Ех, було-було...

Галина Крук

СТАРА БОГЕМА

Ми так жили, немов співали джаз.
Ю. Андрухович

ми все життя прожили ніби в нас
постійно грала музика на повну
і все одно було нам, що сусіди
подзвонять в двері, викличуть наряд
і він прийде — а ми такі нарядні
з незрозумілим приводом для свята
без приводів іще, та вже без гальм
красиві і оголені, як боги
з полотен барокових, в позолоті
легкі, як натяк, трепетні, як ніздрі...
і билась порцеляна, ніби серце,
від пристрасті, і виривались крики
гортанні, придихові, однозначні,
і у сервантах в них тремтів кришталь
ми все життя не думали-не знали
жилося тим сусідам як? навіщо?
і що вони пояснювали дітям,
а діти виростали поміж тим,
як нам жилося і як їм жилося
а час рівняв, як перукар волосся,
філірував, проріджував ряди
і ось ці діти скачуть ніби коні,
над головою, прямо серед ночі
і серце б’ється глухо, як горох
об стінку, і до ранку не заснути
від придихових — ах, не може бути,
від однозначних — ех, було-було...

ПІДЛІТКИ

каже вона:
«на цьому світі нас надто багато
а на тому – напевно, взагалі такий тлум,
що до знайомих душ не пробратись
отак все життя надієшся,
що хоч по смерті буде тобі радість,
а – на тобі! –
опиняєшся не зовсім там і не з тими
от подумай,
хіба виплачується вмирати,
щоб опинитися в незнайомому натовпі
і всю вічність рухатись тільки туди,
куди він тебе нестиме.
єдина втіха:
що кожна окрема душа
майже не займає місця,
не ремствує, не скандалить,
не розпихає сусідів ліктями
бо куди пхатися, якщо всі знають
що нічого нема там далі,
окрім тісняви і вічності...»
і кожного разу,
коли вони їдуть маршруткою,
такою напханою, що дивно,
як вона взагалі може пересуватися,
він міцно тримає її перелякану руку,
щоб, якби щось раптом сталося,
надто довго там не шукатися