Андрій Содомора
ДЕРЕВА ПЕЧАЛЬ
Ми з татом ріжемо на зиму дрόва.
Подвір’я. Неба синього перкаль.
Чутливий натиск татового слова:
“Тягни до себе, потім – відпускай”.
Подвір’я. Неба синього перкаль.
Чутливий натиск татового слова:
“Тягни до себе, потім – відпускай”.
На сонці мушка грає вечорова,
Дзвенить зубаста, вигострена сталь,
З-під неї тихо на траву пухова
Розтрушується дерева печаль.
Дзвенить зубаста, вигострена сталь,
З-під неї тихо на траву пухова
Розтрушується дерева печаль.
Шерегом зими поміж нами стали,
Ніщо ж бо в світі не буває сталим,
Здається, й небо інше над селом,
Ніщо ж бо в світі не буває сталим,
Здається, й небо інше над селом,
Та щоб маліла даль надпросторова,
Щоби тепло зустрілося з теплом –
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
ЧЕКАННЯ
Так тихо на селі!.. Трава росте.
Вростають в землю батьківські пороги.
Усе тут дома. Цвинтар лиш іде:
Що хрест, то крок – ступає до дороги.
Ще довго йти, та й непомітний крок:
Дорога – ген, село – усе ще поряд.
Але чи видно з обрисів зірок,
Що в стрімкості такій вони прозорять?
Тож прийде час, – шумить чи в’яне лист,
Лежить ще сніг чи, одбілівши, тане, –
І ступить цвинтар, свіжий його хрест,
Ще крок один – і край дороги стане
В чеканні. Край дороги, край життя...
Пороги вже травою поростають
І відцвітає мамине шиття...
Летять зірки – шляхи свої верстають.
Щоби тепло зустрілося з теплом –
Ми з татом ріжемо на зиму дрова.
ЧЕКАННЯ
Так тихо на селі!.. Трава росте.
Вростають в землю батьківські пороги.
Усе тут дома. Цвинтар лиш іде:
Що хрест, то крок – ступає до дороги.
Ще довго йти, та й непомітний крок:
Дорога – ген, село – усе ще поряд.
Але чи видно з обрисів зірок,
Що в стрімкості такій вони прозорять?
Тож прийде час, – шумить чи в’яне лист,
Лежить ще сніг чи, одбілівши, тане, –
І ступить цвинтар, свіжий його хрест,
Ще крок один – і край дороги стане
В чеканні. Край дороги, край життя...
Пороги вже травою поростають
І відцвітає мамине шиття...
Летять зірки – шляхи свої верстають.
Церква Св.Йосафата на Замарстинові, 2015 рік
ОСІННЄ ТРІО
Створений з матерії крихти нетривкої,
Я — то вітру забавка, лист гіллі тремкої.
Архіпіїта Кельнський
Я — то вітру забавка, лист гіллі тремкої.
Архіпіїта Кельнський
Викладена кам'яними плитами площа перед костелом і монастирем Францисканів, а нині церквою св. Йосафата, торішньої осені ще не була огорожена, й осінній вітер, гасаючи вулицями та провулками Замарстинова, — а тут є де поблукати, ба, й заблудитися, — потрапляв сюди без перешкод — гонив звідусіль навіяним сухолистом. А нагонившись, збирав ту зграйку докупи й пускав її вихровим танцем — виставу влаштовував, і то перед самими дверима храму, перед св. Франциском, що з висоти, з кам'яної підстави, молитовно склавши руки, із світлом усевибачливого спокою на обличчі споглядав ті пустоти Замарстинівського вітровія. Потім, коли непоштивому гультяєві й те набридало, забирався собі геть — як раптово впадав сюди, так і зникав десь за межами передмістя. І лише наметений лист, що так і залишався, вже непорушний, на сірих плитах площі, нагадував про витівки одвічного непосиди — осіннього вітру...
Втім, якогось дня, проходячи через церковну площу, в листопад, я побачив і того, хто змітав листя, — двірника. Був то немолодий худорлявий чоловік у довгому, по кісточки, фартусі, і від того вбрання, високорослий, він видавався іще ставнішим. Відчувалося щось благородне в його прямій поставі, у довгому сивому волоссі, що з-під шапки спадало ледь не до рамен, у неквапних рухах — був господарем тієї площі. Мітлою з довгим держаком, не нагинаючись, підмітав опале листя: з кам'яних плит — на широку лопату-смітярку... Вітер на той час наче притих, а чи причаївся десь за рогом церкви. Тож двірник, не поспішаючи, змітав на свою смітярку ще тих кілька листків, що залишалися на площі...
Тут-то вітер і повів свою гру з поважним двірником. Вихопившись зі сховку, взявся до забави з останнім листком, що вже був під мітлою й ось-ось мав опинитись у смітярці, та в одну мить мишею шаснув з-під того пруття й принишк за крок від пана двірника. Мітла вже мала накрити втікача, але вітер покпив собі з неї: листок ізнову, ковзнувши плитами, завмер неподалік смітярки... Саме тоді й проходив я повз того чоловіка з мітлою. Глянув на його обличчя. Не було на ньому й тіні р оздратування від витівок осіннього вітру: втягнутий у ту гру чоловік, що й привернуло мою увагу, — усміхався. Але якоюсь особливою усмішкою. Була вона тінню якоїсь думки. Світлою тінню, бо над смутком брала гору гра, оте несподіване сер ед осіннього дня скерцо: трохи смутку в ній було, трохи — веселості. Я довго носив у пам'яті ту усмішку й таки, здається, зрозумів її: то була подібна до осінньої мелодії — осіння усмішка, яку споконвіку навіює думка про те, що геть усе на світі, хай би як трималося своєї гіллі, — звіюється, минає з вітром, безповоротно минає: Що гіллі трималось — у світи: за ваґантом-вітром — хто куди... То не була бездумна, безсловесна усмішка... А щ об не забути і того чоловіка, і листка, й вітру, що забавлявся з ними, я пов'язав ті роздуми віршем — щ об не розвіялись, як оті листки під вітром, із вітром: Листок вихоплюється з-під мітли — всміхнувсь двірник: «Старію...». Людина, вітер і листок — осіннє тріо...
Щоразу, минаючи площу, що перед церквою св. Йосафата, згадую поважного двірника, його напівсумну-напіввеселу усмішку (таки не полишає вона мене), думаю про те, в якій ж е сивій давнині поріднилася ота трійця: вічний вітер і перелітні у тій вічності — людина й листок!.. Людина, що так часто почуває себе відірваним од гіллі листком, — як той французький самітник у своїй «Осінній пісні»; пісні не лише без слів (вони тут лишень мелодію творять), але — й без усмішки: «Йду сам не свій / У вітровій / — І несе він / Листом мене, / Що промайне / Ген у сивінь...»
Андрій Содомора
ПОТЯГ, ЩО ВІДІЙШОВ У НІЧ
Запам’яталися тіні. Три тіні, що їх відкидав під ноги ліхтар на Замковій алеї, коло кам’яного ґрота з левами, що дивляться на захід: найменша — моя; більша — моєї сестри Марти, і найбільша — її майбутнього чоловіка Романа. Вони вже були львів’янами (я лише один рік, у п’ятому класі, вчився у Львові). Ми проходжались алеями Високого замку: вийшовши на побачення (“рантку”) з Романом, сестра взяла й мене — показати, як виглядає Львів, коли дивитися на нього згори. Поки проходжалися, місто вже мерехтіло тисячами вікон і ліхтарів, підступала ніч.
