Кость Москалець
ВІЙНА ПОРУЧ
Цього літа виповнюється 20 років із дня смерти мого батька, українського письменника Вілія Москальця. Може, ще й тому я так часто повертаюся останнім часом до батькової постати, до його розповідей про ІІ світову війну, до улюблених батькових слів, приказок, жартів… Усі ці роки після його смерти мені відверто бракує батькової присутности й неймовірної, немислимої тепер нагоди поговорити з ним. Поговорити про наболіле. Про сімейні справи. Про епідемію. Або про чудову реставрацію палацу Кирила Розумовського в Батурині.
Мабуть, батько тепер і не впізнав би його, бо за життя палац стояв руїною, без вікон, без дверей, у підвалах аж кишіло від вужів, а нагорі — від кажанів, готові декорації для зйомок готичного фільму жахів, якими (на жаль? на щастя?) ніхто не встиг скористатися. Тепер там святкова атмосфера, чистота й порядок, у просторих залах висять картини, виставлено експонати, на вікнах вітер гойдає легесеньку тюль, палац обсаджений розкішними трояндами, а привітні екскурсоводи розповідають про історію останнього, хай і маріонеткового, гетьмана.
Врешті, ми з батьком могли би поговорити про війну. Не ту, усе дальшу, а цю, усе ближчу. Про війну, яка поруч, неспростовна й нескасовувана, хоч як би нам хотілося забути про неї.
– Якби Україна вступила до НАТО, Росія її би не проковтнула. А так… не буде тут діла.
Ці слова батько сказав тридцять років тому, щойно Україна стала незалежною. І я запам’ятав їх на все життя. Як прогноз старого досвідченого солдата (батькові довелося служити в армії сім років). Як підсумок уважного багаторічного рекогностування. Як пересторогу, а може, як наказ нам, молодшим, тим, кому доведеться жити у власній державі, захищати її, зустрічатися із незнайомими викликами нового історичного часу, з гострою необхідністю швидко й адекватно реагувати на зусібічні загрози, у тому числі і створені споконвічними сусідами-ворогами.
Війна ця розпочалася у 2014 році. Я її побачив і зустрів раніше. Побачив як грандіозну візію, сидячи з приплющеними очима під старими соснами на краю Смарагдового поля. Незадовго перед цим я подивився фільм Мілчо Манчевського «Перед дощем» (1994), чудово зняту драму про війну в Македонії, війну між учорашніми сусідами, македонцями й албанцями. Перебираючи в пам’яті кадри й сюжетні лінії цього фільму, відчуваючи ніздрями наближення грози і свіжі пахощі літнього дощу, я раптом зрозумів, що це був провісницький фільм, що він не тільки розповідає про події в колишній Югославії, але й попереджає про те, що станеться з нами, українцями. На Смарагдове поле неквапливо виїжджали танки з триколорами, прокладаючи чорні борозни по молодому зеленому житу, впевнено займаючи танкові окопи, що полишалися тут від совєтських часів і вже встигли позаростати кущами барбарису. З північного сходу летіли бойові гелікоптери. Над Батурином лунали перші вибухи і клубочився дим пожежі, що, як і триста років тому, знищить нашу столицю серця дощенту. Солдати у формі без розпізнавальних знаків без зайвих розмов перекривали шосе Київ – Москва, блокували залізницю, проводили перші розстріли неблагонадійних…
Під враженням від цієї грізної візії я незабаром написав пару десятків пісень, окремі з яких згодом склали альбом «Армія Світла», записаний Віктором Морозовим у 2008 році. Стоячи поруч із Морозовим на презентації альбому в київському Будинку художника, я думав, що ніхто з людей у переповненому залі не розуміє, мабуть, що цей альбом є попередженням, а не твором пам’яти або уяви. Війна — це те, що чекає на нас попереду, а не те, що навіки залишилося позаду. «“Армію світла” можна б назвати своєрідною реабілітацією авторської патріотичної пісні. Патріотичної в найширшому сенсі, бо про Україну — або будь-яку іншу країну — тут ніде не йдеться. Та це, зрештою, і не потрібно, — достатньо прозорою є вже головна метафора. “Армія світла” — це щось значно більше, ніж лише назва титульної композиції. Ледь не фентезійна боротьба Добра зі Злом, Світла з Темрявою відбувається тут чи не в кожній пісні», — доволі благодушно писав дорогий моєму серцю «Український журнал» про цей альбом у 2009 році, через кілька місяців після згаданої презентації. Але, на жаль, уже через п’ять років стало цілком очевидно, що в моїх піснях ішлося таки про Україну й аж ніяк не про фентезійну боротьбу.
