Вона не знала слова "не можу", а тільки "мушу".
Вона жила однією ідеєю: вільна Україна. Ця ідея вела її все життя і, очевидно, давала здоров’я витримати неймовірні муки, тортури і злигодні. Її називали козацькою матір'ю, матір'ю української демократії, а ще - Залізною Леді.
Оксана Мешко,
біолог, учасниця опозиційного руху в Україні у повоєнний період, фактична очільниця Української Гельсінської Групи в період масових арештів 1970-х років. Мати Олександра Сергієнка, шістдесятника, політв'язня, лицаря ордена «За заслуги». Сестра членкині УГВР Катерини Мешко.
* 30 січня 1905, Старі Санжари, Полтавщина — † 2 січня 1991, Київ
Яр Славутич
МЕШКО
Моїй землячці.
Скорботна Мамо! В давнину Ніоба
Такої долі мати не могла.
Калічать сина каторга, хвороба –
І душу душить арештантська мла.
В Потьму, в пітьму, в темряву безкраю
Женуть синів, дочок і матерів.
Батьків убито. Скулений з відчаю,
Невже нарід у муках догорів?
Вся Україна стогне у в'язниці,
Юрмі тортур немає реченця.
В бараки сунуть в'язні блідолиці
Голодні, виснажені до синця.
Стоять на вишках церберів подоби.
І ти, Оксано, вийшла на розп'ять.
Стражденні болі давньої Ніоби
Горять і вірять, вірять і горять.
1982
"Ця жінка вчинила подвигу гідний спротив цілій імперії зла спочатку з мусу самозахисту, а потім вийшла в орґанізатори цілеспрямованої боротьби за права людини і права народу, відомої в нашій історії як гельсінський рух. Вона стала однією з найвизначніших діячок українського національно-визвольного руху 60 - 80-х років.
Історія її родини показова як приклад нищення українства окупаційною російською владою - про це вона сама оповідає в блискуче написаному ще в другій половині 70-х років автобіографічному нарисі "Між смертю і життям". Він передавався по радіо "Свобода" взимку 1978 - 79 рр., виданий був англійською мовою (Between death and life by Oksana Meshko, Нью-Йорк - Торонто - Сідней, 1981), а в нас він вийшов напівсамвидавським способом 1991 року і став уже рідкісним.
...Народилася Оксана Мешко 30 січня 1905 року в містечку Старих Санджарах над Ворсклою в малоземельній хліборобській, колись козацькій родині, що уникла покріпачення, а тому зберегла нескорений дух.
Сорокалітній батько Оксани, Яків Мешко, не маючи ніякої особистої провини, 1920 року був розстріляний у числі заложників за невиконання волостю продподатку. Сімнадцятилітній брат Євген, активний просвітянин, був убитий, сестри Віра й Катерина та брат Іван розбрелися по світу.
1927 року Оксана Мешко вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти в Дніпропетровську й таки зуміла закінчити його в 1931 році попри кількаразове виключення "за соцпоходження". Домагалася поновлення, бо не була з "експлуататорів", готувалася до екзаменів майже екстерном, не маючи ні гуртожитку, ні стипендії, але до комсомолу таки не вступила.
1930 року одружилася з Федором Сергієнком, колишнім членом Української комуністичної партії, яка ледве чи не вся в 1925 році сиділа на Холодній Горі в Харкові - Федір теж. Лідери УКП звідти не вийшли, а рядових випустили, щоб винищити пізніше. У 1935 Федора Сергієнка знову заарештували. Майже рік дружина мусила оббивати пороги установ, але визволившись, чоловік мусив зійти геть з України на Урал. З двома синами, Євгеном, 1930, Олесем, 1932 року народження, та мамою Марією мусили пхати біду самі.
У 1936 році дядька Олександра Янка, члена Київської спілки політкаторжан, як і майже всіх її членів, заарештували "за потєрю бдітєльності" (він помер, згідно з реабілітаційною довідкою, 1946 року вільним). У 1937 - розстріляли двоюрідного брата Євгена Мешка, того ж року заарештовано дядька Дмитра Янка (подальша доля його невідома), а саму Оксану Яківну звільнили з посади молодшого наукового співробітника хімлабораторії Науково-дослідного інституту зерна - за "скороченням".