На ті наші тіні я задивився саме там, де алея обгинає той ґрот із двома кам’яними левами. Ось тоді, перевівши погляд на ґрот, я побачив у ньому, на лавчині, усамітнену пару, Коли ми наблизились, хлопець і дівчина, хоч уже був густий присмерк, одразу ж відсторонились одне від одного й поки ми проходили, сиділи рівненько, склавши руки на колінах, мовби школярі.... Я знову глянув на Львів. Там, серед мерехтливих вогників, рухався пасажирський потяг — низка світлових цяточок, що тяглися далі й далі кудись у ніч, за межі міста.
Отож запам’яталися три наші тіні, далекий ланцюжок потяга й тих двоє, що сиділа на лавчині, особливо ж — як вони сором’язливо відсторонились одне від одного. Що звичним було тоді, тепер — дивиною видається, і навпаки: що тоді виходило б за рамки прийнятого, тепер — звичайнісінька річ...
На ті наші тіні я задивився саме там, де алея обгинає той ґрот із двома кам’яними левами. Ось тоді, перевівши погляд на ґрот, я побачив у ньому, на лавчині, усамітнену пару, Коли ми наблизились, хлопець і дівчина, хоч уже був густий присмерк, одразу ж відсторонились одне від одного й поки ми проходили, сиділи рівненько, склавши руки на колінах, мовби школярі.... Я знову глянув на Львів. Там, серед мерехтливих вогників, рухався пасажирський потяг — низка світлових цяточок, що тяглися далі й далі кудись у ніч, за межі міста.
Отож запам’яталися три наші тіні, далекий ланцюжок потяга й тих двоє, що сиділа на лавчині, особливо ж — як вони сором’язливо відсторонились одне від одного. Що звичним було тоді, тепер — дивиною видається, і навпаки: що тоді виходило б за рамки прийнятого, тепер — звичайнісінька річ...
* * *
Старого Львова осене пливка,
Боецієвим словом – листоплинна!
В моїм житті – ти солодко-гірка,
В твоїй руці – моя рука дитинна.
Боецієвим словом – листоплинна!
В моїм житті – ти солодко-гірка,
В твоїй руці – моя рука дитинна.
До мене мовиш мовою дощу,
Твоїм плачем листопадовим плачу,
Щонайтремкіший спогад ворушу,
А твого смутку – не перетлумачу.
І скільки б часу не перетекло,
Не відбіліло, не відзеленіло, –
В мені – твого середньовіччя тло;
На маргінесах – зелено і біло...
Твоїм плачем листопадовим плачу,
Щонайтремкіший спогад ворушу,
А твого смутку – не перетлумачу.
І скільки б часу не перетекло,
Не відбіліло, не відзеленіло, –
В мені – твого середньовіччя тло;
На маргінесах – зелено і біло...
Про свій прохід алеями Високого замку з сестрою та її нареченим, Андрій Содомора коротко згадує й тут:
ГОРТАЮЧИ СТОРІНКИ ЛЬВОВА..
Якось, на прохання надіслати дещо з написаного, один із приятелів Плінія Молодшого зізнався: «Не знаю, про що писати...». — «А ти пиши про те, що не знаєш, про що писати: гарна тема», — відповів автор «Листів»... Та щойно почну писати про Львів — ловлю себе на думці: не знаю, що б то про нього написати, — про місто, де прожив усе своє зріле життя... Львів — то наче книга, якої загалом не читаємо, а лише пробігаємо оком окремі сторінки (з архівних своїх часів згадую важенну книгу привілеїв, «Золоту книгу Львова», яку ледве що під силу двигнути одній людині). Для мене, хоч я працював в Історичному архіві, ця книга — радше настроєва, поетична... Що не сторінка, — вулиця чи квартал, — то інший настрій, інша тональність. Львів для мене — то не повість чи роман, а настроєві образки, новели, вихоплені з часового плину «світлини», наче ілюстрації у тій книзі, яку тепер, уж е здебільшого подумки, не перестаю гортати...
Найчастіше зупиняюсь на тих її сторінках, які, навіть у назвах вулиць, пахнуть рідним для мене селом: Сінна, Городницька, Квітова... На тих теренах (Замарстинів, Підзамче) я винаймав помешкання у свої студентські й післястудентські роки. Мешкав і на тих околицях, що поєднали, здавалося б, непоєднанне: Індія, Мадера, Сахара, а поряд... Якутська (усю цю екзотику з карти Львова зітерли новобудови)... Гортаючи архівні пергаменти, дихнув середньовіччям, відчув, за мурами Бернардинів, подібну до космічної, тишу історії. А на початках багаторічної праці латиніста у Львівському медінституті щотравня вдихав п'янкий запах весни, що його щедро розсіювало довкіл розкішне, мов кульова галактика серед навчальних корпусів, сімейство бузку (здається, перського); не протривала до наших днів та розкіш — давно вже викорчували той бузок задля бронзової постаті, яка й нині стоїть на тому місці... А перед тим, ще до архіву й до медичного, — гомінкі лабіринти університету: «Як во Львів попасти», — запитав мене, пам'ятаю, приїжджий вступник, заблукавшись у плетиві коритарів, де нині математичний факультет... І над усім цим — незмінне «бам» («м», як у французькій, — носове) годинника з вежі львівської ратуші.
І все ж Львів тим і Львів для мене, що його можна озирнути із Замкових алей, із самого копця. Хто б із нас, студентів п'ятдесятих років, повірив, що на ньому замайорить синьо-жовте знамено! Щойно побачив його, те знамено, — згадав Евріпіда: «Є всілякі появи небесних сил: / Що й не снилося нам, те здійснять боги, / В чому впевнені ми, — не збувається...» Найрадше озираю сторінки Львова під захід сонця, ставши при кам'яному Ґроті з його двома левами; тепер вони бачать Львів лише восени, коли, мов завіса, опадає листя: з-за пагорба вже поспинались молоді дерева. Тільки-но стану тут — згадую погідний вечір шістдесятилітньої давнини. Йшло нас троє: моя сестра Марта зі своїм майбутнім чоловіком Романом і я (привезли мене з села показати Львів). Мов нині бачу три тіні, що їх відкидав нам під ноги ліхтар; усамітнену пару на лавчині ґрота — коли ми наблизились, хлопець і дівчина враз відсторонились одне від одного; низку рухливих вогників серед непорушного, що перегукувалось із зоряним небом, мерехтіння вечорового міста: за його межі, кудись у ніч, відходив пасажирський потяг. Найвиразніше бачу саме ту пару закоханих, а також, мовби якийсь зв'язок був поміж баченим, — той потяг, що відходив...
