Кость Москалець
MEMENTO MORTIUS
Memento mortuis у перекладі з латинської означає «пам’ятай про померлих».
Трохи дивно, коли мертва мова звертається до тебе з таким — нагадуванням? Проханням? Наказом? Але коли заглиблюєшся в суть сказаного, то раптом розумієш, що серед живих залишилося не так уже й багато рідних та друзів. Їх можна перелічити на пальцях однієї руки: Віктор Морозов, Іван Малкович, Василь Герасим’юк, мама, племінник… А колись цей рахунок ішов на десятки й сотні! Тим доречнішою стає пам’ять про померлих, особливо в ці листопадові поминальні дні. Поети й музиканти, художники й актори, біологи й майстри, вчителі, львівські хіпі, брати й сестри — усі вони з’являються перед очима, з німою надією запитуючи: «Ти ще пам’ятаєш про мене? Ти не забув?».
Я не знаю, чому це так важливо для покійних, щоб про них не забули. Не знаю, бо сам іще не помер, мабуть, тоді довідаюсь уже напевно. Але знаю натомість, що тут, на планеті все ще живих, повно давніх знайомих, яким абсолютно байдуже, пам’ятаю я про них чи ні. І хай там як удосконалюють свої засоби зв’язку всюдисущий ґуґл або вайбер із фейсбуком, телефон не озветься, і в чат ніхто з них не напише. Бо в принципі треба вдосконалювати людські душі, а не засоби зв’язку.
Померлим не байдуже. Може, наші спогади — це хліб насущний для душ на тому світі? Може, багатовікова християнська традиція влаштовувати поминки якимось чином відчувала цю потребу й реагувала на неї?
З кожним наступним роком наш із дружиною список померлих, який ми відносимо до церкви, стає дедалі довший. Останнього разу вона дописувала туди своїх викладачів і колєґ із Могилянки, а я додав співака, що виконував пісні на мої слова, Міська Барбару з «Мертвого півня». На відео, що виринає з надр фейсбуку, Місько разом із Віктором Морозовим співає мою «Oh, My Dear Ukraine». Він співає всім тілом, слушно зауважує дружина, переглядаючи кліп разом зі мною. Він співає всім тілом і всією душею; коли людина співає отак, смерті нема місця в нашому, все ще нашому світі. Вона — тільки обрій, що відступає, коли ми наближаємося. Але в тих, хто помер, уже інша оптика.
Я пригадую могутній голос Василя Жданкіна, з яким ми разом виступали в театрі-студії «Не журись!» наприкінці 80-х, пригадую теми довгих запівнічних бесід із ним, спільні блукання зарошеними карпатськими хащами, жарти й гальби з вайсбіром у мюнхенському ресторані «Авґустінер», водночас розпачливо розуміючи, що за роки смерти Василь віддаляється, що я не можу втримати його образ біля себе, навіть слухаючи на повторі «Чорна рілля ізорана» або його геніяльну колядку на слова Антонича. Якась позасвітня відстань утворюється, чим далі від нас дні смерти наших друзів, наших рідних. Відстань, не обчислювана кілометрами. Схоже, що там узагалі немає жодних чисел. Тільки невмолима, нездоланна ґравітація потойбіччя, що затягує їх у себе, мов вир.
І все-таки вони якимось чином знаходять можливість подолати ту відстань і випірнути з того виру. Приходять у снах, як-от сьогодні приходила моя молодша сестра Світлана. Приходять у словах і фразах, які належали їм, тільки їм. «Ось так казав Андрій Панчишин… А це улюблене слівце Олега Лишеги… Доглибно — це слово Володимира Моренця…» Подеколи стає навіть ніяково, коли хтось у розмові вживає зворот, що належав покійному. Так ніби душа на мить сяйнула перед нами. І в нас розплющилися очі, як в учнів, що впізнали Ісуса за характерним, притаманним тільки йому жестом ламання хліба.
А ще вірші. Інколи це один рядок, що належав Івану Козаченку. Часом — довга строфа Ігоря Маленького або сполох спогаду про те, що одна з найкращих його поем називалася «Злива». І одразу ж послужлива пам’ять запускає кіно, блимають сповільнені кадри, на яких Маленький тихо, мов весняний дощ, повільно, мов слова літургії, читає цю поему нам, дружньому колу, з якого смерть ще нікого не встигла вирвати — ні Ігоря Римарука, ні Аттили Могильного, ані Михайла Григоріва. Там усі живі, там усі молоді. Звичайно, листопад промине, надійдуть радісні новорічні та різдвяні свята. З’являться нові клопоти, нові проблеми й завдання, за якими не буде часу на спогади й осмислення безповоротних втрат. Але зараз, поки ще палають осінні свічки біля мовчазних могил наших найдорожчих, зараз найкращий час призупинити повсякденну суєту та нескінченну балаканину ні про що й про все одразу. Час замовкнути перед пам’яттю про тих, хто не повернеться. Час відповісти бодай однією жаркою сльозою на запитання, проказане з такою надією: «Чи ти ще пам’ятаєш про нас?».