Забрала Оксана старшого сина й поїхала до Тамбова, де вже прижився чоловік, згодом привезла туди й другого сина. Думалося замкнутися в родинному колі. Там застала їх війна, що одразу забрала одинадцятилітнього Євгена - він загинув під час бомбардування.
У травні 1944 року повернулася Оксана Яківна з сином Олесем у Дніпропетровськ і застала там саму неньку Марію. Інвалідом повернувся чоловік із війни, а в 1946 прибилася з Рівненщини старша сестра Віра Худенко - а з нею й нова біда. Війна відчахнула сестриних двох дорослих синів, невістку, чоловіка. Син її Василь, до війни студент, потрапив до німецького полону, втік і загинув у лавах УПА. Сусіди-інформатори накликали енкаведистів - і знову стала Оксана Яківна оббивати пороги прокуратур. Ці турботи про сестру й вирішили її власну долю: 19 лютого 1947 року в Києві на Львівському майдані серед білого дня запхали її до легковика. На Короленка, 33 (тепер Володимирська) пред'явили звинувачення в намірах разом із сестрою Вірою Худенко вчинити теракт на Першого Секретаря ЦК КПУ Микиту Хрущова. Допитували 21 ніч підряд, а вдень не давали спати - за дрімання саджали в бокс... Через сім місяців сестрам позаочі винесли вирок ОСО: по десять років виправно-трудових таборів.
Не прийнявши від мами теплих речей, повезли 42-річну жінку етапом у чому була на Ухту. Працювала спочатку в сільгоспзоні, потім перекинули в Іркутські табори, де била камінь, була будівельником. Згаданий нарис Оксани Мешко - про ці роки неволі, написаний стисло, трагічно, але достойно. Це погляд українки на потворний світ, витворений чужинецьким духом, насильницькою, зловорожою до людини ідеологією.
1954 року цеківська комісія комісувала Оксану Яківну як недужу. Її випустили з концтабору на заслання. Щоб повернутися додому, вимагалося згоди рідних на її утримання: син Олесь негайно надіслав такий документ, але пашпорт вона одержала аж у 1956 році. У червні добилася в куфайчині до Києва, де вклонилася могилі матері-страдниці на Байковому. (За волею Оксани Яківни її 5 січня 1991 року поховали тут же.) У кімнатці на 4,5 метра бився з нуждою та хворобами 24-літній син-студент. 11 липня 1956 року полковник юстиції Захарченко, вручаючи Оксані Яківні реабілітаційне посвідчення, з нотою щирости сказав: "Родина просит извинения. Не пам'ятайте заподіяного вам зла. Бажаю вам щастя і будьте дужі." 1958 року дали Оксані Яківні як реабілітованій кімнатку на 12 метрів, а по смерті Федора Сергієнка стали мати з сином жити в приватній батьківській садибі на Куренівці, по Верболозній, 16, де почали будувати будиночок.
22 травня 1972 Оксану Мешко заарештували у справі сина Олеся. Знову почалися обшуки, виклики до КҐБ, допити.
У 1979 році члени УГГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник оприлюднили документ «Ляментація» — про фабрикування кримінальних справ проти дисидентів, про численні факти «ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні». З червня 1980 року перебувала два з половиною місяці у камері з хворими на примусовому «обстеженні» у психіятричній лікарні ім. Павлова у Києві. 12 жовтня 1980 року — знову обшук. 14 жовтня — новий арешт, допити та повторна «судово-медична експертиза» у психіятричній лікарні. Звинувачувалась у антисовєтській аґітації та пропаґанді. У січні 1981 року отримала вирок — півроку ув'язнення і п'ять років заслання. Етапована до містечка Аяна (Хабаровський край) на березі Охотського моря. На той час Оксані Яківні було вже майже 76 років.
Жилава козацька мати витримала й це. (Казала мені в Ставках: "Я ще Брежнєва переживу". Пережила не лише його.) У кінці 1985 року повернулася до Києва. У 1988 - 89 рік мандрувала по світові, популяризуючи українську ідею. Повернувшись, стала членкинею Координаційної Ради Української Гельсінкської Спілки, відкривала установчий з'їзд Української Республіканської партії. У червні 1990 року, насамперед її стараннями, було поновлено діяльність правозахисної орґанізації - створено Український комітет "Гельсінкі-90-". Оксана Яківна лишалася його душею і рушієм до останніх днів. Її невгамовна енерґія вражала людей і спонукала до діяльности навіть не дуже охочих.
