30 листопада 1939 року почалася так звана Зимова війна: Совєтський Союз напав на Фінляндію.
Семен Старко
До історії совєтсько-фінської війни
До історії совєтсько-фінської війни
“Свобода”, числа з 22, 23, 26 і 27 лютого 1980 р.
Саме сповнюється сорок років від подій однієї війни, яка залишила глибоку рану на українському національному організмі. Вона й започаткувала черговий голокавст, що його пройшов наш нарід під час Другої світової війни.
Маємо на думці совєтсько-фінську війну, яка почалась 1-го грудня 1939 року і тривала до 13-го березня 1940 року. Цю війну розв'язав Совєтський Союз, напавши на Фінляндію після того, коли вона відмовилась задовольнити різні совєтські територіяльні домагання. Під бутафорією „визвольних лозунгів" Червона армія рушила визволяти Фінляндію... від фінів. Але фіни показали зуби. Перша хвиля інвазії розбилась об очайдушний спротив оборонців. Одну за одною розбито й знищено совєтські дивізії, що їх гнало в бій тупе й недолуге командування. Такого ніхто не сподівався і начальство розгубилось. Щоб рятувати справу, совєтські вожді стали кидати в бій усе нові й нові військові частини, моторизовану зброю й літунство. Врешті советська навала виросла до таких розмірів, що фіни, чотиромільйоновий народ, не мали ніяких можливостей встоятись. Вони були примушені капітулювати й прийняти совєтський диктат. Вони втратили біля 40,000 квадратних кілометрів своєї території, але Фінляндія зберегла самостійність.
Між іншим ця війна замітна тим, що совєтська армія зазнала непомірні втрати. Очевидно офіційної статистики немає, однак фіни обраховували совєтські втрати на 200.000 вбитих вояків і майже вдвічі стільки поранених. Хрущов у своїх спогадах згадував про один мільйон втрат разом із пораненими й пропавшими. Фінська армія мала, за доволі точним підрахунком, біля 25.000 вбитих.
Події цієї війни заторкують нас українців постільки, що на фінському фронті було чимало українського вояцтва. В першу чергу туди послано ті частини, які в вересні 1939 року брали участь у „визволенні" Галичини. За своїм складом в більшості вони були українські. Між ними була теж одна з кращих бойових частин совєтської армії 44-та механізована дивізія, яка придбала назву „Щорсівської". Це від імені відомого командира Щорса, що про нього О. Довженко скомпонував був один із своїх пропаґандивних фільмів. Отож ця дивізія з початком війни пішла разом з іншими на перший вогонь і була майже дощенту знищена.
Сьогодні, з перспективи сорока років совєтський наїзд на Фінляндію зберігає свою актуальність, особливо в зв'язку з поточними подіями. Інвазія Совєтського Союзу в Афґаністані доводить ще раз, що на шляху імперської експансії розбудова стратегічних позицій становить одне з головних завдань совєтської політики.
А щодо поляглих вояків, то навряд чи хто згадує сьогодні тих, хто впав в службі чужому імперіялізмові. А все таки їх слід згадати, тих загублених синів українського народу. Їхня смерть не буде зовсім зайвою, якщо вона постійно пригадуватиме нам, яку ціну доводиться платити за бездержавність.
З таких міркувань пропонуємо читачам понижче статтю п.н. „Трагедія 44-ої совєтської дивізії”, яка була поміщена в журналі „Вісті", органі Крайової Управи Братства кол. Вояків 1 УД— УНА в 1963 році. Автором ціеї статті є Семен Старко.
Редакція.
Маємо на думці совєтсько-фінську війну, яка почалась 1-го грудня 1939 року і тривала до 13-го березня 1940 року. Цю війну розв'язав Совєтський Союз, напавши на Фінляндію після того, коли вона відмовилась задовольнити різні совєтські територіяльні домагання. Під бутафорією „визвольних лозунгів" Червона армія рушила визволяти Фінляндію... від фінів. Але фіни показали зуби. Перша хвиля інвазії розбилась об очайдушний спротив оборонців. Одну за одною розбито й знищено совєтські дивізії, що їх гнало в бій тупе й недолуге командування. Такого ніхто не сподівався і начальство розгубилось. Щоб рятувати справу, совєтські вожді стали кидати в бій усе нові й нові військові частини, моторизовану зброю й літунство. Врешті советська навала виросла до таких розмірів, що фіни, чотиромільйоновий народ, не мали ніяких можливостей встоятись. Вони були примушені капітулювати й прийняти совєтський диктат. Вони втратили біля 40,000 квадратних кілометрів своєї території, але Фінляндія зберегла самостійність.
Між іншим ця війна замітна тим, що совєтська армія зазнала непомірні втрати. Очевидно офіційної статистики немає, однак фіни обраховували совєтські втрати на 200.000 вбитих вояків і майже вдвічі стільки поранених. Хрущов у своїх спогадах згадував про один мільйон втрат разом із пораненими й пропавшими. Фінська армія мала, за доволі точним підрахунком, біля 25.000 вбитих.
Події цієї війни заторкують нас українців постільки, що на фінському фронті було чимало українського вояцтва. В першу чергу туди послано ті частини, які в вересні 1939 року брали участь у „визволенні" Галичини. За своїм складом в більшості вони були українські. Між ними була теж одна з кращих бойових частин совєтської армії 44-та механізована дивізія, яка придбала назву „Щорсівської". Це від імені відомого командира Щорса, що про нього О. Довженко скомпонував був один із своїх пропаґандивних фільмів. Отож ця дивізія з початком війни пішла разом з іншими на перший вогонь і була майже дощенту знищена.
Сьогодні, з перспективи сорока років совєтський наїзд на Фінляндію зберігає свою актуальність, особливо в зв'язку з поточними подіями. Інвазія Совєтського Союзу в Афґаністані доводить ще раз, що на шляху імперської експансії розбудова стратегічних позицій становить одне з головних завдань совєтської політики.
А щодо поляглих вояків, то навряд чи хто згадує сьогодні тих, хто впав в службі чужому імперіялізмові. А все таки їх слід згадати, тих загублених синів українського народу. Їхня смерть не буде зовсім зайвою, якщо вона постійно пригадуватиме нам, яку ціну доводиться платити за бездержавність.
З таких міркувань пропонуємо читачам понижче статтю п.н. „Трагедія 44-ої совєтської дивізії”, яка була поміщена в журналі „Вісті", органі Крайової Управи Братства кол. Вояків 1 УД— УНА в 1963 році. Автором ціеї статті є Семен Старко.
Редакція.
Наслідки бомбардування Гельсінкі совєтською авіяцією 30 листопада 1939 року
Приблизно в середині січня 1940 року, в розпалі совєтсько-фінської війни, коли весь світ з напруженням слідкував за подіями, ТАСС (Телеграфна Аґенція Совєтського Союзу) принесла сенсаційне спростування, що тільки збільшило зацікавлення війною.
У цьому спростуванні заявлялося, що коли „закордонна фашистсько-буржуазна преса" розповсюджує чутки, ніби совєтську 44 дивізію в боях на фінляндському фронті вщент розбито, а труп її командарма — бриґадного командира Виноґрадова знайдено в снігах на залишеній совєтськими військами фінляндській території, тому ТАСС, мовляв, уповноважений заявити, що ці чутки є цілковитою вигадкою і брехнею.
Під кінець наступило твердження, що в героїчних боях проти фінляндських імперіялістичних загарбників “дивізія втратила тільки... 900 вояків і що вона продовжує вести переможні бої далі, а її командувач перебуває при дивізії і далі командує нею".
Так повідомлялося в офіціяльному спростуванні.
Зрозуміло, таке спростування притягнуло до себе увагу не тільки всього населення країни, а всього світу. З небувалим напруженням після цього всі слідкували за перебігом нерівної боротьби.