Вікно мого теперішнього помешкання (дивна випадковість!) відкриває розлогу Замкову панораму: від Кривчиць — аж до західних схилів, де, власне, й був княжий замок, а тепер — той ґрот із левами. Уже з піввіку над Львовом домінує (domina — пані, володарка) телевізійна вежа, що зростала, таки на очах, за моїх студентських років. Вона й поділила мій Львів (ту саму книжку кожен читає по-своєму) на дотелевізійний — і телевізійний. «Заходь, побесідуємо», — чув я від приятеля, відходячи. З появою телевізора, серіалів та шоу, дедалі меншає тієї бесіди, яка і в античні, й нові часи важила й гріла не менше, аніж домашнє вогнище (недарма — «вогонь в одежі слова»)... М оже здатися дивним, але технічні винаходи, з'їдаючи відстані, не зближують людей, як не зблизить їх одна, «загальнозрозуміла», мова (візії загальнопланетної цивілізації), — хіба що зближенням назвемо ділове чи загалом доволі плоске спілкування, А втім, що ширшає, — таки йдемо до згаданої цивілізації, — те неодмінно тоншає; замість бесіди, усної чи листовної, — скупі меседжі... Втім, про це ж саме, наче в нинішній день зазираючи, — Овідій у своїх «Любощах»: «Видно, кмітливість твоя — проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти — жаль, що на шкоду собі»...
До речі, про «загальнозрозумілу» мову. Французький дипломат Ульріх фон Вердум, відвідавши Львів десь у сімнадцятому сторіччі, зазначив у своєму щоденнику, що порозумівся з міщанкою, яка продавала рибу на львівському ринку... доброю латиною. Згадую той запис щоразу, коли проходжу повз кам’яницю №28 на Ринковій площі, — справжню кам'яну сторінку латинських афоризмів.
Мій Львів — то Львів осінній. Тієї пори я радше дослухаюсь, аніж приглядаюся до нього. Вловлюючи, навіть у звучанні вежового годинника, Верленові нотки, приміряю їх до українського слова: «Блідну, лишень / в блідний той день / б'є годину — / спогадів даль / будить печаль / безпричинну»... В унісон із тими «світлинами», самотніми постатями, що вкарбувались у пам'ять, звучить, наче б Замковими алеями ступав, — сам Рільке: «Хто був бездомний, той не знайде дому, / Не збудеться самітник самоти, / Не спатиме, читатиме, листи / Почне писать чи вийде в парк брести / Уздовж алей по листю ворушкому», — в такому українському відлунні почув австрійського поета М. Бажан... А гнаний завулками Львова осінній листок навіює пісенні мотиви середньовічних вагантів: «Я — немов листок отой, для вітру забава»... Далі — початок усіх, навіть осінніх, мотивів — Гомер: «Наче те листя дерев — отак і людей покоління»... «Глянь, он листочок летить» (він, падаючи, мовби вагався на тлі сліпучої синяви неба), — мати до донечки, провадячи її за руку в дитячий садок. Можливо, й не чувши про Гомера, та жінка вказала своїй дитині гарну до нього стежку — почуттєву...
Втім, Львів озивається до мене не в яскраві, а в приглушені, ледь замрячені осінні дні, коли кам'яні будівлі, втрачаючи вагу, проступають із тієї замряченості своїми шпилями, вежами та банями, аттиками та орнаментальними решітками, — звучать химерною грою форм, завжди несподіваними акцентами (що ж бо то за музика, поезія чи навіть мова без акцентів?)... Та особливо промовистим для мене Львів є тоді, коли тихо дощить на місто. Саме тихо, навіть солодко, ніжно: doucement...
Європейськість Львова для мене — це, зокрема, поетика саме такого, яким його оспівав Поль Верлен, тихого, монотонного дощу, — коли дощить на місто з його, повторюся, шпилями та банями, аттиками та орнаментальними решітками, гостроверхими крівлями, каріатидами та маскаронами; у нових кварталах, серед одноманітних, подібних до скриньок, будівель, монотонність дощу втрачає свої акценти: дощ тут не йде самітником побіч перехожого, що наслухає його тиху мову, — тут просто падає дощ ...
І все ж у пошуках того стану, який називаємо словом «настрій», найрадше йду в уж е згадані передмістя, що наче завагалися ступити ще якийсь крок чи два — перед містом. Йдучи, на Замарстинові, вуличкою Бориса Тена, звідки прямий вид на Високий Замок, я ще раз згадую Гомера, його знамените порівняння людських поколінь із листям дерев... Дивує тут, особливо восени, постійна принишклість, тиша та безлюдля. А кличе мене сюди той дивний світ, що між шибками вікон, — світ міжвіконня: заквітлі вазоночки, звернені обличчям до перехожого дитячі забавки, ляльки, паяци та всілякі створіння, і, навіть серед літа, — ялинкові прикраси: час, а в ньому й сам е передмістя, наче зупинився, чи завагався тут — у світі вчорашньої казки...
Якось, на прохання надіслати дещо з написаного, один із приятелів Плінія Молодшого зізнався: «Не знаю, про що писати...». — «А ти пиши про те, що не знаєш, про що писати: гарна тема», — відповів автор «Листів»... Та щойно почну писати про Львів — ловлю себе на думці: не знаю, що б то про нього написати, — про місто, де прожив усе своє зріле життя... Львів — то наче книга, якої загалом не читаємо, а лише пробігаємо оком окремі сторінки (з архівних своїх часів згадую важенну книгу привілеїв, «Золоту книгу Львова», яку ледве що під силу двигнути одній людині). Для мене, хоч я працював в Історичному архіві, ця книга — радше настроєва, поетична... Що не сторінка, — вулиця чи квартал, — то інший настрій, інша тональність. Львів для мене — то не повість чи роман, а настроєві образки, новели, вихоплені з часового плину «світлини», наче ілюстрації у тій книзі, яку тепер, уж е здебільшого подумки, не перестаю гортати...
Найчастіше зупиняюсь на тих її сторінках, які, навіть у назвах вулиць, пахнуть рідним для мене селом: Сінна, Городницька, Квітова... На тих теренах (Замарстинів, Підзамче) я винаймав помешкання у свої студентські й післястудентські роки. Мешкав і на тих околицях, що поєднали, здавалося б, непоєднанне: Індія, Мадера, Сахара, а поряд... Якутська (усю цю екзотику з карти Львова зітерли новобудови)... Гортаючи архівні пергаменти, дихнув середньовіччям, відчув, за мурами Бернардинів, подібну до космічної, тишу історії. А на початках багаторічної праці латиніста у Львівському медінституті щотравня вдихав п'янкий запах весни, що його щедро розсіювало довкіл розкішне, мов кульова галактика серед навчальних корпусів, сімейство бузку (здається, перського); не протривала до наших днів та розкіш — давно вже викорчували той бузок задля бронзової постаті, яка й нині стоїть на тому місці... А перед тим, ще до архіву й до медичного, — гомінкі лабіринти університету: «Як во Львів попасти», — запитав мене, пам'ятаю, приїжджий вступник, заблукавшись у плетиві коритарів, де нині математичний факультет... І над усім цим — незмінне «бам» («м», як у французькій, — носове) годинника з вежі львівської ратуші.
Знимка 1964 р.