Знимка з книжки Левка Лук’яненка "До історії Української
Гельсінської спілки"
Під час Революції на ґраніті. Київ, 1990 рік.
У грудні 1990 року почулася вона зле. Живучи самотою, в чужій хаті, мусила брати ціпок так виходити з дому. Була слизота, а тут, на біду, в крамниці в неї вкрали ціпок, що його поставила була в кутку. Оксана Яківна впала, стався інфаркт (чи то навпаки). Декілька днів вона не приходила до тями, але й за коротких зблисків свідомости вона вже не годна була говорити. 2 січня 1991 року перестало битися її, здавалося, невтомне серце...
Я лежав тоді в лікарні - відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада, коли ми намагалися встановити хрест на могилі розстріляних ними в 1921 році 359 українських стрільців. Жовч розійшлася. До дня похорону, 5 січня, й написав я основну частину цієї статті, утік у чужому одязі до церкви Миколи Притиска, де її відспівували, і сказав своїй Хрещеній Матері прощальне слово.
Поховали її на Байковому в могилі матері Марії Павлівни Граб-Мешко (26.1.1881 - 13.11.1951). І не було ніякого знаку, що тут похована й Оксана Яківна. То, порадившись із людьми, затіяв я ось що: видати книжечку спогадів про велику подвижницю духа і під неї зібрати кошти на хрести. Євген Сверстюк, Микола Руденко, Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, Віра Лісова, Петро Розумний, Світлана Погуляйло, Борис Довгалюк, Юрій Мурашов та я написали спогади, видали ми в тиражувальному центрі УРП тисячу штук книжечки "Оксана Мешко, козацька матір", презентували її в Музеї літератури її саме на 90-ліття з дня народження, улаштували вечір її пам'яти. Художник Микола Малишко на той час уже розробив проєкт козацьких хрестів. Упродовж року зібрали ми немалі гроші, каменярі в Теребовлі на замовлення директора підприємства "Теребовлегаз" Василя Венґера видобули дві брили червоного пісковика, отесали їх, навіть візерунок вибили на хресті Оксани Яківни. З брили для Марії Петрівни Микола Машишко з братом Петром вибили хрест - і встановили ми їх 28 жовтня 1995 року. Дай Боже весни - Малишки довершать роботу і ми втішимося, що зробили хоч одну добру справу в цім світі.
Неправда, що немає незамінних людей. Оксану Мешко нам не замінить ніхто."
1989 року ми, кілька членів Українознавчого клюбу "Спадщина", прийшли провідати пані Оксану та її сина Олеся в них удома, в Києві, при вул. Верболозній, 16. Пані Оксана нездужала, говорила зовсім тихо... Мала честь бачити її й у Будинку кіно, на Установчому з'їзді Української Гельсінської Спілки і слухати її вітальне слово, яким вона відкрила З'їзд 29 червня 1990 року.
СВІДЧУ
Інтерв’ю Оксани Яківни МЕШКО
Записав Василь Скрипка* 30, 31 січня і 1 лютого 1990 року в її помешканні при вулиці Верболозній, 16, у Києві.
Публікувалося в журналі “Кур’єр Кривбасу” під назвою “Мати української демократії” 1994 року та окремою брошурою “Свідчу” 1996 року. Звірено з аудіозаписом. Підзаголовки редактора другого видання, примітки Олеся Сергієнка.
РОДИНА
О.Я.Мешко: Я з Полтавщини. Народилася в двадцятьох кілометрах від Полтави, у великому старому козацькому селі-містечку, що звалося Старі Санжари. Це мальовничий куточок України над річкою Ворсклою. П’ять церков височіли своїми дзвіницями. Село на п’ятьох пагорбах, живе, веселе, з млинами, а вечорами з піснями нашими полтавськими, що й сьогодні дзвенять, але вже тільки в гуртках співочих.