...Подія з 44-ою дивізією залишилася для багатьох таємничою загадкою. Такою вона залишилася ще й на сьогодні. Бо та катастрофа, що потягла за собою тисячі людських жертв, як приклад нечуваного жорстокого ставлення совєтського режиму до людини взагалі й як приклад бездарности й зарозумілости совєтського командування, трималася у строгому секреті. Тим з небагатьох, що залишилися живими, під карою смерти було наказано мовчати про неї, як про військову таємницю, а військовополонених, що після закінчення війни силою повернено в СССР, як прямих свідків катастрофи і як таких, що побачили, „капіталістичний світ", немилосердно знищено. Навіть в'язниць і Сибіру для них мало було; їх до одного перестріляли у льохах НКВД. Та це ще не все. Всяку розмову про цю подію, навіть згадку про неї, люто переслідувано. Навіть матерям, що оплакували вбитих синів, досить було згадати цей розгром, щоб потрапити до в'язниці. Совєтська таємна розвідка робила все можливе, щоб ліквідувати всякі чутки.
У чому ж річ? - спитаємо ми. Що сталося з цією дивізією? Що сталося з тими людьми - вояками й офіцерами, про яких говорив увесь світ? Зрештою, як сталася ця катастрофа? І чому вона сталася?
Звичайно, щоб вичерпно насвітлити участь дивізії у фінляндсько-совєтській війні, потрібно було добре бути обізнаним з подіями, які попереджували цю катастрофу, як також із документальними даними, які свідчили б про неї. Цих останніх ми не маємо. Нам бракує оперативних мап дивізії, не маємо плянів та наказів, що могли б конкретно й точно насвітлити підготову дивізії до війни і самі військові операції. Сьогодні ми не можемо точно відсвіжити дати та встановити детальний маршрут дивізії, як також нам тяжко відновити в пам'яті назви місцевостей чи прізвищ людей, що були причасні безпосередньо до цієї події.
Проте ми маємо що інше, ми маємо живих свідків, спогади яких є найпереконливішою правдою. Ця замітка й побудована на спогадах учасників тої події. Перед описом самого розгрому присвятимо декілька слів історії дивізії.
У цьому спростуванні заявлялося, що коли „закордонна фашистсько-буржуазна преса" розповсюджує чутки, ніби совєтську 44 дивізію в боях на фінляндському фронті вщент розбито, а труп її командарма — бриґадного командира Виноґрадова знайдено в снігах на залишеній совєтськими військами фінляндській території, тому ТАСС, мовляв, уповноважений заявити, що ці чутки є цілковитою вигадкою і брехнею.
Під кінець наступило твердження, що в героїчних боях проти фінляндських імперіялістичних загарбників “дивізія втратила тільки... 900 вояків і що вона продовжує вести переможні бої далі, а її командувач перебуває при дивізії і далі командує нею".
Так повідомлялося в офіціяльному спростуванні.
Зрозуміло, таке спростування притягнуло до себе увагу не тільки всього населення країни, а всього світу. З небувалим напруженням після цього всі слідкували за перебігом нерівної боротьби.
...Подія з 44-ою дивізією залишилася для багатьох таємничою загадкою. Такою вона залишилася ще й на сьогодні. Бо та катастрофа, що потягла за собою тисячі людських жертв, як приклад нечуваного жорстокого ставлення совєтського режиму до людини взагалі й як приклад бездарности й зарозумілости совєтського командування, трималася у строгому секреті. Тим з небагатьох, що залишилися живими, під карою смерти було наказано мовчати про неї, як про військову таємницю, а військовополонених, що після закінчення війни силою повернено в СССР, як прямих свідків катастрофи і як таких, що побачили, „капіталістичний світ", немилосердно знищено. Навіть в'язниць і Сибіру для них мало було; їх до одного перестріляли у льохах НКВД. Та це ще не все. Всяку розмову про цю подію, навіть згадку про неї, люто переслідувано. Навіть матерям, що оплакували вбитих синів, досить було згадати цей розгром, щоб потрапити до в'язниці. Совєтська таємна розвідка робила все можливе, щоб ліквідувати всякі чутки.
У чому ж річ? - спитаємо ми. Що сталося з цією дивізією? Що сталося з тими людьми - вояками й офіцерами, про яких говорив увесь світ? Зрештою, як сталася ця катастрофа? І чому вона сталася?
Звичайно, щоб вичерпно насвітлити участь дивізії у фінляндсько-совєтській війні, потрібно було добре бути обізнаним з подіями, які попереджували цю катастрофу, як також із документальними даними, які свідчили б про неї. Цих останніх ми не маємо. Нам бракує оперативних мап дивізії, не маємо плянів та наказів, що могли б конкретно й точно насвітлити підготову дивізії до війни і самі військові операції. Сьогодні ми не можемо точно відсвіжити дати та встановити детальний маршрут дивізії, як також нам тяжко відновити в пам'яті назви місцевостей чи прізвищ людей, що були причасні безпосередньо до цієї події.
Проте ми маємо що інше, ми маємо живих свідків, спогади яких є найпереконливішою правдою. Ця замітка й побудована на спогадах учасників тої події. Перед описом самого розгрому присвятимо декілька слів історії дивізії.
Історія дивізії
Дивізія, що пізніше, в час реорганізації Червоної армії, ввійшла у військову організаційну систему під числом „44", а ще пізніше стала відома під назвою „щорсівська", бере свій початок ще з громадянської війни 1918-1920 років. Вона оформилась з большевицьких партизанських загонів, що діяли на Сіверщині (Чернігівщині).
Крім того, 44-та совєтська дивізія добре відома, як найліпша бойова частина Червоної армії, що так далася в знаки Українській армії у Визвольній війні, головно 1918-1919 pp. Її започаткували відважні повстанці Таращі, що в 1918 році за часів гетьмана Павла Скоропадського підняли були велике повстання проти німців. А потім під ударами їх відступили на Чернігівщину, де большевики їх зорганізували в дивізію для боротьби з Україною. В 1919 році дивізія вже творила три бриґади, по три полки в кожній: Таращанську, Богунівську і Волинську (фактично це був корпус). Треба відмітити, що переважна більшість її вояцького й командного складу була українська. В роках громадянської війни дивізія робила успішні рейди. Відзначилась вона також і організованістю та хоробрістю вояків. Отже, незаперечним є факт, що слава про неї ширилась на широкому тодішньому совєтському фронті. Українські партизани, з яких вона складалась, обдурені національними та соціяльними гаслами большевицької революції, бились дійсно хоробро. З кличкою „славної і непереможної дивізії”, вона виходить із громадянської війни. В мирний час трималася звичайно у зразковому стані, як репрезентаційна, на показ чужинецьким гостям.
Дивізія, що пізніше, в час реорганізації Червоної армії, ввійшла у військову організаційну систему під числом „44", а ще пізніше стала відома під назвою „щорсівська", бере свій початок ще з громадянської війни 1918-1920 років. Вона оформилась з большевицьких партизанських загонів, що діяли на Сіверщині (Чернігівщині).
Крім того, 44-та совєтська дивізія добре відома, як найліпша бойова частина Червоної армії, що так далася в знаки Українській армії у Визвольній війні, головно 1918-1919 pp. Її започаткували відважні повстанці Таращі, що в 1918 році за часів гетьмана Павла Скоропадського підняли були велике повстання проти німців. А потім під ударами їх відступили на Чернігівщину, де большевики їх зорганізували в дивізію для боротьби з Україною. В 1919 році дивізія вже творила три бриґади, по три полки в кожній: Таращанську, Богунівську і Волинську (фактично це був корпус). Треба відмітити, що переважна більшість її вояцького й командного складу була українська. В роках громадянської війни дивізія робила успішні рейди. Відзначилась вона також і організованістю та хоробрістю вояків. Отже, незаперечним є факт, що слава про неї ширилась на широкому тодішньому совєтському фронті. Українські партизани, з яких вона складалась, обдурені національними та соціяльними гаслами большевицької революції, бились дійсно хоробро. З кличкою „славної і непереможної дивізії”, вона виходить із громадянської війни. В мирний час трималася звичайно у зразковому стані, як репрезентаційна, на показ чужинецьким гостям.