І все ж Львів тим і Львів для мене, що його можна озирнути із Замкових алей, із самого копця. Хто б із нас, студентів п'ятдесятих років, повірив, що на ньому замайорить синьо-жовте знамено! Щойно побачив його, те знамено, — згадав Евріпіда: «Є всілякі появи небесних сил: / Що й не снилося нам, те здійснять боги, / В чому впевнені ми, — не збувається...» Найрадше озираю сторінки Львова під захід сонця, ставши при кам'яному Ґроті з його двома левами; тепер вони бачать Львів лише восени, коли, мов завіса, опадає листя: з-за пагорба вже поспинались молоді дерева. Тільки-но стану тут — згадую погідний вечір шістдесятилітньої давнини. Йшло нас троє: моя сестра Марта зі своїм майбутнім чоловіком Романом і я (привезли мене з села показати Львів). Мов нині бачу три тіні, що їх відкидав нам під ноги ліхтар; усамітнену пару на лавчині ґрота — коли ми наблизились, хлопець і дівчина враз відсторонились одне від одного; низку рухливих вогників серед непорушного, що перегукувалось із зоряним небом, мерехтіння вечорового міста: за його межі, кудись у ніч, відходив пасажирський потяг. Найвиразніше бачу саме ту пару закоханих, а також, мовби якийсь зв'язок був поміж баченим, — той потяг, що відходив...
Вікно мого теперішнього помешкання (дивна випадковість!) відкриває розлогу Замкову панораму: від Кривчиць — аж до західних схилів, де, власне, й був княжий замок, а тепер — той ґрот із левами. Уже з піввіку над Львовом домінує (domina — пані, володарка) телевізійна вежа, що зростала, таки на очах, за моїх студентських років. Вона й поділила мій Львів (ту саму книжку кожен читає по-своєму) на дотелевізійний — і телевізійний. «Заходь, побесідуємо», — чув я від приятеля, відходячи. З появою телевізора, серіалів та шоу, дедалі меншає тієї бесіди, яка і в античні, й нові часи важила й гріла не менше, аніж домашнє вогнище (недарма — «вогонь в одежі слова»)... М оже здатися дивним, але технічні винаходи, з'їдаючи відстані, не зближують людей, як не зблизить їх одна, «загальнозрозуміла», мова (візії загальнопланетної цивілізації), — хіба що зближенням назвемо ділове чи загалом доволі плоске спілкування, А втім, що ширшає, — таки йдемо до згаданої цивілізації, — те неодмінно тоншає; замість бесіди, усної чи листовної, — скупі меседжі... Втім, про це ж саме, наче в нинішній день зазираючи, — Овідій у своїх «Любощах»: «Видно, кмітливість твоя — проти тебе, природо людини: / Надто вигадлива ти — жаль, що на шкоду собі»...
До речі, про «загальнозрозумілу» мову. Французький дипломат Ульріх фон Вердум, відвідавши Львів десь у сімнадцятому сторіччі, зазначив у своєму щоденнику, що порозумівся з міщанкою, яка продавала рибу на львівському ринку... доброю латиною. Згадую той запис щоразу, коли проходжу повз кам’яницю №28 на Ринковій площі, — справжню кам'яну сторінку латинських афоризмів.
Мій Львів — то Львів осінній. Тієї пори я радше дослухаюсь, аніж приглядаюся до нього. Вловлюючи, навіть у звучанні вежового годинника, Верленові нотки, приміряю їх до українського слова: «Блідну, лишень / в блідний той день / б'є годину — / спогадів даль / будить печаль / безпричинну»... В унісон із тими «світлинами», самотніми постатями, що вкарбувались у пам'ять, звучить, наче б Замковими алеями ступав, — сам Рільке: «Хто був бездомний, той не знайде дому, / Не збудеться самітник самоти, / Не спатиме, читатиме, листи / Почне писать чи вийде в парк брести / Уздовж алей по листю ворушкому», — в такому українському відлунні почув австрійського поета М. Бажан... А гнаний завулками Львова осінній листок навіює пісенні мотиви середньовічних вагантів: «Я — немов листок отой, для вітру забава»... Далі — початок усіх, навіть осінніх, мотивів — Гомер: «Наче те листя дерев — отак і людей покоління»... «Глянь, он листочок летить» (він, падаючи, мовби вагався на тлі сліпучої синяви неба), — мати до донечки, провадячи її за руку в дитячий садок. Можливо, й не чувши про Гомера, та жінка вказала своїй дитині гарну до нього стежку — почуттєву...
Втім, Львів озивається до мене не в яскраві, а в приглушені, ледь замрячені осінні дні, коли кам'яні будівлі, втрачаючи вагу, проступають із тієї замряченості своїми шпилями, вежами та банями, аттиками та орнаментальними решітками, — звучать химерною грою форм, завжди несподіваними акцентами (що ж бо то за музика, поезія чи навіть мова без акцентів?)... Та особливо промовистим для мене Львів є тоді, коли тихо дощить на місто. Саме тихо, навіть солодко, ніжно: doucement...
Європейськість Львова для мене — це, зокрема, поетика саме такого, яким його оспівав Поль Верлен, тихого, монотонного дощу, — коли дощить на місто з його, повторюся, шпилями та банями, аттиками та орнаментальними решітками, гостроверхими крівлями, каріатидами та маскаронами; у нових кварталах, серед одноманітних, подібних до скриньок, будівель, монотонність дощу втрачає свої акценти: дощ тут не йде самітником побіч перехожого, що наслухає його тиху мову, — тут просто падає дощ ...
І все ж у пошуках того стану, який називаємо словом «настрій», найрадше йду в уж е згадані передмістя, що наче завагалися ступити ще якийсь крок чи два — перед містом. Йдучи, на Замарстинові, вуличкою Бориса Тена, звідки прямий вид на Високий Замок, я ще раз згадую Гомера, його знамените порівняння людських поколінь із листям дерев... Дивує тут, особливо восени, постійна принишклість, тиша та безлюдля. А кличе мене сюди той дивний світ, що між шибками вікон, — світ міжвіконня: заквітлі вазоночки, звернені обличчям до перехожого дитячі забавки, ляльки, паяци та всілякі створіння, і, навіть серед літа, — ялинкові прикраси: час, а в ньому й сам е передмістя, наче зупинився, чи завагався тут — у світі вчорашньої казки...
Отож , мій Львів — то Львів осінній. Так би й панував він неподільно у моїх настроях, якби не вогники того весняного потягу, який полишає межі вечірнього міста з розпорошеним у ньому п'янким запахом акацій, з його щемкими мотивами retro: До Замку пнеться вулиця Лісна. Біліє місто запахом акації... Поспішний потяг курсом «Львів — Весна» до підміської під'їжджає стації. Відколи світ, зі світу він — у світ, у Львові лиш — короткою зупинкою. Маєва нічка потягові вслід махне з Підзамча білою хустинкою ...»
Андрій Содомора
КРАЩЕ ПІЗНО, ЯК НІКОЛИ: ЗАПИТАННЯ, ЩО ТАКИ ДОЧЕКАЛИСЯ ВІДПОВІДІ
КРАЩЕ ПІЗНО, ЯК НІКОЛИ: ЗАПИТАННЯ, ЩО ТАКИ ДОЧЕКАЛИСЯ ВІДПОВІДІ
Серед хаосу паперів і днів (сьогодні, йдучи за Гесіодом, його поемою “Труди і дні”, можна б написати поему “Папери і дні”) якимось дивом збереглись у мене письмові запитання з творчого вечора у Львівській філармонії. Тут, на порозі мого 70-ліття, на самого Михайла 2007 року, бесіда снувалась переважно навколо оздобленої тонкою графікою Лесі Квик поетичної збірки “Пригорща хвилин”, яку саме до тієї дати подару- вало мені Львівське видавництво “Срібне слово”; загалом же − навколо оригінального й перекладного слова. А ще − письмові запитання, звернені до мене під час презентації прозової збірки “Сльози речей” (“Піраміда”, 2010), що відбулася три роки потому, знов-таки у філармонії. Більшість запитань, уже вкотре, за браком часу (а при зустрічі він збігає миттєво) залишилася без відповіді. ...Отож, навіть не впорядковуючи тих запитань, намагатимусь дати на них якомога стисліші відповіді…
- Як поет Ви народилися у Львові чи ще у дитинстві? Коли душу вперше торкнуло Слово? Коли прийшло зацікавлення античністю? Хто (чи що?) спонукали до цього?