Мої батьки напівселяни-напівторговці, бо безземельники. А прогодувати без сталого прибутку родину в густонаселеній Полтавщині було дуже важко. Батько мій, крім цього, насаджував сади у всій окрузі. Він скінчив Полтавську садівничу школу. Садівництво було його найулюбленішою справою. Любив робити коло землі. Торгувати не любив, але мусив, щоб утримати свою велику родину.* *(Торгувала за прилавком її мама Маруся – людина розумна, весела, товариська – до неї охоче йшли односельці за замовленим товаром, новинами і приємним спілкуванням. – Прим. Олександра Сергієнка, сина Оксани Мешко).
Село належало до козацького стану. Воно ніколи не знало кріпаччини, і той вільний козацький дух відчувався у всьому селянському устрої. Це були вільні, незалежні люди. Я благословляю своє містечко, в якому прожила свою найкращу пору – пору свого дитинства. Але й дитинство моє скінчилося дуже рано. Уже в 1919 році трудовий ритм цього тихого селянського життя був порушений революційними хвилями.
В.Скрипка: Оксано Яківно, у чому ж конкретно ці революційні хвилі проявилися?
О.Я.Мешко: Село сприйняло Українську Народну Республіку, її уряд – Центральну Раду, потім Директорію. Селянський з’їзд підтримав цей уряд, він мав авторитет і пошану, користувався повагою і повною підтримкою. Але він був вигнаний з України. Його місце в селі заступили самі що не єсть покидьки, люди бездіяльні, які не користувалися серед селян ніякою повагою. Це вже коли червоні ради взяли все в свої руки. Як це було в нашому містечку? П’ять чоловік верховодили в селі. Уночі ховалися від людей, а вдень користувалися підмогою червоних загонів, які приїздили з міста Полтави. Ці червоні загони, заходячи в село, грабували селян, забирали в них речі, більш-менш цінний одяг, не кажучи про інші цінності. Вони ж і репресували тих людей, які, на їхню думку, їм не підкорялися.
У чому ж полягала та непокора? На село накладався продподаток. Продподаток село сплатило, але за продподатком прийшла продразвьорстка. Сплатило продразвьорстку – знову новий податок. І так безкінечно. Коли село вже не мало чим платити, тоді вибрали людей найбільш поважних і відносно матеріально забезпечених, і поставили їх відповідальними. У число цих заложників попав і мій батько. Одного разу, коли червоний загін приїхав до Старих Санжар на такі екзекуції, мого батька заарештували і переправили в ГубЧК. Батько вже не повернувся додому. У кінці 1920 року він був розстріляний на Холодній Горі в Харкові. Повідомлення про його загибель нам передали письмово вже в 1921 році. Ще перед цим мій молодший брат Євген Мешко опинився в повстанчому загоні в селі Буланному, що недалеко від Старих Санжар. Загін очолив Біленький. Євген у якомусь бою був убитий у свої 19 років.* *(Євген 1903 р.н., користувався авторитетом серед сільської молоді, і з цієї причини нова влада організувала на нього полювання. – Прим. О.Сергієнка).
Брат Іван* *(Найстарший, 1901 р.н. – Прим. О.Сергієнка), тікаючи від червоного терору, сам вступив добровольцем у Червону Армію, бо іншого способу врятуватися не було. Тим часом нас вигнали з нашого дому – всю родину, матір і двох молодших дітей, у тому числі й мене. Ми залишилися без даху над головою. Нас прийняла до себе в свою стареньку хатину бабуся – батькова мати. Згодом Іван з’явився в селі вже з червоним загоном, прийшов до волості як повстанець, як доброволець Червоної Армії, і завдяки йому нам повернули нашу хату.
Ми повернулися в свою хату, але там уже не було чого робити. Ми всі розійшлися по Вкраїні хто куди. Я поїхала до Полтави, там працювала, там почала своє навчання в середній школі. Потім я вчилася в Дніпропетровському в інституті народної освіти (ІНО).
Життя було дуже трудне. Вічно переслідувана, вічні допити, довідки, що я з куркульського роду. Але ж ми за тодішніми мірками не належали до куркулів, навіть до середняків не дотягували. Ця частина України, Полтавщина, – не знаю, скільки вона мала тих заможних людей. Це були безземельники, але люд промисловий.