На Польщу!
У першому збройному конфлікті після громадянської війни - напад Советського Союзу на Польщу 17-го вересня 1939 року - 44-та дивізія була одною з аванґардних частин Червоної армії. З брехливо-пропаґандивним гаслом „звільнення" західньоукраїнських братів і сестер з польського ярма — вона ввірвалася на територію Західньої України і після закінчення операцій залишилась нести службу залог, розташувавшись у Бережанах і Тернополі.
Таким чином вояки і офіцери дивізії, совєтські громадяни, вперше опинились за кордоном Совєтського Союзу, в „капіталістичному світі". Це й був початок катастрофи не тільки 44-ої дивізії, а й важливих поразок совєтської армії, яких вона зазнала через декілька місяців пізніше на фінському фронті.
Цікаво визначити, що спричинилося до розгрому дивізії: а) запаморочення від „успіхів" та зарозумілість, що привело до легковаження ворога, б) моральний розклад рядового й командного складу дивізії під впливом високого життьового рівня, з яким вони зустрілися на окупованій території і в) недосвідченість командного складу та недбалість до потреб вояків.
Конкретно! Як відомо, польська кампанія закінчилась буквально за декілька днів. Вже й до того дезорганізована й розгромлена Вермахтом польська армія не могла й не хотіла ставити ніякого опору Червоній армії, а тому вона скоріше, як це передбачалось оперативним пляном, досягла свою ціль. Але совєтська пропаґанда висвітлила цю подію, як ще нечувану в історії перемогу. Говорено про тріюмфальний марш „героїчної Червоної армії", про її „дострокове" виконання бойового пляну і т. д.
Коротко кажучи, Москва святкувала: лунали урочисті й бадьорі пісні й марші, проголошувалися „тости" за блискучу перемогу. Кремль не заощадив орденів та інших нагород. На грудях „переможців" заблищали свіженькі відзнаки, збільшилось число героїв Совєтського Союзу. Надхнені блудною пропаґандою люди п'яніли від успіхів. А насправді?
Совєтські війська, що напали були на Польщу, уявляли собою ніщо інше, як обірвану, голодну й босу орду, що як пес жадібно кинулась без жалю шматувати свою жертву. Вже по кількох днях після приходу Червоної армії скрізь порожніли перед тим набиті всяким добром крамниці, спорожніли склепи, оголені залишилися маєтки... Все йшло на Схід. Всі без різниці, солдати н командири, цивільні службовці і не-службовці, що прийшли слідом за військом, всі без розбору брали все, що тільки можна було. Від фабрично-заводських устаткувань аж до нікому не потрібних ганчірок і дитячих забавок, від кусня ковбаси до живої худоби — все без рахунку й без міри вивозилось до СССР. Потягами, автами, літаками, поштою і чим тільки можна було, вивозилось добро з окупованої території.
Нажива стала справжньою епідемією. Кожний хотів мати більше, не нехтував нічим, скуповував, а то просто грабував усе, без розбору так, що наплечники й кишені надимались. Апетит збільшувався! Багатство й добробут, з яким зустрілися совєтські громадяни в „капіталістичній країні", не могло не вплинути на їх моральний стан. Твердження совєтської пропаґанди про те, що в капіталістичних країнах панує голод, безробіття і злидні, розвіялось, як дим.
Совєтські громадяни переконувались, що звичайний робітник чи селянин у цій „капіталістичні й державі" жив краще, як перший-ліпший упривільйований достойник в „совєтському раю". Це зробило свій неґативний вплив на бойовий дух совєтської армії.
Та повернемося знову до 44-ої дивізії.
У першому збройному конфлікті після громадянської війни - напад Советського Союзу на Польщу 17-го вересня 1939 року - 44-та дивізія була одною з аванґардних частин Червоної армії. З брехливо-пропаґандивним гаслом „звільнення" західньоукраїнських братів і сестер з польського ярма — вона ввірвалася на територію Західньої України і після закінчення операцій залишилась нести службу залог, розташувавшись у Бережанах і Тернополі.
Таким чином вояки і офіцери дивізії, совєтські громадяни, вперше опинились за кордоном Совєтського Союзу, в „капіталістичному світі". Це й був початок катастрофи не тільки 44-ої дивізії, а й важливих поразок совєтської армії, яких вона зазнала через декілька місяців пізніше на фінському фронті.
Цікаво визначити, що спричинилося до розгрому дивізії: а) запаморочення від „успіхів" та зарозумілість, що привело до легковаження ворога, б) моральний розклад рядового й командного складу дивізії під впливом високого життьового рівня, з яким вони зустрілися на окупованій території і в) недосвідченість командного складу та недбалість до потреб вояків.
Конкретно! Як відомо, польська кампанія закінчилась буквально за декілька днів. Вже й до того дезорганізована й розгромлена Вермахтом польська армія не могла й не хотіла ставити ніякого опору Червоній армії, а тому вона скоріше, як це передбачалось оперативним пляном, досягла свою ціль. Але совєтська пропаґанда висвітлила цю подію, як ще нечувану в історії перемогу. Говорено про тріюмфальний марш „героїчної Червоної армії", про її „дострокове" виконання бойового пляну і т. д.
Коротко кажучи, Москва святкувала: лунали урочисті й бадьорі пісні й марші, проголошувалися „тости" за блискучу перемогу. Кремль не заощадив орденів та інших нагород. На грудях „переможців" заблищали свіженькі відзнаки, збільшилось число героїв Совєтського Союзу. Надхнені блудною пропаґандою люди п'яніли від успіхів. А насправді?
Совєтські війська, що напали були на Польщу, уявляли собою ніщо інше, як обірвану, голодну й босу орду, що як пес жадібно кинулась без жалю шматувати свою жертву. Вже по кількох днях після приходу Червоної армії скрізь порожніли перед тим набиті всяким добром крамниці, спорожніли склепи, оголені залишилися маєтки... Все йшло на Схід. Всі без різниці, солдати н командири, цивільні службовці і не-службовці, що прийшли слідом за військом, всі без розбору брали все, що тільки можна було. Від фабрично-заводських устаткувань аж до нікому не потрібних ганчірок і дитячих забавок, від кусня ковбаси до живої худоби — все без рахунку й без міри вивозилось до СССР. Потягами, автами, літаками, поштою і чим тільки можна було, вивозилось добро з окупованої території.
Нажива стала справжньою епідемією. Кожний хотів мати більше, не нехтував нічим, скуповував, а то просто грабував усе, без розбору так, що наплечники й кишені надимались. Апетит збільшувався! Багатство й добробут, з яким зустрілися совєтські громадяни в „капіталістичній країні", не могло не вплинути на їх моральний стан. Твердження совєтської пропаґанди про те, що в капіталістичних країнах панує голод, безробіття і злидні, розвіялось, як дим.
Совєтські громадяни переконувались, що звичайний робітник чи селянин у цій „капіталістичні й державі" жив краще, як перший-ліпший упривільйований достойник в „совєтському раю". Це зробило свій неґативний вплив на бойовий дух совєтської армії.
Та повернемося знову до 44-ої дивізії.
Фінські кулеметники
У дорозі на Фінляндію
Ще не пройшов хміль від „блискучої перемоги" над „панською імперіялістичною Польщею", а в повітрі знову запахло порохом. Москва, щоб розв'язати собі руки на півночі і зміцнити свій північно-західній кордон, першого грудня 1939 року підступно напала на Фінляндію.