- “Oratores fiunt, poetae nascuntur” (Ораторами стають, поетами − на- роджуються), − стверджували античні. Але є й інший вислів: “Non omnes qui scribunt poetae sunt” (Не всяк, хто пише, поезією дише). Не так багато написав я віршових творів, щоби повноправно називати себе поетом. Хоча й у прозових творах (звертаюсь найрадше до малих форм) можна спосте- регти ознаки поезії. Іноді у прозу вплітаю свої ж віршові рядки, і вони, якби не виділив їх курсивом, фактично не вирізняються із загального кон- тексту новели чи поетичної медитації… Тим, що я загалом пишу, чи це поезія, чи проза, чи переклад (переважна більшість моїх перекладів − пое- тичні), − завдячую своєму дитинству на селі, непримітній природі, до якої приглядався і дослухався, теплій батьківській хаті, де завжди, хай упівголо- са, звучала пісня − козацька, стрілецька, повстанська… Великій любові до мене моїх батьків, сестер (я − наймолодший), всієї родини. Тут і торкнуло душу Слово. Ще й нині з тієї далини пробиваються слова якоїсь давньої пісні: “Хтось колисав мене до сну, / Хтось пісню ту співав сумну, / Це неньки спів, що з уст їй плив, / Це пісня та, що я любив”… Львів дав знання, потрібні для того, щоб писати й перекладати. Дав відчути, що таке подих Середньовіччя. Звідси − й до античності проснувалася стежка. На неї, вочевидь, спровадила сама доля: я народився з початком грудня трид- цять сьомого року, а наприкінці листопада, цього ж таки року, на засланні загинув Микола Зеров. Треба було, щоб хтось продовжував вести його ла- тинську борозну, а грецьку − Бориса Тена, щоб не переривалася тяглість. Невипадково й батько, тільки-но зауважив якесь моє розчарування, не втомлювався повторювати: “Взявся за чепіги − не випускай їх із рук”… Отож, вела − доля, а впроваджував її лінію у життя − випадок: вступав я на історичний, перевели (за браком балів) − на класичну філологію…
- Вам присвоїли низку літературних премій. Яке вони мають для Вас значення? І чи могли б Ви писати до шухляди?
- Літературні нагороди й премії (Максима Рильського, Григорія Кочура, Михайла Возняка, Романа Федоріва, родини Антоновичів) − це насампе- ред висока відповідальність перед тими, хто плекав Слово і знав, що таке вага рідного Слова. Та найбільше запам’ятовується, певно, й важить у житті живе слово когось із найвищих літературних авторитетів або просто читача при зустрічі мовлене, чи телефоном, чи у листі. Мені щастило й на такі, особливо милі для кожного, хто пише, нагороди… Писати, навіть перекладати для “шуфляди” доводилось і мені: були у сімдесяті роки нео- фіційні “чорні списки”, на які, однак, не надто зважали львівський “Жов- тень” (згодом “Дзвін”) і київський “Всесвіт”. Загалом же писати для шуф- ляди (в нас так і казали: “шуфляда”, а не “шухляда”) не так легко, адже пишемо не для себе − для когось, а шуфляда − то наче темниця для руко- пису… Горацій, щоправда, радив тримати написане у шуфляді впродовж дев’яти років, щоб потім, ще раз приглянувшись до тексту свіжим оком, самому відредагувати його…
Знаємо, що граєте на гітарі. Як часто берете до рук гітару? Як до- помагає музика в перекладанні?
Гітара, спів у супроводі гітари − це моя молодість, навіть дитинство. З нових мов люблю передусім іспанську, що є, здається мені, особливо “гітарною” мовою. “¿Por qué lloras, guitarrista?” (Чому плачеш, гітарис- те?), − ще й досі звучить у душі заголовок твору зі збірника для шести- струнної гітари. Іноді мені сниться, що я вільно володію гітарою − легко виконую кожен, який мені до вподоби, твір. Але це − тільки вві сні… Не можу сказати, що володію, як от володіють інструментом, українською мовою (радше вона − мною володіє). І все ж, коли вже обрано предмет для писання чи текст для перекладу і коли цей предмет і текст тримаєш, як каже Горацій, “у пальцях”, тоді й слова “самі собою лягають на папір”. Що легше перо, то важча тій легкості передує праця. Отож музика допо- магає не лише в перекладах, а й в писанні: поки в потрібному ритмі й зву- кописі не визріє початкова фраза, доти й не починаю писати… Музика, а ще − рисунок. До речі, спочатку я збирався вступати до Львівського поліграфічного інститут на відділ художнього оформлення книг і журна- лів… Художнє письмо − це єдність звуку, образу, сенсу…
- Якби видавали однотомник Ваших перекладів (на зразок Кочурового “Відлуння”), що б Ви туди включили?
- Відповісти вкрай важко, бо хтозна чи піднялася б рука залишити поза рамками такого видання когось із античних авторів: їх уже обрав Час; всі вони, випробувані ним, гідно представляють свою добу, всі звертаються до нас, сьогоднішніх. Вийшов би не один том, а багатотомник. І ще одне: переклади, які я здійснював давніше (з десять років тому) я вже не реда- гую − переважно роблю заново, бо ж нині по-іншому дивлюсь на латин- ський чи грецький текст, дещо по-іншому, вільніше й сміливіше “виконую” цей твір.
- Як Ви вважаєте − чи варто відновити у гімназіях вивчення греки і латини? І як це відновлення впроваджувати?
- Якось, гортаючи у бібліотечному відділі рукописів щоденник одного гімназійного професора, я прочитав таку його фразу: “Мій ученик зле стоїть з греки і латини. Я йому всипав около 25 буків, і він тепер добре стоїть”… А ще є така жартівлива “епітафія” (у перекладі з польської): “Тут лежить нещасний студентина – / його замордувала грека і латина”… Якщо у такий спосіб прищеплювати “любов” до “мертвих” мов (зга- даймо “Автобіографію” Б. Нушича) − то відновлювати не варто. Але варто, навіть дуже варто, щоб і грека, й латина були “віконцями” у живий світ античності, щоб учень (студент) зрозумів: не буває “мертвих” мов, адже людина покликана жити в духовному просторі, де Гомер бесідує з нашим Кобзарем, Горацій − з Франком, Паскаль − з Архілохом… Без тих віко- нець навіть при найяскравішому освітленні світ буде сутінним і навіть при потужних децибелах − німим, а людина й у гамірному гурті − самотньою…
- Розкажіть, будь ласка, докладніше про Вашу теорію непереклад- ності? Що може дозволити собі перекладач, працюючи над античним твором?