Вірші збуваються. Пісні — теж. Чимало шанувальників моєї пісенної творчости звернули згодом увагу на провісництво «Армії Світла» та інших пісень цього ж періоду, зокрема пісні «Наречені вовків» у виконанні львівської групи «Файно». Мене не раз запитували, приватно і привселюдно, про дату написання рядків «наші землі на схід забирає пітьма знову п’ять літ буде війна». Питали переважно дружини, матері й сестри воїнів, які вирушили воювати на Схід. Питали з неприхованою надією, що коли п’ять років перейде, то весь цей кошмар закінчиться і їхні рідні, кохані повернуться додому цілими й неушкодженими. На жаль, п’ять літ із часу написання «Наречених вовків» давно минули, а війна триває, і кінця-краю їй не видно, попри всі мої оптимістичні фінали:
- наші землі на схід забирає пітьма
знову п’ять літ буде війна
вперше без тебе моя починається ніч
ліжко як лід
котиться віск
я так тебе лю́блю що померти можу
я кусаю губи це не допоможе
обтинаєш коси бідна моя душе
і гарячі сльози душать мене дуже
от ми й стали тепер наречені вовків
падає сніг ве́льон легкий
тануть кристали в устах і жаркі язики
лижуть руду кров юнаків
я так тебе люблю що померти можу
я кусаю губи це не допоможе
обтинаєш коси бідна моя душе
і гарячі сльози душать мене дуже
далі буде весна а на небі сонця́
армія зла згине уся
землі на сході цвітуть починається день
сірих вовків вільних дітей
Знайома поетеса зі сльозами на очах розповідає про відвідини госпіталю, де лежать наші поранені воїни. Її запросили туди почитати вірші і вона йшла безтурботно, як і на кожен інший творчий вечір, до звичної публіки, що складається з далеких від мілітарних реалій любителів поезії, усміхнених і толерантних до будь-якої довжини верлібрів на будь-яку можливу тему або й без теми взагалі.
У палаті лежали хлопці без рук і без ніг. Без очей. Хлопці, за яких не відважаться вийти заміж. Їхні поранення були страхітливими, не всі з них підлягали лікуванню. Деякі з тих бійців уже померли, дехто ще помре. Вона читала їм вірші, не знаючи не тільки того, навіщо читає їх, але й більш принципового: навіщо вона взагалі їх писала? кому вона їх писала, коли на світі є отакі покалічені хлопці і з кожним днем їх стає все більше? Про що важливе могла розповісти їм дівчина, яка — за винятком улюблених філологічних студій — і світу білого добре не знала, а тим більше не знала, що цей білий світ так легко обертається на світ чорний і кривавий? Що вона могла повідомити їм такого, чого не знали ті, хто
Їх усе більше на вулицях
наших міст. Вони вчать нас
мовчки. Одним своїм зболеним
поглядом. Одним виглядом
своїм. Їхнє послання просте,
простіших не буває: війна
поруч. Треба бути напоготові.
Настає вища пора бути
мужніми
не раз зазирав смерті в очі? Чого вона могла навчити їх своїми наївними віршами?
– Це вони навчили мене того вечора, — каже вона. — Навчили обходитися без слів.
Їх усе більше на вулицях наших міст. Вони вчать нас мовчки. Одним своїм зболеним поглядом. Одним виглядом своїм. Їхнє послання просте, простіших не буває: війна поруч. Треба бути напоготові. Настає вища пора бути мужніми.
https://moskalets.wordpress.com/2022/01/27/