Дійсно, героїчний тримільйоновий фінський народ, обороняючи свою державну незалежність, вступив у боротьбу проти майже двістамільйонового населення Совєтського Союзу.
Почалась запекла боротьба.
Ще за кілька днів до війни 44-та дивізія, як і багато інших частин, що стояли залогами в Західній Україні, одержала наказ бути готовою до виїзду. А в перших днях грудня її повантажено в товарові ешелони, й скеровано на північ. Всі знали, що їдуть на фронт проти Фінляндії.
Проте, як на диво, ніхто тим не переймався. Навпаки, панував чудовий настрій, так ніби подорожували не на фронт, не на війну, а на прогулянку чи на польові навчання. Здавалось, що їдуть відпустники: у вагонах стояв бадьорий сміх, часто лунав веселий спів. Та все таки, без турбот не обійшлося, але цим разом турботи були зовсім інші, не такі, як у тих, що їдуть на фронт. Ніхто навіть не згадував, ніхто не говорив про смерть, що може чекати у війні на далекій півночі. Про це все не згадувалось! Турбувало всіх тільки одне: гроші, гроші, і тільки гроші. Скрізь було чути: Фінляндія? Та що там Фінляндія! Шапками закидаємо. Польща не втрималась, а не то якась Фінляндія. Ще б пак! Три мільйони проти двісті. І сліду не залишиться!
І мабуть, кожний уявляв себе вже в Гельсінках, або десь в Виборзі чи в інших фінляндських містах. А там! Там краму, хоч греблю гати: фінські шуби, лисиці... А дівчата! Бльондинки. Апетит збільшувався, пристрасті розпалювалися.
Гроші — чути було в усіх вагонах. - Потрібно гроші! Де взяти гроші? У вагонах, на зупинках — скрізь: гроші, гроші, гроші! Та й це ще не все. Що робити з тими речами, що вже мають? Що робити з ними? І це теж було не меншою турботою. Потрібно звільнити наплечник, бо попереду ж чекає нова здобич у Фінляндії! Як вислати речі додому? Потрібно підготуватись. Не проґавити нагоду. Здобути гроші, звільнити наплечник.
У дорозі відбувалась жвава торгівля. Торгували у вагонах, а зокрема на стоянках, торгували всім. Різнобарвна матерія, годинники, хутра, різні апарати... Було все. Хтось продавав навіть швейну машину.
А поїзд летів усе далі й далі. Як в калейдоскопі, мінялись краєвиди, миготіли селища, ліс чергував з полем... Кордон Західньої України залишились позаду і на зміну біленьким хаткам та гарно огороженим дворам появилися облуплені й обдерті колгоспні будівлі, замиготіли бур'яни... А поїзд поспішав: мінявся клімат, мінялась температура, а з ними і настрій.
Треба відмітити, що дивізія до зими була зовсім не підготована. Тим більше до північної, а зокрема, до того завзятого морозу, що лютував у тому році. Вона вирушила у дорогу на північ одягнена по-осінньому, так, як вона йшла в похід проти Польщі, тільки звичайні військові сорочки та шинелі. Не краще було і з взуттям: крім звичайних черевиків та обмоток, нічого більше не було. А холод все збільшувувався. Чим далі на північ, тим дошкульніші ставали морози, У вагонах ставало нестерпно — ні сісти, ні лягти. Та ще й палива не вистачало. А в деяких вагонах зовсім не палилось, бо не було печей. Настрій мінявся. Веселість спадала, а сміх уже давно зник. Про співи не було вже й мови. Ніхто вже не говорив про Гельсінки, а про здобич і гроші ніхто й не згадував.
Проте торгівля розквітала й далі, хоча на цей раз вона була зовсім іншою. Цим разом усе купували, що можна було на себе натягнути або намотати. Кожний клаптик матерії став цінністю, з неї робили все: шалі, онучі, підшивали за підкладку і т. д. Зовнішній вигляд, зрозуміло, теж мінявся: загально сірий тон набрав різнокольорового забарвлення. Майоріли барвисті шовкові шалі та обмотки, а поверх шинелі появилися навіть звичайні селянські свитки та кожушки. У вагонах було сумно, голодно й холодно. Надворі сердито завивала холодна хуртовина. Ось у такому стані дивізія прибула на станцію Кем, яка й була останнім місцем маршруту залізницею. Дивізія вивантажилась. Це було в середині грудня 1939 року.
Ще не пройшов хміль від „блискучої перемоги" над „панською імперіялістичною Польщею", а в повітрі знову запахло порохом. Москва, щоб розв'язати собі руки на півночі і зміцнити свій північно-західній кордон, першого грудня 1939 року підступно напала на Фінляндію.
Дійсно, героїчний тримільйоновий фінський народ, обороняючи свою державну незалежність, вступив у боротьбу проти майже двістамільйонового населення Совєтського Союзу.
Почалась запекла боротьба.
Ще за кілька днів до війни 44-та дивізія, як і багато інших частин, що стояли залогами в Західній Україні, одержала наказ бути готовою до виїзду. А в перших днях грудня її повантажено в товарові ешелони, й скеровано на північ. Всі знали, що їдуть на фронт проти Фінляндії.
Проте, як на диво, ніхто тим не переймався. Навпаки, панував чудовий настрій, так ніби подорожували не на фронт, не на війну, а на прогулянку чи на польові навчання. Здавалось, що їдуть відпустники: у вагонах стояв бадьорий сміх, часто лунав веселий спів. Та все таки, без турбот не обійшлося, але цим разом турботи були зовсім інші, не такі, як у тих, що їдуть на фронт. Ніхто навіть не згадував, ніхто не говорив про смерть, що може чекати у війні на далекій півночі. Про це все не згадувалось! Турбувало всіх тільки одне: гроші, гроші, і тільки гроші. Скрізь було чути: Фінляндія? Та що там Фінляндія! Шапками закидаємо. Польща не втрималась, а не то якась Фінляндія. Ще б пак! Три мільйони проти двісті. І сліду не залишиться!
І мабуть, кожний уявляв себе вже в Гельсінках, або десь в Виборзі чи в інших фінляндських містах. А там! Там краму, хоч греблю гати: фінські шуби, лисиці... А дівчата! Бльондинки. Апетит збільшувався, пристрасті розпалювалися.
Гроші — чути було в усіх вагонах. - Потрібно гроші! Де взяти гроші? У вагонах, на зупинках — скрізь: гроші, гроші, гроші! Та й це ще не все. Що робити з тими речами, що вже мають? Що робити з ними? І це теж було не меншою турботою. Потрібно звільнити наплечник, бо попереду ж чекає нова здобич у Фінляндії! Як вислати речі додому? Потрібно підготуватись. Не проґавити нагоду. Здобути гроші, звільнити наплечник.
У дорозі відбувалась жвава торгівля. Торгували у вагонах, а зокрема на стоянках, торгували всім. Різнобарвна матерія, годинники, хутра, різні апарати... Було все. Хтось продавав навіть швейну машину.
А поїзд летів усе далі й далі. Як в калейдоскопі, мінялись краєвиди, миготіли селища, ліс чергував з полем... Кордон Західньої України залишились позаду і на зміну біленьким хаткам та гарно огороженим дворам появилися облуплені й обдерті колгоспні будівлі, замиготіли бур'яни... А поїзд поспішав: мінявся клімат, мінялась температура, а з ними і настрій.
Треба відмітити, що дивізія до зими була зовсім не підготована. Тим більше до північної, а зокрема, до того завзятого морозу, що лютував у тому році. Вона вирушила у дорогу на північ одягнена по-осінньому, так, як вона йшла в похід проти Польщі, тільки звичайні військові сорочки та шинелі. Не краще було і з взуттям: крім звичайних черевиків та обмоток, нічого більше не було. А холод все збільшувувався. Чим далі на північ, тим дошкульніші ставали морози, У вагонах ставало нестерпно — ні сісти, ні лягти. Та ще й палива не вистачало. А в деяких вагонах зовсім не палилось, бо не було печей. Настрій мінявся. Веселість спадала, а сміх уже давно зник. Про співи не було вже й мови. Ніхто вже не говорив про Гельсінки, а про здобич і гроші ніхто й не згадував.