Мої міркування щодо цього викладені у “Студіях одного вірша” (Літопис, 2006). Втім, це не теорія − просто міркування щодо неможли- вості перекласти, скажімо, “Нічну пісню мандрівника” Ґете (“Über allen Gipfeln…”), “Осінню пісню” Поля Верлена, “Белеет парус одинокий” М. Лермонтова, деякі інші ліричні твори. Я ніколи й ніде не говорив про неперекладність поезії загалом, а лише про неперекладність якогось кон- кретного твору, поетичного вислову, врешті, – слова-образу. Причина неперекладності (переважно звукова) не в тому, що наша мова “бідніша”: вона − інша, як іншою є, скажімо, скрипка у зіставленні з бандурою. Ціла “флотилія” українських “Парусів” (кількадесят перекладів) − зайве під- твердження того, що ця річ не піддається перекладові (про це − знову ж таки у “Студіях…”); це можна сказати й про інші згадані тут ліричні мініа- тюри; пригляньмось − і погодимося: перекладачі попросту тупцюють на одному місці, змінюючи порядок слів, по-іншому римуючи тощо… А щодо другого запитання, то радше так: чого не може собі дозволити перекладач, працюючи над античним та й над будь-яким іншим твором? Не може дозволити собі примітивізувати (що нерідко трапляється) античний твір − і щодо його художніх цінностей, і щодо філософського сенсу. Кажемо, наприклад: “В здоровому тілі − здоровий дух”. Ювенал же (це з його сатири) переконаний в іншому: “Маємо благати богів, щоб у здоровому тілі − ще й дух був здоровий” (порівняймо в І. Франка: “В здоровому тілі − здорова душа, та часто буває не варта й гроша”). Не можемо також приписувати античному авторові такого сміху, до якого він ніколи не опускався (маю на увазі, зокрема, “Гараськові оди” П. Гулака-Артемов- ського)…
- Коли Ви зрозуміли, що Вам судилося стати перекладачем? Як саме вплинула перекладацька діяльність на Вашу творчість? Ким Ви себе уявили б, якби народилися в добу Вергілія?
- Це розуміння прийшло не в один якийсь момент: доводилося посту- пово звикати до того, що я − “tłumacz”. Так говорив про мене старенький поляк, господар, у якого я винаймав помешкання у шістдесяті роки, ще й додавав пошепки, мовби то секрет який був: “on żenić się nie może” (власне, тому − що tłumacz) − про нього в новелі “Фотель пана Дучака”, вміщеній у прозовій збірці “Сивий вітер”. Оповідав мені, що в гімназії мав вибір: міг вивчати або латину, або греку. Пішов на латину, і так “został uratowanу”, бо ті, хто вибрав греку, дістали “pomieszanie zmysłów”… Оригінальна твор- чість − теж своєрідний переклад: що лягло на душу − перекладаємо на папір. Такий переклад, одначе, рідко буває адекватним: спробуймо пере- класти на папір, за допомогою слова, настрій − зрозуміємо, чому. Адекват- ність тут − результат натхнення, що так нечасто навідує нас. Перекла- дацька праця для мене була великою школою письма: я постійно вчився писати, працюючи над синтаксисом, добираючи потрібних слів, фразеоло- гічних висловів, пізнаючи вагу розділових знаків, зокрема, − тире (дуже його люблю); головне ж, передусім у перекладах римських поетів, нама- гався, як і вони, бути стислим, економним у письмі – тримався відомої засади: “Потрібне слово – на потрібне місце”. “А я не знаю, про що пи- сати”, − зізнався в листі Плінієві Молодшому його приятель. “А ти пиши про те, що не знаєш про що писати, − відповів йому той, − гарна тема”. Так і я нині готовий довго (сподіваюсь, і цікаво) писати про те, що не знаю, про що б то мені писати… А от якби я народився в добу Вергілія, то уяв- ляю себе пастухом, який на рідному клаптику землі, під розлогою тінню бука (як Тітір із першої Вергілієвої еклоги) не розлучається зі своєю сопіл- кою − “вчить сусідні ліси повторювати мелодійне ім’я своєї улюбленки − Амарілли”.
- Яким є Ваш найкращий твір (робота)?
- Перше, що я написав у жанрі малих форм, − “Рукавичка”. Вона й ви- дається мені, якщо не найкращою, то принаймні найпоказовішою щодо психологічної теми, яку найрадше опрацьовую: людина й речі. Вона, ця новела, й увиразнює непримітний, з першого погляду, зв’язок моїх оригі- нальних творів з античною літературою, зокрема, − з Вергілієм, веде до знаменитого гекзаметра з “Енеїди”: “Sunt lacrimae rerum…” − Є-таки сльо- зи речей… (І, 462). До речі, В. Гюго назвав цей вірш “краплиною безмеж- ності”, якою поет підсумував увесь фаталізм античної доби й провидів меланхолію нових часів (про це − Г. Кочур у своїй статті “Літературна доля Вергілія”)… Якщо ж говорити про переклади, то найпопулярнішими є “Листи до Луцілія” Сенеки (їх перекладав я, маючи вже п’ятнадцяти- річний досвід писання оригінальної прози). З поетичних творів − Горацій (1982). У “Студіях одного вірша”, переклавши заново деякі оди, я хотів дати читачеві уявлення, як звучав би римський лірик українською мовою, якби я перекладав його тридцятьма роками пізніше… Отож, коли мене запитують, яким своїм перекладом я втішаюсь найбільше, то кортить від- повісти: “Тим, який ще сподіваюся зробити найближчим часом”…
- Що (чи кого) Ви б назвали своєю Музою?
- На це запитання можу відповісти поезією, що у “Пригорщі хвилин”:
Над Львовом листя сиплеться −
Не все ще облетіло.
Ще тіло Львова теплиться,
Камінне тіло.
Не все ще облетіло.
Ще тіло Львова теплиться,
Камінне тіло.
У гривах левів − просивінь:
Усе вже в них збулося.
Вітає їх із просині
Львів’янка Осінь…
Усе вже в них збулося.
Вітає їх із просині
Львів’янка Осінь…
- Ким би Ви стали, якби не були тим, ким Ви є зараз?
- У когось із французьких поетів минулого століття є такі рядки: “А якби все спочатку − я на цю ж дорогу би ступив…” Змінювати щось − означало б втручатись у те, що називаємо “лініями долі”. Є в мене, до речі, під такою назвою збірка літературних портретів − тих філологів, професорів Львівського університету, які впроваджували нас у світ ан- тичної культури. Тут мені й знадобились мої навики рисувати, а погруддя Михайла Білика, перекладача “Енеїди” (ми його йменували Зевсом), я за якихось п’ять хвилин виліплював із пластиліну. Але одна річ пластилін чи олівець, інша − слово. Щоби “зліпити” літературний портрет − людину в життєвих ситуаціях − потрібно бути вправним у найрізноманітніших літературних жанрах, уміти вибрати деталь, яка й “витягає” живий образ людини у кожній із тих ситуацій; потрібно, словами Горація, вловлювати найтонші “барви життя”…
- Чимало теоретиків перекладу висловлювали різні думки про представ- лення різних жанрів у перекладній літературі. Якого жанру, на Вашу думку, не вистачає у нашій полісистемі оригінальної та перекладної літера- тури на сучасному етапі розвитку? Де, на Вашу думку, в оригінальній чи перекладній літературі найяскравіше зображено тишу?