В.Скрипка: Шановна Оксано Яківно, я не хотів перебивати вас, але смерть вашого батька – це поширене явище, проти якого протестував Короленко у відомих листах до Луначарського – про це пишуть журнали "Новый мир" № 10 за 1988 рік та «Родина», 1989, № 10.
О.Я.Мешко: Це було явище абсолютно незрозуміле для людей містечка – людей сміливих, обізнаних з військовою справою, але не звиклих до такої форми врядування: п’ять чоловік якихось покидьків, найбільш нікчемних людей, які ночами ховалися, а вдень чинили терор, опираючись на червоні загони з Полтави. Вони брали як заложників найбільш заможних і авторитетних. Так і мій тато попав – він не один і не останній, що був арештований і розстріляний. Холодна Гора – то українське аутодафе, де стільки людей погинуло. Їх розстрілювали і ховали у братській могилі. Без труни, без обряду – так, щоб люди не бачили. І невідомо де – могил не насипали.
В.Скрипка: Мирного життя не було, а потім війна почалася. Як казав мені один дід, то не совєцький чоловік, що в тюрмі не сидів. Отож, Оксано Яківно, мабуть, треба перейти до найбільш печального і гіркого у вашому житті – до арешту.
МІЖ СМЕРТЮ І ЖИТТЯМ
О.Я.Мешко: Я була заарештована лютому 1947 року. Заарештована з доброго дива – як украдена. Прямо на вулиці Києва четверо молодчиків у білих кожушках вкинули мене в легкову машину і привезли в республіканське НКВД. Я одержала 10 років лише за співчуття до своєї старшої сестри Віри Худенко, що її син був у повстанчих загонах у Західній Україні.
Віра була на той час уже одинока. Заарештовані були її син з невісткою, її чоловіка* *(Йому вже було під 70. – Прим. О.Сергієнка) в облаві взяли без причини, просто так, на Західній Україні опинився і там був заарештований... Вона приїхала до мене, і я хотіла їй допомогти тут улаштуватися. Була вона безпомічна, без якоїсь певної професії. Але це теж уже вважалося за злочин, бо я, бачите, прихистила матір повстанця. І вона, і я були покарані в одній справі, за пунктом 8 статті 56-ї – терор. Ми ніби мали намір убити Микиту Сергійовича Хрущова. Доказів не було, і слідчий у кабінеті казав мені так: "Какие доказательства требуются? Нужно, чтобы вы сами в этом признались!" Коли я казала, що ніколи сама не зможу зізнатися в такому безглузді і ніколи не буду допомагати слідчому творити беззаконня, він сказав: «А ми вас до цього змусимо, ви ще у нас попроситеся».
Двадцять одну добу мене морили безсонням. Двадцять одну добу я витримала не спавши. Жоден лікар не скаже, що це так можливо, але я знаю, що це можливо – я це витримала. І ніяких самообмовлень, які мені підсовував слідчий Куценко, я не підтвердила.* *(Див про це: О.Мешко. Між смертю і життям. К.: НВП «Ява», – 1991; Оксана Мешко, козацька матір. До 90-ліття з дня народження. К.: УРП, – 1993. – Ред.)
ВІДЛИГА
Я відбула 10 років ув’язнення. 1956 року, під час хрущовської відлиги, справу мою було переглянуто. Мені просто пощастило, що вона потрапила в руки якомусь більш чесному прокурору і він звільнив нас із сестрою Вірою від тавра терористів. Я була реабілітована і повернулася на своє місце роботи в Київській облспоживспілці.
Я застала свого єдиного сина Олеся хворим (перший син мій, Євген, загинув десятилітнім у Тамбові під час німецького бомбардування). Мене тримала надія вилікувати його. Хотілося також повірити, що засуджене Хрущовим сталінське беззаконня відійшло в минуле назавжди. Я вірила. Але ця моя віра була побудована тільки на моєму нерозумінні ситуації: Хрущов будував на піску, і це не довго тривало. Хвиля за хвилею наростало беззаконня. Знову радянське суспільство ніщо не об’єднувало, крім страху та бажання якось вижити, зберегти себе. Почався період бездуховності, що особливо згубно позначалося на молодому поколінні.