Проте торгівля розквітала й далі, хоча на цей раз вона була зовсім іншою. Цим разом усе купували, що можна було на себе натягнути або намотати. Кожний клаптик матерії став цінністю, з неї робили все: шалі, онучі, підшивали за підкладку і т. д. Зовнішній вигляд, зрозуміло, теж мінявся: загально сірий тон набрав різнокольорового забарвлення. Майоріли барвисті шовкові шалі та обмотки, а поверх шинелі появилися навіть звичайні селянські свитки та кожушки. У вагонах було сумно, голодно й холодно. Надворі сердито завивала холодна хуртовина. Ось у такому стані дивізія прибула на станцію Кем, яка й була останнім місцем маршруту залізницею. Дивізія вивантажилась. Це було в середині грудня 1939 року.
Станція Кем
Містечко Кем, що розташоване на побережжі Білого моря, серед диких карельських лісів, занесених, як ватою, сухим глибоким снігом, зустріло дивізію непривітно. Стояла похмура погода. Морозний туман, ніби ховаючи від глядачів убогість північної природи, оповивав бідненькі будинки. Загрозливо спадаючи до землі, приносились тяжкі снігові хмари, здавалось, вони були грізною сторожею цього холодного пекла на землі. З моря, десь від Соловків, віяв-стогнав різкий холодний вітер.
А люди тут, як тіні! Похмурі й сумні, як на похороні.
Змучені й безрадісні обличчя говорили про злидні і страх, що переслідують їх вже багато років. А скільки там каторжан! Справжніх совєтських каторжан! Незчисленні колони їх, малі й великі, маршували сюди й туди, йшли все далі і далі, або під наглядом цілих ватаг енкаведистів, як тіні, сновигали під тяжким вантажем. Обідрані, змучені, брудні. їх все гнали й підганяли, на них несамовито кричали, їх брутально били, а вони бідолахи байдуже, гнучись під тягарем, все йшли, йшли, йшли... Це був символ тієї країни, що зветься Союз Совєтських Соціялістичних Республік.
Змучені довгою і тяжкою дорогою у холодних товарових вагонах вояки сподівалися дістати хоча коротенький відпочинок у теплих помешканнях. Потрібний був відпочинок, без якого дивізія була нездатна навіть досягти фронту.
Та так не сталося. Наказ був невідкличний: всі частини дивізії, вивантажившись, мусять залишити місто й отаборитися у лісі. Кара смерти грозила тим, хто відлучиться від частини. „Партія й уряд довірили захищати нашу любиму батьківщину", — захлинаючись кричали комісари до вояків, як папуги, повторяючи давно всім відомі слова. „Совєтський воїн не знає труднощів!" Спершу боротьба, а потім вже теплі мешкання і бабські спідниці", — горланили пропаґандисти. Наказ є наказом. Висівши з ешелонів, всі частини потягнулись з міста в ліс.
Містечко Кем, що розташоване на побережжі Білого моря, серед диких карельських лісів, занесених, як ватою, сухим глибоким снігом, зустріло дивізію непривітно. Стояла похмура погода. Морозний туман, ніби ховаючи від глядачів убогість північної природи, оповивав бідненькі будинки. Загрозливо спадаючи до землі, приносились тяжкі снігові хмари, здавалось, вони були грізною сторожею цього холодного пекла на землі. З моря, десь від Соловків, віяв-стогнав різкий холодний вітер.
А люди тут, як тіні! Похмурі й сумні, як на похороні.
Змучені й безрадісні обличчя говорили про злидні і страх, що переслідують їх вже багато років. А скільки там каторжан! Справжніх совєтських каторжан! Незчисленні колони їх, малі й великі, маршували сюди й туди, йшли все далі і далі, або під наглядом цілих ватаг енкаведистів, як тіні, сновигали під тяжким вантажем. Обідрані, змучені, брудні. їх все гнали й підганяли, на них несамовито кричали, їх брутально били, а вони бідолахи байдуже, гнучись під тягарем, все йшли, йшли, йшли... Це був символ тієї країни, що зветься Союз Совєтських Соціялістичних Республік.
Змучені довгою і тяжкою дорогою у холодних товарових вагонах вояки сподівалися дістати хоча коротенький відпочинок у теплих помешканнях. Потрібний був відпочинок, без якого дивізія була нездатна навіть досягти фронту.
Та так не сталося. Наказ був невідкличний: всі частини дивізії, вивантажившись, мусять залишити місто й отаборитися у лісі. Кара смерти грозила тим, хто відлучиться від частини. „Партія й уряд довірили захищати нашу любиму батьківщину", — захлинаючись кричали комісари до вояків, як папуги, повторяючи давно всім відомі слова. „Совєтський воїн не знає труднощів!" Спершу боротьба, а потім вже теплі мешкання і бабські спідниці", — горланили пропаґандисти. Наказ є наказом. Висівши з ешелонів, всі частини потягнулись з міста в ліс.
400 кілометрів пішки до фронту
За декілька кілометрів від міста дивізія отаборилася на нічліг. Навкруги — ніяких ознак людського життя, жадної будівлі. Тільки один ліс, таємничий карельський ліс, що злий на напасників за непорушний спокій, сердито шумів коронами столітніх дерев. Завивала люто хуртовина, засипаючи околиці сухим морозним вітром. Мороз досягав 50 ступенів нижче зеро.
Наступила ніч. Запалахтіли вогні. Людський лемент стихав, тільки мотори могутніх тракторів громом пронизували гробову тишу карельської ночі.
Та мало хто спав у ту незабутню ніч. Вогнища й людей, які тупцювали навколо них, засипало снігом. Свистів-завивав холодний вітер. То була страшна ніч! Скільки нелюдських мук перетерпіли під її покровом безвинні люди, кинуті туди жорстоким совєтським молохом! Того не спитати й не переповісти. То знає тільки той, хто сам пережив. Та московсько-большевицький молох не знає жалю. Раннім ранком засурмили сурми і дивізія рушила в похід. Замерзлі трупи, як корчі, навантажили на вози і кудись відвезли. Це були перші жертви. Дивізія, грудьми пробиваючи шлях у глибокому й сипкому, як пісок, снігові, просувалася наперед. „Партія і уряд довірили нам захищати нашу любиму родіну", як папуги продовжували кричати до вояків на кожній зупинці комісари. „На нас чекає фронт! Вперед!... "
І дивізія йшла. Під непосильним тягарем, голодні й змучені, вибиваючись з сил, мліючи від перенапруження, люди все маршували вперед і вперед. Горе тому, хто відстав! Такому грозили, його підозрівали в симуляції, обвинувачували в саботажі, більш того, такі попадали прямо в пазурі „особового відділу", що як шакал, ішов по слідах жертви. Ніхто не хотів відстати, падали, підіймалися і йшли, йшли, йшли...
І тут по дорозі зустрічали каторжан, що працювали на розчистці шляху в лісі. І вони також, як там в Кемі, знесилено, як механічні роботи, виконували свою важку працю. Багато з них були заковані в кайдани. Навколо стояли енкаведисти з величезними собаками.
Перший день дивізія пройшла десь понад 30 км. А коли зовсім потемніло, подано наказ „отаборюватися на нічліг". Цим разом дано розпорядження будувати курені з соснового гілля та встановлювано чергування біля кожного вогнища. Такі чергові мали через кожні 15-20 хвилин будити тих, які сплять, щоб вони могли нагрітись біля вогню та перевернутись на другий бік. Знову стих людський лемент, а в таборі запалали вогні. Вітер ущух, але мороз, здавалося, ще посилився.
