відділами, що намагалися перетяти колону на шляху Буськ-Золочів. Доволі скоро, бо ще перед цілковитою темрявою, відкинуто ці намагання ворога і колона просувалася по­ волі далі, повернувши круто з дороги зараз за Почапами. Вона йшла прямо на південь, між Княже і Хильчиці, з легким нахиленням до півдня. Коли настала повна темрява і все затихло, тоді в цілковитій тишині, дуже дивні для так великої (5-6 км довгої та 10-12 м. широкої) колони, відчувалося якусь несамовиту красу і водночас якесь апокаліптичне страхіття, викликане видовищем цьо­ го походу. Обабіч шляху колони палахкотіли досить густо ясні вогні ворожих вогнищ. Часто-густо вистрілювали догори червоні, а часто зелені ворожі ракети. Це творило коридор, що по ньому пересувався часто сніп світла ворожого прожектора, від сторони села Хильчиці. Допалювалося майно, вози й самоходи і це вказувало, що цим шляхом вже пройшли сьогодні, а може й раніше такі ж самі. Час атаки до прориву визначено на вчасний світанок, на сигнал світляних ракет зі штабу, що був кількадесяти метрів на горі.

Минала 1-ша година 22.7. Враз, неочікувано загорівся панцир, що стояв з правого боку містка та мав його забезпечувати. Одночасно загорівся і другий, висунений наперед. Наче ніби на сигнал зачалась пекельна стрілянина з ворожих ліній навколо Княжого і з самого села. Грали кулемети, а все це покривалося криками »урра«. »Тигри«, що були в лінії, посунули наперед, а наша піхота за ними, відбиваючи атаку. Два з них підповзли до села Княже, за ними піхота. З панцерів стріляли лише кулемети. Не знати було, з якого боку забезпечуватися, бо з усіх сторін свистіли густо кулі. Одначе ворожий вогонь був зовсім нешкідливий — ішов горою. Через пів години стрілянина з півночі і заходу значно ослабла, а крики »урра« припинились. Тут відкинено ворога та попроваджено до штабу трьох полонених, мабуть тих, що підпалювали перші панцері. Але в самому Княжому та близькому районі села боротьба посилювалася, про що свідчила обостороння пекельна стрілянина, а ще біль­ше розривів гранат. Від заходу, зі сторони пільної дороги, якою мала прямувати наша колена, почувся гук моторів, мабуть, ворожих танків. Почало видніти і в міру того посилювався ворожий вогонь. Від сторони гори, на південь від залізниці, було чути завзятий бій; з обох сторін стріляли з крісів та кулеметів і гармат, але це тривало досить коротко і вкінці обмежилось до окремих стрілів та характеристичних вибухів протипанцерних п’ястуків. Зате тепер що­ раз частіше стріляли ворожі гранатомети та зрідка гармати. З заходу, серед уступаючої ранньої імли вирисовувалися при краю ліса, на пільній дорозі контури ворожих танків. Звідтам падали гарматні стрільна по нашій колоні. Запалено один з кількох тигрів, що в міжчасі пересунулися були поза місто в напрямі ворожих танків; більшість тигрів уставлялася за ними до руху вперед, за місток, на захід. Знову внерухомлено ще один із них.

Як далеко сягали очі, через цілий цей терен поспішали в розсип маси вояків, як хто міг, прямував до залізниці. За нею можна було знайти прикриття в ланах високого, ще не скошеного збіжжя. Подальше гора покрита буковим лісом. На цілий той терен щораз густіше падали стрільна ворожих гранатометів, легкої артилерії (мабуть із танків) та кулеметів. Вони спричинювали великі втрати в людях і ще замітніші в конях, якими вояки пробували їхати охляп.

Колона стояла нерухомо і майже на всій довжині горіла. Біля неї ворога ще не було. За горбком, де був фільварок, були становища ворожих гранатометів. їх можна було пізнати лише у хвилинах випалів. Біля села не було ніякого руху, лише від сторони ма­леньких хаток стелилися чорні дими; це ма-будь горіли підпалені власними залогами »тигри« або цистерни з паливом. Долиною, пасовиськами йшло ще багато поодиноких вояків. Вони йшли поволі і своїми рухами та поставою давали право здогадуватись, що вони або ранені, або докраю виснажені. Осягнувши ліс, вояцтво посувалося поволі вгору. Вояки приставали та питали, чи не­безпека вже минула. Їх попереджувано, що на цілому фронті є відступ, отже треба числитися з різними несподіванками.