- Щодо оригінальної, то не вистачає, безумовно, твореної асоціативним способом мислення есеїстичної (вільної) прози, що поєднувала б оригі- нальну думку з живим образом, античною усмішкою (таким жанром багата романомовна література; їй, зокрема, завдячую своєю стежкою до “живої античності”). Стосовно ж перекладу, то дивно, що сьогодні чомусь не го- воримо про такий поширений у недавні часи жанр, як переспів. Дивно ще й тому, що чимало інтерпретацій, які називаємо перекладами, насправді, є найпоказовішими переспівами, що геть мало спільного мають з оригіна- лом (гляньмо хоча б на згаданий уже “Парус” М. Лермонтова у версії П. Тичини). Є десь у мене й така думка (люблю й жанр “думок”): “Пере- клад: взяв − поклади на місце”… Втім, визначити межу між перекладом і переспівом − справа нелегка… Про все це, ще раз дозволю собі нагадати, − у “Студіях одного вірша”… Щодо тиші − то це окрема, вельми обширна тема: вийшла б, мабуть, об’ємна антологія присвячених цій темі творів європейської літератури. Відкривав би її старогрецький поет Алкман (VІІ ст. до Р. Х.) своєю поезією про нічну тишу, в яку поринає все живе (переклав її Г. Кочур). Далі − “кола по воді”: Ґете (ми вже згадували його “Нічну пісню мандрівника”), Лермонтов (“Горные вершины…”) та ін. Тут, звісно, був би й наш Кобзар (слова “тихо”, “тихесенько”, “тихнути” − чи не найчастіше акцентовані у Шевченка): “Сонце заходить, / Гори чор- ніють, / Пташечка тихне, / Поле німіє…” Тишу творить якийсь звук. Тут − “пташечка”: з цим голосом − поле тихе; без нього − німе… Пташечка, ска- зати б, озвучила тишу, створила її, дала нам змогу її по-чути і від-чути…
- Чи траплялося Вам читати якусь критику Ваших книг чи перекладів, і, якщо так, то в який спосіб вона вплинула на Вашу творчість?
- З критикою перекладів, надто з античної літератури, справи у нас не вельми втішні. Звучать тут переважно загальники: “точно відтворено зміст і форму першотвору”, “перекладач дотримується віршових розмірів оригіналу”, “майстерно передає складні епітети” тощо. У “Студіях одного вірша”, сам із цікавістю приглянувшись до своїх тридцятирічної давності перекладів Горацієвої лірики, я відчув, наскільки це потрібна й цікава праця − критичним оком глянути на переклад. Була, щоправда, одна дуже важлива для мене рецензія Г. Кочура на мій перший книжковий переклад − комедії Менандра “Відлюдник” (1962). Рецензія, − опублікована в “Літе- ратурній Україні” під назвою “Вперше в Радянському Союзі”, − сувора, та водночас прихильна, доброзичлива. Григорій Порфирович звертав увагу на мої похибки в українській мові, а їх тоді було чимало (найбільше − русизмів): я щойно лиш почав торкатися струн того дивовижного інстру- мента, який називаємо мовою. Рецензія справді була відром холодної води на голову (як-не-як − перша книжка, одразу ж після закінчення університету!). Відтоді, що б не писав, що б не перекладав, орієнтиром для мене − Кочурове критичне слово. Великою приємністю й заохотою до подальшої літературної праці був адресований мені листовний відгук Григорія Порфировича на опубліковану у часописі “Жовтень” (нинішній “Дзвін”) мою коротку повість про Горація “Наче те листя дерев” (фактично, це була моя проба пера у малих жанрах). “Портрет Горація вийшов доволі імпресіоністичний, але тут я не змінив би жодного слова”, − чую мовби живий голос Григорія Кочура. Такою ж великою втіхою були для мене відгуки на мої книги “Наодинці зі словом”, “Під чужою тінню”, “Сльози речей” та ін. І. Мойсеїва, С. Мільковицької, О. Забужко, Р. Зо- рівчак, Ю. Коваля, В. Ґабора, В. Неборака, Л. Овдійчук, О.Тебешевської, інших критиків і літераторів. Снаги й заохоти до праці додала відзнака літературного сайту “ЛітАкцент” (Книга року 2010), яким тоді опікувався професор Володимир Панченко.
- Прошу Вас охарактеризувати жанрове розмаїття Вашої оригінальної прози.
- Розпочав я своє оригінальне писання з уже згаданої короткої повісті про Горація (1982). Далі були поетичні розповіді про видатних грецьких і римських поетів; маю на увазі “Живу античність”(перше видання − 1983). Це була наче підготовка до створення літературних портретів “антични- ків” – наших львівських професорів греки і латини (“Лініями долі”, 2003), а водночас написання есе (“Наодинці зі словом”, 1999). З приємністю працював над романом-есе “Під чужою тінню” (2000). Однак, найбільше ваблять короткі форми: оповідання, новела, настроєвий образок − те, що зібрано у прозових книжках “Сивий вітер” (2002) та “Сльози речей” (2010). Є, однак, чимало речей, це теж переважно малі форми, де важко визна- чити жанр; тут просто − думається: думка бігає, як їй заманеться (біг не тільки ногами, а й думкою − приємне заняття). Та коли приглянемось, наче збоку, як бігає думка, то відкриємо для себе цікаві закони асоціацій. Асоціативне мислення − передусім образне мислення, тому й таке при- вабливе... Люблю фіксувати й окремі думки; чимала добірка їх – у книзі “Поезія. Проза” (Львів, 2012).
- Однією з невід’ємних частин Вашого життя є, безумовно, викладацька праця. У залі зібралось чимало студентів, які вчаться на кафедрі кла- сичної філології. Гадаю, й випускникам університету буде цікаво дізна- тись, про що говорять аудиторії й коридори нашої Аlma Мater, коли їх покидають голосні студенти?