А досвітком те ж саме: сурми, пшоняна юшка і знову в дорогу. Замерзлих було ще більше. Чергування не допомогло... І так щодня! І щодня дивізії рідшали. А комісари продовжували вигукувати своє...
Отже, цей похід дивізії може бути яскравим прикладом нечувано жорстокого ставлення совєтського режиму до людини. Легко одягнені й напівбосі, у звичайних черевиках, без теплих онуч і шапок - люди були послані на явну смерть від холоду. Вже перший день походу приніс десятки жертв і сотні відморожень; відморожували пальці, ноги, простуджувались, бушувала грипа й анґіна. Запалення легенів стало звичайним явищем, мало не всі кашляли. При цьому бракувало ліків. Таких хворих до шпиталів не брали, ними навіть не опікувались.
Тільки „щасливців", що мали температуру понад +39 ступенів, забирали й відвозили до Кемі або в Ухту. Частина, перетворилася в збір інвалідів. При цьому кожний мусів нести тяжкий вантаж, крім своїх речей, вояки мусіли нести коробку кулеметних набоїв та в'язку ґранат. Не краще було й з харчуванням. Денний пайок вояка був дуже мізерний і складався з недоброякісних продуктів. Завжди та сама пшоняна юшка, мерзла риба, звичайно, мерзлий, як камінь, хліб. Рідко появлялося щось інше. Вояки охлявали від холоду. А таки йшли. Гнані страхом, вони мовчки, без нарікань, ішли все далі й далі.
Десь на тринадцятий день дороги, перед Ухтою, дивізія, що виглядала вже як зборище старців і калік, маршувала повз таке „дивовисько": на маленькому горбку над шляхом лежали трупи трьох вояків. З-під кожного з них помітні були криваві плями. На щиті, прибитому на дереві, великими літерами незграбно було написано: ,,Розстріляні за дезертирство". Ці жертви були розстріляні й залишені над шляхом пострахом для інших. А військові колони мовчки проходили повз цей „пам'ятник" нелюдяности, у душі віддаючи співчуття замордованим товаришам.
Комісари тимчасом кричали своє: „Серед нас є приховані вороги народу. Вони, організуючи дезертирство і саботаж, служать на користь імперіялістичній Фінляндії. Викривайте зрадників! Смерть ворогам!" А вояки мовчали. І здавалося, кожний вояк боявся, що на нього можуть показати, як на „зрадника". Мовчанка була гнітючою! Похід тривав далі. Поминувши Ухту, дивізія маршувала напрямом на Войніцу. На шістнадцятий день тяжкого маршу дивізія досягла совєтсько-фінського кордону.
Це було десь 2-го січня 1940 року.
За декілька кілометрів від міста дивізія отаборилася на нічліг. Навкруги — ніяких ознак людського життя, жадної будівлі. Тільки один ліс, таємничий карельський ліс, що злий на напасників за непорушний спокій, сердито шумів коронами столітніх дерев. Завивала люто хуртовина, засипаючи околиці сухим морозним вітром. Мороз досягав 50 ступенів нижче зеро.
Наступила ніч. Запалахтіли вогні. Людський лемент стихав, тільки мотори могутніх тракторів громом пронизували гробову тишу карельської ночі.
Та мало хто спав у ту незабутню ніч. Вогнища й людей, які тупцювали навколо них, засипало снігом. Свистів-завивав холодний вітер. То була страшна ніч! Скільки нелюдських мук перетерпіли під її покровом безвинні люди, кинуті туди жорстоким совєтським молохом! Того не спитати й не переповісти. То знає тільки той, хто сам пережив. Та московсько-большевицький молох не знає жалю. Раннім ранком засурмили сурми і дивізія рушила в похід. Замерзлі трупи, як корчі, навантажили на вози і кудись відвезли. Це були перші жертви. Дивізія, грудьми пробиваючи шлях у глибокому й сипкому, як пісок, снігові, просувалася наперед. „Партія і уряд довірили нам захищати нашу любиму родіну", як папуги продовжували кричати до вояків на кожній зупинці комісари. „На нас чекає фронт! Вперед!... "
І дивізія йшла. Під непосильним тягарем, голодні й змучені, вибиваючись з сил, мліючи від перенапруження, люди все маршували вперед і вперед. Горе тому, хто відстав! Такому грозили, його підозрівали в симуляції, обвинувачували в саботажі, більш того, такі попадали прямо в пазурі „особового відділу", що як шакал, ішов по слідах жертви. Ніхто не хотів відстати, падали, підіймалися і йшли, йшли, йшли...
І тут по дорозі зустрічали каторжан, що працювали на розчистці шляху в лісі. І вони також, як там в Кемі, знесилено, як механічні роботи, виконували свою важку працю. Багато з них були заковані в кайдани. Навколо стояли енкаведисти з величезними собаками.
Перший день дивізія пройшла десь понад 30 км. А коли зовсім потемніло, подано наказ „отаборюватися на нічліг". Цим разом дано розпорядження будувати курені з соснового гілля та встановлювано чергування біля кожного вогнища. Такі чергові мали через кожні 15-20 хвилин будити тих, які сплять, щоб вони могли нагрітись біля вогню та перевернутись на другий бік. Знову стих людський лемент, а в таборі запалали вогні. Вітер ущух, але мороз, здавалося, ще посилився.
А досвітком те ж саме: сурми, пшоняна юшка і знову в дорогу. Замерзлих було ще більше. Чергування не допомогло... І так щодня! І щодня дивізії рідшали. А комісари продовжували вигукувати своє...
Отже, цей похід дивізії може бути яскравим прикладом нечувано жорстокого ставлення совєтського режиму до людини. Легко одягнені й напівбосі, у звичайних черевиках, без теплих онуч і шапок - люди були послані на явну смерть від холоду. Вже перший день походу приніс десятки жертв і сотні відморожень; відморожували пальці, ноги, простуджувались, бушувала грипа й анґіна. Запалення легенів стало звичайним явищем, мало не всі кашляли. При цьому бракувало ліків. Таких хворих до шпиталів не брали, ними навіть не опікувались.
Тільки „щасливців", що мали температуру понад +39 ступенів, забирали й відвозили до Кемі або в Ухту. Частина, перетворилася в збір інвалідів. При цьому кожний мусів нести тяжкий вантаж, крім своїх речей, вояки мусіли нести коробку кулеметних набоїв та в'язку ґранат. Не краще було й з харчуванням. Денний пайок вояка був дуже мізерний і складався з недоброякісних продуктів. Завжди та сама пшоняна юшка, мерзла риба, звичайно, мерзлий, як камінь, хліб. Рідко появлялося щось інше. Вояки охлявали від холоду. А таки йшли. Гнані страхом, вони мовчки, без нарікань, ішли все далі й далі.
Десь на тринадцятий день дороги, перед Ухтою, дивізія, що виглядала вже як зборище старців і калік, маршувала повз таке „дивовисько": на маленькому горбку над шляхом лежали трупи трьох вояків. З-під кожного з них помітні були криваві плями. На щиті, прибитому на дереві, великими літерами незграбно було написано: ,,Розстріляні за дезертирство". Ці жертви були розстріляні й залишені над шляхом пострахом для інших. А військові колони мовчки проходили повз цей „пам'ятник" нелюдяности, у душі віддаючи співчуття замордованим товаришам.
Комісари тимчасом кричали своє: „Серед нас є приховані вороги народу. Вони, організуючи дезертирство і саботаж, служать на користь імперіялістичній Фінляндії. Викривайте зрадників! Смерть ворогам!" А вояки мовчали. І здавалося, кожний вояк боявся, що на нього можуть показати, як на „зрадника". Мовчанка була гнітючою! Похід тривав далі. Поминувши Ухту, дивізія маршувала напрямом на Войніцу. На шістнадцятий день тяжкого маршу дивізія досягла совєтсько-фінського кордону.