В.Скрипка: Настали 60-і роки. Саме тоді я з вами познайомився. З тих пір ви весь час стоїте переді мною енергійною, ініціативною. Оці вечори, де й я одного разу виступав (у сільгоспакадемії), вечори поезії наших славних поетів-шістдесятників – Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса – безперечно, єднали молодь. Але ж ця відлига була справді короткочасна. Це знову закінчилося терором. І ви найбільше постраждали.
О.Я.Мешко: Ви мені оце згадали справді щасливу смугу мого життя. Тоді, коли я перебувала в сталінських таборах, я ніколи навіть не думала, що повернуся до активного громадського життя і до життя за своїм уподобанням. Я вийшла на пенсію, і коли звільнилася від роботи, я не журилася проблемою "а что я буду делать", як казали мої ровесники і багато людей, які йдуть на пенсію. «Да ведь это уже смерть».
Я в перший же день свого пенсійного життя поїхала в свої Старі Санжари. Я пішла тими дорогами, що мені були такі відомі – з Полтави до Старих Санжар, через станцію Перещепине, пройшла селом. І я вжахнулася тим змінам, які відбулися з 1920 до 1963 року. Порахуйте, скільки це минуло років, коли нам твердили про розвиток, про розквіт сіл і міст. Я глянула на старе наше містечко, таке красиве, таке заможне колись – тепер це були руїни! Це було гірше, ніж одразу після окупації. Виявляється, що там і німців майже не було – вони пройшли десь боком. Село знищила сама влада. Люди тікали з села, зі своїх дідівських хат, як від чуми. Хто в Донбас, кого виселили в Сибір, хто поїхав на Дніпропетровщину шукати хліба на заводах, хто в Запоріжжя. Лишилися одні старі, пристаркуваті, що ходили-блукали по своїх дворищах, як неприкаяні. Я таким свого села не могла сприйняти. Навіть чудову будівлю "Просвіти", побудовану за проектом відомого архітектора, зруйнували. Казали, що німці підпалили, а свідки кажуть, що то наші її знищили, коли німці брали село.
Я пройшла нашою дорогою аж до великого цвинтаря, шукала могилки своїх дідів, які я дуже добре знала. Цвинтар був такий забутий, ніби там людей уже й не ховали. Знайшла своїх родичів. Знайшла сусідів. Не пізнавала. Усі п’ять церков знищено – каменя на камені не лишилося. Кредитові товариства, млини (вітряні й водяні) – усе було знищене.
Повернулася зі своїх Старих Санжар і кілька днів жила під враженням руїни. А тоді подумала: «Я на пенсії, і щось маю робити. Що я маю робити?» Я повинна знайти людей, які розуміють конечну необхідність нашого духовного відбудування. Знайшла людей, прихильних до цієї ідеї, людей, які не питали: «Скільки нам заплатять за виступ на вечорі?». Я казала тільки одно: «На громадських засадах». І – о, диво! Люди з філармонії, з усіх культурних установ – ніхто й ніколи не відмовився взяти участь. У двадцяти школах Києва провела ранки й вечори на теми української класики: українська пісня, ювілеї Шевченка, Франка, Лесі Українки, Довженка – що за календарем підходило. У науково-дослідних інститутах, клубах, у Клубі трамвайно-тролейбусного управління...
Це була така жвава робота, я так захопилася, навколо мене було стільки знайомих і приятелів, скільки людей хотіли мені допомогти! Я тільки тоді зрозуміла радянську дійсність: люди підспудно хочуть іншого, люди хочуть праці за своїм бажанням, за своїм уподобанням.
У роках 1963 – 1968, чи навіть до 1969-го, – це цілих 6-7 років, я побачила, що Київ живий, що люди спрагли за роботою культурною, духовною, що кожному хочеться зробити свій внесок. Я кажу, що це була найкраща пора мого життя, коли, мені здається, я компенсувала роки свого вимушеного безділля, казенної роботи за зарплату, за пайку хліба і юшки в алюмінієвій мисці, що я 10 років одержувала в сталінських таборах. [...]
Читати далі: http://museum.khpg.org/1121373859
____________________
* Василь Скрипка (*16.04. 1930, с. Базавлук, Дніпропетровська обл. – † 20.09. 1997, Кривий Ріг), фольклорист, педагог, професор, громадський діяч.