- Що вони говорять, ті аудиторії й коридори, − про це майже на чоти- рьохстах сторінках уже згадуваної книжки “Лініями долі”, а також − в есеїстичному романі “Під чужою тінню”. Стисло кажучи, двічі у цей же потік не ввійти. Я ж через майже півстоліття таки входив у цей же, свій рідний, студентський потік, що спливався на пари (якби не входив, то й не публікував би цієї книжки − була б неправдивою). Іншими були тоді студенти (та що буває незмінним?), якісь наче сором’язливіші. Інтимне − й було тоді інтимним. Іншою, тихішою, була музика (ще не гриміли дискотеки), на інші фільми ходили ми після пар (хто − й під час пар), з ін- шими настроями на “рантки” поспішали… Запам’яталась мені одна дуже співзвучна з моїми думками фраза сучасного, ще зовсім молодого, росій- ського філософа й політолога О. Скіперских із його новели “Он, ты, я” (подаю в оригінальному звучанні): “То было замечательное время отсут- ствия сотовых телефонов − только спустя некоторое время они стреми- тельно ворвутся в нашу жизнь. И она от этого станет несколько дешевле”. І все ж тому неминучому “здешевленню” треба протистояти, тягтися до живого слова, до світла, що у слові, треба − “Проти рожна перти, проти хвиль плисти…”. Що ж до викладацької праці, то мені завжди приємно було спілкуватися зі студентами. Приємні й тепер зустрічі зі студентами − просто зустрічі, бесіди (правил, до речі, й методики ніколи не пильнував; є десь у мене така думка: “Правило, якщо воно незрозуміле, − то непотріб- не; якщо зрозуміле − теж непотрібне”; методика − це самому цікавитись і вміти зацікавити іншого)… Після однієї з таких зустрічей, може, з десять років тому, її організатор, − а була це Мирослава Прихода, редактор бага- тьох моїх творів, − запропонувала студентам: “Напишіть хоча б декілька слів своїх вражень − на пам’ять нашому гостеві”. Збереглись у мене й ті аркуші. На одному із них − лише дві фрази: “Сьогодні у мене з’явився Андрій Содомора. Тепер маю дбати о тім, щоб у Нього з’явилася я. З Ве- ликою Вдячністю − студентка філологічного факультету Надія”. Зайве й казати, наскільки зворушили мене (й дедалі більше зворушують) ті сло- ва… Якась частка подібного зворушення − у моїх новелах “Рукавичка”, “Флейта”, “Сивий вітер”, “Профілі”, “Сніг падає”…
А ось уже не записка, а відгук під назвою “Senex” (“старий”) студента- журналіста Михайла Федишака – його враження від зустрічі зі студентами та викладачами Університету з нагоди мого 75-річчя (Актова зала, гру- день 2012 р.). “Це був наче круговорот у минуле: перші морози, сутінко- вий Львів, каркання ворон, давня будівля Університету – це все було пре- людією, щоб повернутися до часів, коли латинська мова була жива. Адже саме такою вона здається, коли ллється із уст Андрія Содомори. Що буде зараз, що було на виступі, – зайвим при авторові оголошувати про нього усілякі біографічні відомості. Але не про це ведемо мову. Як же було дивно бачити, щоб такий поважний статечний дідусь, який ще хвилини перед виступом був серйозним і задумливим, в перші ж секунди виступу почав так хвилюватися, що щоразу ховав руки до кишень – ні, не обурює це, – навпаки, усміхає, адже хвилювання було справжнім. Чи усі перетво- рились на скульптури, чи забули власну мову, але в залі була тиша, та тиша, про яку Андрій Содомора каже, що її можна почути. Слухати А. Содомору без захоплення важко, – здається, вся Античність живе у тій голові, і через його губи тонкими нитками плете власний світ у кожного в дум- ках. Серед усіх знань, які приписували йому, забули вказати “публіцист” чи то пак “оратор”. Адже своєю мовою він приворожував; він – приклад хорошої усної публіцистики: адже за його словами – багатошарові пласти думок з міцним корінням античної мудрості. Він не вів моралізаторство, не вихвалявся, взагалі не робив нічого не справжнього. Він розповідав про те, що любить, що плекає: про свою родину, про свою стару хатину, про панянку “Осінь”, про Львів, про сплячих левів, про сосни, чиї стов- бури загубили компас; цитував мудреців, і не помітними порухами по нитках лунала візія сучасності, такі тонкі, але гострі і точні зауваження – світ, здається теж втратив компас… Хіба не кожному захотілося прочи- тати щось з Античності, хіба не захотілось напитися з криниці води, хіба не захотілось понишпорити на горищі власного помешкання та власної свідомості?..”
А ось уже не записка, а відгук під назвою “Senex” (“старий”) студента- журналіста Михайла Федишака – його враження від зустрічі зі студентами та викладачами Університету з нагоди мого 75-річчя (Актова зала, гру- день 2012 р.). “Це був наче круговорот у минуле: перші морози, сутінко- вий Львів, каркання ворон, давня будівля Університету – це все було пре- людією, щоб повернутися до часів, коли латинська мова була жива. Адже саме такою вона здається, коли ллється із уст Андрія Содомори. Що буде зараз, що було на виступі, – зайвим при авторові оголошувати про нього усілякі біографічні відомості. Але не про це ведемо мову. Як же було дивно бачити, щоб такий поважний статечний дідусь, який ще хвилини перед виступом був серйозним і задумливим, в перші ж секунди виступу почав так хвилюватися, що щоразу ховав руки до кишень – ні, не обурює це, – навпаки, усміхає, адже хвилювання було справжнім. Чи усі перетво- рились на скульптури, чи забули власну мову, але в залі була тиша, та тиша, про яку Андрій Содомора каже, що її можна почути. Слухати А. Содомору без захоплення важко, – здається, вся Античність живе у тій голові, і через його губи тонкими нитками плете власний світ у кожного в дум- ках. Серед усіх знань, які приписували йому, забули вказати “публіцист” чи то пак “оратор”. Адже своєю мовою він приворожував; він – приклад хорошої усної публіцистики: адже за його словами – багатошарові пласти думок з міцним корінням античної мудрості. Він не вів моралізаторство, не вихвалявся, взагалі не робив нічого не справжнього. Він розповідав про те, що любить, що плекає: про свою родину, про свою стару хатину, про панянку “Осінь”, про Львів, про сплячих левів, про сосни, чиї стов- бури загубили компас; цитував мудреців, і не помітними порухами по нитках лунала візія сучасності, такі тонкі, але гострі і точні зауваження – світ, здається теж втратив компас… Хіба не кожному захотілося прочи- тати щось з Античності, хіба не захотілось напитися з криниці води, хіба не захотілось понишпорити на горищі власного помешкання та власної свідомості?..”
- Розкажіть, будьте ласкаві, про своїх батьків.
- Лежить у мене чималий стос родинних світлин, листів, документів, усіляких записів − чекає того часу, коли, відклавши все інше, зможу пус- титись у той часовий потік, піддатись його плинові, порозкошувати у хвилях вільної прози… Мій батько, священик, зі священичого роду, − легенда виводить цей рід із Запоріжжя, − п’ятнадцятирічним (окрім нього, ще дев’ять дітей у сім’ї було) уже йшов за плугом, перейнявши на себе обов’язки свого батька Григорія, який рано помер… Важкі дороги учас- ника визвольних змагань (про це − в новелі “Передчуття”, що у збірці “Сивий вітер”)… Нелегка праця сільського священика (у Вирові, на Львів- щині) в роки тоталітаризму… У найпохмуріші часи ніколи не втрачав твердої віри у майбутню незалежність України… Образ батька для мене – це передусім його голос: “Взявся за чепіги − не випускай їх із рук” “Не гні- ви Бога” (я, на жаль, схильний до нарікань), “Друг друга тяготи носіте” (так він наставляв тих, хто ставав на рушничок), “Май Бога в серці!”… Мама, теж зі священичого роду, з тієї ж, що й батько, Тернопільщини. Все життя тяглася до світла, до цікавих людей (але село − то село). Зна- лась на літературі й музиці (грала на фортеп’яні), дбала про культурне .життя села: організовувала вистави, фестини, очолювала “Союз Українок” (батько, сам зразковий господар, більше дбав про сільського господаря, цікавився новинками господарювання). Все своє життя були перейняті великою любов’ю до своїх дітей − трьох дочок і мене, наймолодшого… Втім, є речі, про які найкраще, можливо, промовить поезія. Одна з них, присвячена батькові, − передосіння; дві, в яких образ матері, − це вже осінь і зима (до речі, − найулюбленіші мої пори року). ...
Андрій Содомора. Портрет крізь шибку https://zik.ua/news/2018/11/03/andriy_sodomora_portret_kriz_shybku_chastyna_i_1439637