Це було десь 2-го січня 1940 року.
Мертві совєтські солдати і покинута совєтська військова техніка після оточення і розгрому під Суомуссалмі
Розгром
Після довготривалого і тяжкого переходу дивізія, пройшовши впоперек усю Карелію, нарешті, дійшла до ворожого кордону. Всі полегшено зідхнули і, здавалось, навіть повеселішали. Дружньо й бадьоро взялися за підготову до відпочинку: стягали соснове гілля для куренів, збирали дрова для багаття, шукали воду. Одним словом, - життя закипіло! Та такий настрій тривав недовго. Не встигли й оглянутися, як наступив вже новий наказ: підготовляти зброю до бою. І тоді готовили зброю: чистили гвинтівки, провіряли набої і ґранати.
До складу 44-ої дивізії входили такі частини: 148 стрілецький полк імени Івана Богуна, 25 стрілецький таращанський полк, та 75 артилерійський полк, крім того, до неї був приділений дивізіон тяжкої далекострільної артилерії та відділ легких танкеток-амфібій. Зрозуміло, що у склад дивізії входили також і менші спеціяльні частини, як батальйон розвідки, батальйон зв'язку і т. д.
Дивізія була в повному бойовому складі військового часу і, якщо взяти це за основу, то можна припустити, що кількість рядового і командного складу дивізії становила 20-22 тисяч осіб.
Потрібно відмітити, що, наблизившись до ворожого кордону, а потім і в дальшому наступі, командування дивізії було так певне у слабості фінляндців і у своїй військовій перевазі, що не вважало потрібним притримуватись прийнятих військовою тактикою способів ведення війни. Зовсім слабо працювала фронтова розвідка і майже зовсім не існувало попереднє та флангове забезпечення. І тому не дивно, що штаб дивізії, не провівши відповідної підготови, дав наказ до наступу. Він не рахувався навіть з тим, що змучені страшним холодом і голодом та тяжким переходом вояки фізично були нездатні чинити будь-який опір без відпочинку, не говорячи вже про наступ. Але з людьми ніхто не рахувався!
Дивізія наступала. Ранком 3-го січня 1940 року під покровом темряви, зберігаючи тишу, вона рушила вперед. Спершу пішли розвідкові танки, потім відділами вирушили декілька стрілецьких сотень, а за ними побатальйонно, зберігаючи повну віддаль, пішов і весь богунський полк. За таким порядком пішов і таращанський полк, тримаючи напрямок на Суамесальмі - Улеаборґ. За стрілецькими полками вишикувався артилерійський полк, а за ним потягнулись безконечні валки обозу, транспортові авта, вози. Десь далеко зі заходу тяжко пихкотіли трактори з далекострільними гарматами.
Весь цей похід нагадував більше парадну процесію, а ще вірніше — зимовий карнавал, а не дивізію, що йшла, в наступ вже на ворожій території. Немов спеціяльно ухарактеризовані й переодягнені в лахміття, тягнулись колони змучених солдат, вискриплювали на морозному снігу підводи, як аранжери карнавалів, з одного кінця в другий літали, жахливо лаючись, командири. А мороз аж тріщав. Збиралась хуртовина.
Вся ця процесія, перейшовши без всякого спротиву кордон, спокійно йшла далі по довгій дорозі, що з обох боків немов високим муром була оточена густим лісом. Місцевість була безлюдна. Ішли день і другий, вглибились у територію Фінляндії понад 40 км. І хоч би тобі одного фіна зустріли. Ні душі! Нічого живого — хіба що дичина.
Все було евакуйовано в глибину країни.
Така ситуація навіть для звичайних собі вояків здавалась небезпечно-підозрілою. Складалося почуття, що війська йдуть просто в „мішок", що цей шлях, оточений дрімучим лісом, на якому довгою стрічкою розтягнулось військо дивізії, є пасткою, з якої не можна буде вирватись. Та командування чомусь на це не реаґувало. Те, що не зустрічались фінські війська—вважалось самозрозумілим явищем — мовляв злякались і втекли!
Дивізія, немов при якомусь звичайному переході, посувалась колонами вперед. Навіть загальний настрій підносився. По дорозі зустрічали оселі, де можна, було перегрітись, а сміливіші встигли вже дещо роздобути. Розмови жвавішали, а рух ставав бадьорим. Знову заговорили про Гельсінки, про Улеаборґ і про інші міста, та про всяку всячину. Та затримався такий настрій недовго.
Ще вночі з 4-го на 5-го січня поширювалися чутки: говорили, що фіни обійшли дивізію ззаду, що вони відрізали відступ і тепер перейшли в наступ. І насправді такі чутки справдились. Це підтверджувала розвідка і глухий тріскіт кулеметів.
Дивізію охопила паніка, піднявся несамовитий крик, посипались загрози, зчинилась метушня, а потім сталося найстрашніше: почулася кононада й усе змішалося зі снігом і землею. Зі всіх боків посипалися, як град, точно попадаючи на дорогу, міни й гарматні стрільна.
І так тривало цілий день. А вночі все стихло, не замовкав тільки несамовитий крик і стогін ранених.
На другий день фіни почали новий наступ. Артилерія мовчала, зате затріскотіла ручна зброя. Почався запеклий бій зблизька. Фіни в цій боротьбі застосовували тактику партизанського бою. Без сумніву, перша атака, зокрема артилерійська канонада провадилась, як це видно було за всіма законами фронтової боротьби, але в дальших боях їхня тактика не відрізнялась від партизанської. Вже на другий день у боротьбі проти дивізії кожний солдат діяв окремо, або в окремих невеличких групах, він діяв на свою руку так, як це йому дозволяли обставини, будучи часто відрізаним від своєї частини.
На другий день фіни почали атаку ручною зброєю. Піднявся нечуваний гуркіт автоматичної зброї. З усіх сторін зливою посипались кулі, одночасно ж фінської лінії фронту як такої не було.
Кожний фінський солдат мав завдання: якнайбільше знищити живої сили противника. Відомо, що кожний фін мав знищити 10 совєтських солдатів. Яким способом? Де? — Байдуже! І тому він діяв так, як це було йому вигідно, як мисливець. Так, що зранку над шляхом та над полянами появились так зв. „зозулі", тобто снайперські гнізда на високих деревах, з яких вівся обстріл навколишніх місцевостей.
Одна така „зозуля" була пострахом для цілого відділу. Фіни широко застосовували маскування. Сховані під снігом в білих халатах, сховавшись під кущем, вони були просто невидимі. Крім цього, фінські вояки, будучи добрими патріотами, були безмежно хоробрими. Часто маленькі групи цих вояків, вдаючись на хитрість, дезорганізували цілі батальйони. Бували такі випадки, коли цілком відокремлені фінські солдати нападали на розташування совєтських відділів, обстрілювали їх, підіймаючи паніку і безслідно зникали.
Ми вже не говоримо про те, що фінський солдат був добре вишколений, тепло одягнений, рухливий і пристосований до північних умов. З таким противником прийшлося зустрічатись змученим маршами, холодом і голодом воякам 44-ої дивізії. Наслідки боїв були жахливі. Бій тривав три дні. Тільки другої ночі він почав стихати. Ті. що залишилися живими, кидаючи все, тікали на схід. Ті, що мали силу вибитися з оточення, збиралися на спеціяльних збірних пунктах на кордоні. Їх чекали спеціяльні для цього післані загони прикордонників. Але назад повернулося небагато - всього 4-5 тисяч. І ті були обморожені або поранені.
В цей час з Волоґди летіли ешелони за ешелонами, нове поповнення дивізії.
