🥀
Василь Стус
Пам'яті А. Г.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Василь Стус
Пам’яті Алли Горської
Пам’яті Алли Горської
Бентежністю вивищена до неба,
ти прочинила двері і ввійшла
у вертикальний склеп, куди живущим
заказано ходити...
ти прочинила двері і ввійшла
у вертикальний склеп, куди живущим
заказано ходити...
Надто легко
ти увійшла в той склеп, де синій посмерк
і калинові тіні – ярких грон
оплилі набризки – гойдає стогін
тих, що створили болю материк.
ти увійшла в той склеп, де синій посмерк
і калинові тіні – ярких грон
оплилі набризки – гойдає стогін
тих, що створили болю материк.
Там кришталеві скелі голосінь
і розпачу западини, мов вирви,
усе мали для себе, сланцювати
пухкі надії – все пойняте небом,
що пряжить холодом, немов огнем.
і розпачу западини, мов вирви,
усе мали для себе, сланцювати
пухкі надії – все пойняте небом,
що пряжить холодом, немов огнем.
Бо кожен завинив, що світ почався
од нього збоку. І доби міграцій
ніхто не спостеріг.
од нього збоку. І доби міграцій
ніхто не спостеріг.
Осклілий погляд,
відмалку зосереджений в собі,
утративши чуття самодовіри,
навпомацки пускається в світи,
мов равлик, схований у власній близні.
відмалку зосереджений в собі,
утративши чуття самодовіри,
навпомацки пускається в світи,
мов равлик, схований у власній близні.
Ті душі, наче вивітрені гори,
і каменем лежать, і тяжко вірять:
колись пісок, уже занадто мертвий,
прокинеться – і житом и зелом...
а пам’ятаєш вавілонську вежу
чекань, іще не названих своїми?
які сусідували – поруч серця
невідволоданого?не душі,
а подумів, нічних прозрінь губами
торкаючись?
і каменем лежать, і тяжко вірять:
колись пісок, уже занадто мертвий,
прокинеться – і житом и зелом...
а пам’ятаєш вавілонську вежу
чекань, іще не названих своїми?
які сусідували – поруч серця
невідволоданого?не душі,
а подумів, нічних прозрінь губами
торкаючись?
Оце твій стовбур літ,
уперше бачений – уже в одміні,
бо київські сполохані горби
возносяться, мов лебеді, угору.
уперше бачений – уже в одміні,
бо київські сполохані горби
возносяться, мов лебеді, угору.
О довге віддаляння від душі!
Вогонь, що стиглих вуст запричастився,
ще бився – крильми. І прозорий плач
трипільських голосільниць тонкоруких
вже світ засяг перед сп’янілим зором,
яріла в вітрі стрічка фіолету
і довго твердла, мов здимілий мармур.
ще бився – крильми. І прозорий плач
трипільських голосільниць тонкоруких
вже світ засяг перед сп’янілим зором,
яріла в вітрі стрічка фіолету
і довго твердла, мов здимілий мармур.
І темрява глибока залягла,
Коли напруга м’язів скам’яніла
Перед дерзким, як звільнення, стрибком
До вічності.
Коли напруга м’язів скам’яніла
Перед дерзким, як звільнення, стрибком
До вічності.
І тіло одмінилось:
Куріла в спогадах душа одлегла,
Возносячись, неначе рвана хмара,
Під нею йшли обличчя, дерева,
Машини, сквери, площі, автостради,
Свистіло небо, під схололі груди
Рушали демонстрації людей,
А ти вивищувалася над ними,
І віддалялася.
Куріла в спогадах душа одлегла,
Возносячись, неначе рвана хмара,
Під нею йшли обличчя, дерева,
Машини, сквери, площі, автостради,
Свистіло небо, під схололі груди
Рушали демонстрації людей,
А ти вивищувалася над ними,
І віддалялася.
І брила мрій,
Обмерзлих вічністю, рушала вгору –
Аж до зірок у найпевнішу ніч,
В ту геть залиту чорнотою вічність,
Котру дарма одбілюють живущі
Очима серць, долонь, очей і вуст.