*
Так видіставшися з окруження в районі Золочева, недавні вояки з’єднань 13. Корпусу, а в тім числі і вояки Дивізії, просува­лися днями й ночами на щораз ширшому просторі в напрямі на південь. Вони тво­рили більші і менші групи, незв’язані зі собою. Багато з таких груп попадали знову в окруження, відрізувані ворожими танками. Нерідко натрапляли вони на відділи польських партизан і мусіли зводити з ними сутички. Головніші шляхи були бомбардовані та обстрілювані бортовою зброєю. Ситуація розбитків Дивізії погіршувала ця обставина, що в тих днях заломився фронт у Галичині на цілій його довжині. Цілий фронт був у відступі перед новими »визволителями« зі Сходу; в додатку всюди »гайдамачили« польські партизани, які ще більше підняли голову і то не у відношенні до німців, а проти безборонних українських сіл, уважаючи тоді східнього »визволителя« за ту силу, що від­будує їм вільну і самостійну Польщу.

Міста і містечка були, як не зовсім, то у великій мірі, зруйновані, переважно наслідком бомбардування. Щораз частіше трапля­лися зовсім порожні села, бо уступаюча німецька влада насильно вигнала населення, а частинно воно саме усунулося перед потужніми валами уступаючого — німецького і наступаючого — большевицького фронту. Коли рушився цілий галицький фронт, УПА теж не могла видатно обороняти краю, чи навіть тих районів, де вона мала більші скуп­чення, бо була в тракті загального перегрупування і приготування до засадничої змі­ни ситуації; насувалася конечність боротьби вже лише в большевицькому запіллі, з да­леко більшою потугою, як зломана німецька. Це перегрупування УПА робила в незвичайно скомплікованій ситуації, поміж фронтами.

Центральна магістральна лінія, якою на широкім просторі йшли розбитки Дивізії, пробігала місцевостями: Княже, Майдан, Мельна, Ходорів, Жидачів, Стрий, Самбір, Турка, Сянки, Ужок, Середнє (на Закарпат­ті).

Вже в дорозі з окруження під Золочевом вояки Дивізії довідалися, що 20.7. був невдалий атентат на Гітлера, який мав започаткувати переворот у Німеччині. Щойно ця вістка вияснила поведінку частини вищого командування на фронті (17. — 22.7.) під Бродами, що в свойому часі було дивно не зрозумілим.

Всі наведені вище явища та відношення німців до українців взагалі, а німецького командування Дивізії зокрема, можуть дати підставу до вироблення поняття про ті настрої та почування у відношенні до німців у душах та свідомості українських вояків Дивізії. Йдучи за цими, зовсім зрозумілими та оправданими почуваннями — настроями, подавляюча більшість вояцтва, що вийшла з-під Бродів (коло 10.000), розтопилася на галицькій землі на просторі від Бродів до пасма Карпат. Приблизно половина цього числа, що складалася з тих, яких рідні око­лиці опинилися вже в той час у запіллі большевицького фронту, поповнила ряди УПА. Друга половина розплилася, прямуючи зразу до рідних осель, щоб поглянути на най­ближчих і потім зробити те, що перші. Була ще і третя категорія. Це, здебільша, ті, які здушили в собі своє почуття, бо мали на дум­ці долю великого числа товаришів в запасних формаціях у Німеччині, і про те, що війна та боротьба між західнім і східнім тоталізмами ще не закінчена і тому треба — мимо всіх понижень — змагати до відновлення української формації, до відновлення Дивізії. Таких — після трьох тижнів відпочинку у збірному районі на Закарпатті, в околицях Середного — зібралося близько 3.000 в Німеччині, в дальшому вишкільному місті Нойгамер.

* Heimat, вітчизна (нім.).

Надруковано 1964 року в "Сурмачі", журналі Об'єднання бувших Вояків Українців у В. Британії