Що сталося з штабом дивізії — невідомо. Були різні чутки. Одне тільки ясне - її командувач бриґадний командир Віноґрадов втік літаком з оточення. Але й це не врятувало його. Десь незабаром після цієї катастрофи його судила „трійка" та, як водиться в тій країні, засудили до розстрілу, як зрадника. Там же, у присутності делеґатів від кожної частини, його розстріляли і без ніяких урочистостей закопали.
Так закінчився трагічний похід 44-ої дивізії.
До складу 44-ої дивізії входили такі частини: 148 стрілецький полк імени Івана Богуна, 25 стрілецький таращанський полк, та 75 артилерійський полк, крім того, до неї був приділений дивізіон тяжкої далекострільної артилерії та відділ легких танкеток-амфібій. Зрозуміло, що у склад дивізії входили також і менші спеціяльні частини, як батальйон розвідки, батальйон зв'язку і т. д.
Дивізія була в повному бойовому складі військового часу і, якщо взяти це за основу, то можна припустити, що кількість рядового і командного складу дивізії становила 20-22 тисяч осіб.
Потрібно відмітити, що, наблизившись до ворожого кордону, а потім і в дальшому наступі, командування дивізії було так певне у слабості фінляндців і у своїй військовій перевазі, що не вважало потрібним притримуватись прийнятих військовою тактикою способів ведення війни. Зовсім слабо працювала фронтова розвідка і майже зовсім не існувало попереднє та флангове забезпечення. І тому не дивно, що штаб дивізії, не провівши відповідної підготови, дав наказ до наступу. Він не рахувався навіть з тим, що змучені страшним холодом і голодом та тяжким переходом вояки фізично були нездатні чинити будь-який опір без відпочинку, не говорячи вже про наступ. Але з людьми ніхто не рахувався!
Дивізія наступала. Ранком 3-го січня 1940 року під покровом темряви, зберігаючи тишу, вона рушила вперед. Спершу пішли розвідкові танки, потім відділами вирушили декілька стрілецьких сотень, а за ними побатальйонно, зберігаючи повну віддаль, пішов і весь богунський полк. За таким порядком пішов і таращанський полк, тримаючи напрямок на Суамесальмі - Улеаборґ. За стрілецькими полками вишикувався артилерійський полк, а за ним потягнулись безконечні валки обозу, транспортові авта, вози. Десь далеко зі заходу тяжко пихкотіли трактори з далекострільними гарматами.
Весь цей похід нагадував більше парадну процесію, а ще вірніше — зимовий карнавал, а не дивізію, що йшла, в наступ вже на ворожій території. Немов спеціяльно ухарактеризовані й переодягнені в лахміття, тягнулись колони змучених солдат, вискриплювали на морозному снігу підводи, як аранжери карнавалів, з одного кінця в другий літали, жахливо лаючись, командири. А мороз аж тріщав. Збиралась хуртовина.
Вся ця процесія, перейшовши без всякого спротиву кордон, спокійно йшла далі по довгій дорозі, що з обох боків немов високим муром була оточена густим лісом. Місцевість була безлюдна. Ішли день і другий, вглибились у територію Фінляндії понад 40 км. І хоч би тобі одного фіна зустріли. Ні душі! Нічого живого — хіба що дичина.
Все було евакуйовано в глибину країни.
Така ситуація навіть для звичайних собі вояків здавалась небезпечно-підозрілою. Складалося почуття, що війська йдуть просто в „мішок", що цей шлях, оточений дрімучим лісом, на якому довгою стрічкою розтягнулось військо дивізії, є пасткою, з якої не можна буде вирватись. Та командування чомусь на це не реаґувало. Те, що не зустрічались фінські війська—вважалось самозрозумілим явищем — мовляв злякались і втекли!
Дивізія, немов при якомусь звичайному переході, посувалась колонами вперед. Навіть загальний настрій підносився. По дорозі зустрічали оселі, де можна, було перегрітись, а сміливіші встигли вже дещо роздобути. Розмови жвавішали, а рух ставав бадьорим. Знову заговорили про Гельсінки, про Улеаборґ і про інші міста, та про всяку всячину. Та затримався такий настрій недовго.
Ще вночі з 4-го на 5-го січня поширювалися чутки: говорили, що фіни обійшли дивізію ззаду, що вони відрізали відступ і тепер перейшли в наступ. І насправді такі чутки справдились. Це підтверджувала розвідка і глухий тріскіт кулеметів.
Дивізію охопила паніка, піднявся несамовитий крик, посипались загрози, зчинилась метушня, а потім сталося найстрашніше: почулася кононада й усе змішалося зі снігом і землею. Зі всіх боків посипалися, як град, точно попадаючи на дорогу, міни й гарматні стрільна.
І так тривало цілий день. А вночі все стихло, не замовкав тільки несамовитий крик і стогін ранених.
На другий день фіни почали новий наступ. Артилерія мовчала, зате затріскотіла ручна зброя. Почався запеклий бій зблизька. Фіни в цій боротьбі застосовували тактику партизанського бою. Без сумніву, перша атака, зокрема артилерійська канонада провадилась, як це видно було за всіма законами фронтової боротьби, але в дальших боях їхня тактика не відрізнялась від партизанської. Вже на другий день у боротьбі проти дивізії кожний солдат діяв окремо, або в окремих невеличких групах, він діяв на свою руку так, як це йому дозволяли обставини, будучи часто відрізаним від своєї частини.
На другий день фіни почали атаку ручною зброєю. Піднявся нечуваний гуркіт автоматичної зброї. З усіх сторін зливою посипались кулі, одночасно ж фінської лінії фронту як такої не було.
Кожний фінський солдат мав завдання: якнайбільше знищити живої сили противника. Відомо, що кожний фін мав знищити 10 совєтських солдатів. Яким способом? Де? — Байдуже! І тому він діяв так, як це було йому вигідно, як мисливець. Так, що зранку над шляхом та над полянами появились так зв. „зозулі", тобто снайперські гнізда на високих деревах, з яких вівся обстріл навколишніх місцевостей.
Одна така „зозуля" була пострахом для цілого відділу. Фіни широко застосовували маскування. Сховані під снігом в білих халатах, сховавшись під кущем, вони були просто невидимі. Крім цього, фінські вояки, будучи добрими патріотами, були безмежно хоробрими. Часто маленькі групи цих вояків, вдаючись на хитрість, дезорганізували цілі батальйони. Бували такі випадки, коли цілком відокремлені фінські солдати нападали на розташування совєтських відділів, обстрілювали їх, підіймаючи паніку і безслідно зникали.
Ми вже не говоримо про те, що фінський солдат був добре вишколений, тепло одягнений, рухливий і пристосований до північних умов. З таким противником прийшлося зустрічатись змученим маршами, холодом і голодом воякам 44-ої дивізії. Наслідки боїв були жахливі. Бій тривав три дні. Тільки другої ночі він почав стихати. Ті. що залишилися живими, кидаючи все, тікали на схід. Ті, що мали силу вибитися з оточення, збиралися на спеціяльних збірних пунктах на кордоні. Їх чекали спеціяльні для цього післані загони прикордонників. Але назад повернулося небагато - всього 4-5 тисяч. І ті були обморожені або поранені.
В цей час з Волоґди летіли ешелони за ешелонами, нове поповнення дивізії.
Що сталося з штабом дивізії — невідомо. Були різні чутки. Одне тільки ясне - її командувач бриґадний командир Віноґрадов втік літаком з оточення. Але й це не врятувало його. Десь незабаром після цієї катастрофи його судила „трійка" та, як водиться в тій країні, засудили до розстрілу, як зрадника. Там же, у присутності делеґатів від кожної частини, його розстріляли і без ніяких урочистостей закопали.
Так закінчився трагічний похід 44-ої дивізії.
"Зимова війна". The Winter War https://en.wikipedia.org/wiki/Winter_War