Обмерзлих вічністю, рушала вгору –
Аж до зірок у найпевнішу ніч,
В ту геть залиту чорнотою вічність,
Котру дарма одбілюють живущі
Очима серць, долонь, очей і вуст.
І висів тяглий свист над небокраєм,
Нерадий волі, висів тяглий свист
Над небокраєм. І нерадий волі,
Над небокраєм висів тяглий свист.
Нерадий волі, висів тяглий свист
Над небокраєм. І нерадий волі,
Над небокраєм висів тяглий свист.
Той день рябим радінням усміхався
По чорних васильківських калюжах –
Обабіч мене в довгі два потоки
Пливли слова, сигнали, поїзди,
Шугало вороння і капотіли
Важкі, неначе ртуть, і сонні краплі
Із головіття молодих дерев,
Ще зовсім саженців.
По чорних васильківських калюжах –
Обабіч мене в довгі два потоки
Пливли слова, сигнали, поїзди,
Шугало вороння і капотіли
Важкі, неначе ртуть, і сонні краплі
Із головіття молодих дерев,
Ще зовсім саженців.
Яке століття?
Яка земля? І що то був за люд,
Що никав між ослизлими горбами,
Що за дорога радости кривава,
І що то був за дім червоноцеглий,
Неначе рвана рана, в передболю
Осяяння, сліпучого, як смерть?
І що за день – весь сірий, наче мрець,
Острішком остраху оброслий, наче мрець,
І що за сірі постаті мерців
Пливли – гріховні неспокійні лиця?
Їм загусала ув очах вода,
Як ніч розтоплена, з острішком криги
Змертвілого чекання? Що за світ
Уперше був очам моїм явився –
З посивілими яблунями саду
І покотьолом шепотів людських,
Що вже ставали кроною і листям
І трутним овочем?
Яка земля? І що то був за люд,
Що никав між ослизлими горбами,
Що за дорога радости кривава,
І що то був за дім червоноцеглий,
Неначе рвана рана, в передболю
Осяяння, сліпучого, як смерть?
І що за день – весь сірий, наче мрець,
Острішком остраху оброслий, наче мрець,
І що за сірі постаті мерців
Пливли – гріховні неспокійні лиця?
Їм загусала ув очах вода,
Як ніч розтоплена, з острішком криги
Змертвілого чекання? Що за світ
Уперше був очам моїм явився –
З посивілими яблунями саду
І покотьолом шепотів людських,
Що вже ставали кроною і листям
І трутним овочем?
І бризка світла
Пірнула в смерк, і вже тяжка труна –
Із ґронами калини – з-під ножа
Дереворубів, різьбярів, майстрів
Своєї смерті, як кора вишнева
Одмолоділої під весну барви.
І сльози саду сизі, як скляні,
Її оплакували на безлюдді –
Подалі жалібниць і стихлих друзів,
Бо горе вірить тільки самоті.
Пірнула в смерк, і вже тяжка труна –
Із ґронами калини – з-під ножа
Дереворубів, різьбярів, майстрів
Своєї смерті, як кора вишнева
Одмолоділої під весну барви.
І сльози саду сизі, як скляні,
Її оплакували на безлюдді –
Подалі жалібниць і стихлих друзів,
Бо горе вірить тільки самоті.
О, самото незграбна, що уперше
Збудилася між довгих корпусів
Театру горя і театру смерті,
Де стільки тьмавих зазубнів обтятих
І затяжних туманів заосінніх
І видутої вічності в вікні!
Збудилася між довгих корпусів
Театру горя і театру смерті,
Де стільки тьмавих зазубнів обтятих
І затяжних туманів заосінніх
І видутої вічності в вікні!
О, ці гримаси горя, що не знає
Ні простору для великодніх сліз,
Ні часу, щоб лишитись наодинці
І, ухопивши лиця між долонь,
Умерти раз, умерти два і тричі,
І тільки так очищення знайти
Для свого серця – в плямах узвичаєнь.
О, господарство горя: ритуал
І жалюгідна спроба – обік себе
Пройти і розминутися.
Щоб серце –
Троянди чорної нечулий бубон –
Враз не розпуклось пелюстками диму,
Котрий валує ребрами всіма.
Ні простору для великодніх сліз,
Ні часу, щоб лишитись наодинці
І, ухопивши лиця між долонь,
Умерти раз, умерти два і тричі,
І тільки так очищення знайти
Для свого серця – в плямах узвичаєнь.
О, господарство горя: ритуал
І жалюгідна спроба – обік себе
Пройти і розминутися.
Щоб серце –
Троянди чорної нечулий бубон –
Враз не розпуклось пелюстками диму,
Котрий валує ребрами всіма.
Гримаси віри, болю, круглі більма,
Чіткий малюнок самокатувань
На негативі людської надії –
Оце ви й є, дороги життьові.
Нам ряд утрачено. Раптових спроб
Зазубрені шпилі – ото єдине,
Що вирвалося з самозаборон,
Які дарують небеса щедротні,
Щоб ми до них повік не возмоглись.
Нам ряд утрачено. Отерплих душ
Не відволодати вовіки-віку
Нам ряд утрачено. Вовіки-віку
Не відволодати отерплих душ.
Під світом і життям і трохи збоку
Існуючи, неначе скраю себе,
Ми прагнемо посередині стати –
Півмертві, півживі. Держить нас тільки
Минулого нерозпізнанний крик –
Єдина віри нашої спромога.
Забуті Богом і забуті світом,
Ми заселяєм голу порожнечу
Якимись духами, для нас чужими,
Щоб настромитись на впізнанний біль.
Вигадуємо все, що над землею.
Рельєф надії – то рельєф землі,
Обіцяної в сні, котрий присниться
І, власною настрашений явою
У сто очей втікає стрімголов.
Нам ряд утрачено. В космічній стужі
Відігріває нас лише вогонь
Від самоспалення – скажи ж, Вітчизно,
Ти, земле, вимови, – хто ви єсте.
Хто б вимовив би, куди вона пішла,
не озираючись? Немов левиця,
вивищена бентежністю? Сказав
про певність повертання з довгих мандрів
тим вертикальним склепом? Хто збагнув
оці дороги – без кінця і краю
самоподовжені? І хто прорік,
що вертикаль цього дерзкого лету
ще стане стовбуром? Хто б зміг пройти
межи двома смертями і лишитись
живиішим від живих. Так, сестро, так:
штурмуймо небо, вкрадене справіку –
ще довге навертання до душі.
Чіткий малюнок самокатувань
На негативі людської надії –
Оце ви й є, дороги життьові.
Нам ряд утрачено. Раптових спроб
Зазубрені шпилі – ото єдине,
Що вирвалося з самозаборон,
Які дарують небеса щедротні,
Щоб ми до них повік не возмоглись.
Нам ряд утрачено. Отерплих душ
Не відволодати вовіки-віку
Нам ряд утрачено. Вовіки-віку
Не відволодати отерплих душ.
Під світом і життям і трохи збоку
Існуючи, неначе скраю себе,
Ми прагнемо посередині стати –
Півмертві, півживі. Держить нас тільки
Минулого нерозпізнанний крик –
Єдина віри нашої спромога.
Забуті Богом і забуті світом,
Ми заселяєм голу порожнечу
Якимись духами, для нас чужими,
Щоб настромитись на впізнанний біль.
Вигадуємо все, що над землею.
Рельєф надії – то рельєф землі,
Обіцяної в сні, котрий присниться
І, власною настрашений явою
У сто очей втікає стрімголов.
Нам ряд утрачено. В космічній стужі
Відігріває нас лише вогонь
Від самоспалення – скажи ж, Вітчизно,
Ти, земле, вимови, – хто ви єсте.
Хто б вимовив би, куди вона пішла,
не озираючись? Немов левиця,
вивищена бентежністю? Сказав
про певність повертання з довгих мандрів
тим вертикальним склепом? Хто збагнув
оці дороги – без кінця і краю
самоподовжені? І хто прорік,
що вертикаль цього дерзкого лету
ще стане стовбуром? Хто б зміг пройти
межи двома смертями і лишитись
живиішим від живих. Так, сестро, так:
штурмуймо небо, вкрадене справіку –
ще довге навертання до душі.
1972-1979 рр.
